2017-12-14
750
Українська мова являє собою складну розгалужену систему з багатим словниковим складом, розвиненою граматикою. Фонетика української мови, з одного боку, має риси, характерні для інших слов’янських мов, з іншого – вона позначена специфічними звуковими явищами, які створюють неповторний звуковий образ нашої мови.
Так, характерними рисами СУМ є:
· У лексиці – наявність питомо українських слів: гребля, будяк, лагодити, мрія, плугатар, майоріти.
· У фонетиці – наявність африкат дж, дз; чергування о,е // і: пов і д – пов о да, с е ло – с і л.; відсутність помітної редукції ненаголошених голосних порівняно з наголошеними.
· У граматиці – наявність кличного відмінка (сину, брате, мамо), ІV відміна іменників, паралельні форми закінчень іменників у Д.в. брат у (брат ові), І гор ю (Ігор еві), паралельне вживання синтетичної та аналітичної форм дієслів майбутнього часу недоконаного виду: намагатимусь – буду намагитись, не типовість активних дієприкметників теперішнього часу на кшталт пишучий, малюючий та ін.
|
|
|
· У словотворі – наявність специфічно українськиї суфіксів: – щин – Харків щин а, Полтав щин а;– енк – Савч енк о, Кравч енк о.
Наукові дослідження в галузі україністики сягають корінням часу Київської Русі, коли з’явилися перші словники перекладного типу. З того часу і до сьогодні словникарство є однією з важливих галузей україністики. Це словники Лаврентія Зизанія (1596), Памви Беринди (1627), “Словарь української мови” Б.Грінченка (1907–1909), Словник української мови в 11 томах (1970–1980), низка сучасних словників. Детальніше словники ми аналізуватимемо, вивчаючи відповідну тему.
Студії в галузі української мови пов’язані з іменами таких мовознавців, як Олексій Павловський, Ізмаїл Срезневський, Петро Лавровський, Олександр Потебня (ХІХ ст.), Олекса Синявський, Микола Наконечний, Леонід Булаховський, Юрій Шевельов (ХХ ст.) та ін. (Курсивом виділено прізвища вчених, які працювали в Харківському університеті). У працях цих та багатьох інших дослідників розроблялися питання звукового складу української мови, її морфологічної системи. Досліджувалась мова писемних пам’яток та мова творів представників української літератури.
2. Відповідно до різних рівнів мовної структури – фонетичного, лексичного, граматичного – курс сучасної української літературної мови поділяється на такі розділи:
· Лексикологія і фразеологія
· Фонетика, графіка, орфографія і орфоепія
· Будова слова і словотвір
· Граматика:
а) морфологія;
б) синтаксис
Предметом вивчення курсу "Сучасна українська літературна мова" для студентів відділення журналістики є сучасна українська літературна мова як система різнорівневих мовних одиниць.
|
|
|
Завдання курсу – поглибити знання про сучасну українську літературну мову (її звуковий і лексичний склад, граматичну будову), допомогти ґрунтовно опанувати її лексичні, фонетичні, орфоепічні, правописні та граматичні норми з метою використання цих знань у майбутній професійній діяльності. Вивчаючи курс, студенти набувають теоретичних знань, удосконалюють володіння мовними нормами, зміцнюють навички стилістичної вправності, необхідні для вільного послугування мовою в усіх сферах життя і життєдіяльності й особливо у сфері масових комунікацій.
3. Українська мова разом з білоруською та російською належить до східної групи слов’янських мов, які в свою чергу входять до індоєвропейської мовної сім’ї. Питання про час постання і джерела походження української мови є певною мірою дискусійним. Як писав Ю. Шевельов, цитуючи О. Потебню, можна визначити час, коли з дерева впало яблуко чи народилась дитина. Але точно визначити час виникнення мови неможливо. На думку науковця, українська мова поставала у періоді від VI до XVI ст. («Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова»). Відповідно дискусійним є й питання періодизації історії української мови. Існує ціла низка класифікаційних схем історії української мови. «Урахувавши досвід мовознавців…можна виокремити узагальнену періодизацію історії української мови:
1. Праслов’янська мова з протосхіднослов’янськими діалектами в її складі (до VІІ ст.).
2. Східнослов’янський мовний період із протоукраїнськими діалектами (VІІ—Х ст.), або протоукраїнський.
