Конституційно-правовий статус релігійних організацій в Україні

Тема № 12. Конституційно-правовий статус громадських формувань в Україні

Навчальні питання:

1. Поняття, ознаки і види громадських формувань. Обмеження на створення та діяльність громадських формувань в Україні.

2. Конституційно-правовий статус політичних партій в Україні.

3. Конституційно-правовий статус громадських організацій в Україні.

4. Конституційно-правовий статус релігійних організацій в Україні.

 

Право на об’єднання в Україні та форми його реалізації.

Види громадських формувань, загальна характеристика

Їх правового статусу

Право на об’єднання є невід’ємним правом людини і необхідною передумовою його повноцінної участі у громадському житті, формою колективної реалізації і захисту громадянами своїх прав і законних інтересів, засобом підвищення соціальної активності населення. Крім того, об’єднання у політичні організації (партії, рухи, спілки тощо) надає можливість громадянам реалізувати своє конституційне право на участь в управлінні суспільними і державними справами. Розмаїтість і ефективність діяльності громадських формувань свідчить про високий рівень розвитку громадянського суспільства і відображає його спроможність до самоорганізації і самоврядування, тобто до вирішення суспільних проблем без втручання держави.

Право на об’єднання традиційно відносять до політичних прав і свобод, що обумовлено історією становлення даного права та його конституційного закріплення. Спочатку право на об’єднання розглядалося насамперед як гарантована законом можливість створювати політичні партії або рухи, а також брати участь у їхній діяльності. Однак у даний час це право є значно більш широким за змістом і містить у собі право вільно утворювати, входити до складу і виходити зі складу будь-яких громадських формувань, діяльність яких спрямована на спільну реалізацію громадянами своїх законних прав і інтересів.

З погляду конституційного права найбільший інтерес викликає саме політико-правовий аспект права громадян на об’єднання, що обумовлено специфікою предмета конституційно-правового регулювання.

Юридичною основою для розвитку політичної активності громадян слугує Основний Закон України, який проголосив принцип політичної та ідеологічної багатоманітності однією з основ конституційного ладу України і закріпив, що держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ч.1,4 ст.15). Ці вихідні положення розвинуті у ст.36 Конституції, яка проголошує, що громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії й громадські організації для здійснення і захисту своїх прав та свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки і громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей. Принципове значення має конституційне закріплення принципу рівності перед законом всіх об’єднань громадян, заборона будь-яких обмежень свободи об’єднання і дискримінації за ознакою належності або неналежності до якогось об’єднання громадян, а також закріплення винятково судового порядку заборони діяльності об’єднань.

Конституційні положення, що стосуються регламентації права громадян на об’єднання, цілком відповідають міжнародним-правовим стандартам у галузі прав людини, відображеним у Загальній декларації прав людини та Міжнародному пакті про громадянські та політичні права.

Закон України «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 р. визначає об’єднання громадян як добровільні суспільні формування, створені на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод (ч.1 ст.1). Цю дефініцію можна застосувати до всіх видів громадських формувань.

Чинне конституційне законодавство України розрізняє такі види громадських формувань: 1) політичні партії; 2) громадські організації; 3) релігійні організації; 4) громадські формування з охорони громадського порядку та державного кордону; 5) творчі спілки; 6) професійні спілки; 7) організації роботодавців; 8) благодійні організації. Кожен з перелічених видів громадських формувань може бути розподілений на підвиди за різними критеріями. Зокрема, серед громадських організацій розрізняють наукові, спортивні, вікові, культурні тощо. Політичні партії та громадські організації охоплюються поняттям „об’єднання громадян”.

Громадські формування відрізняються за своїм правовим статусом (за порядком створення, вимогами до засновників і членів, правами і обов’язками, джерелами фінансування, мірами можливої юридичної відповідальності тощо). Водночас їм притаманна низка спільних ознак, серед яких:

1) суспільний характер – це недержавні інституції, покликані вирішувати суспільно значимі проблеми;

2) добровільність – психологічною основою для їх створення і діяльності служить вільна воля самих засновників і учасників;

3) спільність інтересівучасників – як інтелектуально-світоглядна основа цих формувань;

4) м етою створення цих формувань є реалізація прав і свобод громадян;

5) легальність – мета цих формувань і форми діяльності громадських формувань є цілком законними; заради цього здійснюється їх легалізація;

6) некомерційний характер – отримання прибутку, збагачення засновників та учасників не може бути основною метою цих формувань;

7) способом досягнення поставленої перед громадським формуванням мети виступають спільні законні дії самих його учасників.

