Процесуальна співучасть

 

Згідно ч. 1 ст. 32 ЦПК позов може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Цю законодавчу норму слід тлумачити у поєднанні зі ст..ст. 126 та 216 ЦПК.

Ознаки процесуальної співучасті:

1. множинність осіб на стороні позивача або відповідача, які називаються співучасниками. Між співучасниками, як правило, не має спору. Якщо навіть між ними виникають спірні моменти, наприклад, щодо розміру належної суми відшкодування, то їх вимоги сумісні і не виключають одна одну.
2. цивільне процесуальне законодавство встановлює умови, за наявності яких можливе виникнення співучасті. А саме: 1) предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права і обов'язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов'язки.
3. право вимоги одного позивача існує поряд з правом вимоги іншого, так само як і обов’язок відповідати за пред’явленим позовом є спільним для усіх відповідачів. Це свідчить про наявність у декількох позивачів чи відповідачів у справі однакових за спрямованістю матеріально-правових вимог чи обов’язків. Ця ознака дозволяє відрізняти процесуальну співучасть від інших видів участі множинності заінтересованих осіб.
4. можлива тільки за умови, що вимога декількох позивачів чи вимоги до декількох відповідачів заявлені для спільного розгляду.
5. процесуальна співучасть – об’єднання позовних вимог за суб’єктами процесу, тому її це називають суб’єктним об’єднанням позовів на відміну від об’єктного об’єднання позовів, яке полягає в тому, що один позивач пред’являє до одного відповідача декілька позовних вимог. У такому випадку об’єднання відбувається за об’єктом процесу, а, отже, немає співучасті.
6. основною метою процесуальної співучасті є ухвалення повних рішень, що дають відповідь на усі можливі у даному спорі питання.

Таким чином, Співучасть – це участь в одній цивільній справі декількох позивачів та/або декількох відповідачів, вимоги, обов’язки та інтереси яких не виключають одні одних.

Залежно від того, на чиїй стороні виникає співучасть, вона поділяється на активну, пасивну та змішану.

Активна – якщо у справі беруть участь декілька позивачів та один відповідач. Учасники такої співучасті називаються співпозивачі. У співпозивачів завжди спільні матеріально-правові інтереси щодо відповідача (напр., кілька спадкоємців за законом подають позовну заву про визнання заповіту недійсним до спадкоємця за заповітом). Активна співучасть можлива лише з ініціативи співпозивачів. Слушною є наукова думка, що можливі співпозивачі у справі повинні повідомлятись судом про те, що у провадженні суду є конкретна цивільна справа, для участі в якій вони можуть вступити як співпозивачі.

Пасивна – якщо у справі беруть участь один позивач та декілька відповідачів. Найменування це умовне і не означає пасивності співвідповідачів. Усі відповідачі називаються співвідповідачами (напр., Б. подав позовну заяву про відшкодування збитків, завданих А., В. та К.). Пасивна співучасть можлива як з ініціативи позивача, так і з ініціативи суду (напр., згідно ЦК України батьки несуть субсидіарну відповідальність за шкоду, завдану їхніми неповнолітніми дітьми. А, отже, суд, керуючись ч. 2 ст. 29 ЦПК, у такій справі може залучити батьків як співвідповідачів).

Змішана – якщо і на стороні позивача, і на стороні відповідача бере участь декілька осіб (напр.,К. звернулась з позовом до Т. та П. про відшкодування збитків та моральної шкоди у зв’язку з тим, що в результаті ДТП, що сталося з вини водія Т., який здійснював керування машиною, що належить на праві спільної сумісної власності Т. і П., загинув її чоловік В. У цій же цивільній справі як співпозивач вступила мати загиблого В. з вимогою про відшкодування моральної шкоди).

Залежно від характеру матеріально-правових зв’язків між суб’єктами спірних правовідносин процесуальну співучасть поділяють на обов’язкову та факультативну.

