Зарубіжний досвід підтримки інноваційного розвитку

Держава може використовувати різні форми активіза­ції розвитку інноваційної сфери: від програм сприяння по­ширенню знань до стимулювання трансферу новітніх тех­нологій. Напрацювання розвинутих країн у цій сфері пе­редбачають підтримку інноваційного розвитку за різними сценаріями і напрямами.

Зокрема, у Південній Кореї та Японії основними аген­тами економічного зростання вважають великі промислові групи. Тому держава активно підтримує їх прагнення ди-версифікувати свою діяльність на основі наукомістких технологій, щоб підвищити частку експорту в загальному обсязі своєї продукції. Ця підтримка особливо відчутна у

сфері технічної освіти, для чого розробляють і реалізують різноманітні державні програми, в тому числі ініційовані місцевими органами управління. Так створюють умови для підвищення інтелектуального і креативного рівня працівників, що зумовлює їх зацікавленість у реалізації власних можливостей. Як правило, найкращі умови для цього створені в потужних корпораціях, де акумулюєть­ся значний науково-технічний потенціал країни. Це сприяє, з одного боку, технологічному прориву на важ­ливих напрямах науково-технічної діяльності, а з іншо­го — наступній диверсифікації вдалих і потенційно про­дуктивних ідей, на яких ґрунтуються інновації. Таку модель інноваційного розвитку можна з успіхом застосо­вувати і в Україні, в регіонах, де створені потужні науко­во-технічні комплекси (Дніпропетровськ, Донецьк, Ки­їв, Харків).

Дещо інший підхід у формуванні умов для інновацій­ного розвитку використовують в Ізраїлі, де ставку в дер­жавній економічній політиці роблять на малий високо-технологічний експортоорієнтований бізнес. Основними агентами економічного зростання вважаються комерційні високотехнологічні фірми, тому державна підтримка зо­середжена у сфері їх інкубування і створення фондів по­чаткових інвестицій для фінансування їхньої діяльності. Бізнес-інкубатори тут надають не лише стандартні офісні послуги, а й широкий спектр маркетингового, інформацій-но-технічного консультування та форм фінансової під­тримки підприємців, які мають потенційно привабливу науково-технічну ідею. Тим самим створюються умови для виведення перспективних новацій на новий рівень, підвищення їх наукомісткості і конкурентоспроможнос­ті. Це забезпечує формування випереджувальної моделі інноваційного розвитку країни загалом. В Україні така модель інноваційного розвитку могла б сприяти виникнен­ню так званих «точок кристалізації» інновацій в усіх регіо­нах. Однак для поширення практики «інкубування інно­вацій» необхідна суттєва фінансова підтримка регіональ­них органів влади.

У Китаї підтримка економічного розвитку регіонів здійснюється приблизно за таким самим сценарієм, проте умовою надання підтримки (найчастіше у формі початко­вих інвестицій, які надаються селищною радою) є не вимо­га високотехнологічності бізнесу, а вміння ефективно ви­користовувати природні ресурси. На так званих сільських

Правові аспекти охорони інтелектуальної власності

Державне регулювання інноваційної діяльності невід­дільне від охорони права інтелектуальної власності, ос­кільки кожна інновація є реалізацією (впровадженням) об'єкта інтелектуальної власності (винаходу, корисної мо­делі, промислового зразка тощо), на які виробник продук­ту має державні охоронні документи (патенти, свідоцтва) або одержані від власників цих об'єктів інтелектуальної власності ліцензії.

Інтелектуальна власність — сукупність авторських та інших прав на продукти інтелектуальної діяльності, що охороняються законо­давчими актами держави.

Інтелектуальний продукт — результат творчих зусиль окремої особистості або наукового колективу.

Інтелектуальними продуктами у сфері виробничо-гос­подарської діяльності підприємства можуть виступати:

—наукові відкриття чи винаходи;

—результати НДДКР;

—зразки нової продукції, нової техніки чи матеріалів,
отримані в процесі НДДКР; оригінальні науково-виробни­
чі послуги;

—консалтингові послуги наукового, технічного, еконо­
мічного, управлінського, в т. ч. маркетингового характеру;

—нові технології, патенти тощо.

Правовий захист продуктів інтелектуальної діяльності в Україні здійснюється на основі Цивільного кодексу, у якому трактуються права інтелектуальної власності та вка­зуються особливості захисту усіх об'єктів інтелектуальної власності.

Право інтелектуальної власності — право особи на результат ін­телектуальної, творчої діяльності.

Об'єктами права інтелектуальної власності є:

—літературні та художні твори;

—комп'ютерні програми;

—бази даних;

—фонограми, відеограми, передачі організацій мов­
лення;

—наукові відкриття;

—винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

—компонування інтегральних мікросхем;

раціоналізаторські пропозиції— сорти рослин, породи тварин;

— комерційні (фірмові) найменування, торговельні мар­
ки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення;

— комерційні таємниці.

