Право людини на життя

Методичні вказівки

для самостійної роботи студентів

Під час підготовки до практичного заняття

Навчальна дисципліна
Модуль №1	Проблеми життя і смерті в медичній етиці і деонтології
Курс	VІ
Факультет	Медичний

 

Полтава 2010

 

5. Зміст теми:

А. Завдання для самоконтролю (таблиці, схеми, малюнки, графіки):

3.2. Структурно-логічна схема змісту та тези змісту теми

	Етика
	Мораль
	Деонтологія

 

	Діагностичний процес
Симптоматологічний тип діагностики		Методичний тип діагностики

 

Право людини на життя

Найважливішим і найціннішим з-поміж особистих прав і свобод людини є право на життя. Універсальність цього права і його природний характер підкреслюється у міжнародно-правових документах, які визнані всіма цивілізованими державами світу. Зокрема, в ст.3 Загальної декларації прав людини сказано, що “кожна людина має право на життя, на свободу і особисту недоторканність”. У Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. у ст.2 зазначається, що право на життя захищається законом і жодна людина не може бути умисно його позбавлена. Положення міжнародно-правових актів повною мірою відображені у Основному Законі України. так, у преамбулі до Конституції України проголошується, що держава дбає про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, а в ст.3 Основного Закону зафіксовано, що “людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”. У ст.27 Конституції закріплено, що кожна людина має невід’ємне право на життя і ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.

Невід'ємне право на життя кожної людини проголошено на міжнародному рівні. Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була дана у Загальній декларації прав людини 1948 р. Стаття 3 Декларації проголошує, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, однак не містить тлумачення цього права. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. у ст. 2 закріплює положення про те, що право кожної особи на життя не тільки проголошується, а й охороняється законом. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. в ст. 6 вста-новлює, що право на життя є невід'ємним правом будь-якої людини, яке охоро-няється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Стаття 27 Конституції України проголошує: "Кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави - захищати життя людини." ЦК України у ст. 281 "Право на життя" закріплює невід'ємне право на життя кожної фізичної особи. Відповідно до ч. 2 цієї статті особа не може бути позбав-лена життя і має право його захищати від протиправних посягань будь-якими за-собами, не забороненими законом.

Доволі спірним на сьогодні є питання визначення моменту виникнення права на життя. Поширення останнім часом набула думка, що моментом виникнення права на життя є момент зачаття[17]. Дана позиція ґрунтується переважно на певних біологічних та християнсько-релігійних розуміннях поняття життя. При цьому потрібно визнати, що певні передумови до такого висновку надає також і аналіз чинного законодавства. Так, наприклад, абз. 2 ч. 2 ст. 25 ЦК України зазначає, що в окремих випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Аналізуючи цей випадок, ми погоджуємося з висловленою в літературі думкою, що вказана можливість щодо охорони інтересів зачатої дитини поширюється лише на інтереси як відповідну правову категорію, а не на права, до яких належить особисте немайнове право на життя.

Тому з усього наведеного вище слід зробити висновок, що право на життя як елемент загальної цивільної правоздатності фізичної особи виникає в особи з моменту народження (ч. 2 ст. 25 ЦК України). Правильність цієї думки підтверджується законодавцем в інших нормативно-правових актах, зокрема в ст.6 Закону України «Про охорону дитинства»[19], де зазначається, що «кожна дитина має право на життя з моменту визначення її живонаро-дженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров'я». Окрім того, сприйняття точки, відповідно до якої життя виникає з моменту зачаття, фактично унеможливить точне встановлення моменту виникнення даного права. Ще одним опосередкованим підтвердженням того, що право на життя виникає в особи з моменту народження, є відсутність у нашому законодавстві кримінальної відповідальності за проведення штучного переривання вагітності (абортів), які при сприйнятті думки про наділення зародку правом на життя повинні були б прирівнюватися до вбивства. Отже, право на життя виникає у фізичної особи тільки в момент народження.

Моментом припинення права на життя законодавець визначає момент смерті особи. Розрізняють смерть юридичну та фактичну. Під поняттям юридичної смерті розуміють оголошення фізичної особи померлою в порядку ст. 46 ЦК України. Однак дана смерть є радше юридичною презумпцією смерті, аніж її фактичною констатацією. І тому у випадку появи фізичної особи, яка оголошена померлою, застосовуються відповідні наслідки відновлювального характеру.