Громадські формування створюються і діють на основі добровільності, рівноправності їх членів (учасників), самоврядування, законності та гласності. Вони вільні у виборі напрямів своєї діяльності. Обмеження діяльності громадських формувань може встановлюватися тільки Конституцією та законами України. Всі основні питання діяльності цих об’єднань повинні вирішуватись на зборах всіх членів або представників членів об’єднання. Громадське формування повинно регулярно обнародувати свої основні документи, склад керівництва, дані про джерела фінансування та витрати.

Згідно зі ст.37 Конституції України заборонені створення і діяльність політичних партій і громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на: ліквідацію незалежності України; зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави; підрив безпеки держави; незаконне захоплення державної влади; пропаганду війни чи насильства; на розпалювання міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі; зазіхання на права і свободи людини, здоров’я населення. Аналогічні обмеження містяться і в ст.4 Закону України „Про об’єднання громадян”.

Держава сприяє розвитку політичної та громадської активності, творчої ініціативи громадян і створює рівні умови для діяльності їх об’єднань. Згідно зі ст.8 Закону України “Про об’єднання громадян” держава забезпечує додержання прав і законних інтересів об’єднань громадян, легалізованих у порядку, передбаченому цим Законом. Втручання державних органів та службових осіб у діяльність об’єднань громадян, так само як і втручання об’єднань громадян у діяльність державних органів, службових осіб та у діяльність інших об’єднань громадян, не допускається, крім випадків, передбачених Законом. Верховна Рада України може встановлювати пільги щодо оподаткування доходів по окремих видах господарської або іншої комерційної діяльності об’єднань громадян, створених ними установ та організацій, заснованих підприємств, максимальні розміри окремих та загальних річних пожертвувань на користь політичних партій, а також затверджує перелік всеукраїнських громадських організацій, яким держава надає матеріальну допомогу.

Принцип невтручання держави у статутну діяльність об’єднань громадян не виключає контролю і нагляду за діяльністю об’єднань громадян з боку компетентних державних органів у порядку, передбаченому законодавством України. Зокрема, органи, що проводять легалізацію об’єднань громадян (Міністерство юстиції України та місцеві державні адміністрації), здійснюють контроль за додержанням ними положень статуту. Представники цих органів мають право бути присутніми на заходах, що проводяться об’єднаннями громадян, вимагати необхідні документи, одержувати пояснення. Нагляд за виконанням та додержанням законності об’єднаннями громадян здійснюють органи прокуратури. Контроль за джерелами та розмірами надходжень, сплатою податків об’єднаннями громадян здійснюють відповідно фінансові органи та органи державної податкової адміністрації.

 

§2. Конституційно-правовий статус політичних партій в Україні

Конституція України (ч.4 ст.15) гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України.

Згідно зі ст.2 Закону України „Про політичні партії в Україні” політична партія – це зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Політичні партії створюються за ініціативою громадян України, які досягли 18 років, не обмежені судом у дієздатності і не тримаються в місцях позбавлення волі.

Членом політичної партії може бути лише громадянин України, який відповідно до Конституції України має право голосу на виборах. Громадянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії. Членами політичних партій не можуть бути: 1) судді; 2) працівники прокуратури; 3) працівники органів внутрішніх справ; 4) співробітники Служби безпеки України; 5) військовослужбовці; 6) працівники органів державної податкової служби. На час перебування на зазначених посадах або службі члени політичної партії зупиняють членство в цій партії. Порядок вступу до політичної партії, зупинення та припинення членства в ній визначається статутом політичної партії. Однак за будь-яких умов членство в політичній партії є індивідуальним і фіксованим.

Не допускається створення і діяльність структурних осередків політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях. Ці обмеження мають на меті не допустити партійного керівництва інститутами публічної влади і гарантувати реалізацію принципів державного суверенітету і політичного плюралізму.