Право інтелектуальної власності дає змогу забезпечити охорону і стимулювати розвиток інтелектуального потен­ціалу країни. Його складовими є: авторське право і право на промислову власність.

Авторське право — система правових норм, що регулюють пра­вові відносини, пов'язані зі створенням і використанням творів науки і різних видів мистецтва.

Власник авторського права або його правонаступник має виняткове право використовувати продукт своєї інте­лектуальної діяльності (оригінальні наукові, літературні, художні твори, комп'ютерні програми тощо), розмножува­ти його та продавати.

Авторські права мають знак охорони, який складаєть­ся з трьох елементів:

—значок — ©;

—ім'я власника авторського права;

— рік першого опублікування твору.

Авторське право виникає з моменту створення твору і діє протягом усього життя автора і ще 50 років після його смерті (крім окремих випадків, обумовлених законом).

Надзвичайно важливими об'єктами інтелектуальної власності є комп'ютерні програми, що створюються для оперативного оброблення інформації, необхідної для уп­равління господарюючими суб'єктами, та бази даних.

Комп'ютерні програми — програми, що задають алгоритм роз­в'язання певної задачі і використовуються в роботі з комп'юте­рами.

Необхідність їх розроблення та використання у сучас­ній практиці управління зумовлена складністю і мінли­вістю середовища, у якому працюють сучасні фірми, роз­в'язання щоразу складніших задач, пов'язаних із прог­нозуванням та плануванням їх виробничої та комерційної діяльності. Створення програмних продуктів потребує значних витрат, а самі вони стають важливим об'єктом комерційних відносин. Тому програмні продукти підляга­ють правовій охороні, на них поширюються авторські

права.

Найважливішими складовими частинами інформацій-

Банк даних — сукупність програмних, організаційних і технічних засобів, призначених для централізованого накопичення та ба­гатоцільового колективного використання інформації, а також самих даних (інформаційних одиниць), які систематизовані та сконцентровані у певному місці (в комп'ютерній пам'яті, катало­гах тощо).

З банком даних в процесі його відтворення та експлуа­тації взаємодіють користувачі різних категорій. Ядром банку даних є база даних — іменована сукупність інфор­маційних одиниць у певній предметній сфері, що відобра­жає стан об'єктів та їх взаємозв'язок. Особливості органі­зації бази даних дають змогу використовувати одну й ту ж інформацію для розв'язання різних завдань. За допомогою системи управління базою даних здійснюється доступ до інформації, відбір та добування її певної частини, редагу­вання та видавання відповідно до запитів споживачів.

Діяльність більшості організацій, що створюють бази даних, спрямована на задоволення на комерційній основі потреб споживача в економічній, фінансовій, науково-тех­нічній та інших видах інформації.

Право на промислову власність — виняткове право на викорис­тання певних нематеріальних ресурсів у процесі виробничої діяль­ності в сфері промисловості, торгівлі, сільського господарства.

Згідно з Паризькою конвенцією з охорони промислової власності до цієї власності належать винаходи, корисні мо­делі, промислові зразки, торговельні марки, комерційні найменування.

Винахід. Це позначене істотною новизною вирішення технічного завдання в будь-якій галузі народного госпо­дарства, яке дає позитивний ефект. Як правило, винаходи охороняються патентами, які називають патентами на ви­нахід. Це означає, що будь-хто з бажаючих використати винахід має спершу одержати дозвіл на таке використан­ня від власника патенту (патентовласника). Використання запатентованого винаходу без його дозволу є протиза­конним. Термін охорони, що надається патентом, у біль­шості країн, в тому числі й Україні, становить 20 років. Він може бути подовжений щодо винаходу, використання якого потребує спеціальних випробувань та офіційного дозволу.

Не всі винаходи є патентоспроможними. Патентоспро­можний винахід повинен відповідати таким вимогам: но­визна, винахідницький рівень, можливість промислового використання.

Новизна винаходу передбачає абсолютно невідоме рі­шення, якого до цього часу не існувало у світі. Технічне рішення, що досі не було відомим на окремому підприємс­тві, тобто має локальну новизну, кваліфікують лише як раціоналізаторську пропозицію, яка не є патентоспромож­ною. Новизна запропонованого технічного рішення переві­ряється його порівнянням з усіма раніше відомими у світі вирішеннями аналогічних завдань. Вона може виявлятися у новому сполученні відомих раніше ознак (винайдення за­лізобетону) або характеризуватися зовсім невідомими оз­наками (азбука Морзе).

Винахідницький рівень полягає в тому, що дане техніч­не рішення спеціаліста явно не випливає із існуючого рів­ня техніки. Визначення рівня техніки, тобто формування уявлення про сучасний ступінь розвитку техніки та знань про неї, неможливе без ознайомлення з усіма видами за­гальнодоступної інформації у тій її частині, що стосується технічного рішення, яке заявляють. При цьому повинні враховуватися усі джерела інформації у країні, де зробле­но винахід, і поза її межами. Прикладом може бути один із винаходів патонівців у галузі зварювання: авторське сві­доцтво № 1590700 «Спосіб зварювання». Винахід полягає у з'єднанні попередньо нагрітих до певної температури ме­талевих деталей ударом. Таке рішення виходило за межі існуючих технологій зварювання.

