2017-12-14
1207
Ст. 116 ЦПК України чітко визначено чотири підстави передачі справи з одного суду до іншого. Суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо: 1) задоволено клопотання відповідача, місце проживання якого раніше не було відоме, про передачу справи за місцем його проживання або місцезнаходженням; 2) після відкриття провадження у справі і до початку судового розгляду виявилося, що заяву було прийнято з порушенням правил підсудності; 3) після задоволення відводів (самовідводів) неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи; 4) ліквідовано суд, який розглядав справу.
Передача справи до іншого суду з першої підстави не може здійснюватись з ініціативи суду, а лише за клопотанням відповідача. Таке клопотання відповідач має право заявити лише до початку розгляду справи по суті (ст. 173 ЦПК). Вирішуючи клопотання, суд повинен перевіряти справжність даних про зареєстроване місце проживання чи місце перебування відповідача, а також враховувати його поведінку. Передача справи на розгляд іншому суду на підставі п.1 ч.1 ст. 116 ЦПК України залежить від обґрунтованості клопотання відповідача. Суд має право відхилити клопотання та продовжити розгляд справи по суті. Ухвала про відмову в задоволенні клопотання про передачу справи до іншого суду апеляційному оскарженню не підлягає.
У двох останніх випадках справа передається до суду найбільш територіально наближеного до цього суду. Передача справи з одного суду до іншого здійснюється на підставі ухвали суду після закінчення строку на її оскарження, а в разі подання скарги - після залишення її без задоволення. Забороняється передавати до іншого суду справу, яка розглядається судом, за винятком випадків, встановлених цивільно-процесуальним законодавством.
У разі виявлення під час проведення попереднього судового засідання чи під час судового розгляду справи по суті порушення правил виключної підсудності суд ухвалою передає справу на розгляд Іншому суду (ч.4ст. 116 ЦПК).
Справа, передана від одного суду до іншого в порядку, встановленому статтею 116 ЦПК України, повинна бути прийнята до провадження судом, якому вона надіслана.
Передача справи з одного суду до іншого здійснюється на підставі ухвали суду після закінчення строку на її оскарження, а в разі подання скарги - після залишення її без задоволення (ст. 116 ЦПК).
Важливою гарантією доступності правосуддя та судового захисту є норма про те, що суперечки між судами про підсудність не допускаються (ст. 117 ЦПК). Це означає, що справа, надіслана з одного суду до іншого, повинна бути прийнята до розгляду судом, якому вона надіслана.
35.Наслідки недотримання правил про підсудність цивільної справи.
Процесуальні наслідки порушення правил підсудності залежать від низки чинників. Ними, зокрема, є (1) суб'єкт, який допустив таке порушення, (2) стадія процесу, на якій виявлено порушення, а також (3) дії відповідача у разі виявлення порушення правил підсудності. В залежності від цих чинників процесуальні наслідки порушення правил підсудності будуть різними.
Так, у разі подання особою заяви, яка не підсудна суду, вона відповідно до ст. 115, п. 4 ч. 3 ст. 121 ЦПК ухвалою суду разом із усіма додатками повертається особі для подання до належного суду.
Якщо ж суд помилково прийняв непідсудну йому справу, відкривши провадження у справі, то у такому випадку можливо декілька варіантів розвитку подій. Перший, порушення правил підсудності помітив відповідач, отримавши ухвалу про відкриття провадження у справі. У цьому випадку він відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 293 ЦПК протягом п'яти днів з дня отримання копії цієї ухвали може подати на неї апеляційну скаргу. Наслідком такого оскарження може бути скасування апеляційним судом ухвали суду першої інстанції з направленням справи ДО суду першої інстанції для повторного вирішення питання про відкриття провадження у справі. Другий, порушення правил підсудності виявлено судом, який розглядає справу (самостійно або із заперечень відповідача), до початку розгляду справи по суті, тобто до початку доповіді головуючого про зміст заявлених вимог (ч. 1 ст. 173 ЦПК). У такому випадку суд повинен застосувати п. 2 ч. 1 ст. 116 ЦПК, відповідно до якої суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо після відкриття провадження у справі і до початку судового розгляду виявилося, що заяву було прийнято з порушенням правил підсудності. При чому передача справи на розгляд іншому суду здійснюється не раніше ніж після закінчення строку на її оскарження, а в разі подання скарги - після залишення її без задоволення (ч. 3 ст. 116 ЦПК). Третій, порушення правил підсудності виявлено судом, який розглядає справу (самостійно або із заперечень відповідача зроблених, як правило, у судовому засіданні), після початку розгляду справи по суті. У такому випадку суд незалежно від клопотань осіб, які беруть участь у справі, і виду підсудності, порушення якого виявлено, має продовжувати розгляд справи навіть із порушенням правил підсудності, оскільки відповідно до ч. 4 ст. 116 ЦПК забороняється передавати до іншого суду справу, яка розглядається судом, за винятком випадків, встановлених цим Кодексом. Цими винятками є випадки, коли (1) після задоволення відводів (самовідводів) неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи і (2) ліквідовано суд, який розглядав справу (п. З, 4 ч. 1 ст. 116 ЦПК). Інших випадків, коли виявилось, що справа, яку суд почав розглядати по суті, прийнята із порушенням правил підсудності, в тому числі правил виключної підсудності (ст. 114 ЦПК), чинний Кодекс не передбачає. Крім того, розгляд судом справи із порушенням правил підсудності, в тому числі виключної, саме по собі за чинним ЦПК не може бути підставою для скасування судового рішення, що можна проілюструвати наступним прикладом.