Політичні партії в Україні створюються тільки з всеукраїнським статусом. Рішення про створення політичної партії приймається на її установчому з’їзді (конференції, зборах). Це рішення має бути підтримано підписами не менше 10 тисяч громадян України, які відповідно до Конституції України мають право голосу на виборах, зібраними не менш як у 2/3 районів не менш як 2/3 областей України, міст Києва і Севастополя та Автономної Республіки Крим. На установчому з’їзді (конференції, зборах) політичної партії затверджуються статут і програма політичної партії, обираються її керівні і контрольно-ревізійні органи.Діяльність політичної партії може здійснюватися лише після її реєстрації Міністерством юстиції України. Діяльність незареєстрованих політичних партій не допускається. Рішення щодо реєстрації політичної партії приймається протягом 30 днів з моменту подання всіх необхідних документів. Після реєстрації політична партія набуває статусу юридичної особи.Відповідно до вимог ч. 6 ст.11 Закону України „Про політичні партії в Україні” (з урахуванням офіційного тлумачення, наданого Конституційним Судом України у рішенні від 16 жовтня 2007 р. № 9-рп/2007) політична партія протягом 6 місяців з дня реєстрації повинна забезпечити утворення та реєстрацію в установленому порядку, своїх обласних і прирівняних до них партійних організацій не менш як у 14 адміністративно-територіальних одиницях України з перелічених у частині другій ст. 133 Конституції України. Невиконання цієї вимоги тягне за собою анулювання свідоцтва про реєстрацію політичної партії. Зразки свідоцтва про реєстрацію політичної партії та свідоцтва про реєстрацію структурного утворення політичної партії, а також Порядок державної реєстрації символіки політичної партії затверджено Постановою Кабінету Міністрів України „Про реалізацію статей 9, 11 Закону України «Про політичні партії в Україні»” від 13 липня 2001 р. № 840.За даними Міністерства юстиції України, станом на 1 січня 2009 р. в Україні було зареєстровано 160 політичних партій, з яких 3 перебували на стадії ліквідації.

Політичні партії мають право:

1) вільно провадити свою діяльність у межах, передбачених Конституцією та законами України;

2) брати участь у виборах Президента України, до Верховної Ради України, до інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у порядку, встановленому відповідними законами України (це право водночас є й обов’язком політичної партії, невиконання якого тягне анулювання свідоцтва про реєстрацію політичної партії);

3) використовувати державні, а також засновувати власні засоби масової інформації, як передбачено відповідними законами України;

4) підтримувати міжнародні зв’язки з політичними партіями, громадськими організаціями інших держав, міжнародними і міжурядовими організаціями, засновувати (вступати між собою у) міжнародні спілки з додержанням вимог цього Закону;

5) ідейно, організаційно та матеріально підтримувати молодіжні, жіночі та інші об’єднання громадян, подавати допомогу у їх створенні.

Політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності, у тому числі: можливість викладати публічно і обстоювати свою позицію з питань державного і суспільного життя; брати участь в обговоренні та оприлюднювати і обґрунтовувати критичну оцінку дій і рішень органів влади, використовуючи для цього державні і недержавні засоби масової інформації в порядку,
встановленому законом; вносити до органів державної влади України та органів місцевого самоврядування пропозиції, які обов'язкові для розгляду
відповідними органами в установленому порядку.

Держава гарантує політичним партіям право на кошти та інше майно для здійснення своїх статутних завдань. Політичні партії для здійснення своїх статутних завдань мають право на власне рухоме і нерухоме майно, кошти, обладнання, транспорт, інші засоби, набуття яких не забороняється законами України. Політичні партії також мають право на майно, придбане від продажу суспільно-політичної літератури, інших агітаційно-пропагандистських матеріалів, виробів з власною символікою, проведення фестивалів, свят, виставок, лекцій, інших політичних заходів. Вони можуть орендувати необхідне рухоме та нерухоме майно. Однак політичні партії є неприбутковими організаціями, а тому не можуть здійснювати підприємницьку діяльність, мати на меті збагачення своїх засновників та учасників.

