Смисл життя. Життя, смерть і безсмертя в контексті призначення людини в світі

Часто специфіку людини вбачають в здатності замислюватись над сенсом свого буття, над неминучістю смертного кінця. Дійсно, людина, на відміну від інших живих істот, не просто живе, а знає, що вона живе, знає, що й інші особи людського роду також усвідомлюють факт її і свого існування, а всі вони знають, що їх життю настане кінець. Це дає змогу обмінюватись думками відносно нашого земного співіснування, корегувати відношення до власного життя й життя інших.

У категорії “ смисл життя ” відображується змістовна наповненість життя, розуміння свого призначення в світі (перш за все в соціальному світі), цільова спрямованість, ціннісна орієнтованість, те, ради чого варто проживати власне життя.

Наша епоха надала темі смерті видів, з якими були мало знайомі минулі часи. Напр., все частіше стали говорити про право людини на смерть. Нерідко воно обговорюється у контексті проблеми евтаназії., яку зазвичай пов’язують зі спокійною й легкою смертю у випадках, коли представники медицини удаються до дій по досягненню такої смерті у невиліковних людей з метою припинення страждань. Не стільки практика, якої не так уже й багато, скільки сама можливість широкого застосування евтаназії, породила жваву дискусію стосовно її філософсько-моральних і правових аспектів. Тонкий аналіз цієї делікатної теми провела англійська дослідниця Філіпа Фут2 (2Див.: Фут, Филиппа Эвтаназия//Философские науки. 1990, №6. С. 62-80.). Вона звертає увагу на важливість поняттєвого розмежування власне евтаназії від можливих злочинних дій по позбавленню життя, коли виконується умова безболісності і відсутності спротиву або вольового заперечення збоку жертви. Напр., декретом від 1 вересня 1939 р. в Німеччині було відправлено до газових камер 275 тис. людей, що не могли працювати і вважались баластом для суспільства. Спочатку туди попадали розумово відсталі, хворі на психіку, немічні старики, а пізніше в такий же спосіб знищувались сотні тисяч цілком нормальних здорових людей. Спосіб їх смерті міг би вважатись за відносно легкий і спокійний, але він не має нічого спільного з сучасним поняттям евтаназії. Можна собі уявити й таке, коли хтось забезпечив комусь безболісну смерть з метою пограбування або помсти. Ф.Фут вважає, що легалізація евтаназії була б можлива за дуже обмежених умов, напр., у разі наявності прижиттєвого заповіту хворого, або контракту з лікарями, аби вони застосували акт евтаназії у випадку, коли пацієнт не має жодного шансу вижити, потерпає від страждань та ще й втратив здатність до усвідомленого волевиявлення. І сама Ф.Фут, і багато інших дослідників цієї проблеми висловлюють занепокоєння щодо можливих помилок і зловживань у разі легалізації евтаназії, та вже одне обговорення питання посилило увагу громадськості до моральних і правових аспектів проблеми життя й смерті, взаємозв’язку права на життя й права на смерть, до додаткової оцінки життя та смерті як блага.

Якщо проблема евтаназії відноситься до права на безболісну смерть замість мук життя, пов’язаних з тілесними стражданнями, то проблема скасування смертної кари, навпаки, стосується утвердження права на життя при всіх мислимих злочинних конфліктах людини з суспільством. В світі шириться заклик до повного виключення смертної кари з практики покарань, а похід проти цього вже давно вели видатні гуманісти світу. Їх аргументи мали як суто релігійні джерела, так і мотивувалися чисто моральними міркуваннями, оскільки непристойно державі уподібнюватись вбивці і множити тим самим зло. Наводились і приклади помилок або упередженості суду й слідства, коли страчували людей, які пізніше визнавались абсолютно невинними. Законодавство більшості європейських держав пішло якраз таким шляхом і наполягло, щоб країни колишнього СРСР, якщо вони хочуть жити разом з європейським співтовариством, приєднались до його стандартів. 22 лютого 2000 р. Україною був прийнятий Закон про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального і Виправно-трудового кодексів, згідно з якими введено довічне позбавлення волі замість смертної кари. Це було непросте рішення, бо, з одного боку, громадська думка не була переконана в справедливості залишати життя якомусь черговому серійному убивцеві, а, з іншого боку, введення довічного ув’язнення вимагало додаткових значних матеріальних витрат на утримання й охорону засуджених. Однак є переконаність у кінцевій моральній виправданості цього заходу.