36.Поняття та види судових витрат у цивільному процесі.
Судові витрати — це витрати, які несуть сторони, треті особи із самостійними вимогами у справах позовного провадження, заявники і заінтересовані особи в справах окремого провадження, стягувач і боржник у справах наказного провадження, за вчинення цивільних процесуальних дій, пов'язаних із розглядом справи в порядку цивільного судочинства.
Стаття 79 ЦПК поділяє судові витрати на 2 групи: 1) судовий збір; 2) витрати, що пов'язані із розглядом справи. Судові витрати, що пов'язані з розглядом справи, несуть сторони конкретної справи та в окремих випадках — інші учасники процесу.
Судовий збір — це грошовий збір, що справляється (сплачується) за місцем розгляду та оформлення документів і зараховується до місцевого бюджету.
37.Судовий збір
Стаття 1. Поняття судового збору
1. Судовий збір - збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.
{Текст статті 1 в редакції Закону № 590-VII від 19.09.2013}
Стаття 2. Платники судового збору
1. Платники судового збору - громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи - підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення, передбачене цим Законом.
{Частина перша статті 2 із змінами, внесеними згідно із Законом № 590-VII від 19.09.2013}
Стаття 3. Об'єкти справляння судового збору
1. Судовий збір справляється:
за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством;
за подання до суду апеляційної і касаційної скарг на судові рішення, заяви про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами, заяви про скасування рішення третейського суду, заяви про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України;
за видачу судами документів;
у разі ухвалення судового рішення, передбаченого цим Законом.
{Частину першу статті 3 доповнено абзацом п'ятим згідно із Законом № 590-VII від 19.09.2013}
2. Судовий збір не справляється за подання:
1) заяви про перегляд Верховним Судом України судового рішення у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом;
2) заяви про скасування судового наказу;
3) заяви про зміну чи встановлення способу, порядку і строку виконання судового рішення;
4) заяви про поворот виконання судового рішення;
5) заяви про винесення додаткового судового рішення;
6) заяви про розірвання шлюбу з особою, визнаною в установленому законом порядку безвісно відсутньою;
{Пункт 6 частини другої статті 3 в редакції Закону № 484-VIII від 22.05.2015}
7) заяви про встановлення факту каліцтва, якщо це необхідно для призначення пенсії або одержання допомоги за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням;
8) заяви про встановлення факту смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру;
{Пункт 9 частини другої статті 3 виключено на підставі Закону № 484-VIII від 22.05.2015}
{Пункт 10 частини другої статті 3 виключено на підставі Закону № 484-VIII від 22.05.2015}
11) заяви про надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;
12) заяви про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;
13) позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду;
{Пункт 13 частини другої статті 3 із змінами, внесеними згідно із Законом № 245-VII від 16.05.2013}
14) заяви, апеляційної та касаційної скарги про захист прав малолітніх чи неповнолітніх осіб у разі, якщо представництво їх інтересів у суді відповідно до закону або міжнародного договору, згоду на обов’язковість якого надано Верховною Радою України, здійснюють Міністерство юстиції України, суб’єкти надання безоплатної вторинної правової допомоги та/або органи опіки та піклування або служби у справах дітей;
{Пункт 14 частини другої статті 3 в редакції Закону № 484-VIII від 22.05.2015}
15) клопотання про визнання і виконання рішення іноземного суду відповідно до міжнародного договору України, згоду на обов’язковість якого надано Верховною Радою України та яким не передбачено плату під час звернення до суду, подання апеляційної та касаційної скарг у таких справах;
{Частину другу статті 3 доповнено пунктом 15 згідно із Законом № 484-VIII від 22.05.2015}
16) заяви про встановлення факту смерті особи, яка загинула або пропала безвісти в районах проведення воєнних дій або антитерористичних операцій.
{Частину другу статті 3 доповнено пунктом 16 згідно із Законом № 670-VIII від 03.09.2015}
38.Витрати, пов'язані з розглядом справи.
Витрати на правову допомогу у судовому процесі фактично являють собою матеріальну шкоду, що завдається стороні, позиція якої є правомірною (а це з’ясовується лише по завершенні процесу). Саме тому ці витрати підлягають справедливому відшкодуванню. За ст.84 ЦПК витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом. Витрати фізичних осіб, пов'язані з оплатою правової допомоги при розгляді судом справ про оголошення померлою фізичної особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку, або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, несуть юридичні особи, на території яких мав місце нещасний випадок внаслідок таких надзвичайних ситуацій.