По-іншому питання вирішується у випадку, коли настає смерть фактична. Однак і в цьому випадку слід поділяти фактичну смерть на клінічну та біологічну. Клінічною смертю визнається механічна зупинкою діяльності серцевого м'язу. Проте у випадку клінічної смерті існує можливість відновлення життєдіяльності організму, але в строго обмежений період, за умови здійснення відповідних медичних маніпуляцій (реанімацій). В разі біологічної смерті до уваги береться смерть клітин головного мозку, що вже є явищем не-зворотним, тобто ніякі медичні маніпуляції не можуть привести до відновлення життєдіяльності людини. І тому для визначення моменту смерті до уваги повинна братися саме біологічна смерть. На відміну від «народження», законодавець дає нам тлумачення поняття «смерті». Так, відповідно до ст. 15 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів»[21], моментом смерті слід вважати момент, коли встановлена смерть мозку, тобто повну та незворотну втрату всіх його функцій[22].

Потрібно також відмітити і той факт, що останнім часом в літературі намагаються вивести та нормативно закріпити право фізичної особи на смерть як складової права на життя чи як окремого суб'єктивного права[23]. При цьому сутність даного права здебільшого зводиться до легалізації самогубств, згадуваної вище евтаназії тощо. На наш погляд, на сьогодні не визріли соціальні передумови закріплення даного права. Адже легалізуючи таке право фізичної особи, ми повинні будемо надати їй можливість реалізації даного права, надати узаконену можливість вибору — «жити чи не жити». Беззаперечно, що ми далекі від думки, наче в разі тотальної заборони фізичні особи не будуть розпоряджатись своїм життям, однак ми також переконані в тому, що наявність такої узаконеної спонукаючої згоди суттєво збільшить кількість самогубств, евта-назій тощо. І тому ми більше схиляємось до оптимістичної точки зору, яка висловлена в літературі і зводиться до того, що невизнання за людиною права на смерть автоматично перетворює право на життя в обов'язок жити [24].

Характеризуючи зміст права на життя, потрібно зауважити, що закон не визначає конкретних активних повноважень суб'єкта — власника цього права. На нашу думку, таких активних повноважень є два — це повноваження володіння життям як немайновим благом та повноваження щодо користуванням життям способом, не забороненим законом. При цьому, зауважимо ще раз, що нами повноваження по розпорядженню життям через наведені вище причини не вводиться до змісту права на життя. До негативних повноважень слід віднести можливість вимагати від усіх та кожного не порушувати відповідне суб'єктивне право чи іншим чином не перешкоджати його реалізації, а також вимагати правового захисту або здійснювати його самостійно у випадку такого порушення чи перешкоджання. При цьому, що стосується негативних повноважень права на життя, а точніше — захисту права на життя, то тут слід зробити наступне застереження. Право на захист життя фізичної особи як складова загального права на життя може реалізовуватись і іншими особами шляхом вчинення будь-яких не заборонених законом дій, спрямованих на захист даного права. Так, наприклад, при необхідній обороні вчиняються відповідні дії, спрямовані на захист права на життя інших осіб.

Аналіз чинного законодавства, зокрема ст. 281 ЦК України, дає можливість зробити висновок, що законодавець вводить додатково цілу низку повноважень фізичної особи, об'єднуючи їх під загальним поняттям «право на життя». До таких повноважень законодавець, зокрема, відносить: право на проведення медичних, наукових та інших дослідів, заборону активної евтаназії, право на стерилізацію, право на штучне переривання вагітності, право на штучне запліднення та перенесення зародку в організм жінки. При цьому хотілося б зауважити, що стосовно їх місця та ролі в системі особистих немайнових прав у літературі точиться дискусія. Одні автори вважають, що дані повнова-ження входять до змісту права на життя, інші — навпаки, що вони виходять за межі його змісту. На нашу думку, зазначені права є самостійними особистими немайновими правами, які в своїй сукупності становлять законодавчі гарантії здійснення права на життя. Однак вони за своїм змістом є настільки близькими та нерозривними категоріями, що можна дійти висновку, шо всі разом у комплексі включаються до більш широкого поняття — права на життєдіяльність.