3. Давньоукраїнська мова (ХІ—ХІІІ ст.). У цей період сформувалися специфічні українські фонетичні ознаки, відбувся процес занепаду зредукованих; виникли характерні лише для української мови лексеми (оболонь, гай, пуща, яр, полонина, гребля, криниця, жито, зоря, жадати, ховатися та ін.); виявилися втрачені іншими слов’янськими мовами морфологічні особливості (наприклад, збереження закінчення -у в родовому відмінку однини іменників чоловічого роду: роду, меду; закінчення -ові, -еві в іменниках чоловічого роду: богові, домові; форми 3-ї особи однини дієслів І відміни без кінцевого -ть: може, иде).
У цей період писемні джерела вперше фіксують слово Україна. Мову в писемних пам’ятках цього періоду називали слов’янською або руською.
4. Середньоукраїнська мова (ХІV — кінець ХVІІ ст.). У цей період завершилося формування основних протиставлень у фонологічній системі (тверді – м’які, дзвінкі – глухі), різновидів простих і складних речень, самобутнього лексичного складу української мови.
Мову у цей період називали руською, українською (із ХV ст. у грамотах, Пересопницькому євангелії 1556—1561), малоруською, козацьким язиком, зрідка – язиком литовським.
5. Нова українська мова (початок ХVІІІ ст. — до сьогодні). Це період остаточного становлення всіх мовних рівнів, виникнення сучасної літературної форми української мови, закріплення за нею єдиної офіційної назви.
Отже, українська мова — самостійна, автохтонна мова українського народу, що сформувалася на основі протоукраїнських діалектів праслов’янської мови в період від VІІ до ХІV ст. в південній частині східнослов’янського мовного ареалу і до сьогодні продовжує розвиватися.» (Крижанівська О. І Історія української мови. Історична фонетика. Історична граматика. Режим доступу http://academia-pc.com.ua/product/202)
Ще більш дискусійним є питання про джерела походження української мови.
Існує традиційна точка зору, що українська мова разом з білоруською та російською походить зі спільного кореня – давньоруської мови. Ці погляди представлено у працях О. Востокова, І. Срезневського, О. Потебні, О. Шахматова, Л. Булаховського, Ф. Філіна, М. Жовтобрюха та ін. Теорія про походження східнослов’янських мов з єдиного джерела активно підтримувалась, більше того, була єдино визнаною в радянському мовознавстві, оскільки узгоджувалася з тогочасними ідеологічними канонами, згідно з якими, східнослов’янські народи – це народи-брати, які вийшли з одної колиски – Київської Русі. Однак “звання” старшого брата беззаперечно відводилось російському народу з визнанням панівного статусу його мови.
|
|
|
Однак ряд дослідників – І.Огієнко, Ю.Шевельов, В.Русанівський, Г.Півторак – уважають, що не можна однозначно говорити про існування єдиної давньоруської мови як джерела походження трьох східнослов’янських мов. “Поняття “давньоруська мова” стосується лише писемно-літературної мови, яка вживалася паралельно з церковно-слов’янською й виконувала державні та культурні функції на всій території Давньоруської держави. На народнорозмовному рівні ніякої єдиної “давньоруської мови” не було, а існували близькоспоріднені діалекти” (Півторак Г. “Як розмовляли в стародавньому Києві? – С.39). Такої ж думки дотримується І. Ющук (Якою мовою розмовляла Київська Русь // Золоті ворота. – 1993.– Вип.6. – С.121 – 138.). Заперечуючи теорію розпаду давньоруської мови на кілька інших, І.Ющук зазначає, що історія, принаймні на європейському ґрунті таких випадків не знає. Так, романські мови виникли не внаслідок розпаду латини, а в результаті схрещення мови римлян із мовами завойованих ними народів: латина і галльська мови утворили французьку, фонетика якої в своїй основі галльська; взаємодія латинської і дакської мов спричинили утворення румунської. Від своїх завойовників даки взяли і самоназву – роминь (римські). Аналогічно утворилась і англійська мова внаслідок змішування місцевих кельтських діалектів та латинської мови. (Ющук.І. Якою мовою розмовляла Київська Русь. – С. 122 – 123).