Є інший аспект — хто повинен визначати стан безнадійності хворого? Лікар одноосібне чи консиліум? Хто вирішуватиме дилему щодо продовження реані­мації або відключення апарату штучного дихання? Якою має бути тут участь правників? Суперечностей та антитез чимало...

У професійному аспекті мотиви прибічників ідеї евтаназії виглядають загалом так. Ідеться про легкий й навіть милосердний спосіб зменшити страждання невиліковно хворої людини перед незворотною смертю. Врешті-решт, мовляв, то вибір хворого та його близьких. Адже нинішні медичні технології надають можливість подовжити життя такого страждальця, й це, як не парадоксально, викликає острах перед можливістю "машинного існування". Таким чином, право на відмову від лікування, яке підтримує життя саме в такому штучному варіанті, за логікою адептів евтана зії, варто доповнити й правом добровільно вмерти, зрозуміла річ, за сприяння лікаря.

Саме реаніматологія змусила інакше подивитися на так звані термінальні стани. Адже ще декілька ро ків тому складний перелом хребта на тлі політравми, певні вади й аритмії серця, тяжкі ушкодження че репа, деякі форми отруєнь, гепатитів тощо сприймались як смертний вирок. Нині хворих врятовують, а втішні наслідки трансплантації серця, печінки, ни рок — не лише професійний, але й моральний трі умф. Отже, кожний успіх реаніматології в сукупнос ті із спорідненими з нею клінічними дисциплінами наближає медицину до її ідеальної мети, — втілення славнозвісного девізу "Зціли!" То не просто прагма тичний злам у сучасній медицині. Він спонукає й до нового філософського погляду на покликання людини в сучасному суспільстві, яка через свої гуманні засади не може виправдати примусове передчасне припи нення фізичної життєдіяльності. Але водночас не мож на обминути реальних фактів та намагань: стосовно евтаназії — "легкої смерті" — думки й навіть дії контрастують.

НА ЗАКОНОДАВЧОМУ РІВНІ Є ПІДСТАВИ ДЛЯ ЗАБОРОНИ АБОРТІВ В УКРАЇНІ

. Керуючись засадами християнських цінностей, проект відстоює право людини на життя.

Убивство людей на стадії утробного розвитку має в нашій країні розпливчасту назву "добровільне штучне переривання вагітності". Внаслідок цього лише в Києві на одну народжену дитину припадає 2 аборти. Один мільйон подружніх пар в Україні неплідні, з них 868 тисяч - через неплідність жінки. Причиною цього у 80% випадків є аборт.

Лікарі, скажімо кожній жінці, яка вагається, народжувати чи вчинити вбивство: "У вас під серцем - людина, якої ніколи не було й іншої такої ніколи не буде. Подаруйте їй життя, як колись вам подарувала життя ваша мама, і ви відчуєте радість і гордість, коли ваша дитина вимовить своє перше слово: "мама"...

З точки зору релігії, людина отримує безсмертну душу в момент зачаття, тобто від моменту зачаття в лоні матері росте і розвивається людська особа, знищення якої шляхом аборту рівнозначне смертельному гріху умисного вбивства уже народженої людини. Закон, який надає "право" одним відбирати життя в інших, скеровує на порушення Божої заповіді: "Не вбивай!". Держава, яка видає такий закон, позбавляє себе Божого благословення. За даними біології, життя людини починається з моменту злиття мембран статевих клітин її батьків. Вона є людиною - індивідуальною і неповторною - на кожному етапі утробного розвитку, вже маючи в зачатковій формі всі властивості дорослої особи. Тому не існує принципової різниці між вбивством ще не народженої та вбивством уже народженої людини. Згідно з даними медицини (зокрема, за результатами ультразвукових досліджень та утробних оптичних зйомок), дитина, яку абортують, зазнає таких самих страждань, як і доросла людина, котру тортурами доводять до смерті.