Промислова придатність передбачає можливість ви­користання заявленого технічного рішення в промисло­вості, сільському господарстві, охороні здоров'я та інших галузях виробництва. Відомий випадок, коли знаменито­му винахіднику Т. Едісону рекомендували в співробітни­ки молодого вченого, який, як він сам про себе думав, сто­яв на порозі відкриття універсального розчинника. Едісон задав йому лише два запитання: «Ваша рідина розчиняє все? — Буквально все! — А ви винайшли посудину, де її тримати? — Ще ні». І відмовив у роботі молодику.

Винаходами можуть бути не лише технічні рішення, а й речовина, штам мікроорганізму (пеніциліновий грибок чи мікроорганізми, що використовуються для ліквідації забруднень нафтою водних поверхонь), культури клітин рослин чи тварин, а також їх застосування за новим при­значенням.

Метою світової патентної системи є забезпечення про­гресу в різних галузях промислових технологій. Надання монопольних прав автору винаходу (винахідникові) актив­но сприяє впровадженню корисних новацій, оскільки їх комерціалізація приносить суттєву матеріальну винагоро­ду заявникові.

Згідно із законом винахідником не може бути юридич­на особа. Закон чітко розмежовує винахідника і тих осіб, які надають йому технічну, організаційну, матеріальну, юридичну допомогу або допомогу у проведенні дослідниць­ких робіт та виготовленні технічної документації.

Винахідник — фізична особа, результатом творчої праці якої є ви­нахід.

Якщо у створенні винаходу брали участь кілька фі­зичних осіб, всі вони визнаються винахідниками, а поря­док користування їхніми правами визначається угодою між ними.

Винахід, створений за дорученням роботодавця або в процесі виконання винахідником службових обов'язків, кваліфікується як службовий винахід; роботодавець може скористатися правом на подання заявки на нього лише протягом чотирьох місяців від дати одержання письмового повідомлення від винахідника про створення ним винахо­ду. Якщо цього не зроблено у визначений термін, право на одержання патенту переходить до винахідника.

Корисні моделі. Це нові на вигляд, за формою, розмі­щенням частин або побудовою технічні конструкції (моделі). Вони відрізняються від інших об'єктів промислової влас­ності тим, що предметом технічного вирішення є тільки конструкція виробу, його форма. Тобто для реєстрації ко­рисної моделі достатньо будь-яких змін, навіть у просторо­вому компонуванні виробу.

Процедура надання охорони корисній моделі проста і дешева, порівняно з патентом на винахід. Цей вид охорон­ного документа є привабливим за умов обмежених фінан­сових можливостей і потреби прискорення впровадження винаходу. Завдяки цьому корисні моделі представляють значний інтерес для малого та середнього бізнесу. Охорон­ні права на них чинні в Україні протягом 10 років від дати подання заявки у встановленому порядку.

Промисловий зразок. Він є новим, придатним до здій­снення промисловим способом художнє вирішення виро­бу, в якому досягнуто єдності технічних та естетичних властивостей.

Промисловий зразок охороняється, якщо він відпові­дає умовам патентоспроможності, тобто є новим і промис­лово придатним. Виріб, що кваліфікується як промисло­вий зразок, повинен легко піддаватися промисловому ти-

ражуванню; якщо це неможливо, то об'єкт кваліфікують як витвір мистецтва і він підпадає під охорону за законом про авторські права, а не про промислову власність. Новиз­на зразка означає, що сукупність його суттєвих ознак неві­дома в певній країні до дати фіксації його пріоритету.

Промислові зразки зазвичай є результатом дизайнер­ських рішень, які можуть значно підвищити інтерес спо­живачів до певного товару. Промислові зразки охороня­ються від недозволеного виготовлення виробів або їх іміта­ції протягом певного періоду. У різних країнах цей період становить від 5 до 15 років. В Україні промисловий зразок охороняється протягом 15 років від дати подання заявки на нього у встановленому порядку.

Торговельні марки. Це оригінальні позначки, що ма­ють правовий захист і призначені для вирізнення товарів (послуг), що виготовляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виготовляються (надаються) інши­ми особами.

Набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку засвідчується свідоцтвом, яке реєструється у встанов­леному порядку. Власник торговельної марки, яким може бути фізична або юридична особа, має виняткове право на її власне використання, право дозволяти її використання іншим особам (наприклад, фірмам, що працюють за систе­мою франчайзингу), право перешкоджати її неправомір­ному використанню, в тому числі забороняти таке вико­ристання. Термін чинності свідоцтва — 10 років. Він мо­же бути неодноразово подовжений на стільки ж років. Торговельні марки виконують декілька функцій:

—їх використання дає змогу споживачам вирізнити
товар, виготовлений певною фірмою, серед інших подіб­
них, допомагаючи їм прийняти рішення про покупку;

—дають змогу виробнику упізнати свій товар серед ін­
ших аналогічних після того, як він перейшов у володіння
третіх осіб, наприклад магазинів;

—допомагають органам державного управління здійс­
нювати контроль за якістю продукції.

Усе це стимулює конкуренцію між товаровиробника­ми, сприяє розширенню асортименту товарів і послуг, зни­женню ціни та підвищенню якості.

Комерційні найменування фізичних і юридичних осіб. Вони є складовою іміджу фірми. Якщо фірма має високу ділову репутацію на ринку, то комерційне найменування допомагає зменшувати витрати, пов'язані з укладенням договорів, спрощує саму процедуру їх укладення, оскіль-

ки нема потреби в додаткових попередніх перевірках ін­формації про її діяльність.

Деякі із об'єктів інтелектуальної власності, що мають особливу цінність для авторів, не патентуються ними. Йдеться про комерційну таємницю.

Комерційна таємниця — відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, які при їх розго­лошенні стороннім можуть завдати шкоди особам, чиєю власністю вони є.

Комерційною таємницею є ноу-хау.

Ноу-хау (англ. кпош-пош — знаю як) — форма інтелектуальної власності, науково-технічний результат, що навмисне не патенту­ється з метою випередження конкурентів, повного власного вико­ристання його для отримання надприбутку або передання іншим користувачам на вигідних умовах за ліцензійним договором.

У світовій практиці до ноу-хау відносять технологічні та конструкторські секрети виробництва, характеристики технологічного процесу; методи організації виробничого процесу і праці; незапатентовані винаходи; опис способу використання, специфікації, формули і рецептури; техно­логічні режими та способи виконання операцій, що зали­шаються невідомими за межами підприємства — власника ноу-хау; оригінальні методи випробувань і контролю якос­ті процесів та продукції; способи утилізації і знешкоджен­ня відходів; знання і досвід у сфері маркетингу, інформа­ція, що сприяє збуту продукції тощо. Так, компанія Соса-Соіа досі не розголосила рецепт свого знаменитого напою, завдячуючи якому вона посідає провідне місце на ринку безалкогольних напоїв.

Якщо інформація, що є комерційною таємницею, нада­ється органам державної влади з метою отримання дозволу на діяльність, пов'язану з фармацевтичними, сільськогос­подарськими, хімічними продуктами, що містять нові хі­мічні сполуки, то вона має охоронятися органами держав­ної влади від недобросовісного комерційного викорис­тання, а також від її розголошення, крім випадків, коли воно необхідне для забезпечення захисту населення.

Отже, наявність інституту захисту права інтелектуаль­ної власності створює умови для активізації інноваційної діяльності, оскільки монопольне право на використан­ня продукту власної творчої праці спрямовує інновацій­ний пошук суб'єктів інноваційної діяльності у русло ство­рення наукомістких інноваційних продуктів, чия перевага забезпечує значний і тривалий комерційний ефект.

Передавання права

на об'єкти промислової власності

Патентовласник не завжди має достатньо ресурсних можливостей, щоб використати запатентований ним ви­нахід або корисну модель повною мірою. Тому законо­давством передбачено можливість передавання права на інтелектуальну власність, зокрема на об'єкти промисло­вої власності. Надаючи дозвіл використовувати винахід третій особі, автор винаходу має від цього комерційну

вигоду.

Продаж ліцензій. Є достатньо поширеним видом пере­давання права власності.

Ліцензія (лат. Іісепііа — свобода, право) —дозвіл використовува­ти технічне досягнення або інший нематеріальний ресурс протя­гом певного строку за обумовлену винагороду.

Продаж ліцензій патентовласниками та придбання їх суб'єктами підприємницької діяльності здійснюється на основі ліцензійного договору.

Ліцензійний договір — договір, згідно з яким власник винаходу, промислового зразка, корисної моделі, товарного знака, комер­ційної таємниці (ліцензіар) передає іншій стороні (ліцензіату) лі­цензію на використання в певних межах своїх прав на патенти, ноу-хау, товарні знаки тощо.

1. Залежно від підстави, на якій видається дозвіл вико­
ристовувати технічне досягнення, ліцензії поділяють на
добровільні та примусові.

Добровільна ліцензія. Сутність її полягає в тому, що власник патенту з власної волі передає свої майнові права іншій фізичній або юридичній особі на підставі договору, в якому регламентуються обов'язки кожної сторони, обсяг користування і порядок виплати винагороди. Ліцензійний договір вважають дійсним, якщо він укладений у письмо­вій формі, підписаний сторонами та зареєстрований.