Попри те, що східнослов’янські мови є близькоспорідненими, ступінь їх спорідненості різний. Так, до української мови в граматиці і лексиці набагато ближча білоруська мова, ніж російська – 84% спільної лексики проти 62% спільних з російською мовою слів І.Ющук пояснює це тим, що литовські племена на північ від Прип’яті були підкорені русичами до прийняття християнства. Ставши основою білоруської народності, ці племена успадкували від завойовників значну частину лексики. До речі, у національній пам’яті українців білоруси залишилися литвинами. З литовської мови білоруська зберегла фонетичні риси: акання, дзекання, цекання, м’яку вимову. Як і в українській, у білоруській мові набагато менше старослов’янізмів, ніж у російській.
|
|
|
Землі, заселені фінно-угорськими племенами, підкорювались уже за християнства: Суздаль (1024), Ярославль (1071), Рязань (1095), Владимир (1108), Москва(1156). На ці землі була принесена жива мова Київської Русі з великою кількістю старослов’янізмів. Звідси, на думку І.Ющука, у російській мові така кількість архаїчних елементів у фонетиці, лексиці, морфології (Ющук.І. Якою мовою розмовляла Київська Русь. – С. 125 – 126).
Т.ч., прийдешні слов’янскі племена та асимільоване ними населення цих земель стали основою російської народності, а утворений мовний конгломерат – зародком російської мови.
Досить близька до української мови польська – 70 % спільної лексики, хоч вона й класифікується як західнослов’янська мова. Тому зараз існує думка про те, що об'єднання української, російської та білоруської мов в одну підгрупу східнослов'янських мов немає підстав. Не будемо дискутувати це питання, однак маємо знати, що питання походження української мови є складним і неоднозначним. У будь-якому разі слід усвідомити думку про давність української мови, підтверджену зокрема численними українізмами у писемних пам’ятках Київської Русі. Так, значну кількість лексичних, фонетичних, граматичних українізмів містить “Слово о полку Ігоревім”.
Лексичні українізми: туга ум полонила, кожухи, оксамити. В інших джерелах знаходимо слова гребля, стріха, лагодити, ліпший, повінь, баня (церкви).
Фонетичні українізми:. дЬти бЬсови, гнЬздо; повноголосся: х оро брое, в оро та, п оло нені. В інших джерелах знаходимо приклади фонетичних чергувань: доро з Ь,дЬв ц Ь
Граматичні українізми:
а) форми кличного відмінка: княже, дружино, господине, Бояне, туре Всеволоде. Так, П. Філін пише:”В южнорусских памятниках … отступления от звательной формы единичны. Очень последовательно… в применении к разнообразным именам употребляются звательные формы в “Слове о полку Игореве” (Ф.П.Филин Происхождение русского, украинского и белорусского языков.– С. 385).
б) закінчення -ові, -еві (-єві) у давальному відмінку: Романові, Дунаєві, Ігореві.
Наступним етапом розвитку української мови було її функціонування у Великому князівстві Литовському. “Як відомо, після розпаду Київської Русі протягом ХІV cт. Усі білоруські й більшість українських земель увійшли до складу Великого князівства Литовського. Українсько-білоруська мова (за тодішньою термінологією – руська…) стала в ньому державною”, – пише Г.Півторак (Г.П. Півторак Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. – С.115). Це було пов’язано з тим, що рівень культури завойовників був нижчим за рівень завойованих.
Аналогічна ситуація спостерігалась у Молдавському князівстві, до якого з ХІV ст. увійшла Буковина. “Молдавське письменство відчувало вплив старої української актової мови, адже молдавські господарі мали писарів (канцлерів) українського походження з числа буковинців” (Галина Печерна. Мова – генетичний код (Замітки з історії української мови). – С. 29). У молдавських грамотах того періоду дуже помітними є українські вкраплення. Слід сказати, що україномовні елементи в молдавських грамотах досліджувала доцент кафедри української мови філологічного факультету ХНУ Любов Василівна Венєвцева. Але протягом свого функціонування у ХVI – ХVII cт. у польсько-литовській державі стара українська мова перенаситилася старослов’янськими, польськими, чеськими елементами, набула штучного характеру і стала непридатною для широкого використання. У ХVІІІ ст., коли більша частина українських земель перебувала у складі Російської імперії, староукраїнська мова ще більш наситилася церковнослов’янською та власне російською лексикою. Прикладом є твори Г.Сковороди, у яких лише трапляються україномовні вкраплення.