Відповідно до положень ст.1 Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах». від 11.01.2012 р. встановлено, що розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.
Витрати сторін та їх представників, що пов'язані з явкою до суду (ст.85 ЦПК). Витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту сторін та їх представників, а також найманням житла, несуть сторони. Стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, та її представникові сплачуються іншою стороною добові (у разі переїзду до іншого населеного пункту), а також компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять. Компенсація за втрачений заробіток обчислюється пропорційно від розміру середньомісячного заробітку, а компенсація за відрив від звичайних занять - пропорційно від розміру мінімальної заробітної плати.
Витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачівта проведенням судових експертиз (ст.86 ЦПК). Витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів, найманням ними житла, а також проведенням судових експертиз, несе сторона, яка заявила клопотання про виклик свідків, залучення спеціаліста, перекладача та проведення судової експертизи. Кошти на оплату судової експертизи вносяться стороною, яка заявила клопотання про проведення експертизи. Якщо клопотання про проведення експертизи заявлено обома сторонами, витрати на її оплату несуть обидві сторони порівну. У разі неоплати судової експертизи у встановлений судом строк суд скасовує ухвалу про призначення судової експертизи. Добові (у разі переїзду до іншого населеного пункту), а також компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять свідкам, спеціалістам, перекладачам, експертам сплачуються стороною, не на користь якої ухвалено судове рішення. Компенсація за втрачений заробіток обчислюється пропорційно від розміру середньомісячного заробітку, а компенсація за відрив від звичайних занять - пропорційно від розміру мінімальної заробітної плати. У такому самому порядку компенсуються витрати на оплату послуг експерта, спеціаліста, перекладача.
Якщо у справах окремого провадження виклик свідків, призначення експертизи, залучення спеціалістів здійснюються за ініціативою суду, а також у випадках звільнення від сплати судових витрат або зменшення їх розміру, відповідні витрати відшкодовуються за рахунок Державного бюджету України.
Витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи (ст. 87 ЦПК). Витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, несе сторона, яка заявила клопотання про вчинення цих дій. Якщо клопотання про вчинення відповідних дій заявлено обома сторонами, витрати на них несуть обидві сторони порівну.
39.Звільнення від сплати судових витрат
Згідно зі ст. 5 ЗУ «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються:
1) позивачі — за подання позовів про стягнення заробітної плати, поновлення на роботі та за іншими вимогами, що випливають із трудових правовідносин;
2) позивачі — за подання позовів про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, а також смертю фізичної особи;
3) позивачі — за подання позовів про стягнення аліментів;
4) позивачі — за подання позовів щодо спорів, пов’язаних з виплатою компенсації, поверненням майна, або за подання позовів щодо спорів, пов’язаних з відшкодуванням його вартості громадянам, реабілітованим відповідно до Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” (962-12);
5) особи, які страждають на психічні розлади, та їх представники — за подання позовів щодо спорів, пов’язаних з розглядом питань стосовно захисту прав і законних інтересів особи під час надання психіатричної допомоги;
6) позивачі — за подання позовів про відшкодування матеріальних збитків, завданих внаслідок вчинення злочину;
7) державні органи, підприємства, установи, організації, громадські організації та громадяни, які звернулися у випадках, передбачених законодавством, із заявами до суду щодо захисту прав та інтересів інших осіб, а також споживачі — за позовами, що пов’язані з порушенням їхніх прав;
8) інваліди Великої Вітчизняної війни та сім’ї воїнів (партизанів), які загинули чи пропали безвісти, і прирівняні до них у встановленому порядку особи;
9) інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів I та II груп;
12) Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення у справах, що вирішуються на підставі законодавства про захист економічної конкуренції та законодавства про здійснення державних закупівель;
13) Міністерство юстиції України — за подання позовів про відшкодування збитків, завданих Державному бюджету України внаслідок виконання рішень Європейського суду з прав людини, постановлених проти України;
14) позивачі — за подання позовів про уточнення списку виборців;
15) органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування — за подання позовів щодо спорів, пов’язаних з відчуженням земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності;
16) військовослужбовці, військовозобов’язані та резервісти, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори і проходять службу у військовому резерві, — за подання позовів, пов’язаних з виконанням військового обов’язку;
17) позивачі — за подання позовів про відшкодування збитків, завданих внаслідок неповернення у строки, передбачені договорами або установчими документами, грошових та майнових внесків, залучених до акціонерних товариств, банків, кредитних установ, довірчих товариств та інших юридичних осіб, які залучають кошти та майно громадян;
18) Пенсійний фонд України та його органи; органи Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати
20) органи праці та соціального захисту населення — за подання позовів щодо призначення і виплати всіх видів державної соціальної допомоги, компенсації, виплат та доплат, установлених законодавством;
21) Міністерство фінансів України, місцеві фінансові органи, Державна податкова служба України, Державна митна служба України, Державна казначейська служба України, Державна фінансова інспекція України та їх територіальні органи, Державна служба фінансового моніторингу України і Національний банк України — у справах, пов’язаних з питаннями, що стосуються повноважень цих органів.