Примусова ліцензія. Це дозвіл на використання вина­ходу, що видається уповноваженою на це урядовою уста­новою за встановленою нею винагородою проти волі патен-товласника. Світова практика показує, що вони видаються лише за виняткових обставин.

В Україні примусові ліцензії уповноважений реалізову­вати Державний департамент інтелектуальної власності. За законодавством України це може мати місце тоді, коли юридична особа, яка бажає використати запатентований винахід, не в змозі дістати прямий дозвіл патентовласника. Однак примусова ліцензія є певним обмеженням прав власника, тому може бути оскаржена патентовласником у судовому порядку.

Примусова ліцензія може реалізовуватись двома шля­хами: адміністративним або судовим. До адміністратив­ного вдаються тоді, коли цього вимагають інтереси сус­пільства або інтереси національної безпеки країни. За таких умов Кабінет Міністрів України може без згоди власника передати право на використання об'єкта промис­лової власності будь-якій іншій юридичній особі.

У судовому порядку примусову ліцензію може бути на­дано за заявою зацікавленої сторони. Такі дії можуть мати місце, коли власник чи його правонаступник зовсім не ви­користовували або використовували недостатньою мірою об'єкт промислової власності в Україні протягом трьох ро­ків після видачі патенту. Крім того, ці ж дії можуть бути застосовані і у випадку, коли використання патенту на ви­нахід чи КМ було припинено на термін більш ніж три ро­ки. Цим самим забезпечуються умови для використання винаходу суспільством.

2. Залежно від характеру об'єкта, який передається за
договором, ліцензії поділяють на патентні та безпатентні.

Патентна ліцензія. Вона передбачає передавання за­хищеного патентом технічного досягнення. Умови ліцен­зійного договору щодо обсягу прав і терміну дії в цьому ви падку визначаються правилами, які регулюють експлуа­тацію патенту.

Безпатентна ліцензія. Сутність її полягає в тому, що власник технічного рішення (технології) дає дозвіл або фактично розкриває перед партнером по договору знання, які з певних причин не були запатентовані або ж не підда­ються патентуванню, наприклад модернізація наявного обладнання, яка дає можливість виготовляти продукцію з іншими властивостями; навчання персоналу новій методи­ці роботи, ноу-хау технічного характеру. За таких умов ук­ладення угоди про передавання технології у формі безпа­тентної ліцензії містить ризик для власника технології, ос­кільки не забезпечує його прав власності при ознайомленні протилежної сторони з цінністю та деякими таємницями технології. Для зменшення цього ризику практикується укладення опціонної угоди про нерозголошення таємниць технології. Вона передбачає надання майбутньому імпор­теру технології технологічної документації або дослідного зразка, які не повинні розголошуватися ним певний тер­мін, а власнику технології — опціонної винагороди, яка при укладенні угоди про передавання технології врахову­ється як частина ліцензійного платежу; у протилежному випадку — втрачається покупцем опціонної угоди.

3. Залежно від обсягу прав на використання розрізня­ють звичайні, виключні й повні ліцензії.

Звичайна ліцензія. Надає ліцензіату право використан­ня об'єкта ліцензії. Право розпоряджання зберігається за ліцензіаром.

Виключна ліцензія. Цей вид ліцензії надає ліцензіату право виключного користування об'єктом ліцензії за умо­ви збереження за ліцензіаром права користування техніч­ним рішенням у частині, що не передається ліцензіату; при цьому ліцензіар не має права давати ліцензії на викорис­тання об'єкта промислової власності іншій особі на цій са­мій території в обсязі наданих ліцензіату прав.

В угоді за виключною ліцензією ліцензіар може обме­жити права ліцензіата стосовно:

— терміну дії угоди (який може бути рівним або мен­
шим за термін дії патенту);

— території (конкретним підприємством, областю,
країною тощо);

— виду використання (тільки продаж об'єкта або тіль­
ки його виробництво тощо).

Повна ліцензія. Згідно з нею ліцензіат одержує всі пра­ва на використання та розпоряджання технологією. 12 ⁴-боз

Ліцензіат, що дістав виключні права на певний об'єкт інтелектуальної власності, має право на укладення сублі цєнзійного договору з іншою особою в обсязі наданих йому прав. У цьому випадку правовідносини між ліцензіаром і ліцензіатом зберігаються. Субліцензіат не вступає у безпо­середні відносини з ліцензіаром. Усю відповідальність пе­ред ліцензіаром за виконання субліцензійної угоди у цьо­му випадку покладено на ліцензіата. Економічна доціль­ність субліцензійної угоди полягає в тому, що таким чином задовольняється потреба у попиті на товари та послуги на території дії угоди, якщо ліцензіат не спроможний за­довольнити їх сам. Обсяг прав, які надаються субліцензіа-ту, визначаються обсягом прав, які одержав би ліцензіат за виключною ліцензію, і не можуть їх перевищувати, у

Ліцензійний договір передбачає передавання прав на використання об'єктів інтелектуальної власності на комер­ційній основі. Тому виникає необхідність обґрунтування доцільності придбання ліцензій, суть якого полягає у визна­ченні і порівнянні витрат на проведення власних НДДКР і промислового освоєння їх результатів і витрат, пов'язаних з придбанням ліцензій і промисловим освоєнням.