Окрім того, аборти мають згубні наслідки для психологічного і фізичного здоров'я всіх задіяних у них осіб (постабортний синдром у матерів, членів їхніх сімей та лікарів, які виконують аборти, втрата репродуктивної здатності, інфекції, смертність жінок під час і після абортів, синдром у вцілілих від аборту дітей, які народжені до чи після абортування їхніх братів і сестер...). За наявного в Україні стану речей ці наслідки вже поширилися на все суспільство.

З позиції медичної етики, аборт є оскверненням та спотворенням високого покликання лікаря, завдання якого - лікувати і рятувати життя людини, а не нищити його прямим втручанням.

З позиції філософської антропології, людина є особою, тобто істотою, яка наділена розумом, почуттями та вільною волею, істотою, що здатна свідомо здійснювати своє буття, "володіти собою" та визначати своє вільне ставлення до себе та до всього іншого. Через те вона наділена незрівнянною гідністю та недоторканністю, непорушними правами. Особа настільки радикально відрізняється від усього безособового буття, що неможливо, щоби щось стало особою, котре не було нею від початку. Отже, якщо доросла актуалізована людина є особою, то вона є нею від початку, тобто від зачаття, і вже від цього моменту їй притаманна специфічна гідність особи та недоторканні основні права - точно такі, які притаманні дорослій людині. Саме тому особа дає недоторканне право на життя - від початку свого існування і до його природного (біологічного) закінчення.

Згідно з демографією (дані від Держкомітету статистики за першу половину 2005 року), лише із січня по липень минулого року кількість населення України зменшилася на 230 тис. У жодній з областей України не зафіксовано переваги народжуваності над смертністю. У багатьох областях кількість смертей перевищує кількість народжень майже утричі. За останні 12 років кількість населення України зменшилася на 5 млн (із 52 млн до 47 млн). Якщо така демографічна динаміка триватиме, то через кількадесят років народ України становитимуть переважно іммігранти - вихідці з Азії. І основною причиною таких невтішних демографічних тенденцій є легальні аборти.

З погляду історії. Якщо від моменту легалізації абортів Микитою Хрущовим у 1955 році і дотепер кількість абортів в УРСР та в незалежній Україні сягала в середньому від 400 до 900 тисяч на рік, то за останні 50 років народ України втратив у середньому 32,5 млн своїх громадян, що втричі перевищує кількість жертв голодомору, пам'ять про який Україна цьогоріч звершувала особливо скорботно й урочисто.

З позиції економічної теорії та національної безпеки довготривалий та стабільний ріст економічних показників можливий лише там, де є додатний демографічний приріст: зростання виробництва і добробут залежать від народження дітей. Це майбутні молоді працівники, зміна на робочих місцях людей пенсійного віку, сплати в пенсійний фонд, соціальне забезпечення...

Україна лише тоді зможе стати економічно потужною державою світового значення та нейтралізувати гегемоністські впливи наддержав, коли відмовиться від легального вбивства дітей у лонах матерів. Інакше їй гарантовано статус другорядної держави та економічна стагнація.

З погляду теорії права, легальні аборти - це узаконене заперечення права на життя - першого й засадничого з усіх основних й невідчужуваних прав людини; відбирання гарантованого Конституцією України "права кожної людини на життя" (див. статтю 27 Конституції України). Тому аборт потрібно прирівняти до злочину людиновбивства - зі всіма наслідками у вигляді покарань, передбачених Кримінальним Кодексом, до якого слід внести відповідні зміни.

З погляду політичної теорії, завдання держави - дбати про спільне добро своїх громадян та боротися зі злом, незважаючи на ступінь його поширення. Якщо держава погоджується із злом та легалізує його тому, що через його поширення неспроможна з ним боротися, то вона ототожнює себе із цим злом, стає на його бік і, відповідно, втрачає свій сенс бути державою, перетворюючись у злочинне формування.

З погляду культури, цивілізація, у якій дозволено легальне та безкарне вбивство ненароджених дітей заради розв'язання проблем уже народжених людей, стає "цивілізацією смерті", де цей злочин стає елементом псевдокультури і перестає обурювати. Тож така "цивілізація смерті" починає ставити на "конвеєр смерті" все нові соціальні групи людей - хворих, старих, представників інших рас та національностей...

Не вбивайте маленьких людей!

 

Приголомшлива суперечність полягає в тому, що люди, виступаючи за права людини, в той же час зневажають (скоюючи такий страшний злочин, як аборт) саме елементарне право безневинної і незахищеної людської істоти! Охоплює жах, коли чуєш, що в ім'я права на життя треба відмінити страту, а аборт узаконити. Страшно, що ми, з одного боку, жаліємо лиходіїв (хоча, зрозуміло, і вони потребують жалю), а з іншого, - нас не хвилює вбивство дитини, з якою нас емоційно поки нічого не пов'язує, яка навіть ще не встигла народитися. Ми відчуваємо огиду до тієї матері, яка свою дитину кидає в сміттєвий ящик або залишає в пологовому будинку, але несемо квіти і усмішки співчуття іншій, яка вбиває своє дитя в стерильній обстановці операційної!

Вже декілька років в Америці йдуть дебати про законність абортів. Безліч авторитетних громадських і державних діячів - рішучі противники дітовбивства. Так, наприклад, колишній президент США Р. Рейган, кажучи про лицемірство суспільства, зауважив одному лікареві - прихильникові абортів, оскільки того ще ніхто не переконав, що ембріон володіє самостійним життям: "Коли, мій дорогий, ти не знаєш, чи жива людина чи мертва, ти не видаєш свідоцтва про смерть".

Відомий італійський юрист Рафаель Баллестріні писав: "Найвірнішим доказом того, що якийсь народ дійшов до крайньої точки свого етичного падіння, будуть ті часи, коли аборт стане вважатися справою звичайною і абсолютно прийнятною". Свята Церква завжди розглядала знищення плода як вбивство. Якщо ми віруємо в Церкву, якщо віруємо в те, що вчення Її - Істина, то повинні стати проповідниками церковного погляду на дітовбивство. Піднести голос на захист немовлят, котрих вбивають, - етичний обов'язок кожного, хто усвідомлює себе християнином..

Господь Бог, створивши людей на Свій образ і подобу, поблагословив їх і сказав: "Будьте плідні й множтеся і наповнюйте землю та підпорядковуйте її собі..." Тому плід у материнському лоні - це дар Божий. Коли жінка з будь-яких причин хоче позбутися зачатого з Божого промислу життя, тобто робить аборт, це лягає тяжким каменем гріха на її сумління й переслідує її до кінця життя. Жодні виправдання не зможуть його зняти.

Питання постає дуже гостро, адже за останні кілька років в Україні людей помирає значно більше, аніж народжується. Однією з причин цієї зловіщої загрози є, власне, аборти. Мільйони українських немовлят безжалісно позбавляють життя, даного їм Богом. Вину за аборти не можна покладати лише на жінку. Держава і Церква, школа і сім'я мусять докладати максимум зусиль, аби нація народжувала дітей, виховувала фізично здорове і морально чисте покоління, щоб материнство було не тягарем і нуждою, а радістю, надією і любов'ю. Більшість людей не знає, що насправді відбувається під час аборту.