Тому з огляду на наведене вище можна визначити право на життя як особисте немайнове право фізичної особи щодо володіння та користування незабороненим законом способом власним життям, а також захисту власного життя та життя інших осіб у межах, передба-чених законодавством.Отже, право на життя є найбільш важливим та найбільш невивче-ним особистим немайновим правом. Дане дослідження є спробою визначити в найбільш загальних аспектах це право саме як особисте немайнове право. Відповідно до нього, право на життя є доволі складним за своєю конструкцією та включає в себе низку ак-тивних і негативних повноважень. Та відсутність характеристики змісту даного права в чинному законодавстві може призвести нас до думки, що активні повноваження, які становлять зміст цього права, є настільки широкими, що не можуть підлягати виключній законодавчій регламентації. Проте дане право не можна водночас вважати і необмеженим (абсолютним), оскільки воно все ж таки має загальні межі, встановлені цивільним законодавством для всіх різновидів цивільних прав (ст. 13 ЦК України). Внутрішнє ж наповнення цього права (його зміст) беззаперечно буде змінюватися з огляду на розвиток сучасної науки та техніки, зокрема, передбачається суттєва корекція повноважень, які становлять зміст цього права, з розвитком медицини, генетики,трансплантологи, психології, психіатрії, біоетики тощо.

Складним і дискусійним завжди було саме поняття життя. Життя - це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біосоціального організму. Життя є триваючим процесом, а тому важливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинення. Для права ці проблеми пов'язані із визначенням юридичне значимих фактів та їх правовими наслідками.

Характерною особливістю права на життя є те, що його виникнення чи припинення у більшості випадків не залежить від волі управомоченої особи.

Народження та смерть людини - особливий різновид юридичних фактів, що належать до подій. Під юридичним фактом народження розуміється початок самостійного дихання дитини.

Частина 6 ст. 281 ЦК України приділяє увагу питанням штучного перериван-ня вагітності. Перспективне законодавство визнає суб'єктом права лише ту дитину, яка народилася живою, а до народження дитина є лише можливим майбутнім суб'єктом права.

Початок і кінець життя людини являють собою юридичний факт - подію, з якою пов'язані виникнення, зміна, припинення правовідносин.

Щодо смерті, то розрізняють смерть клінічну та біологічну. Клінічна смерть передбачає можливість відновлення життєдіяльності, але в суворо обмежений період. У стані клінічної смерті громадянин є суб'єктом права. Це означає, що медичні працівники зобов'язані надавати йому допомогу. Моментом смерті, таким чином, є незворотне припинення діяльності мозку, яке визначається медиками за спеціально розробленими ознаками.

Ще одне питання, яке постає перед сучасною людиною у зв'язку з проблемою смерті - питання про право на смерть. Питання охоплює цілий ряд різних аспектів, що мають практичне та загальносві-тоглядницьке значення: право людини на природну смерть, на вибір між життям та смертю (тобто самогубство), право людини, яка вибрала смерть на допомогу медиків. По-суті, мова йде про два основні аспекти: чи має людина право вирішувати питання про власну смерть і чи має право вирішувати питання про смерть іншого. Що стосується питання про смерть іншого, то якщо кинути погляд на історію та сучасність, виявляється, що людина постійно вирішувала та вирішує це питання ствердно. Заповіт «не вбивай» потребує від людини відмовитись від посягань на чуже життя, але допускається вбивство ворога на війні, страта злочинця, можливим вважалося вбивство на дуелі, у архаїчних культурах виправдовувалось умертвіння хворих та старих, жертвопринесення людей. З розвитком цивілізації заповіт «не вбивай» одержує дедалі більше поширення заборони на вбивство. У сучасній культурі утвердилось розуміння самоцінності людського життя, визнається невідривне право людини на життя. Але з'ясовується, що досі це право не має безумовних гарантій, оскільки єдиною такою гарантією може бути тільки право людини на природну смерть. Людство ще далеко не реалізувало його і навіть повністю не утвердило в сфері свідомості та світогляду. Санкціоноване суспільством вбивство ворога на війні досі залишається реальністю сучасності, а з приводу смертної страти хоча і точаться гострі дискусії і в багатьох країнах смертна страта заперечується, та все ж в ряді країн існує смертна страта як винятковий засіб покарання.

Проблема самогубства також має неоднозначні вирішення у різних народів і в різні пе-ріоди історії. Практично в усіх стародавніх культурах існувало добровільне принесення себе в жертву богам, в ім'я суспільних інтересів. Звичай самогубства широко розповсюд-жений в античності. У Стародавній Греції самогубство громадян, які досягли 60 років, заохочувалось державою. Стоїки звертались до самогубства, коли життя з різних причин ставало незносним. Різко змінилося ставлення до самогубства під впливом християнства, за яким, той, хто приречує себе на смерть, кидає Богу його дар - життя. А це блюзнірство, найбільш великий гріх. У світські закони введено пункт про відповідальність за самогубс-тво, передбачалася конфіскація майна самогубця, йому відмовляли від поховання на кладовищі та ховали на перехресті шляхів. Самогубців, які залишалися живими, присуджували до каторжних робіт, як за вбивство. Суворо засуджують самогубство іслам, іудаїзм, буддизм, індуїзм.