Вибір способу оплати ліцензії на переданий об'єкт ін­телектуальної власності залежить від розміру втраченої вигоди ліцензіара за умов передавання об'єкта, захисту прав власності на нього, ступеня освоєння технології (ла­бораторна чи прикладна). Відповідно до цього у практиці господарювання сформувалися такі способи оплати лі­цензії:

—у формі паушального платежу — разової або поділе­
ної на кілька частин суми виплат, яка визначається загаль­
ною величиною можливих втрат ліцензіара та наданих
ним послуг. Такий спосіб оплати, як правило, використо­
вується при передаванні незавершених технологічних
розробок;

—у формі роялті — періодичних сум виплат ліцензіа-
ру (встановленого відсотка від обсягів виготовленої про­
дукції на основі переданої технології);

—у формі поєднання паушальної суми платежу та
роялті.

Отже, передавання прав на використання продукту ін­телектуальної діяльності через укладення ліцензійного до­говору дає змогу винахідникам отримувати вигоду від ре­зультатів своєї роботи навіть за умов, коли вони безпосе­редньо не займаються впровадженням новації у виробничу діяльність. Крім того, придбання ліцензій фірмами забез-

печує прискорення процесу дифузії інновацій, а значить, сприяє економічному зростанню суспільства.

У світовій практиці існує ще одна схема відступу прав на деякі види об'єктів інтелектуальної власності. Останні­ми десятиліттями у країнах з розвинутою економікою значного поширення одержав продаж товарів, послуг та технологій на умовах франчайзингу.

Франчайзинг. Передбачає взаємодію двох сторін: франчайзера (англ. £гапсЬізог — власник генеральної лі­цензії, організатор справ) — сторони, яка є власником пев­ного нематеріального ресурсу і диктує умови контракту, та франчайзі (англ. ігапспізее — енергійний бізнесмен) — сторони, яка готова виготовляти продукцію за технологією та умовами, запропонованими франчайзером. Поточна ді­яльність франчайзі є цілком самостійною, але його підпри­ємство функціонує не як відокремлений об'єкт, а діє як частина єдиного комплексу, об'єднаного франчайзером. Терміном «франшиза» (франц. іхапсЬізе — вільність, при­вілей) позначають договір франчайзингу.

Цей термін у різних країнах трактують по-різному. У СІЛА під франшизою розуміють переважне право на ви­користання товарного знака, емблем чи символів (дизайн, логотип та інші матеріали ідентифікації), а також методів реклами і завойовування суспільного визнання. Крім того, до неї відносять: патенти та ноу-хау; методи ведення бізне­су, що становлять комерційну таємницю; стиль і способи оформлення інтер'єру; устаткування та пристосування, а також стандартні господарські процедури, що обов'язково використовуються при здійсненні процесу або використанні устаткування. Однак усі названі об'єкти попередньо мають бути захищені законом про авторське право або пройти ре­єстрацію торгової марки, дизайну, винаходу чи бути захи­щеними у будь-який інший спосіб.

У Франції франшиза — це співпраця підприємства, що надає послуги для одного або кількох підприємств, у ре­зультаті якої ці підприємства користуються товарним знаком (знаком обслуговування), вивіскою, ноу-хау під контролем підприємства, що є власником цих об'єктів промислової власності. У Великій Британії франшиза — це контрольна ліцензія, що видається власником об'єкта інтелектуальної власності (наприклад, товарного знака) іншій особі. Ця ліцензія дозволяє або навіть зобов'язує особу, яка отримала права на використання згаданого об'єкта, займатися (у період дії цієї угоди) визначеним у ній бізнесом, використовуючи при цьому специфічне най менування, що належить власнику або асоціюється з ним. Окрім того, вона надає право власнику здійснювати кон­троль протягом усього періоду дії ліцензії за якістю веден­ня бізнесу, що є предметом цієї угоди. Ця угода також накладає на її учасників певні зобов'язання. Так, власник об'єкта інтелектуальної власності зобов'язаний надавати партнеру по угоді обов'язкову допомогу стосовно управ­ління персоналом, організації продажу тощо. Особа, яка отримала ці права, зобов'язана ретельно виконувати усі вимоги, обумовлені у цій угоді і регулярно вносити опла­ту на рахунок власника об'єкта інтелектуальної власнос­ті, яким вона користується.

Захищеність охоронним документом чи режимом ко­мерційної таємниці прав на об'єкт інтелектуальної влас­ності змушує потенційних франчайзі укладати договір власності за плату. Цим вони забезпечують собі і власному бізнесу надійну перевагу та гарантію стабільного існуван­ня, подальшого зростання.