При обов’язковій співучасті роздільний розгляд позовних вимог неможливий, оскільки без вирішення питання про право (обов’язок) одного з співучасників неможливо визначити право (обов’язки) інших співучасників у справі, а тому неможливо вирішити цивільну справу. Обов’язкова співучасть можлива лише на стороні відповідача, оскільки суд не може з власної ініціативи, виходячи із принципу диспозитивності, притягнути інших суб’єктів як співпозивачів. Така співучасть пов’язана із особливостями спірних матеріальних відносин при множинності їх суб’єктів. (напр., згідно із постановою Пленуму ВСС України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 червня 2016 року «Про судову практику в справах про зняття арешту з майна» відповідачами в справі є боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, а в окремих випадках – особа, якій передано майно, якщо воно було реалізоване. Як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, має бути залучено відповідний орган державної виконавчої служби, а також відповідний орган доходів і зборів, банк та іншу фінансову установу, які у випадках, передбачених законом, виконують судові рішення. У випадках, коли арешт майна проводився для забезпечення конфіскації чи стягнення майна на користь держави, як відповідач до участі у справі у встановленому законом порядку також залучається відповідний територіальний орган Державної фіскальної служби України. У випадку безоплатної передачі майна юридичній особі ця особа також є відповідачем у справі. У спорах про зняття арешту з майна, яке є предметом застави (іпотеки) або придбано за рахунок кредиту, який не погашено, в якості третіх осіб у встановленому законом порядку залучаються заставодержатель (іпотекодержатель) або кредитор).

Отже, якщо позивач пред’явив позов не до всіх зобов’язаних суб’єктів, а вимоги його не можуть бути розглянуті роздільно, то суд повинен залучити у процес усіх цих суб’єктів. ЦПК не регламентує питання як впливає залучення судом інших співвідповідачів у справу на рух справи. Видається, що у такому випадку розгляд справи слід починати спочатку.

Факультативна співучасть має місце в тих випадках, коли у справі беруть участь співучасники, хоча питання про право одного з позивачів чи обов’язки одного з відповідачів можна було б вирішити самостійно, незалежно від прав та обов’язків інших співучасників. Така співучасть можлива як з ініціативи позивача, так і з ініціативи суду (напр., п ри солідарній відповідальності кредитор має право пред’явити позовні вимоги як до одного із боржників, так і до усіх зазначивши їх у позовній заяві як співвідповідачів; позов батьків до дітей про стягнення аліментів може бути пред’явлено як спільно (в одній справі до усіх дітей), так і окремо до кожного із дітей).

Як правило, факультативна співучасть викликається доцільністю, коли вона сприяє скороченню часу й судових витрат, пов’язаних з вирішенням цивільної справи. Виходячи з положень ч. 2 ст. 118 ЦПК, об’єднання позовів може провести сам позивач формулюванням у позовній заяві кількох позовних вимог для розгляду в одній цивільній справі. Якщо позивач цього не зробив, то таке право належить суду (ст.. 126). Заради справедливості варто зазначити, що об’єднання позовних вимог на практиці не завжди сприяє процесуальній економії та прискорює вирішення справи. При об’єднанні однорідних позовних вимог розгляд справи може навпаки затягнутись, напр., через неявку одного із співучасників. Щоб уникнути такого ускладнення, суди допускають об’єднання однорідних справ дуже рідко і, як правило, лише в нескладних справах.

Співучасники користуються права та виконують обов’язки сторін у процесі. Проте кожний із співучасників у процесі щодо іншого виступає самостійно і у своїх діях не залежить від інших співучасників; він може, напр., відмовитись від позову, визнати позов, заяви клопотання без погодження із іншими співучасниками. Згідно ч. 3 ст. 32 ЦПК співучасники можуть доручити вести справу одному із співучасників, якщо він має повну цивільну процесуальну дієздатність. Ці повноваження мають бути оформлені відповідно до положень ЦПК. Практичне значення цього правила полягає в тому, що у такий спосіб досягається економія часу суду та сторін. Це, однак, не означає, що інші співучасники не можу давати пояснення чи вчиняти інші процесуальні дії, якщо вони того забажають чи якщо цього вимагатиме суд.

У разі процесуальної співучасті суд ухвалює одне загальне рішення, в якому визначаються права чи обов’язки кожного співучасника.

 

 

1. 20. Неналежна сторона в цивільному процесі: поняття, правові наслідки з’ясування неналежності сторони.

 

Звертаючись до суду, позивач повинен доказати наявність спірного правовідношення та належність спірного права саме йому, а також те, що відповідальність за порушення покладається саме на вказаного ним у позовній заяві відповідача. При відкритті позовного провадження у справі презюмується, що сторони є суб’єктами спірного правовідношення, а тому є належними сторонами у цивільній справі.

Проте деколи під час розгляду справи виключається сама презумпція про те, що та чи інша сторона або обидві сторони є суб’єктами спірного матеріального правовідношення. У такому випадку сторони (позивач або відповідач, або обидві сторони) визнаються неналежними.

Отже, неналежна сторона – це особа, щодо якої за матеріалами справи виключається припущення про те, що вона є суб’єктом спірного матеріального правовідношення.

У багатьох випадках належність сторони визначається на основі матеріального права. Так, напр., належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки є власник такого джерела; сімейне законодавство передбачає вичерпний перелік суб’єктів, які мають право звернутися з позовом про визнання шлюбу недійсним.