Наприкінці ХVІІІ ст. їз виходом у світ “Енеїди” І. Котляревського починається період розвитку нової української мови, створеної на живій народній основі на базі полтавсько-наддніпрянських говорів і розвинутої у творах Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, Лесі Українки, І.Франка, І. Нечуя-Левицького та інших видатних педставників української літератури.
Протягом своєї історії українська мова зазнала багатьох утисків аж до заборони її функціонування, крім побутового спілкування.
Заперечувався навіть сам статус української мови як самостійної. Так, М.Ломоносов уважав українську мову діалектом російської, власне, польсько-російською сумішшю. М. Карамзін називав “варварским языком”. В. Бєлінський говорив про “малороссийское наречие». Міністр внутрішніх справ Росії П.Валуєв у горезвісному циркулярі від 17 липня 1863 р. писав: “…никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши».
Крім зневажливого ставлення, українська мова зазнала й багатьої спроб обмежити або заборонити її використання у тих чи інших сферах суспільної діяльності.
· 1720, 1721 рр. – укази Петра І щодо заборони друкування українських книжок.
· 1754 – указ Катерини ІІ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії
· 1817– переведення на польську мову викладання у школах Галичини
· 1863 – “Валуєвський циркуляр”.Заборона друкування у Росії книг українською мовою
· 1876 – Емський указ Олександра ІІ. Заборона ввезення до Російської імперії українських книг, заборона українського театру і друкування творів української художньої літератури і текстів пісень під нотами.
· 1933 – припинення українізації, прийняття нової редакції “Українського правопису” з вилученням з нього елементів, що відбивають специфіку української мови і оголошенням їх проявами “українського буржуазного націоналізму”
· 1958, 1983 – постанови ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови у школах
Детальніше про репресивні заходи щодо української мови див. Г.П. Півторак Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. – С.134 – 148; В.Т. Горбачук Барви української мови. – К., 1997. С.7 – 116.
З 1989 року згідно із “Законом про мови в Українській РСР” українська мова набула статусу державної і, відповідно, обов’язкової у сферах культури, освіти, діловодства та ін. Державний статус української мови закріплено також у Конституції України. На жаль, попри цей закон в окремих регіонах не припинялись спроби обмежити функціонування української мови шляхом надання якогось особливого статусу – регіональної, офіційної – іншим мовам: російській, угорській, румунській (відповідно до регіону). Апофеозом цих спроб обмежити використання в Україні української мови стало прийняття 2012 року закону «Про засади державної мовної політики». Але попри всі намагання Ківалових і Коліснченків українська мова житиме й розвиватиметься.
4. Українська мова досить поширена у сучасному світі. Це високорозвинена мова не лише української нації, яка обслуговує не лише потреби населення України, а й українців, що мещкають за її межами. Як свідчить Вікіпедія, посилаючись на різні джерела, за різними оцінками загалом у світі українською мовою говорить від 41 млн. до 45 млн. осіб. Українська мова є рідною мовою українців, які проживають на території України (за переписом 2001 р. рідною її вважали 32,6 млн. осіб — 67,5% населення України, та 85,2% етнічних українців та поза межами України: у Росії, (Дін, Кубань, Зелений Клин, де нею володіє 1,8 млн. осіб), Молдові (без врахування Придністров'я) українська є рідною для 181 тис. осіб мовою щоденного спілкування українська є для 130 тис. осіб), Канаді (володіє 174 тис. осіб), США (129 тис. мовців), Казахстані (говорять українською 128 тис. осіб), Білорусі (рідною називає 116 тис. осіб), Румунії (57 тис. мовців), Польщі (23 тис. осіб, що постійно проживає на території Польщі та від 20 до 450 тис. осіб з числа трудових мігрантів, Бразилії (щонайменше 17 тис. мовців), Словаччині (11 тис. осіб, які назвали свою мову українською та 24 тис. осіб, які назвали своєю мовою «русинську») та інших країнах.
У цих країнах досить розвинене українське шкільництво, видається велика кількість україномовної літератури, працюють різноманітні культурні установи.
Сучасні міграційні процеси спричинили появу багаточисленних груп українців у Португалії, Іспанії, Італії.
5. Розглядаючи попередні питання, ми назвали низку рис, характерних для української мови. Ці риси є обов’язковими, нормативними. Порушення цих та інших правил є порушенням норм української мови. Т.ч., ми підходимо до наступного питання – поняття про національну та літературну мови, бо саме поняття мовної норми нерозривно пов’язане з поняттям “літературна мова”.