Договір франчайзингу є комерційно привабливим для усіх зацікавлених сторін, в тому числі і для споживачів то­варів та послуг.

Переваги франчайзингу для франчайзі:

—висока ймовірність досягнення успіху в розвитку
фірми завдяки втіленню ідеї, опрацьованої і перевіреної
ринком, тобто мінімізація стратегічного ризику (за статис­
тикою, згортають свій бізнес понад 25% звичайних малих
підприємств і тільки 5% франчайзі);

—точне прогнозування прибутків;

—спеціалізоване навчання, що пом'якшує труднощі,
пов'язані з початком діяльності;

—маркетингові переваги, пов'язані з використанням
марки власника франшизи;

—стандартизація та зниження витрат на маркетингові
заходи;

 

—привілеї, що стосуються інвестування бізнесу.
Переваги франчайзингу для франчайзера:

—прискорення торговельної експансії;

—зниження фінансового ризику;

 

—зменшення маркетингових витрат завдяки стандар­
тизації і ефекту масштабу;

—надходження від вступних внесків і виплат, пропор­
ційних обсягу продажу;

—надходження від продажу матеріалів, комплектую­
чих, послуг, що ексклюзивно постачаються франчайзі;

—мотивація високої активності франчайзі.

Переваги для споживачів і суспільства:

—сприяння посиленню конкуренції, що забезпечує
споживачам якісні товари і послуги;

—залучення іноземних інвестицій, які забезпечують
ефективне передавання новітніх технологій і створюють
додаткові робочі місця;

—поповнення державного бюджету за рахунок надхо­
дження коштів від оподаткування і стимулювання розвит­
ку відповідних сфер діяльності;

—скорочення державних витрат, пов'язаних із бан­
крутством підприємств та допомогою по безробіттю.

Отже, передавання права інтелектуальної власності за допомогою франшизи є вигідним для всіх. За системою франчайзингу функціонують всесвітньо відома мережа ресторанів швидкого харчування «Мак-Дональдс» та ком­панія з випуску безалкогольних напоїв Соса-Соїа, росій­ська фірма «Дока», що на умовах франчайзингу реалізує широкомасштабні програми «Дока-піца» і «Дока-хліб». В Україні існують і власні франчайзингові пропозиції. Зок­рема, київська фірма «Денді-ексім» пропонує рентабельні проекти «Бар-морозиво» і «Бар-піцерія», львівські ресто­рани «фаст-фуд» під назвами «Піца Челентано» та «Кар­топляна хата» працюють не лише в Україні, де їх понад 40, а й у Польщі.

Однак стандартні франчайзингові угоди дають змогу власникові франшизи присвоїти велику частку доходів, от­риманих окремими «системними одиницями», що дещо стримує бажання потенційних франчайзі входити до мере­жі на основі укладення договору і породжує явище пірат­ського франчайзингу. Наприклад, львівські «Піца Челен­тано» та «Картопляна хата» запатентували два десятки ав­торських розробок — промислові зразки столів, елементи інтер'єру, рецепт піци та ін. Товарні знаки запатентовані не лише в Україні, а й у Росії та Польщі. Однак відсутність досконалого правового забезпечення франчайзингових угод в Україні не дає змоги ефективно захищати їх від піратсько­го використання іншими. Зараз львівський франчайзер пра­цює спільно з Антимонопольним комітетом проти багатьох піратів у Львові, Ужгороді, Чернівцях, Луцьку, Черкасах тощо. Головна проблема не стільки у відбиранні клієнтів, скільки у псуванні ділової репутації. Піратська дискредита­ція торговельної марки — це найбільші збитки, яких нині зазнає українська франшиза. Саме це стримує її розвиток.

Отже, належний правовий захист інтелектуальної власності, на основі якого автор інновації може нею розпо-

ряджатись, використовувати і передавати іншим у корис­тування, отримуючи від цього комерційну вигоду, забезпе­чує, з одного боку, зацікавленість потенційних інноваторів у розвитку власних творчих можливостей, у продукуванні новинок та їх патентуванні, а з іншого — створює умови для швидкої дифузії перспективних інновацій в економіку і підвищенню темпів економічного зростання країни, що є головною метою державної інноваційної політики.

Інтенсивність інноваційних процесів обумовлює нині динаміку економічного розвитку країн і суспільств. От­же, створення сприятливих умов для здійснення іннова­ційної діяльності є надзвичайно важливим завданням державної інноваційної політики, позитивне вирішення якого створить умови для входження вітчизняної еконо­міки у світовий розподіл праці на основі рівноправного партнерства.

Моніторинг інновацій

в органах державного управління

Одним із найважливіших завдань держави є підтримка і стимулювання інноваційної діяльності, що неможливе без об'єктивної інформації про кількість підприємств, які здійснюють інноваційну діяльність, структуру сукуп­ності впроваджуваних новацій, результативність їх упро­вадження.