Неналежна сторона – це процесуально право-дієздатна особа. Вона наділена усіма притаманними стороні процесуальними права та обов’язками, тобто є суб’єктом цивільного процесу, стороною у справі, інакше неможливим було б виникнення процесуальних правовідносин з нею. Тому недопустимим є відмова у відкритті провадження у справі з мотиву пред’явлення позову неналежним позивачем чи до неналежного відповідача.

Неналежність як процесуальна категорія може бути встановлена і щодо позивача, і щодо відповідача.

Неналежний позивач – це особа, яка пред’явила позов, щодо якої судом під час судового розгляду справи в судовому засіданні встановлено, що їй не належить право вимоги за пред’явленим нею позовом.

Неналежний відповідач – це особа, щодо якої судом під час судового розгляду справи в судовому засіданні встановлено, що вона не має обов’язку відповідати за пред’явленими до неї позовними вимогами.

ЦПК не допускає заміну неналежного позивача. Якщо навіть позивач є неналежним, але наполягає на розгляді цивільної справи, суд повинен прийняти позовну заяву та відкрити провадження у справі. І тільки в судовому засіданні в результаті розгляду справи встановивши, що позивач дійсно є неналежним, суд повинен ухвалити рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

 

21.Процесуальне правонаступництво. Поняття та види.

Процесуальне правонаступництво – це заміна у процесі особи, яка є стороною чи третьою особою (правопопередника), іншою особою (правонаступником) у зв’язку з вибуттям із процесу однієї із сторін у спірному матеріальному чи встановленому рішенням суду правовідношенні.

Процесуальне правонаступництво передбачає правонаступництво в матеріальному праві (універсальне або сингулярне). А тому процесуальне правонаступництво неможливе, якщо немає правонаступництва в матеріальному праві (напр., якщо після пред’явлення позову про поновлення на роботі відбудеться реорганізація юридичної особи-роботодавця, то як відповідач повинна бути залучена організація-правонаступник. Проте, у випадку смерті позивача провадження у справі повинно бути закрито, так як за вимогами про поновлення на роботі правонаступництво не допускається, оскільки така вимога нерозривно пов’язана з особою-позивачем).

Процесуальне правонаступництво завжди універсальне (загальне), так як правонаступник продовжує участь у процесі правопопередника у всьому обсязі процесуального правовідношення, тобто всіх охоплюваних ним процесуальних прав та обов’язків, незалежно від того, чи є правонаступництво в матеріальному праві універсальним, чи сингулярним.

Процесуальне правонаступництво можливе на будь-якій стадії цивільного процесу.

Якщо має місце смерть фізичної особи або реорганізація юридичної особи, які були стороною чи третьою особою в цивільній справі, суд:

1. з’ясовує чи матеріальні правовідносини, що є предметом розгляду в суді, допускають правонаступництво;
2. якщо матеріальне право не допускає правонаступництво і: А) ця обставина виникла на першій стадії процесу - суд постановляє ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі (п. 5 ч. 2 ст. 122 ЦПК); Б) ця обставина має місце після відкриття провадження у справі – суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі (п. 6 ч. 1 ст. 205 ЦПК);
3. якщо матеріальне право допускає правонаступництво і: А) ця обставина виникла на першій стадії процесу - суд одночасно постановляє ухвалу про відкриття провадження і ухвалу про зупинення провадження у справі до вступу правонаступника у цивільний процес; Б) ця обставина має місце після відкриття провадження у справі – суд постановляє ухвалу про зупинення провадження у справі до вступу правонаступника у цивільний процес (п. 1 ч. 1 ст. 201 ЦПК);
4. якщо правонаступництво можливе, суд перевіряє право підтверджуючі документи правонаступника (напр., свідоцтво про право на спадщину, документ про реорганізацію юридичної особи, договір про перевід боргу або договір про відступлення права вимо ги) та постановляє ухвалу про відновлення провадження у справі у зв’язку зі вступом правонаступника у справу.

Після вступу правонаступника у справу розгляд справи продовжується. Оскільки правонаступник продовжує участь у процесі правопопередника, то згідно ч 2. ст.. 37 ЦПК усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього так само, як вони були обов'язкові для особи, яку він замінив (напр., якщо право попередник вибув із процесу після ухвалення рішення у справі, але до набрання ним законної сили, то правонаступник має право апеляційного оскарження цього рішення і на подільшу участь у процесі. Якщо правонаступництво виникло після набрання рішенням законної сили, то правонаступник має право вимагати виконання рішення або вчиняти ті дії, які мав би право вчинити правопопередник).

22. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору.