Сутність і завдання державної інноваційної політики

Тема 11.

Державне регулювання інноваційної діяльності

Розвиток економіки країни безпосередньо пов'язаний з формуванням ефективної державної інноваційної політи­ки, її реалізація передбачає визначення пріоритетів і кон­цептуальних засад інноваційного розвитку країни, фор­мування нормативно-правової бази щодо відносин між державними інституціями та інноваційно активними суб'єктами підприємницької діяльності, використання прямих і опосередкованих методів регулювання інновацій­ної діяльності з метою її активізації, формування і роз­витку відповідної інфраструктури.

Сутність і завдання державної інноваційної політики

Держава, будучи головним суб'єктом інноваційної ді­яльності, створює умови для зростання науково-технічно­го потенціалу країни, визначає пріоритети у сфері науко­во-технічної діяльності і підтримує їх розвиток через сис­тему фінансово-кредитних і податкових інструментів, формує організаційні механізми інформаційного та ресурс­ного забезпечення інноваційної діяльності. З цією метою створено законодавче забезпечення, яке визначає правові економічні та організаційні умови науково-технічної та ін­новаційної діяльності, передбачає регулювання відносин між суб'єктами науково-технічної та інноваційної діяль­ності, визначає порядок та умови надання підтримки юри­дичним особам, які здійснюють науково-технічну і або ін­новаційну діяльність.

Державна інноваційна політика — сукупність форм і методів ді­яльності держави, спрямованих на створення взаємопов'язаних механізмів інституційного, ресурсного забезпечення підтримки та розвитку інноваційної діяльності, на формування мотиваційних факторів активізації інноваційних процесів.

Метою державної інноваційної політики є формування у країні таких умов для діяльності господарюючих суб'єк­тів, за яких вони були б зацікавлені і спроможні розробля­ти і виготовляти нові види продукції, впроваджувати су­часні наукомісткі, екологічно чисті технології та розши­рювати на цій основі свої ринки збуту. У Законі України «Про інноваційну діяльність» (2002 р.) вказано: «Голов­ною метою державної інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання на­уково-технічного потенціалу країни, забезпечення впро­вадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго-та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалі­зації нових видів конкурентоспроможної продукції». Продумана і цілеспрямована інноваційна політика держа­ви позитивно впливає на ефективність інноваційних про­цесів і загальну динаміку економічного розвитку. І навпа­ки, недостатньо обґрунтовані дії і заходи держави у сфері регулювання інноваційних процесів руйнують їх мотива­ційний механізм, гальмуючи соціально-економічне зрос­тання і навіть перешкоджаючи йому.

В останній чверті XX ст. під стратегічним керівниц­твом держави Японія стала світовим лідером в інформа­ційно-технологічних галузях. А в Радянському Союзі як у великій індустріальній і науковій наддержаві такий фунда­ментальний технологічний перехід не вдався. Нездатність державних інституцій керувати інформаційно-технологіч­ною революцією призвела до згортання його виробничих потужностей і підриву військової могутності. Отже, дер­жавна інноваційна політика стала причиною успіху в од­ній країні і неуспіху — в іншій.

Ще одним яскравим прикладом потужного впливу дер­жави на технологічний і економічний розвиток є історія Китаю. Сучасні дослідники саме державу вважають вин-

ною в тому, що Китай Нового часу був технологічно відста­лим. Адже на початку XIV ст. Китай був найрозвинутішою технологічною цивілізацією світу. Ключові винаходи роз­роблялися в Китаї на століття, навіть на півтора тисячоліт­тя раніше, ніж в інших країнах. Наприклад, металургію китайці освоїли ще в 200 р. до н. є. У 1086 р. у Китаї було винайдено водяний годинник значно точніший від євро­пейського механічного годинника того часу. У VI ст. стали використовувати залізний плуг, а двома сторіччями пізні­ше його пристосували до оброблення заливних рисових плантацій. Освоєння енергії води відбувалося паралельно з Європою: у VIII ст. було освоєно гідравлічний молот, до 1280 р. широко застосовувалися вертикальні водяні мли­ни. Морську навігацію китайці удосконалили раніше, ніж європейці. У військовій техніці вони, окрім винайдення по­роху, розвинули хімічну промисловість, здатну виготовля­ти потужні вибухові речовини. У медицині такі техніки, як голковколювання, давали виняткові результати, що тільки недавно стало загальновизнаним. Виробництво паперу було освоєно в Китаї на 1000 років раніш, ніж на Заході, а дру­карство з'явилося наприкінці VII ст. Однак технологічна революція у Китаї не відбулася.

Сучасні дослідники припускають, що існує тісний зв'я­зок між розвитком китайської науки і китайською цивілі­зацією, у якій домінуючою рушійною силою була держава. Технологічні інновації століттями перебували в руках дер­жави, однак після 1400 р. китайська держава при династі­ях Мін і Цин втратила інтерес до технологічної інновації, а культурні і соціальні еліти, почасти з відданості служінню державі, зосередилися на мистецтвах, гуманітарних знан­нях і підвищенні власного статусу в імперській бюрокра­тичній ієрархії. Отже, вирішальним фактором технологіч­ного занепаду була зміна державної політики. Правителі боялися руйнівного впливу технологічних змін на соціаль­ну стабільність. Поширенню технології перешкоджали численні сили, особливо в міських гільдіях. Бюрократів влаштовувало сформоване статус-кво, і вони боялися соці­альних конфліктів. До контактів з іноземцями, окрім кон­трольованої торгівлі і придбання зброї, ставилися або як до непотрібних, або як до небезпечних, оскільки невідоми­ми були їх результати. Бюрократична держава без зовніш­ньополітичної ініціативи і з внутрішнім дестимулюванням технологічної модернізації обрала шлях обережного ней­тралітету, фактично розірвавши ту технологічну траєкто­рію, якою Китай протягом багатьох століть рухався саме під державним керівництвом. І лише через чотири століт­тя у Китаї зрозуміли, що ізоляція не може вберегти країну від поганих наслідків технологічної відсталості. А ще че­рез століття китайська держава змогла заново побудувати розвинуту технологічну базу в ядерній технології, ракето­будуванні, запуску супутників та електроніці.

Отже, одна й та сама цивілізаційна культура може по­родити різні технологічні траєкторії залежно від структу­ри відносин між державою і суспільством.

Для України, як і для інших країн пострадянського простору, цей висновок також важливий. Зміна соціаль­но-економічних укладів, перехід до ринкової економіки відбулися через неспроможність владних структур колиш­нього Радянського Союзу забезпечити економічний розви­ток країни. Надмірна концентрація зусиль на воєнній про­мисловості призвела до гіперфункції прямого адміністру­вання інноваційних процесів, а затратний економічний механізм спричинив втрату мотивації до впровадження ін­новацій, сформувавши загальну несприйнятливість еконо­міки до них.

У процесі побудови ринкових відносин в Україні пере­осмислюється роль держави, змінюються способи її впли­ву на соціально-економічні процеси, замість директивних розробляються непрямі регуляторні інструменти, у тому числі інструменти впливу на інноваційні процеси. Первин­ні уявлення про ринковий механізм як інструмент спон­танного регулювання економічних процесів змінилися ро­зумінням того, що ринок, особливо у його недосконалій, зародковій стадії, деформує мотиви і способи ведення економічної діяльності і є недостатньо ефективним регу­лятором соціально-економічного розвитку. Тому ринко­вий механізм має бути доповнений методами державного регулювання опосередкованої дії, в тому числі спрямова­ними на підтримку інноваційної діяльності як базисного елементу економічного зростання. У цьому контексті роз­робляється державна інноваційна політика, основні нап­рями якої визначаються залежно від стратегічних зав­дань країни.

Виділяють чотири типи державної інноваційної полі­тики: технологічного поштовху, ринкової орієнтації, соці­альної орієнтації, зміни економічної структури господар­ського механізму.

Політика технологічного поштовху. Згідно з нею го­ловні цілі та пріоритетні напрями науково-технологічного та інноваційного розвитку задає держава, на основі чого

визначаються шляхи стимулювання інноваційної діяль­ності, які мають здійснюватись через удосконалення управ­ління в науково-технологічній та інноваційній сферах. Та­кий варіант інноваційної політики передбачає розроблен­ня різних державних програм, великі капіталовкладення у масштабні інноваційні проекти, використання інших прямих форм державної участі в регулюванні інновацій­них процесів.

Прикладом такої політики є політика уряду США у 40—50-ті роки XX ст., коли було створено принципово нові напрями в галузі електроніки, ЕОТ, зв'язку, авіабудування, і повоєнна політика Японії. Елементи цієї політики прос­тежуються у постанові Верховної Ради України (1999 р.) «Про Концепцію науково-технологічного та інноваційного розвитку України», у якій, зокрема, передбачається забез­печення пріоритетного розвитку тих галузей, які мають значний науковий і технологічний доробок. В Україні це аерокосмічна промисловість, воєнно-технічні послуги то­що. У цих сферах діяльності переважно акумулюються ін­вестиційні та інтелектуальні ресурси, необхідні для інтен­сифікації інноваційного пошуку.

Обмеженість цього варіанта інноваційної політики по­лягає в тому, що держава підтримує лише довгострокові інноваційні проекти, які потребують значних фінансових вкладень, а отже, можуть реалізовуватися лише потужни­ми підприємствами. Однак часто виникає необхідність у швидкому розробленні та впровадженні нової техніки і технологій у зв'язку із змінами у ринковій кон'юнктурі, на що держава не в змозі швидко й адекватно реагувати, а дрібні і середні фірми не здатні цього зробити через відсут­ність достатніх коштів і низький науково-технічний потен­ціал. Більшість із них впроваджує, як правило, поліпшу-вальні інновації, інновації «навздогін», що не забезпечує достатніх темпів економічного розвитку. Тому така іннова­ційна політика може дати позитивні результати за умов, коли малий бізнес включається в інноваційні процеси через входження у «технологічні ланцюжки» великих фірм (як це мало місце, зокрема, в Японії та Південній Кореї).

Політика ринкової орієнтації. Передбачає провідну роль ринкового механізму в розподілі ресурсів та визна­ченні напрямів розвитку науки і техніки, а також обме­ження ролі держави в стимулюванні фундаментальних досліджень. Спрямована на створення сприятливого еко­номічного клімату та розвитку інформаційного середови­ща для здійснення нововведень у фірмах, скорочення пря-

мої участі держави в НДЦКР та дослідженнях ринків, а та­кож прямих форм регулювання, які перешкоджають сти­мулюванню ринкової ініціативи та ефективній перебудові ринку. Ця політика була пріоритетною в 70-ті роки XX ст. у США, Німеччині, Японії; на початку 80-х років поворот до неї намітився у більшості розвинутих країн, а в середині 90-х років, з початком ринкових перетворень, — і в Україні.

Обмеженість політики ринкової орієнтації полягає в ЇЇ націленості на короткострокові й недорогі інноваційні проекти, що реалізуються окремими фірмами. Досліджен­ням, від яких залежить місце держави у світовому співто­варистві та її національна безпека, приділяється недостат­ня увага.

Політика соціальної орієнтації. Сутність її полягає у соціальному регулюванні наслідків НТП: процеси прий­няття рішень відбуваються із залученням широкої громад­ськості; рішення приймають за умов досягнення соціаль­но-політичного консенсусу. Такий варіант інноваційної політики не є основним, проте певні його елементи просте­жувалися у розвитку різних країн. Так, в 60—70-ті роки XX ст. соціально-економічним наслідкам впровадження нових технологій приділяли значну увагу в США; у Швеції ж надмірна соціальна зорієнтованість економічної та інно­ваційної політики зумовила певне відставання у розвитку від провідних країн світу. Отже, цей тип інноваційної по­літики має бути поєднаний з іншими типами у співвідно­шенні, яке б не перешкоджало повноцінному економічно­му розвитку держави.

Політика, націлена на зміни економічної структу­ри господарського механізму. Передбачає істотний вплив передових технологій на вирішення соціально-економіч­них проблем, на зміну галузевої структури, взаємодію су­б'єктів господарювання, рівень життя тощо. Це потребує нових форм організації й механізмів управління розвит­ком науки і техніки, а також їх взаємодії. На сучасному етапі лише Японія послідовно дотримується такої політи­ки, здійснюючи її паралельно з ринковою.

Вибір типу державної інноваційної політики та форму­вання механізму, що сприяє її реалізації, залежить від стратегічних цілей держави і має здійснюватися з ураху­ванням загальних закономірностей інноваційних процесів.

Щодо нинішнього стану економіки України, то він від­повідає стадії затяжної кризи, після якої наступає поворот до піднесення. Важливо знати, які саме рушійні сили мо­жуть зумовити цей поворот. Український економіст Юрій

Важал, аналізуючи динаміку технологічних змін, вказує, що при розробленні державної інноваційної політики Ук­раїни передусім необхідно створити умови для здійснення «стрибкоподібного переходу від старого до нового техніч­ного базису виробництва». Саме в кризовій фазі циклу ви­никають базисні інновації, які, проте, певний час співісну­ють поряд із старим технічним базисом. Тому інноваційна політика повинна бути відповідним чином диференційова­на. Для розвитку нових виробництв, які визначають май­бутнє промисловості, потрібна суттєва підтримка з боку держави (зокрема, через систему податкових пільг), ос­кільки впровадження принципово нового є надто ризико­ваним і мусить супроводжуватися значними інвестиціями. У цьому аспекті показовим є приклад Японії. Після Другої світової війни вона перебувала у глибокій кризі. Наймасовіша промислова продукція була абсолютно некон­курентоспроможною (годинники продавали «на вагу», а ве­лосипеди здебільшого розвалювалися при легкому зіткнен­ні). Технологічний стрибок було здійснено за всебічної під­тримки з боку держави методом «лазерного променя». Це означає, що початкові технологічні прориви відбувалися в небагатьох галузях, які довели свою потенційну конкурен­тоспроможність, з наступною дифузією інновацій.

Так, у 1951 р. уряд Японії увів систему субсидування ім­порту найновішого верстатного устаткування (оплата 50% вартості). Крім того, він узяв на себе оплату 50% витрат вітчизняних виробників такого устаткування. Однак не всі галузі змогли одразу розгорнути свою діяльність. Повоєн­на ситуація була сприятливою для виробників швейних машин, яким ще й надавали певну допомогу для виходу на зовнішні ринки. Результатом було збільшення випуску та експорту швейних машин у кілька разів. Прокладеним шляхом пішла промисловість з випуску фотоапаратів, а відтак і годинникова промисловість. При цьому зростання виробництва та експорту було багатократним. Відпрацьо­вані управлінські прийоми дали аналогічний ефект в усіх І базових галузях промисловості. Привело до цих успіхів, за твердженням японських економістів, «батьківське піклу­вання» уряду. Такий підхід подібний до вітчизняних традиційних ме­тодів забезпечення пріоритету, наприклад в оборонній промисловості, коли економічний бік виробництва держа­ва брала на себе. Проте принципова відмінність полягає у тому, що в Японії та в інших розвинутих країнах допомога надається самостійно діючим на власний страх і ризик під-

приємцям-новаторам, тим, хто реально забезпечує потріб­ний результат, хто спромігся створити конкурентоспро­можний товар, а не тим, на кого впав вибір урядового чи­новника.

Отже, одним із найважливіших завдань державної ін­новаційної політики в Україні повинно бути виведення економіки України з кризи і забезпечення її динамічного зростання через стимулювання дифузії нових технологій, виробництв, організаційних методів. І для цього мають бу­ти створені відповідні правові, фінансові, матеріальні, кад­рові, інформаційні та імпортні можливості.

Державна інноваційна політика покликана вирішува­ти стратегічні і поточні завдання у сфері інноваційної ді­яльності, тому виокремлюють два її види: довгостроковий і поточний.

Довгострокова інноваційна політика. Вона спрямова­на на створення умов для загального соціально-економічно­го розвитку країни на інноваційній основі через прямі та непрямі інструменти економічного впливу, формування стимулюючого законодавчого та інституційного середови­ща для всіх суб'єктів інноваційного процесу. її основними напрямами є:

—визначення державних пріоритетів інноваційного
розвитку;

—пряме державне фінансування інноваційних інвес­
тицій для реалізації програм структурної перебудови еко­
номіки;

—підтримка утворення та розвитку нових конкурен­
тоспроможних наукомістких галузей та виробництв, які
можуть здійснити технологічний прорив і скласти основу
матеріально-технічної бази довгострокового економічного
зростання країни (біотехнології, аерокосмічний комплекс,
інформаційні технології, виробництво нових матеріалів
тощо);

—формування єдиного технологічного простору;

—застосування сприятливої кредитної, податкової і
митної політики у сфері інноваційної діяльності, яка б
створювала відповідні мотиваційні преференції у підпри­
ємницькому середовищі;

—створення умов для збереження, розвитку та ефек­
тивного використання вітчизняного науково-технічного та
інноваційного потенціалу;

підтримання високого суспільного статусу вчених,
конструкторів, інженерів, тобто усіх суб'єктів інновацій­
ного процесу (наприклад, через встановлення різноманіт них державних премій, почесних звань, проведення кон­курсів тощо);

—формування нормативно-правової бази у сфері інно­
ваційної діяльності, тобто забезпечення охорони прав інте­
лектуальної власності з метою гарантування невід'ємного
права суб'єкта інноваційної діяльності мати комерційний
зиск від виробничої реалізації свого права на об'єкт інте­
лектуальної власності;

—пряме державне фінансування розвитку сучасної ін­
новаційної інфраструктури; активна підтримка процесів
розвитку транспортних та комунікаційних мереж, особли­
во інформаційних з можливостями широкого користуван­
ня світовими інформаційними мережами, з приєднанням
до існуючої європейської та світової інфраструктури бізне­
су для розширення доступу суб'єктів інноваційної діяль­
ності до загальносвітового банку знань;

— регулювання інноваційної діяльності в регіонах: ра­
ціональне розміщення інноваційного потенціалу, вирів­
нювання соціально-економічних диспропорцій розвитку

регіонів;

— сприяння міжнародній науково-технічній коопера­
ції, зокрема через участь у спільних науково-технічних
та дослідницьких проектах, які надають доступ до висо­
ких сучасних технологій, заохочення іноземних інвесторів
до створення спільних підприємства, що виготовляють на-
укомістку продукцію, сприяння трансферу технологій,
зокрема з найперспективніших інноваційних напрямів,
впровадження міжнародних стандартів для вітчизня­
них виробництв, стимулювання експортно-імпортних
операцій в торгівлі інноваційними товарами, послугами

тощо.

Реалізація цих стратегічних завдань вимагає значних фінансових вкладень у довгострокові інноваційні проекти, підтримки держави при реалізації ризикованих інновацій­них проектів, здійснення великих науково-технічних прог­рам, що потребуватимуть об'єднання наукового потенціалу не лише окремих підприємств галузі, а й кількох галузей промисловості. Це забезпечить умови для створення і ши­рокого застосування принципово нових машин, матеріа­лів, комплексних технологічних систем; оперативного ос­воєння новітніх науково-технологічних розробок; для постійного відтворення та ефективного використання на­уково-технічного потенціалу країни. Усе це сприятиме масштабним зрушенням в економіці.

Поточна інноваційна політика. Полягає вона в опе­ративному регулюванні та підтримці інноваційної діяль­ності на мікроекономічному рівні. Спрямована на:

—координацію інноваційної діяльності, в тому числі
на рівні регіонів: розроблення програм інноваційного роз­
витку, сприяння кооперації та взаємодії науки, освіти, ви­
робництва, фінансово-кредитних установ у процесі здійс­
нення інноваційної діяльності;

—захист прав та інтересів суб'єктів інноваційної ді­
яльності;

—підготовку висококваліфікованих робочих кадрів,
орієнтацію на безперервність процесу збагачення знань і
підвищення кваліфікації;

—аналіз нормативно-правової бази у сфері інновацій­
ної діяльності для оцінювання результативності відповід­
них норм і законів;

—визначення доцільності надання фінансової під­
тримки для реалізації конкретних інноваційних проектів;

—здійснення моніторингу реалізації інноваційних
проектів з метою визначення ефективності вкладення ін­
вестицій;

—організацію, планування і контроль ресурсного за­
безпечення інноваційної діяльності з державних та недер­
жавних джерел;

—аналіз і облік суб'єктів інноваційної діяльності за
всіма елементами життєвого циклу інновацій: формуван­
ня статистичної бази, поширення інформації та знань ін­
новаційного характеру, у тому числі з використанням су­
часних інформаційних і телекомунікаційних технологій;

—розроблення організаційних форм підтримки інно­
ваційної діяльності на рівні регіонів (технопарки, техно-
поліси, інноваційні центри тощо);

—створення венчурних інноваційних фондів, що ко­
ристуються значними податковими пільгами;

—надання індивідуальним винахідникам і малим ін­
новаційним підприємствам безвідсоткових банківських
позик;

—забезпечення реалізації права підприємств, що ви­
користовують сучасні технології, на прискорену амортиза­
цію обладнання;

забезпечення сприятливих торговельних умов для
формування конкурентоспроможного національного това­
ровиробника інноваційних продуктів: здійснення відпо­
відної торговельної політики з елементами підтримуючого
протекціонізму (для експортерів інноваційних товарів— відстоювання прав та інтересів вітчизняних іннова-торів на зовнішніх ринках: підтримку активної участі віт­чизняного виробника товарів та послуг у міжнародному розподілі праці з недопущенням випадків недозволеної та несумлінної конкуренції, активну участь у всіх провідних міжнародних організаціях, які регулюють світовий транс­фер технологій.

Реалізація означених завдань забезпечує підтримання дієвості форм і методів державного регулювання іннова­ційної діяльності, своєчасного та оперативного внесення до них необхідних коректив у разі зміни акцентів іннова­ційної політики держави відповідно до умов сьогодення. За своєю сутністю заходи поточної інноваційної політики спрямовані на зміцнення інноваційного потенціалу під­приємств, підвищення якості продукції та ефективності

виробництва.

Інноваційна політика держави має враховувати особ­ливості усіх галузей економіки і конкурентоспроможність їхньої продукції. Галузі господарського комплексу Украї­ни залежно від рівня конкурентоспроможності продукції умовно поділяють на три групи:

—галузі, що мають високу конкурентоспроможність
на світовому ринку (аерокосмічна, воєнні технології, тех­
нології зварювання);

—галузі з потенційною конкурентоспроможністю на
світових ринках (металургійна промисловість, машинобу­
дування);

—галузі, підприємства яких здебільшого не спромож­
ні конкурувати на світових ринках (агропромисловий ком­
плекс, легка і харчова промисловість, виробництво буді­
вельних матеріалів).

Політику щодо першої групи підприємств слід спрямо­вувати на зміцнення і розвиток їх виробничо-економічного потенціалу, щодо другої — на розроблення протекціоніст­ських заходів з боку держави для їх проникнення на світо­вий ринок і закріплення на ньому; щодо третіх, які пере­важно орієнтуються на внутрішній ринок, — на формуван­ня умов досконалої конкуренції, за яких підприємства прагнуть до нововведень з метою зміцнення своїх позицій на існуючому ринку.

Отже, інноваційна політика кожної держави має від­повідати загальнонаціональним стратегічним цілям та ін­тересам. Не є винятком і Україна, стратегічним завданням якої є економічне зростання та поліпшення добробуту на­роду через реалізацію інноваційної моделі розвитку. Для

цього необхідно сформувати інституційне середовище, сприйнятливе до інноваційних процесів, створити нову модель розвитку і використання людських ресурсів, визна­чити пріоритети інноваційної діяльності, що лежать у пло­щині створення та поширення базисних інновацій. Це дасть змогу здійснити перехід до нових товарно-продукто­вих і технологічних структур виробництва і забезпечити конкурентоспроможність вітчизняних підприємств на внутрішньому і світовому ринках.