22)
- Розподіл судових витрат.
Стаття 88 Цивільно-процесуального кодексу
Опубликовано в Цивільно-процесуальний кодекс України
Скачать Кодекс об административных правонарушениях (КоАП)
1. Стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов за-доволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві — пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.
2. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати су-дових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
3. Якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.
4. У разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від оплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави.
5. Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
41.Заходи процесуального примусу.
Заходами процесуального примусу є: 1) попередження; 2) видалення із залу судового засідання; 3) тимчасове вилучення доказів для дослідження судом; 4) привід. До однієї особи не може бути застосовано кілька заходів процесуального примусу за одне й те саме правопорушення(ст. 90-91 ЦПК). Порядок застосування названих заходів процесуального примусу закріплено у ст. ст. 92- 94 ЦПК України.
За порушення порядку під час судового засідання або невиконання розпоряджень головуючого до учасників цивільного процесу та інших осіб, присутніх в судовому засіданні, застосовується попередження.
Попередження - це усне застереження суду, яким він попереджає особу, винну у порушенні порядку під час судового засідання, про неприпустимість таких дій в майбутньому, необхідність дотримуватися встановленого порядку та виконувати розпорядження головуючого. Цей захід застосовується до будь-яких осіб, що присутні у залі судового засідання та своєю поведінкою заважають здійсненню судочинства (наприклад, розмова по телефону, лайка, бійка та інші хуліганські дії).
Попередження оформлюється відповідною ухвалою суду, яка постановляється без виходу судді до нарадчої кімнати. Дана ухвала не оскаржується.
Суд може застосовувати цей захід без обмежень.
Видалення із залу судового засідання - це окремий захід процесуального примусу, який застосовується у разі повторного порушення порядку під час судового засідання або невиконання розпоряджень головуючого.
Тимчасове вилучення доказів для дослідження судом. У випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази. Особи, які не мають можливості подати доказ, який вимагає суд, взагалі або у встановлені судом строки, зобов'язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п'яти днів з дня отримання ухвали (ч. І, ч.4 ст. 137 ЦПК).
42.Поняття, мета та етапи судового доказування.
Судове доказування поєднує в собі 2 взаємопов'язані складові — пізнавальну (розумову) та практичну (процесуальну). Розумова (пізнавальна, логічна) сторона доказування підпорядкована законам логічного мислення, а практична (процесуальна) діяльність, тобто процесуальні дії з доказування підпорядковані приписам правових норм і засновані на них. Норми права пропонують здійснення таких процесуальних дій, які створюють найкращі умови для того, щоб процес мислення був істинним. У свою чергу законодавство не може суперечити законам і правилам пізнання та логіки. Логічне доказування підпорядковане законам мислення, процесуальне — законам, що встановлює держава, тобто процесуальним законам.
Доказування — це розумова та процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу (суб'єктів доказування), що спрямована на встановлення фактів (обставин), що мають значення для справи, істини у конкретній цивільній справі та вирішення спору між сторонами.
Доказування структурно складається з таких елементів: суб'єкти, об'єкти та зміст діяльності. Суб'єктами доказування у цивільному процесі є суд, особи, які беруть участь у справі, та інші учасники процесу, які мають матеріально-правову та процесуально-правову заінтересованість у вирішенні справи і які відповідно до своїх процесуальних прав та обов'язків вчиняють дії, що мають значення для вирішення справи. Об'єктами доказування є обставини, що підлягають встановленню для вирішення справи або певної процесуальної дії.
Метою судового доказування є всебічне, повне та об'єктивне з'ясування дійсних обставин справи, тобто встановлення за допомогою доказів у повній відповідності з істиною юридичних фактів, з якими закон пов'язує виникнення, зміну і припинення спірних правовідносин між сторонами, та інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. В меті доказування, з одного боку, відображаються інтереси, потреби суб'єктів цієї діяльності, з іншого боку — відображається і подальша поведінка як план діяльності, передбачення результату діяльності, тобто поєднуються об'єктивна та суб'єктивна сторони доказування.
Ознаки процесуальної форми доказування: законодавча врегульованість процесу доказування; дієвість правової регламентації (послідовність дій з доказування і їх зміст докладно регламентуються нормами права); універсальність процесуальної форми доказування; імперативність процесуальної форми доказування: підпорядкованість доказування принципам цивільного процесу.
Принципами судового доказування є такі: обов'язковість доказування (оскільки всі обставини справи підлягають доказуванню, за винятком тих, які не підлягають доказуванню в силу закону); належність доказів; допустимість доказів; вільна оцінка доказів.
Доказування складається з таких етапів (стадій): 1) формування предмету доказування; 2) збирання та подання доказів; 3) дослідження доказів; 4) оцінка доказів.
Збирання доказів — це процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу щодо залучення доказів, яка складається з: 1) подання доказів сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі; 2) витребування доказів судом; 3) надання судових доручень щодо збирання доказів.
Подання доказів сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, полягає у передачі доказів у розпорядження суду. Зокрема, сторони зобов'язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі у строк, встановлений судом, з урахуванням часу, необхідного для цього. Докази, подані з порушенням таких вимог, судом не приймаються, якщо сторона не доведе, що їх подано несвоєчасно з поважних причин (ст. 131 ЦПК). Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 60 ЦПК докази можуть подаватися іншими особами, які беруть участь у справі: третіми особами, представниками сторін та третіх осіб, органами та особами, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, заявниками та заінтересованими особами, їхніми представниками.
На суд покладається обов'язок за клопотанням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, якщо у них є труднощі щодо отримання доказів, витребувати такі докази (ч. І ст. 137 ЦПК). У заяві про витребування доказів має бути зазначено: 1) який доказ вимагається; 2) підстави, за яких особа вважає, що доказ перебуває в іншої особи; 3) обставини, які може підтвердити цей доказ.
43.Поняття предмета доказування.
До предмета доказування в широкому сенсі можна віднести наступні групи фактів: 1) юридичні факти матеріально-правового характеру; 2) доказові факти; 3) юридичні факти процесуально-правового характеру (що визначають наявність у особи права на пред'явлення позову та здійснення інших процесуальних дій); 4) факти, що сприяють правильній оцінці доказів (наприклад, факт фальшивості письмового доказу); 5) факти, встановлення яких необхідно суду для виконання запобіжних і виховних завдань цивільного судочинства.
Таким чином, предмет доказування - коло фактів матеріально- правового і процесуального характеру, які підлягають встановленню для вирішення цивільної справи по суті.
Предмет доказування необхідний насамперед для суду, який у своїй пізнавальній діяльності прямує від припущення про існування фактів до достовірного знання про них. Доти, поки суд не має достовірного знання про які-небудь події або дії, вони трактуються як обставини, тобто припущення про існування фактів. Якщо ж
суд про яку-небудь обставину має уявлення як про факт (наприклад, у силу його загальновідомості), то до предмета доказування вона взагалі не включається.
44.Розподіл обов'язків з доказування
| Стаття 60. Обов'язки доказування і подання доказів | |
| 1. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. 2. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. 3. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. 4. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. |
Доказування - це пізнавальна і розумова діяльність суб'єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів19. Отже, мета доказування - з'ясування дійсних обставин справи.
Доказування - це ще й складний психологічний процес, в результаті якого у судді формується та чи інша думка по справі.
2. Обов'язок доказування покладається на сторін. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності. Суд не може збирати докази за власною ініціативою. У разі недостатності доказів суд вправі запропонувати представити докази тій стороні, яка несе обов'язок по доказуванню.
Обов'язок представлення доказів покладається також на третіх сторін. Третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, користується всіма правами і виконує всі обов'язки позивача, доказує обставини, якими вона підтверджує свої вимоги. Третя сторона, що не заявляє самостійні вимоги, повинна доказувати факти, які впливають на її відносини зі стороною в процесі. Прокурор і інші особи, які звертаються до суду на захист інтересів інших осіб, зобов'язані доказувати обставини, що лежать в основі поданої ними заяви.
Інші учасники процесу, наприклад, свідки, доказів подавати суду не можуть.
Матеріально-правовий зміст обов'язку подавати докази полягає в тому, що, в випадку його невиконання суб'єктом доказування і неможливості отримання доказів суд має право визнати факт, на який посилалась зацікавлена сторона, неіснуючим, чи навпаки, як це має місце при використанні презумпції, існуючим, якщо інше не доказано другою стороною.
Розподіл і роз'яснення сторонам їх обов'язку щодо доказування - це функція суду в рамках юрисдикційної процедури, завдання суду організувати дійсно змагальний процес. Розподілити тягар доказування у справі, означає зробити припущення про наявність або відсутність юридичних фактів на користь однієї із сторін. Якщо інша сторона твердженнями і доказами не може переконати суд в хибності такого припущення, то припущення трансформується у твердження про наявність відшуковуваного факту, відображене у мотивувальній частині судового рішення. Проте, зазначає вчений, у судовій практиці часто трапляються випадки порушення загальних правил розподілу обов'язків з доказування. Так, суди в своїх рішеннях про задоволення позову часто зазначають, що відповідач не довів обставин, на які він посилався, не визнаючи позовних вимог позивача. Це неправильно, оскільки незалежно від того, доводить відповідач відсутність фактів підстави позову чи ні, загальне правило розподілу доказових обов'язків залишається незмінним, і тягар доказування не переходить від однієї сторони до іншої. Підставу позову повинен довести саме позивач20.