Чинне законодавство містить низку обмежень щодо фінансування політичних партій. Зокрема, не допускається фінансування політичних партій: 1) органами державної влади та органами місцевого самоврядування, крім випадків, зазначених законом; 2) державними та комунальними підприємствами, установами і організаціями, а також підприємствами, установами і організаціями, у майні яких є частки (паї, акції), що є державною чи комунальною власністю, або які належать нерезидентам; 3) іноземними державами та їх громадянами, підприємствами, установами, організаціями; 4) благодійними та релігійними об'єднаннями та організаціями; 5) анонімними особами або під псевдонімом; 6) політичними партіями, що не входять до виборчого блоку політичних партій. Кошти, що надійшли політичним партіям з порушенням вимог, передбачених Законом, перераховуються політичними партіями до Державного бюджету України або стягуються в доход держави у судовому порядку.

Політичні партії є рівними перед законом. Органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборонено виокремлювати у своєму ставленні певні політичні партії чи надавати їм привілеї, а також сприяти політичним партіям, якщо інше не передбачено законом, у провадженні їх діяльності. Втручання з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків забороняється, за винятком випадків, передбачених Законом.

Політичні партії припиняють свою діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску) або в разі заборони її діяльності чи анулювання реєстраційного свідоцтва в порядку, встановленому законами України.

У разі порушення політичними партіями Конституції України, Закону „Про політичні партії в Україні” та інших законів України до них можуть бути вжиті такі заходи: 1) попередження про недопущення незаконної діяльності; 2) заборона політичної партії. Діяльність політичної партії може бути заборонена лише за рішенням суду. В першій інстанції справу про заборону політичної партії розглядає Верховний Суд України.

У разі невиконання політичною партією вимоги ч. 6 ст. 11 Закону України „Про політичні партії в Україні” (згаданої вище), виявлення протягом 3 років з дня реєстрації політичної партії недостовірних відомостей у поданих на реєстрацію документах, невисування політичною партією своїх кандидатів по виборах Президента України та виборах народних депутатів України протягом 10 років орган, який зареєстрував політичну партію, має звернутися до Верховного Суду України з поданням про анулювання реєстраційного свідоцтва. Інші підстави для анулювання реєстраційного свідоцтва не допускаються. Рішення Верховного Суду України про анулювання реєстраційного свідоцтва політичної партії тягне за собою припинення діяльності політичної партії, розпуск її керівних органів, обласних, міських, районних організацій і первинних осередків та інших статутних утворень політичної партії, припинення членства в політичній партії.

 

§3. Конституційно-правовий статус громадських організацій в Україні

Громадською організацією за Законом України „Про об’єднання громадян” (ст.3) є об’єднання громадян для задоволення і захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних і інших загальних інтересів.

Згідно зі ст.9 Закону “Про об’єднання громадян” громадські організації створюються і діють з всеукраїнським, місцевим або міжнародним статусом. До всеукраїнських громадських організацій належать об’єднання, діяльність яких поширюється на територію всієї України і які мають місцеві осередки у більшості її областей, до місцевих – об’єднання, діяльність яких поширюється на територію відповідної адміністративно-територіальної одиниці або регіону, до міжнародних – організації, чия діяльність поширюється на територію України і хоча б однієї іншої держави.

Засновниками громадських організацій можуть бути громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, які досягли 18 років, а молодіжних та дитячих організацій – 15-річного віку. Рішення про заснування громадської організації приймається установчим з’їздом (конференцією) або загальними зборами.

Членами громадських організацій, крім молодіжних та дитячих, можуть бути особи, які досягли 14 років. Вік членів молодіжних та дитячих громадських організацій визначається їх статутами в межах, встановлених законами України.

Згідно зі ст.5 Закону України „Про молодіжні та дитячі громадські організації” від 1 грудня 1998 р. індивідуальними членами молодіжних громадських організацій можуть бути особи віком від 14 до 35 років, а дитячих громадських організацій – особи віком від 6 до 18 років. Вступ неповнолітніх віком до 10 років до дитячих громадських організацій здійснюється за письмовою згодою батьків, усиновителів, опікунів або піклувальників. Особи старшого віку можуть бути членами молодіжних та дитячих громадських організацій тільки за умови, якщо їх кількість у цих організаціях не перевищує 1/3 загальної кількості членів; у складі виборних органів молодіжних та дитячих громадських організацій кількість осіб старшого віку теж не може перевищувати 1/3 членів виборних органів.

