Моделі історичного розвитку

Тема 12. ДЕТЕРМІНІЗМ І КАТЕГОРІЇ ОБУМОВЛЕНОСТІ БУТТЯ.

 

План лекції:

 

Детермінованість як атрибут матеріального й ідеального буття.

Категорії “необхідне” і “випадкове”, “можливе” і “дійсне”.

Універсальні закони розвитку і взаємодії.

Моделі історичного розвитку.

 

12.1. Детермінованість як атрибут матеріального й ідеального буття.

Термін determino з латини перекладається як “визначаю”. Детермінація – це сама реальність обумовленості (змісту і форми, кількості й якості, динаміки й статики, причини й наслідку, можливості й дійсності, необхідності й випадковості). Детермінізм – це принцип, вчення, теорія, це форма виразу єдності світу, взаємної обумовленості всіх явищ, подій і процесів. Детермінізм – філософське вчення про об’єктивну закономірність взаємозв’язку, взаємної обумовленості явищ матеріального й ідеального буття світу. Протилежним вченням є індетермінізм – методологічна позиція, яка заперечує об’єктивні причинні та інші зв’язки або пізнавальну цінність причинного пояснення в науці. Головний аргумент індетермінізму – наявність свободи волі людини. Існують своєрідні форми індетермінізму: фаталізм – визнає зовнішню обумовленість але без реальної взаємодії конкретних явищ і процесів. Його принцип: чому бути, того не минути. Визначає фатум, рок, доля – наперед визначена сила. Ніякої випадковості не буває: “лисий винен померти”; провіденціалізм – історія як вияв абсолютної волі Бога: здійснення покладеного плану божественного спасіння. Вчення розвинуте в філософії Августина як історичний шлях до есхатології Царства Божого. Жодна волосина не впаде з голови без волі аллаха – така думка мусульман; телеологія – вчення про детермінацію речей вищою зовнішньою метою і призначенням у відповідності з нею. Цілевідповідність покладається як особливий рід причинності, для якого головне питання – для чого? Заради чого? Телеос – мета, логос – вчення. Causa finalis – конечна причина – вимагає також антропоморфізації природних процесів, їхнього призначення й підпорядкування людині.

У забобонах широко використовуються стійкі каузальні зв’язки, які по суті не мають ніяких реальних підстав, не включені в універсальну взаємодію. Колись кіножурнал “Фитіль” показав як, страхаючись чорного кота, людина попала під удар горщика, скинутого з підвіконня третього поверху білим котом.

Справжньою протилежністю індетермінізму є абсолютний детермінізм, який не визнає моменту свободи між стихією й космосом Універсуму, спирається на однозначні лінійні залежності між явищами. Свобода – показник нелінійної, багатозначної залежності між тим, що називають ладом світу (Космосом) і стихією (невпорядкованістю) Буття. Геніальною була думка про самодовільне відхилення атомів у Епікура. Сьогодні наука має справу з багатозначними залежностями у взаємодії самих різних елементів у певних системах, з ланцюгами причин у всій їх структурній складності. Наочно це виявилося в інформаційних системах: природних, а ще більше в комп’ютерних. Рух одних речовин і енергій може переноситися на інші. І це перенесення виступає причинами у ланцюгах прямих і зворотних зв’язків.

Центральним ядром вчення детермінізму є положення про існування причинності. Принцип каузальності спирається на причинну, з необхідністю, обумовленість одних явищ іншими при певних конкретних обставинах і положенні, на генетичний зв’язок між окремими станами видів і форм буття. Досить довго лише каузальність розглядалася як єдиний тип детермінації, бо вона легко виявляється, помітна у явищах. Лапласівський абсолютний детермінізм тримався на лінійній механістичній причинності, тому був упевненим, що варто лише знайти формулу сучасного стану матерії і тоді можна знати будь які події в природі у майбутньому. Отже механістичний детермінізм у своїх крайнощах збігається з фаталізмом: невмолимим зчепленням причин і наслідків у замкнутій каузальній системі. Вперше розвінчав абсолютизацію каузального детермінізму Д. Юм, підштовхнувши глибокі роздуми Канта.

Причина (явище, яке викликає певну дію) і наслідок (реакція на цю дію). Структурне розмаїття і різноякісність буттянеможливо пояснити поза взаємною обумовленістю, у тому числі каузальною, яка розгортається у часі, але не лінійно. Окремі каузальні зв’язки включені в універсальну взаємодію. Зовнішня причинність – шлях до “дурної безконечності”. Гегель у “Науці логіки” (М., 1971, т. 2, с. 208-221) писав: часовим інтервалом розділені не причина і дія, а форми, в яких знаходить вираз причина і дія. І взаємодія існує не між причиною і дією, а між їхніми формами, між подіями і тілами, які надають вираз причині і дії. Одна причина має різні дії: куля, випущена зі зброї, вбиває живе, руйнує механічно, нагрівається і нагріває.

Різне відношення причини і наслідку: причина передує наслідку; причина збігається з наслідком; наслідок активно протидіє причині. Чи ж сам факт породження наслідків (слідів дії) не є водночас фактом зміни причини? Є! Тому й можливі зворотні зв’язки. Прості й складні причини (механічні, фізичні, хімічні, біологічні, психічні, соціальні, інформаційні, енергетичні), системні й поза системні, динамічні й статистичні. Статистичні теорії причинності включають невизначеність, неоднозначність, але це не має відношення до індетермінізму.