3.Доказування процесуальних фактів має деякі особливості, які дозволяють при певних обставинах розглядати доказування як обов'язок учасника процесу. Наприклад, якщо сторона клопоче про забезпечення позову, вона повинна довести наявність підстав для цього, в іншому випадку суд відхилить клопотання у зв'язку з відсутністю доказів. Ця відмова може розглядатися як процесуальна санкція.
При заявленні клопотання про відстрочку сплати судового збору зацікавлена сторона повинна вказати суду наявність підстав для цього.
4. Відповідно до коментованої статті предмет доказування - це коло фактів матеріально-правового значення, необхідних для вирішення справи по суті. Доведенню підлягають тільки ті обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, по якій виник спір. Таким чином законодавець встановлює межі доказування. Необхідно врахувати, що обставини, які мають значення для справи, але щодо яких спору немає, не підлягають доведенню, оскільки визнані сторонами21.
5.Частина 4 коментованої статті забороняє здійснювати доказування через припущення, тобто твердження, які самі по собі потребують доведення. Пленум ВС України у ч. 11 постанови N 14 від 18.12.2009 р. наголошує, що суд, встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовуються вимоги чи заперечення сторін, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, має мотивувати свої дії та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
45.Поняття судових доказів. Класифікація доказів.
Докази — це будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність оспорюваних обставин. Тобто доказом є не факт, не обставина, а фактичні дані. Факт — це явище об'єктивної соціальної дійсності. Вони існують незалежно від того, чи знають про них особи, що здійснюють судовий розгляд. Фактичні дані, тобто відомості про факт — це інформація, за допомогою якої пізнається факт, що має значення для вирішення справи.
Залежно від зв'язку доказів із обставинами, що підлягають доказуванню (за зв'язком із предметом доказування), докази можуть бути прямими та непрямими (опосередкованими, побічними).
Прямі докази — це докази, які однозначно вказують на наявність чи відсутність певних фактичних обставин приватноправового спору.
Непрямі докази — це докази, які дозволяють зробити припущення про наявність чи відсутність певної обставини. Це докази, змістом яких є відомості про фрагментарні факти, які до предмету доказування не входять, однак в силу свого об'єктивного зв'язку з ними дають підстави для висновку про наявність чи відсутність досліджуваного приватноправового спору.
Залежно від способу утворення (процесу формування) докази можуть бути первинними (первісними) та похідними.
Первинні докази — це докази, що безпосередньо формуються під впливом подій (досліджуваних фактів), які встановлюються та перевіряються у судовому засіданні. Первинні докази — це першоджерела, які вбирають в себе фактичні обставини і фіксуються на відповідному носієві інформації (наприклад, показання свідка, який був очевидцем події, оригінал документа).
Похідні докази — це докази, які відтворюють зміст іншого доказу, тобто несуть у собі інформацію, що зафіксована в них не внаслідок самих обставин, а внаслідок перенесення даних з іншого джерела (наприклад, показання свідка, який не був безпосереднім очевидцем події, але одержав інформацію про неї від інших осіб, копія документа). Похідні докази можна використовувати для перевірки первинних доказів.
Залежно від мети доказування докази можуть бути основними та протилежними (контрдокази).
Основні докази — це докази, що підтверджують наявність чи відсутність певної обставини. Протилежні докази — це докази, то спростовують основний доказ. Наявність основного та протилежного доказу щодо певної обставини дає можливість зробити висновок, що принаймні один з них є неправдивим, а тому вони потребують перевірки іншими доказами. За відсутності такої можливості та в разі однакової переконливості основного і протилежного доказу суд може визнати недоведеною наявність чи відсутність обставин, що підтверджуються основним доказом.
Належними є докази, що належать до предмета доказування. Суд має відібрати лише ті докази, що містять інформацію щодо предмета доказування, виключивши з процесу доказування докази, що не належать до справи, наявність яких ускладнює процес доказування, встановлення дійсних обставин справи, затягує розгляд справи. Значення ознаки належності полягає в тому, що вона дозволяє правильно визначити обсяг доказового матеріалу, відібрати лише ті докази, які дійсно потрібні для встановлення фактичних обставин справи. Тобто належність доказів — це наявність їхнього значення для цивільної справи.
Для визначення належності доказів необхідно, насамперед, з'ясувати, чи мають значення для справи фактичні дані, для встановлення яких пропонуються джерела та засоби доказування, а вже після цього треба визначити, чи можуть підтвердити ані заперечити докази-факти, що стосуються справи.
46.Належність та допустимість, достовірність та достатність доказів.
Належність доказів визначається 4 групами обставин, що мають значення для справи: 1) фактами предмета доказування; 2) доказовими фактами; 3) процесуальними фактами, наприклад, тими, що впливають на виникнення права на пред'явлення позову, зупинення провадження у справі тощо; 4) фактами, що дають підстави для постановлення окремої ухвали у справі.