СУМ неоднорідна за своїм складом. Вона включає різноманітні за семантикою, походженням, стилістичними властивостями елементи: терміни, професіоналізми, діалектну лесику, застарілі слова та неологізми, вульгаризми та ін. Сукупність цих та інших елементів складає національну (етнічну) мову. Термін національна мова у сучасній лінгвістиці тлумачиться так: 1. Мова нації як соціально-історичної спільноти людей (існує в усній та писемній формах і утворюється на базі мови народності разом із становленням нації на цьому ґрунті). 2. Спільна мова нації, котра разом з іншими ознаками нації (спільність території, культури, психічного, економічного життя) характеризує конкретну націю. (Бацевич Флорій. Рідна мова: об’єктивність існування чи суб’єктивність вибору? //Світогляд.– 2008.– № 2. – С.45).
Національна мова – це мова, яка обслуговує діяльність суспільства в усіх сферах. Національна мова є однією з найголовніших ознак нації. На думку Л.Булаховського, одним із показників консолідації нації є набуття нею єдиної назви. Відповідно до назви нації, свою назву отримує і її мова (Булаховський Л.А. Питання походження української мови.). Говорячи про назву нації, і, відповідно, мови слід сказати про виникнення назви Україна. Уперше це слово зафіксовано в Іпатському списку “Повісті минулих літ”, де говориться про смерть переяславського князя Володимира Глібовича 1187 р.: “І плакали по ньому всі переяславці. За ним же Україна багато потужила”. 1189 р. написано, що князь Ростислав поїхав до україни Галицької. Тобто спочатку слово україна було загальним і означало відокремлену (украяну) частину території, окреме, самостійне князівство. Потім ця назва стала власною щодо конкретної території.
З виникненням писемності з’являється і літературна мова.
Літературна мова – це відшліфована, нормалізована форма національної мови. Вона існує в усному і писемному вигляді. Поняття літературна мова є вужчим за поняття національна мова. Крім того, ці поняття не завжди збігаються: латинь і європейські мови, арабська мова і мови азіатських народів. Літературною мовою Київської Русі була старослов’янська. Ю. Шевельов писав: “Літературні мови на Україні мінялися, вони творилися, вживалися й виходили з ужитку”. Літературна мова функціонує в науковій, освітній, мистецькій сферах, у ЗМІ.
Основою для формування сучасної української літературної мови стали середньонаддніпрянські говори. Ця думка є традиційною. Однак Ю.Шевельов зазначає: “В основі української мови лежать галицько-подільські говірки в синтезі з південною частиною києво-поліських”. В іншій своїй праці він говорить про “мішаний східно-західний характер” української літературної мови (детальніше див Ю.Шевельов. Внесок Галичини у формування української літературної мови.– К.: Видавничий дім “КМ Академія”, 2003 –160 с). Безумовно, внеску Галичини і західних земель узагалі в розвиток української літературної мови заперечувати не можна. Але навряд чи це дає підстави говорити про її східно-західний характер.
У вітчизняному мовознавстві початком нової української літературної мови вважається вихід у світ 1798 р. “Енеїди” І. Котляревського, написаної на основі живих полтавських говорів. Величезний внесок у розвиток української мови зробив Т.Шевченко, який не лише утвердив народну мову як основу літературної, а й створив нею довершені високоінтелектуальні поезії.
Літературна мова є мовою регламентованою, тобто її функціонування її обумовлюється певними нормами.Т.ч, мовна норма є стрижневим поняттям літературної мови.
Мовна норма – прийняте в мовленні вживання мовних засобів, сукупність правил, що впорядковують вживання мовних засобів у мовленні індивіда (Ахманова. Словник лінгвістичних термінів). У формуванні лїтературних норм української мови можна виділити такі етапи.
І. 1-а половина ХІХ ст. – вільне варіювання мовних норм, некритичне ставлення до вживання діалектної лексики. Це початковий період у виробленні норм літературної мови.
ІІ. 2-а половина ХІХ ст. – спроба впорядкування літературних норм, зокрема правописних. Усвідомлення південно-східної основи української літературної мови.
ІІІ. Пожовтневий період – наукове дослідження й кодифікація.