Привід і причина. Виселення індіанців навахо й хопі: привід – ворожнеча племен між собою, а причина – уран, газ, вугілля на території їх проживання. Постріл Принципа в Сараєві – лише привід до І Світової війни.

12.2. Категорії “необхідне” і “випадкове”, “можливе” і “дійсне”.

Категорії обумовленості дають вираз зв’язкам буття з боку питання “Чому це є?”. Вони можуть бути розкритими в системному зв’язку, бо як і всякі змістовні категорії філософії не можуть бути підведеними під щось більш загальне. Отже лише через взаємне відношення, кожна пара якого є особливою модальністю універсальних зв’язків світу. Кожна категоріальна пара є відношенням діаметральних суттєвих протилежностей: їх не можна ні ототожнювати, ні протиставляти як щось зовнішнє.

Діалектика можливого й дійсного розкривається на лінії часу: минуле-сучасне-майбутнє. Наявний світ, дійсність утримує у собі потенції іншого, не реалізованого буття. Потенціальну дійсність ми називаємо можливим, а актуалізовану (здійснену) можливість називаємо дійсністю. Це у найабстрактнішій визначеності їх. Але існує ієрархія у реалізації потенцій буття в силу його багато-якісності, структурної складності, послідовних залежностей здійснення. Отже є конкретизація певних тенденцій і необхідних умов для реалізації можливостей. Кількісною мірою реалізації (можливості здійснення певної події чи явища) є вірогідність (ймовірність). Межі вірогідності визначаються мінімумом і максимумом умов і тенденцій перетворення потенціального буття в актуальне. Повна відсутність всяких умов і спонукань дає лінію, за якою йде сфера неможливого (неймовірного). Повний набір умов і спонукань до перетворення в наявне буття є достовірне. До одного полюсу, в межах можливого, збільшується абстрактна можливість, до іншого – реальна! Здійснена можливість, разом з усім спектром тенденцій, несе у собі можливість нового буття з небуття, того що має ще тільки бути – майбуття.

Справді, із нічого не може виникати ніщо. Все вже є, але є не в формі даності. Всяке нове буття чи нова якість буття – це “випливання” з небуття, але саме небуття є іншим буттям. Буття окремого може “випливати” лише з іншого буття. Тільки Єдине (світ як ціле, універсум, Абсолют) є завжди. Тому забезпечена єдність буття й небуття. Де були ми, коли нас ще не було? У можливостях буття Єдиного, у якому ніщо нікуди не дівається, але ж перетворюється. У перетвореннях живого виникає нове живе. Кому саме випаде народитися у цих необхідних перетвореннях, - ніхто не скаже. Але при певних умовах обов’язково хтось народиться.

Необхідність – це вища межа можливостей здійснення (безумовна, бо є всі умови, здійснення). Випадковість – форма вияву необхідності при абстрактних можливостях здійснення. Явлене при нестійких обставинах і все ж здійснене. Але звідки ті обставини, умови? З безкінечного перетину випадків. Світ є завжди. З нього нічого не випадає, але ж у ньому все є й не є, у ньому стихія випадків, що сама організується в лад сутнісного, необхідного, закономірного в безкінечній універсальній взаємодії. Необхідність випадає, випадок необхідний. Необхідне витікає з суттєвої обумовленості, це показник того, що обов’язково відбудеться, хоча б і через хаос випадків.. Це невідворотність ходу розвитку й існування певних явищ, яке залежить від попереднього розвитку й іманентної своєї природи. Чи є необхідним поява живого з неживого, включення його в процеси неживого? З якою необхідністю виник особливий спосіб буття людини? Випадкове – форма вияву необхідності при малій вірогідності здійснення. Воно витікає з несуттєвої обумовленості зв’язків необхідного. Сутність одного явища не завжди є суттєвою в іншому відношенні.

Статистично легше установити необхідність, ніж при ізольованому розгляді явища (наприклад: броунівський рух, зосереджена стрілянина, щомісячна чи річна кількість нещасних випадків тощо). Згадайте шкільний дослід: кинута у ящик з цвяхами одна дробина впаде в невизначеному місці, але багато дробу розташується завжди лише в певній конфігурації. Бухгалтерія – яскрава демонстрація як з випадкового статистично “народжується” необхідне.

Каузальність пов’язана з необхідністю в контексті універсальної взаємодії, але крім сутнісно-іманентних чинників існують зовнішні обставини, асоціативна видимість причини. Вони мають назву привід. Привід виконує роль каталізатора, мотиватора як суттєва видимість в універсальній взаємодії. Привід люди навчилися свідомо знаходити або й створювати.

Необхідність однопорядкова з законом. Закон вихоплює “константи несвободи”. Це необхідність, яка втратила “свободу”, альтернативність тенденцій. Закон – однозначна залежність, стійке у явищі при тих же умовах і навіть при достатньо широкій амплітуді їх коливань. Константи – стійкі точки стабільності у залежностях речовини, енергії, інформації. Наприклад: тиск рідини на стінки судини, точки “замерзання” і “кипіння”, осмос, електропровідність, точки зламу опору матеріалів тощо. Закон діє скрізь, але показники дії можуть змінюватися при зміні умов.