На відміну від політичних партій, громадські організації можуть не мати фіксованого індивідуального членства. Крім того, в діяльності громадських організацій у випадках, передбачених їх статутами, можуть брати участь колективні члени.

Громадська організація діє на основі статуту, який повинен містити: 1) назву громадської організації (відмінну від існуючих), її статус та юридичну адресу; 2) мету та завдання громадської організації; 3) умови і порядок прийому в члени громадської організації, вибуття з нього; 4) права і обов’язки членів (учасників) громадської організації; 5) порядок утворення і діяльності статутних органів громадської організації, місцевих осередків та їх повноваження; 6) джерела надходження і порядок використання коштів та іншого майна громадської організації, порядок звітності, контролю, здійснення господарської та іншої комерційної діяльності, необхідної для виконання статутних завдань; 7) порядок внесення змін і доповнень до статуту громадської організації; 8) порядок припинення діяльності громадської організації і вирішення майнових питань, пов’язаних з її ліквідацією. Крім того, у статуті можуть передбачатися інші положення щодо особливостей створення і діяльності громадської організації, однак він не повинен суперечити законодавству України.

Легалізація (офіційне визнання) громадських організацій є обов’язковою і здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування. Міжнародні громадські організації підлягають обов’язковій реєстрації Міністерством юстиції України. Діяльність громадських організацій, які нелегалізовані або примусово розпущені за рішенням суду, є протизаконною. У разі реєстрації громадська організація набуває статус юридичної особи.

Легалізація громадської організації здійснюється відповідно Міністерством юстиції України, місцевими органами державної виконавчої влади, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад. У разі, коли діяльність місцевої громадської організації поширюється на територію двох і більше адміністративно-територіальних одиниць, її легалізація здійснюється відповідним вищестоящим органом.

Для здійснення цілей і завдань, визначених у статутних документах, зареєстровані громадської організації користуються правом: виступати учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права; представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів (учасників) у державних та громадських органах; брати участь у політичній діяльності, проводити масові заходи (збори, мітинги, демонстрації тощо); ідейно, організаційно та матеріально підтримувати інші об’єднання громадян, надавати допомогу в їх створенні; створювати установи та організації; одержувати від органів державної влади і управління та органів місцевого самоврядування інформацію, необхідну для реалізації своїх цілей і завдань; вносити пропозиції до органів публічної влади; розповсюджувати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі; засновувати друковані засоби масової інформації; засновувати підприємства, необхідні для виконання статутних цілей.

Громадська організація може мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення її статутної діяльності. Вона набуває право власності на кошти та інше майно, передане їй засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями, а також на майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом. Громадські організації також мають право на майно та кошти, придбані в результаті господарської та іншої комерційної діяльності створених ними госпрозрахункових установ та організацій, заснованих підприємств.

Кошти та інше майно громадських організацій, в тому числі тих, що ліквідуються, не може перерозподілятись між їх членами і використовується для виконання статутних завдань або на благодійні цілі, а у випадках, передбачених законодавчими актами, за рішенням суду спрямовується в доход держави. Право власності об’єднань громадян реалізують їх вищі статутні органи управління (загальні збори, конференції, з’їзди тощо) в порядку, передбаченому законодавством України та статутними документами.

За порушення законодавства до громадської організації можуть бути застосовані такі стягнення: попередження; штраф; тимчасова заборона (зупинення) окремих видів діяльності; тимчасова заборона (зупинення) діяльності; примусовий розпуск (ліквідація). Попередження виноситься легалізуючим органом або прокурором, а всі інші стягнення накладаються тільки в судовому порядку за поданням легалізуючого органу чи прокурора.

Конституційно-правовий статус релігійних організацій в Україні

Свобода світогляду і свобода релігії (віросповідання) належать до фундаментальних загальнолюдських цінностей. При цьому свобода релігії характеризує не лише повноцінне функціонування релігійних інституцій різної віросповідної належності, але й правові, суспільно-політичні, економічні можливості та гарантії для вільного релігійного самовизначення особистості.

Україна була і залишається поліконфесійною державою з широкою структурою віросповідань. Сьогодні на її теренах діє понад 33 тисячі релігійних організацій 55 віросповідних напрямків. Кожна конфесія, за визначенням, має свої особливості, відмінності, свою віроповчальну парадигму та культову систему. Ці особливості й відмінності стають найбільш помітними у процесі взаємовідносин між різними конфесіями як складовими єдиного поліконфесійного релігійного простору суспільства.