Законом України «Про пріоритетні напрями інновацій­ної діяльності в Україні» від 16.01.2003 р. серед інших за­ходів передбачено і здійснення моніторингу інноваційної діяльності шляхом систематизованого збору, оброблення та аналізу інформації про перебіг інноваційних процесів, практичні наслідки заходів держави щодо стимулювання і регулювання інноваційної діяльності в країні, результати реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності.

Згідно із Законом усі міністерства і відомства України щорічно в першому кварталі подають до Кабінету Мініс­трів України звіти про заходи щодо реалізації стратегіч­них і середньострокових інноваційних пріоритетів і досяг­нуті результати.

Узагальнена інформація міністерств і відомств щорічно до 1 квітня подається Кабінетом Міністрів України до Вер­ховної Ради України і містить, крім інших, такі показники:

— обсяг інноваційних капіталовкладень щодо річного рівня амортизаційних відрахувань;

—розмір доходу від інноваційних капіталовкладень за
рік відносно обсягу інноваційних капіталовкладень;

—розмір сукупного фінансування науки і техніки від­
носно річного ВВП;

—обсяг річного продажу новоствореної продукції від­
носно річного загального обсягу продажу;

—кількість винаходів на 1 млн. населення;

—кількість упроваджених винаходів в рік відносно їх
загальної кількості.

Моніторинг реалізації пріоритетних напрямів іннова­ційного розвитку України враховується насамперед при розробленні:

1. Державних прогнозів і програм економічного і соці­
ального розвитку України, що здійснюється згідно із Зако­
ном України «Про державне прогнозування та розроблення
програм економічного і соціального розвитку України».

2.Державного та місцевих бюджетів України, що здійс­
нюється згідно з Бюджетним кодексом України.

Моніторинг забезпечує можливість контролю за реалі­зацією інноваційних програм та проектів, оцінки ефектив­ності управління ними, дає змогу визначити віддачу від вкладених коштів, за необхідності вносити корективи у програми економічного та соціального розвитку країни.

Отже, держава відіграє значну роль у стимулюванні інноваційного розвитку країни. Форми та інструменти державного впливу на інноваційні процеси можуть бути різноманітними: прямими і непрямими, націленими на стимулювання попиту на інновації чи їх пропозицію. Поєд­нання формує певний тип державної інноваційної політики, в основі якої — чітко визначені пріоритети у підтриманні найбільш конкурентоспроможних галузей економіки, стрімкий розвиток яких дає поштовх для розвитку інших галузей. За розвинутих ринкових відносин регулятивні функції держави стосуються передусім створення умов для здійснення інноваційної діяльності, що підвищує ін­новаційну активність підприємств, стимулює вкладення коштів у наукомісткі сфери діяльності, підвищуючи тим самим конкурентоспроможність країни загалом.

Запитання. Завдання

1. Розкрийте сутність і завдання державної інноваційної політики. Наведіть приклади позитивного і негативного впливу держави на еко­номічний розвиток країни.

Державне регулювання інноваційної діяльності

2.Охарактеризуйте типи державної інноваційної політики. Від
чого залежить їх вибір?

3.Вкажіть основні завдання довгострокової та поточної іннова­ційної політики держави.

4.Охарактеризуйте методи та інструменти державної інновацій­ної політики. В чому полягає відмінність між прямими та непрямими методами?

5.Наведіть класифікацію інструментів державної інноваційної політики на основі підходу «попит — пропозиція».

6.Які засоби регулювання інноваційної діяльності використову­ються державними структурами різних рівнів управління відповідно до Закону України «Про інноваційну діяльність»?

7.На яких засадах може здійснюватися державна фінансова підтримка інноваційних проектів?

8.Які інструменти пільгового оподаткування інноваційної діяль­ності використовуються у країнах із розвинутою ринковою економі­кою? Які пільги передбачені в Україні?

9.Розкрийте сутність понять «інтелектуальна власність», «автор­ське право», «промислова власність».

10.Що є об'єктами інтелектуальної власності? Охарактеризуйте їх.

11.Охарактеризуйте об'єкти промислової власності.

12.Які ознаки патентоспроможності винаходу, корисної моделі, промислового зразка?

13.Які функції виконує торговельна марка? Висловіть власну дум­ку щодо ролі торговельної марки у практиці діяльності підприємства.

14.Яким чином набувається право власності на торговельну мар­ку? Коли це доцільно? Наведіть приклади відомих торговельних марок.

15.Розкрийте сутність поняття «комерційне найменування». Для чого потрібен правовий захист комерційного найменування?

16.У чому полягає правовий захист комерційної таємниці?

17.Які способи передавання прав на інтелектуальну власність є найпоширенішими? Розкрийте їх сутність.

18.Охарактеризуйте види ліцензій.

19.Розкрийте сутність франчайзингу. Які вигоди мають суб'єкти
франчайзингової угоди?

20.Чи вигідною є система франчайзингу для суспільства загалом?