Лекція 9: Проблема людини в філософії

1. Людина як предмет філософського аналізу.

2. Проблема антропосоціогенезу. Єдність природного, соціального і духовного в людині.

3. Проблема життя і смерті в духовному досвіді людства.

1. Г оловним предметом філософських міркувань є людина та її існування у світі. Усі філософські проблеми, якими б абстрактними вони не здавалися, так чи інакше пов'язані з проблемою людини. І.Кант питання «що таке людина?» формулює як основне.

Людина належить певним чином і до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Генетика, фізіологія, медицина, психологія, соціологія, антропологія аналізують проблему людини в своєму, специфічному аспекті. Але поза межами наук залишаються світоглядні, суто філ. проблеми про природу (сутність) людини, про її походження, про сенс життя, долю та призначення, про можливості та межі її свободи і творчост і. Ці питань є проблемою людини в ф-фії.

Стародавня індійська, китайська й грецька філософія розглядала людину як частину космосу, як «малий світ», мікрокосм, що є відображенням і символом макрокосму-Всесвіту.

Європейська середньовічна філософія, спираючись на християнську традицію, висувала на передній план релігійно-моральні проблеми людського існування, розробляла ідею суперечності людської природи, яка поєднує в собі земне, гріховне начало і божественну сутність. Епоха Відродження: ідея про самодостатність і автономію особистості, віра в її безмежні творчі можливості.

Класична філософія зосереджувала увагу на всезагальній природі, соціальній сутності, універсальності людини. Так, новоєвропейська філософія XVII ст. особливе значення приділяє розуму. Для німецької класичної філософії головним є уявлення про людину як про суб¢єкт духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм загального ідеального начала — духу, розуму. Л.Фейєрбах і марксисти повертають людині її цілісність — розглядають її як духовну, так і чуттєво-тілесну істоту. Сутністю людини Маркс вважав саме сукупність всіх суспільних відносин.

З поч. XX ст. здійснюється антропологічний поворот — проблема людини стає основною. Сучасна епоха - епоха соціальних, політичних, культурних, екологічних змін, здійснюється уніфікація і стандартизація особистості (масової культури). Філософія XX ст стурбована втратою людською особистістю справжньої свободи і автономії. Індивід в своїй неповторності і унікальності повинен не піддаватися загальним визначенням. Замість проблеми про загальні визначення (сутність людини) постає проблема безпосереднього існування людської особистості. Виникають багатоваріантні ірраціоналістичні концепції (С.Керкегор, А.Шопенгауер, Ф.Ніцше, А.Бергсон, З.Фрейд), які головними рисами людини проголошують позарозумові властивості (почуття, волю, підсвідоме, інтуїцію тощо).

У філософії екзистенціалізму і персоналізму проблема особистості стає центральною проблемою, проголошується неповторність духовного самовизначення («екзистенції») людини.

2. Існує питання про те, що вважати суто людським в людині; особливим людським способом життєдіяльності. Розуміння сутності (природи) людини пов'язане з визначенням взаємозв'язку і взаємодії природного, соціального і духовного в людському існуванні.

Варіанти розв'язання проблеми сутності і походження людини:

А) натуралістичні (біологізаторські) концепції, - уявлення про людину як переважно природну істоту, чиї життя і поведінка обумовлені біологічними чинниками. Це соціобіологія, соціал-дарвінізм, євгеніка, теорія Мальтуса та неомальтузіанство, фрейдизм, ідеї расово-антропологічної школи. Щодо проблеми походження людини, то основою тут постають ідеї біологічної еволюції людини (відома теорія Дарвіна): людина виникає як прямий наслідок еволюційного вдосконалення тварин.

Безперечно, людина як біологічний вид «Хомо сапіенс» належить до природного світу, біологічні закономірності й чинники відіграють значну роль в її життєдіяльності, їх не можна ігнорувати. Проте специфіка людського існування не пояснюється дією природних сил. Але соціальне життя не можна пояснити біологією - воно несумісне з принципом біоеволюції - природним добором. Біологією не можна пояснити духовність людини - вона не залежить від певного набору генів. Совість, відповідальність, моральність та інше, аж ніяк не потрібні для виживання, для пристосування.

Б) р елігійні концепції підкреслюють надприродний характер людського буття. Людина не лише природна істота. Згідно з концепцією космічного походження людини (В.І.Вернадський, Тейяр де Шарден), поява людини не є випадковим наслідком лише біоеволюції на Землі. Це загальна тенденція космічної еволюції. Людина постає як природно-космічна істота.

В) Марксу належить трудова теорія походження людини, яка поєднала процес походження людини (антропогенез) з процесом виникнення суспільства (соціогенез). Сутність антропосоціогенезу: б іологічна еволюція трансформується в еволюцію соціальну. У людини виникає новий спосіб життєдіяльності — соціальна практика. Поряд з працею (активним перетворенням і освоєнням природи), основними чинниками виникнення людини є соціальність (суспільний характер життєдіяльності), здатність до мовного спілкування, поява свідомості (усвідомленого і доцільного характеру діяльності).