Належність доказів — правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Визначеність обставин, що підлягають встановленню для здійснення процесуальних дій, полегшує виокремлення належних доказів. Однак і для здійснення окремих процесуальних дій можуть бути передбачені оціночні категорії. Оціночний характер доказів викликає багато труднощів у процесі доказування і часто є підставою для скасування рішень судів у апеляційному або касаційному порядку.
Загальний характер допустимості означає, що у всіх справах повинна дотримуватися вимога про отримання інформації з визначених законом джерел і засобів доказування з дотриманням порядку збирання, представлення і дослідження доказів (дотримання процесуальної форми доказування). Відповідно, порушення цих вимог призводить до визнання доказів недопустимими.
Спеціальний характер допустимості — це правила, які приписують використання певних доказів для встановлення обставин справи або забороняють використання певних доказів (негативна допустимість). Позитивна допустимість може бути передбачена у випадках, коли закон зобов'язує провести судово-психіатричну експертизу тощо. Докази, одержані з порушенням порядку, встановленого нормами матеріального та процесуального права, є недопустимими.
Недопустимими є докази: а) одержані з порушенням порядку, встановленого законом; б) які походять з інших засобів доказування, ніж ті, що визначені законом для підтвердження певних обставин.
Достовірність докази оцінюється судом.
Спочатку кожне з доказів досліджується окремо, потім переходять до зіставлення різних доказів один з одним і в сукупності. Виявлення суперечливих, взаємовиключних відомостей по справі свідчить про порочність тих чи інших матеріалів (доказів) і, як правило, вимагає подальшої роботи по встановленню обставин справи.
4. Достатність доказів - це якісна характеристика процесу (стан), що дозволяє суду зробити однозначний висновок з наявної у справі сукупності доказів і вирішити справу по суті.
Як відомо, завдання цивільного судочинства можуть бути виконані за умови, що суд правильно встановить обставини, що підлягають доказуванню, отримає їх, досліджує, дасть їм адекватну оцінку.
Рішення проблеми достатності доказів пов'язане з питанням про мету судового доказування і характері істини, встановлюваної судом при вирішенні цивільної справи.
Пошук істини обмежений предметом доказування, труднощами доказування по конкретній справі, нормами, підлягають застосуванню у справі.
Слід також зауважити, що сторони не завжди повною мірою використовують можливості, надані їм законом. Тоді суд змушений вирішувати проблему "достатності" доказів. При неподанні яких доказів, вичерпанні можливостей щодо встановлення шуканих фактів суд встановлює: наявність доказів - на основі доказових презумпцій, виходячи з того, що вони не спростовані * (77); відсутність обставин - на основі того, що сторона, на якій лежить обов'язок доведення, що не представила доказів на їх підтвердження * (78).
47.Характеристика видів засобів доказування у цивільному процесі.
Загалом, згідно із ст. 27 ЦПК зазначені, особи мають право давати суду усні та письмові пояснення, що дозволяє отримати найбільш повні й точні відомості про обставини справи. Однак, оскільки вони є суб'єктами спірних правовідносин, що розглядаються судом, їх пояснення не завжди мають об'єктивний характер. Тому при вирішенні спору щодо наявності чи відсутності певних обставин засобом доказування мають вважатися тільки пояснення названих осіб, які вони дали (письмово чи усно) під час їх допиту як свідків.
Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників можуть бути двох видів: твердження та визнання. Твердження - це відомості, які підтверджують обставини, якими сторона обґрунтовує свої вимоги, чи спростовують обставини, якими інша сторона обґрунтовує свої заперечення. Визнання - це відомості, що підтверджують обставини, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги (заперечення).
ЦПК розрізняє визнання позову (ст. 174 ЦПК) і визнання факту (ч. 1 ст. 61 ЦПК). Визнання позову - це згода відповідача з пред'явленою до нього матеріально-правовою вимогою позивача. У разі визнання відповідачем позову, яке має бути безумовним, і таким що не суперечить закону й не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб (не відповідача), суд ухвалює рішення про задоволення позову, обмежившись у мотивувальній частині рішення посиланням на визнання позову без з'ясування й дослідження інших обставин справи.
Визнання стороною (позивачем чи відповідачем) факту - це доказ наявності чи відсутності обставин, які мають значення для справи. Процесуальним наслідком визнаного у цивільному процесі однією зі сторін факту встановленим є набуття фактом безспірного характеру і звільнення другої сторони від його доказування.
Показання свідка. Відповідно до ст. 63 ЦПК показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Для виконання функцій свідка необхідно, щоб особа буда здатна за своїм фізичним і психічним розвитком правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати про них правильні показання. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини.
Письмові докази подаються сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі. Якщо особи мають складнощі в отриманні доказів, суд, за їх клопотанням, зобов'язаний витребувати такі докази. Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. У разі подання копії письмового доказу суд має право вимагати подання оригіналу. Оригінали письмових доказів до набрання судовим рішенням законної сили повертаються за клопотанням осіб, які їх подали, якщо це не перешкоджає розгляду справи. У будь-якому разі у справі залишається засвідчена суддею копія письмового доказу (ст. 138 ЦПК).