Сучасне суспільство продовжує осуджувати самогубство, хоча і не в таких жорстких формах, як раніше. Тому в сучасних дискусіях про «право на смерть» мають на увазі не самогубство як активну дію суб'єкта, а людину, яка вмирає і їй штучно уповільнюють прихід смерті. Проблема «права на смерть» трансформувалась у проблему евтаназії ( від грец. — легка смерть) — неболісної, легкої смерті. Поняття евтаназії сягає аж до Платона, який вважав, що не слід чинити перешкоди смерті фізично слабких. В епоху Відродження знов виникло поняття «спокійної та м'якої смерті». Розпочинаючи з XVIII ст. переважно відмовляли людині самій вирішувати власну долю. У XX ст. поняття евтаназії дискреди-товано нацистами, які проводили у межах «Програми евтаназії» акції з стериліза-ції та знищення людей. Тому після Нюрнберзького процесу це слово тривалий період не вживалося. Юристи оцінювали евтаназію як злочин та прирівнювали її до вбивства. Тільки починаючи з 50-х років ця проблема почала знову широко обговорю-ватися. Філософи, юристи, лікарі прагнуть розв'язати два найбільш фундаментальних питання: чи може взагалі евтаназія мати моральне обґрунтування та за яких умов її можна узаконити. На ці питання немає однозначної відповіді. Дехто відстоює право свободи вибору особи і вважають, що коли хворий вирішив прискорити прихід власної смерті і не завдає цим лиха іншим, то акт евтаназії не повинен заборонятися законом. Більш того, акт евтаназії буде гуманним, якщо хворий відчуває жорсткий біль. Інші відстоюють недоторканість люд-ського життя за будь-яких умов. Підстави такої позиції різні - і релігійні, і переконання, що особа при вирішенні питання про смерть повинна підкорятися суспільним та держав-ним інтересам (так званий патерналізм), і думка, що святість людського життя -стрижень суспільного ладу. Противники евтаназії висувають такі доводи: евтаназія суперечить принципу «поки є життя, є надія», не враховує вірогідності помилкового діагнозу, від-криття нових засобів лікування, можливості зловживання з боку медичного персоналу чи різних зацікавлених осіб; евтаназія є своєрідним вбивством і суперечить принципам гуманізму, може привести до дегуманізації осіб, які її виконують. Евтаназія буває двох видів: активна, коли використовуються засоби, що прискорюють смерть, і пасивна - бездіяльність лікарів, відмова від боротьби за життя пацієнта.

Сьогодні про евтаназію говорять не лише стосовно важко хворих осіб, але також у випад-ку появи на світ дитини із серйозними вадами розвитку – евтаназія новонароджених.

Існує ще один вид евтаназії – соціальна евтаназія, у якій рішення позбавити когось життя залежить від суспільства, яке виходить з міркувань, що кошти, необхідні для лікування безнадійно хворих дорогими препаратами, внаслідок їх евтаназії будуть збережені для лікування тих хворих, які після одужання зможуть повернутися до нормальної робочої діяльності. Така загроза йде з боку економіки, яка керується критерієм «витрати – вигоди».

Як певну альтернативу евтаназії можна розглядати паліативне лікування, яке використо-вують тоді, коли з терапевтичної точки зору вже нічого не можна вдіяти для того, щоб зупинити хворобу, в лікарів ще залишаються засоби, які вони можуть і повинні застосо-вувати вже не заради оздоровлення, але з відчуття професійної етики та поваги стосовно пацієнта і в ім’я боротьби за якість життя, яке ще залишається в ньому. Ця проблема три валий час дискутується в спеціалізованій літературі і віднаходить як прибічників, так і противників даного способу припинення життя людини. Особливої гостроти дана пробле-ма набула в період розроблення проекту ЦК України, автори якого пропонували на одному з етапів узаконити пасивну форму евтаназії. З огляду на це, хочеться зауважити, що, на нашу думку, слід розділити позицію законодавця, який забороняє будь-який вид евтаназії[10]. На користь цього твердження хотілося б привести найбільш загальні позиції, які висловлюються в літературі.