Людина у Маркса - це соціальна істота. Всі суто людські якості, в тому числі і свідомість, є результатом суспільно-практичного життя. Людина самостворює і саморозвиває себе в процесі історичного і культурного життя.

Крайнощі у деяких марксистів набули назви соціологізаторства, тобто зведення людини до функції її соціального способу життя. Особливість соціологізаторства полягає, по-перше, в тому, що воно ігнорує природно-біологічні чинники людського існування, їм відводиться роль лише передумови соціального життя, котрі не мають ніякого впливу на особливості поведінки, інтелект, творчі здібності, соціальні орієнтації людини. По-друге, в людині не помічається її «надсоціальна», духовна сутність. Звідси бере свій початок відома теза про формування «нової людини», згідно з якою за певних соціальних обставин з людини можна «виліпити» все, що завгодно, а вдосконалення людини залежить лише від вдосконалення суспільства.

Отже, крайнощами щодо розуміння людини є не лише біологізаторство, але й соціологізаторство: перше абсолютизує природні чинники людського існування, друге — соціальні. Обидві позиції не помічають в людині її центру і ядра — індивідуального «Я», духовної незалежності особистості від обумовленості «ззовні» — природними і соціальними чинниками. За винятком природного і соціального змісту на місці людини в даних теоріях залишається порожнеча.

Соціальна обумовленість людини —це факт. З одного боку, вона обумовлена «ззовні», виступає своєрідною «іграшкою» середовища, її поведінка, свідомість та інші прояви власного існування обумовлені всіма можливими помилками, ідеологічними стереотипами, інтересами та цінностями конткретного суспільства. Проте, з другого боку, людина є результатом, своєрідними відбитком і втіленням всієї попередньої історії людства та його культури. Саме як культурно-історична (надсоціальна) істота людина поєднує в собі якості універсальності і унікальності, стає здатною до самодетермінації, до вільної і творчої діяльності, іншими словами — отримує вимір духовності.

Духовне в людині (безкорисливий пошук істини, здатність до морального вибору, до переживання прекрасного, до творчості, наявність свободи волі та глибинної самосвідомості) не є лише «суспільно-корисними» здібностями та засобами пристосування до середовища. Вони є самоцінними і лежать в основі людського «Я». Саме як духовна істота особистість виявляє себе вільним і творчим діячем.

3. Людина єдина у світі усвідомлює свою смертність, тому її життя для неї самої виступає як проблема. Для людини як істоти, що воліє, мислить, творить, думка про скінненність власного існування є нестерпною, якщо не знайдений духовний зміст цього існування. Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності у світі, своєї долі та призначення.

Питання про сенс життя є вічною проблемою. Схематичні певні варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури:

А) Позиція філософа Епікура, так звана гедоністична (від грец. «насолода», «задоволення») «життя заради життя». Жити потрібно так, вважав філософ, щоб насолоджуватися самим життям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про час смерті. Цінність епікурейської позиції в тому, що вона застерігає нас від ситуації, при якій пошук сенсу життя усуває на другий план саме життя. Життя є самомоцінністю, таємничим дарунком людині і треба ставитися з вдячністю і любов'ю до цього дарунку. Разом з тим, епікурейське ставлення до життя вироджується в егоїстичну позицію «життя заради себе» і веде до втрати людиною відчуття повноцінності життя.

Б) «Життя заради інших людей», коли гарантією осмисленості життя для людини постають інтереси родини, нації, суспільства, нових поколінь. Для людини небайдуже, що вона залишає після себе. Недаремно прожити життя — це і продовжитися в своїх нащадках. Але існує небезпека опинитися в ситуації, коли саме твоє неповторне життя перетворюється лише в засіб для чогось іншого: людина стає на шлях фанатизму (історія знає безліч варіантів і класового, і національного, і релігійного фанатизму). Самоцінність «Я» не можна розчинити повністю в інших цінностях. Призначення та сенс життя індивіда в першу чергу самому здійнитися як Людина, «піднятися до Бога». Як писав французький філософ Г.Марсель, «піднятися до Бога — це означає ввійти в самих себе, більше того, в глибину самих себе — і себе ж перевершити».

В своєму житті людина повинна стати єдністю універсально-людського і неповторно-індивідуального, в розвиток свого «Я» включити весь світ — і природний, і суспільний. Це і є саме те, що має назву духовної еволюції, саморозвитку людської особистості в процесі співтворчості зі світом. Конкретні шляхи духовної еволюції особистості — справа її власного вибору, особистого ризику віри і долі.

Тема 10: Практика