Письмові докази або протоколи огляду доказів за їх місцезнаходженням (ст. 140 ЦПК) оголошуються в судовому засіданні та надаються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках - експертам, спеціалістам і свідкам, які можуть давати свої пояснення з приводу цих доказів або протоколу їх огляду, а також ставити питання свідкам, експертам, спеціалістам.
Особа, яка подала письмовий документ, що викликає сумнів у учасників процесу щодо його достовірності або є фальшивим, може просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів (ч. 2 ст. 185 ЦПК).
48. Забезпечення доказів у цивільному процесі.
Забезпечення доказів - це оперативне закріплення у встановленому цивільним процесуальним законом порядку відомостей про факти, яке вчиняється суддею з метою використання їх як докази при розгляді та вирішенні цивільних справ у суці. Забезпечення доказів у жодному випадку не можна ототожнювати із їх дослідженням або оцінкою. Єдина мета забезпечення доказів - це їх фіксація для забезпечення можливості їх дослідження та оцінки при подальшому розгляді справи. Способами забезпечення судом доказів є:
1) допит свідків (ст. 136 ЦПК України);
2) призначення експертизи (ст. 143-1451ЩКУкраїни);
3) витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням (ст. 137, ст. 140 ЦПК України).
У необхідних випадках судом можуть бути застосовані інші способи забезпечення доказів. Наприклад, суд може одержати пояснення сторони, які вона дає як свідок; заборонити вчиняти дії, що приводять до знищення доказів; тимчасово вилучити докази.
За заявою заінтересованої особи суд може забезпечити докази до пред'явлення нею позову.
У разі подання заяви про забезпечення доказів до подання позовної заяви заявник повинен подати позовну заяву протягом трьох днів з дня постановления ухвали про забезпечення доказів. У разі неподання позовної заяви у зазначений строк особа, яка подала заяву про забезпечення доказів, зобов'язана відшкодувати судові витрати, а також збитки, заподіяні у зв'язку із забезпеченням доказів (ч. 3,4 ст. 133 ЦПК України).
У заяві про забезпечення доказів повинні бути зазначені:
- докази, які необхідно забезпечити;
- обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами;
- обставини, які свідчать про те, що подання потрібних доказів може стати неможливим або ускладненим, а також справа, для якої потрібні ці докази, або з якою метою потрібно їх забезпечити.
До заяви про забезпечення доказів, яка не відповідає вимогам закону, застосовуються наслідки, встановлені ст. 121 ЦПК України (залишення заяви без руху, повернення заяви).
Заява про забезпечення доказів розглядається судом, який розглядає справу, а якщо позов ще не пред'явлений, - місцевим загальним судом, у межах територіальної підсудності якого можуть бути зроблені процесуальні дії щодо забезпечення доказів.
Заява про забезпечення доказів розглядається протягом п'яти днів з дня її надходження з повідомленням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Присутність цих осіб не є обов'язковою.
У разі обґрунтованої вимоги заявника, а також якщо не можна встановити, до кого може бути згодом пред'явлено позов, заява про забезпечення доказів розглядається судом невідкладно лише за участю заявника.
Питання про забезпечення доказів вирішується ухвалою. Оскарження ухвали про забезпечення доказів не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає розгляду справи.
Якщо після вчинення процесуальних дій щодо забезпечення доказів позовну заяву подано до іншого суду, протоколи та інші матеріали щодо забезпечення доказів надсилаються до супу, який розглядає справу (ст. 135 ЦПК України).
49.Витребування доказів у цивільному процесі.
| Стаття 137. Витребування доказів | |
| 1. У випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази. Клопотання про витребування доказів має бути подано до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті із долученням відомостей про неможливість отримання таких доказів особисто стороною або іншою особою, яка бере участь у справі. 2. У заяві про витребування доказів має бути зазначено, який доказ вимагається, підстави, за яких особа вважає, що доказ знаходиться в іншої особи, обставини, які може підтвердити цей доказ. 3. Докази, які вимагає суд, направляються до суду безпосередньо. Суд може також уповноважити заінтересовану особу, яка бере участь у справі, одержати доказ для представлення його суду. 4. Особи, які не мають можливості подати доказ, який вимагає суд, взагалі або у встановлені судом строки, зобов'язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п'яти днів з дня отримання ухвали. 5. За неповідомлення суду про неможливість подати докази, а також за неподання доказів, у тому числі і з причин, визнаних судом неповажними, винні особи несуть відповідальність, встановлену законом. 6. Притягнення винних осіб до відповідальності не звільняє їх від обов'язку подати суду докази. 7. За клопотанням сторони суд інформує в судовому засіданні про виконання його вимог щодо витребування доказів. |
50.Судові доручення щодо збирання доказів