Важливим підґрунтям конструктивних міжконфесійних взаємовідносин в Україні виступає релігійний плюралізм, який утверджує не лише просту сукупність чи звичайне розмаїття релігій, але й співіснування множини суб’єктів релігійних відносин, жоден з яких не може домінувати над іншим; рівність перед законом усіх складових релігійного середовища; єдність у розмаїтті, без якої релігійний простір характеризувався б атмосферою нетерпимості та конфліктогенності.

Релігійний плюралізм передбачає не лише визнання за іншою віросповідною і культовою системою права на суспільне буття, але й права на володіння духовною істиною, певною культовою практикою, власними традиціями. Це є важливою умовою формування конструктивних міжконфесійних відносин.

Отже в контексті сьогоднішніх непростих міжконфесійних процесів в Україні та її поліконфесійності налагодження конструктивного діалогу між його учасниками на засадах толерантності, взаємоповаги, взаємопоступливості постає стратегічним завданням гуманітарної політики Української держави та подальшої гармонізації державно-конфесійних і міжконфесійних взаємин.

Кожній особі в Україні гарантується право на свободу світогляду і віросповідання, яке включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність (ч.1 ст.35 Конституції України). У конституційному законодавстві України це право іноді ще називається правом на свободу совісті. Зокрема, чинний Закон України „Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 р. визначає право на свободу совісті як право мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

Це право не належить до числа абсолютних. Його здійснення може бути обмежене законом, однак лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Право на свободу світогляду і віросповідання може бути реалізоване особою як індивідуально, так і колективно. Формою колективного задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру є релігійні організації. Вони утворюються і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).

Відповідно до Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 р. релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об’єднання представляються своїми центрами (управліннями). На інші організації, утворені за релігійною ознакою, дія цього Закону не поширюється.

За даними Релігійно-інформаційної служби України станом на 1 січня 2008 р. в Україні існувало 30670 зареєстрованих релігійних громад, 1823 незареєстрованих релігійних громад, 82 релігійні центри, 246 релігійних управлінь, 421 монастир, 333 духовні місії, 74 релігійних братства, 192 духовних навчальних закладів, 29441 священнослужителів, працювало 12689 недільних шкіл, видавалося 383 релігійні періодичні видання (http://www.risu.org.ua).

Конституційно-правовий статус релігійних організацій в Україні ґрунтується на двох вихідних принципах: відокремлення держави від церкви і церкви від школи.

Відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави означає, насамперед, світський характер державної влади, невтручання держави в законну діяльність релігійних організацій і водночас невиконання релігійними організаціями будь-яких державних функцій. Українська держава не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії. Водночас вона захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству.

Відокремлення школи від церкви (релігійних організацій) означає, що державна система освіти в Україні має світський характер, а доступ до різних
видів і рівнів освіти надається громадянам незалежно від їх ставлення до релігії. Не допускається обмеження на ведення наукових досліджень, у тому числі фінансованих державою, пропаганду їх результатів або включення їх до загальноосвітніх програм за ознакою відповідності чи невідповідності положенням будь-якої релігії або атеїзму.

Водночас громадяни можуть навчатися релігійного віровчення та здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими, вільно обираючи мову навчання. Релігійні організації мають право відповідно до своїх внутрішніх настанов створювати для релігійної освіти дітей і дорослих навчальні заклади і групи, а також проводити навчання в інших формах, використовуючи для цього приміщення, що їм належать або надаються у користування. Однак викладачі релігійних віровчень і релігійні проповідники зобов'язані виховувати своїх слухачів у дусі терпимості і поваги до громадян, які не сповідують релігії, та до віруючих інших віросповідань.

Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається. Громадяни України є рівними перед законом і мають рівні права в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя незалежно від їх ставлення до релігії.

Релігійні організації мають право брати участь у громадському
житті, а також використовувати нарівні з громадськими об’єднаннями
засоби масової інформації. Проте їм заборонено брати участь у діяльності
політичних партій, надавати політичним партіям фінансову підтримку, висувати кандидатів до органів державної влади, вести агітацію або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами.