Насамперед рішення про евтаназію, попри те, що робиться особою усвідомлено, однак може бути здійснено поспішно та незважено. Так, слід погодитися з авторами, які стверд-жують, що в стані хвороби практично не уникнути пороків волі, наприклад, помилка, при-мусове волевиявлення внаслідок насильства, погрози, шантажу, умовлянь тощо[11]. По-друге, з релігійної точки зору, християнство сповідує принцип, що життя — є дар Божий і лише Бог може дати та забрати жит-тя[12]. Підсилює дану тезу також і релігійна заборона, яка віднайшла своє місце в одній із десяти біблійних заповідей — «не вбий» (Исх 20:13; Мф 5:21). По-третє, закріплення нормами права можливості евтаназії безпосередньо вплине на суспільну свідомість, оскільки, з точки зору суспільної моралі, усе узаконене вважається таким, що заохочується з точки зору держави[13]. По-четверте, узаконення евтаназії може вплинути на можливість зловживань з боку медичного персоналу та призведе до криміналізації медицини. Як приклад наводяться Нідерланди, в яких легал-ізована евтаназія не зняла, а навпаки — загострила проблему «гарно задоку-ментованих загадкових смертей» [14]. По-п'яте, це можливість лікарської помилки[15]. Даний аргумент є одним із найбільш серйозних, оскільки лікар, давши клятву Гіппократа, зобов'язується не зашкодити хворому. Окрім цього, у міжнародному кодексі медичної етики[16] закладено обов'язок збереження людського життя. А це означає, що лікар повинен використовувати усі можливі засоби для підтримання життя хворого аж до його смерті.

Тісно з цим пов'язано питання виникнення та припинення права на життя. Адже оскільки особисте немайнове право на життя є насамперед суб'єктивним цивільним правом, то значить воно характеризується певними темпоральними (часовими) межами свого існування.

Вже у 1957 році папа Пій XII погодився з тим, що якщо зрозуміло - хворий не виживе, можна не продовжувати лікування. В сучасних умовах пасивна евтаназія розповсюджена в багатьох країнах, хоча в багатьох і не визнається, але активна евтаназія заборонена практично скрізь. Дискусії про право на смерть не втихають, у них підіймаються найважливіші моральні, гуманістичні, соціальні, медичні проблеми.

Отже, ставлення до смерті змінювалось у різні історичні епохи. Це ставлення навіть вважають еталоном, індикатором цивілізації. Сучасна людина дедалі більше приходить до думки про необхідність зруйнувати «табу смерті», яке тривалий період панувало в культурі, відмовитись від примітивного оптимізму, коли кожний прикидається, що смерть не має до нього ніякого відношення. Знання про смерть, роздуми про неї необхідні для життя. Життя та смерть невідривно взаємопов'язані. Від сенсу, який надаємо життю, залежить і сенс, що надається «смерті. Життя, яке не має сенсу, не може надати сенсу і смерті, але й смерть, яка не має сенсу, отруює всілякий сенс, що можна надати життю. Смерть - випробування будь-якого сенсу, перед нею людина повинна зрозуміти: навіщо живе, чи дійсно її існування є життям. Тільки пам'ятаючи про невідривність життя від смерті, можна прожити життя та зустріти смерть осмислено, гідно.Людина може перед-часно припинити своє життя шляхом самогубства.

ЦК України у ч. 4 ст. 281 закріплює положення, яке забороняє задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя. Можливість дослідів визнається ч. З ст. 281 ЦК України та Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (ст. 45). За ЦК України, медичні, наукові та інші досліди можуть провадитисялише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Відповідно до ст. 28 Конституції України, жодна людина без її згоди неможе бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.

Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фі-зичної особи, ЦК України називає право кожної фізичної особи на охорону здоров'я (ст. 283).

Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права у ч. 1 ст. 12 визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я, а згідно зі Статутом Всесвітньої організації охорони здоров'я, який був прийнятий Міжнародною конференцією охорони здоров'я у Нью-Йорку і підписаний 22 липня 1946 р., здо-ров'я є станом повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише характеризується відсутністю хвороб чи фізичних дефектів.

Відповідно до ч. 2 ст. 283 ЦК України охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом. Частина 3 ст. 49 Конституції України передбачає, що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена.

Частина 1 ст. 38 Основ та ч. 2 ст. 284 ЦК України надають фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його реко-мендацій. Якщо інформація про хворобу особи може погіршити стан її здоров'я, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити їх можливість ознайомитися з окремими медичними документами (ч. З ст. 285 ЦК України).

ЦК України пропонує: якщо інформація про хворобу фізичної особи може по гіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я батьків (усиновителів), опікуна, піклувальника, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомитися з окремими медичними документами. ЦК України забороняє вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.