Релігійна організація не повинна втручатися у діяльність інших релігійних організацій, в будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань. Релігійна організація зобов’язана додержувати вимог чинного законодавства і правопорядку.

Головним установчим документом релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства визначає її правоздатність, є її статут (положення), який приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з’їздах, конференціях і підлягає реєстрації. З моменту реєстрації статуту (положення) релігійна організація отримує статус юридичної особи.

Для одержання релігійною громадою правоздатності юридичної
особи громадяни в кількості не менше 10 чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а у Республіці Крим – до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Усі інші види релігійних організацій подають на реєстрацію статут (положення) до державного органу України у справах релігій.

Чинний Закон «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачає наступні права релігійних організацій та громадян, пов’язані зі свободою віросповідання:

- засновувати і утримувати вільно доступні місця богослужінь або релігійних зібрань, а також місця, шановані в тій чи іншій релігії (місця паломництва);

- безперешкодно проводити богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії в культових будівлях і на прилеглій території, у місцях паломництва, установах релігійних організацій, на кладовищах, в місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках громадян, а також в установах, організаціях і на підприємствах за ініціативою їх трудових колективів і згодою адміністрації (в інших випадках публічні богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії проводяться щоразу з дозволу відповідної місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської рад);

- на придбання, володіння і використання релігійної літератури мовою на свій вибір, а також інших предметів й матеріалів релігійного призначення;

- виготовляти, експортувати, імпортувати і розповсюджувати предмети релігійного призначення, релігійну літературу та інші інформаційні матеріали релігійного змісту;

- виключне право на заснування підприємств для випуску богослужбової літератури і виробництва предметів культового призначення;

- для виконання своїх статутних завдань засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати,
лікарні тощо), які мають право юридичної особи;

- утворювати при релігійних організаціях товариства, братства, асоціації, інші об’єднання громадян для здійснення добродійництва, вивчення та розповсюдження релігійної літератури та іншої культурно-освітньої діяльності;

- здійснювати добродійну діяльність і милосердя як самостійно, так і через громадські фонди (при цьому суми витрат на дану мету оподаткуванню не підлягають);

- встановлювати і підтримувати міжнародні зв’язки та прямі особисті контакти, включаючи виїзд за кордон для паломництва, участі в зборах та релігійних заходах;

- направляти громадян за кордон для навчання в духовних навчальних закладах і приймати з цією метою іноземних громадян.

Священнослужителі, релігійні проповідники, наставники та інші представники зарубіжних організацій, які є іноземними громадянами і тимчасово перебувають в Україні, мають право займатися проповідуванням релігійних віровчень, виконанням релігійних обрядів чи іншою канонічною діяльністю, однак лише в тих релігійних організаціях, за запрошенням яких вони прибули, і за офіційним погодженням з державним органом, який здійснив реєстрацію статуту (положення) відповідної релігійної організації.

У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. За релігійними організаціями визнається право власності на майно, придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами, організаціями або передане державою, а також придбане на інших підставах, передбачених законом.

Однією з головних проблем, з якими стикаються релігійні організації в Україні на сучасному етапі, є нестача культових будівель і майна. З огляду на це Закон України „Про свободу совісті та релігійні організації” надає релігійним організаціям право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. Крім того, передбачається можливість передачі культових будівель і майна, що є у державній власності, у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору

Діяльність релігійної організації може бути припинено у зв’язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією. Реорганізація або ліквідація релігійної організації здійснюється відповідно до її власних настанов. У разі порушення релігійною організацією, що є юридичною особою, положень Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації” та інших законодавчих актів України її діяльність може бути припинено також за рішенням суду.

У судовому порядку діяльність релігійної організації припиняється лише у випадках: 1) вчинення релігійною організацією дій, недопустимість яких передбачена статтями 3 (право на свободу совісті), 5 (відокремлення церкви від держави) і 17 (користування майном, яке є власністю держави, громадських організацій або громадян) Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації”; 2) поєднання обрядової чи проповідницької діяльності релігійної організації з посяганнями на життя, здоров’я, свободу і гідність особи; 3) систематичного порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів (богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо); 4) спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов’язків або дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку чи посяганням на права і майно державних, громадських або релігійних організацій