Багато жінок, які штучно перервали вагітність, не були цілком обізнані, що вони вбили дитину: "До трьох місяців це ще зовсім не людина, це лише..." Неправда! Під час аборту вбивають людину! Майже всі діти, яких насильно видаляють із материнського лона, мають більш як вісім тижнів. У цьому віці вже сформовано всі органи. Діти потребують тільки їжі та часу, щоб рости. Аборт - це найбільша з усіх війн. За всю свою історію людство не знало такої кількості насильницьких смертей. Це злочин проти Бога і людства.

Аборт не тільки знищує дитину, але й небезпечний для здоров'я та життя матері. Штучне переривання вагітності є загрозою для всього людства. Якщо одні люди, керуючись власними міркуваннями, вбивають інших, то все суспільство опиняється перед небезпекою морального виродження. Сьогодні гріхи українського народу перевищили гріхи царя Ірода. За його наказом було вбито чотирнадцять тисяч немовлят у Вифлеємі та по всій окрузі. А що діється у нас?

У лоні матері вбивається кожна третя дитина. Часто ті, хто робить аборт, або навіть ті, хто до цього змушує чи радить, подібні до жорстокого Ірода. Мимоволі постає запитання: хто виховав людину, котра здатна вбити живе невинне дитя? І дуже прикро, що в нашій молодій державі аборти не заборонені законом. Але факт залишається фактом - триває відкрита війна проти людського життя, а, отже, проти Бога.

 

БІОЕТИКА — ВЕЛІННЯ ЧАСУ.

Вчений, коли він захоплений пошуком істини, досить часто не замислюється над поняттями добра і зла. Вони, як правило, стають очевидними потім, коли починається використання наукового результату. Характерна з цього погляду відповідь Енріко Фермі, коли йому докоряли за участь у створенні атомної бомби: «До чого тут мораль, це була просто гарна фізика». І все ж таки вчений повинен усвідомлювати, в ім'я чого він працює, на які наслідки може сподіватися. Нині неприпустимою є праця вченого задля простого задоволення власної допитливості. На відміну від часів Рабле, це і занадто дорого, і надзвичайно небезпечно.

Наприкінці ХХ ст. людство усвідомило, що досягти істинного прогресу без високої моралі, моральних норм та правил неможливо. Вони конче потрібні не тільки для того, щоб захистити кожного окремого індивідуума — хворого чи здорового, дитину чи людину похилого віку, а й саме життя на Землі. Так народилася біоетика. А першу книжку, присвячену їй, написав англійський учений В. Р. Поттер у 1969 році під багатообіцяючою назвою «Біоетика — міст у майбутнє». Якщо вдатися до аналізу ролі біоетики сьогодні та уявити її у майбутньому, то в цій назві немає жодного перебільшення.

Яке ж визначення біоетики, на наш погляд, є найбільш прийнятним?

Біоетика або етика життя — це розділ прикладної етики, філософської дисципліни, що вивчає проблеми моралі передусім стосовно людини та всього живого, визначає, які дії щодо живого з моральної точки зору є припустимими, а які — неприпусти-мими. Або інакше: біоетика — це органічне поєднання новітніх досягнень біологічної науки та медицини з духовністю. У сучасному суспільстві вона стала ознакою цивілізованості.

Проблеми біоетики мають виражений міждисциплінарний характер, до них причетні біологи, медики, екологи, філософи та правознавці, представники релігійних конфесій. Узагальнюючи наукові, суспільні та релігійні погляди, національні особливості, традиції, вони розробляють сукупність моральних принципів, норм і правил, яких необхідно дотримуватись у професійній діяльності. Найважливіші з них закріплюються відповідними законодавчими актами, знаходять відображення в міжнародних документах і конвенціях, деклараціях, хартіях. Ці принципи, норми та правила з часом змінюються відповідно до змін соціально-економічних умов суспільства, державної політики та громадської думки.

Видатні українські вчені і лікарі М. Максимович-Амбодик, Д. Самойлович, М. Пирогов, В. Образцов, М. Стражеско, Ф. Яновський, Д. Заболотний, О. Богомолець та багато інших не тільки неухильно слідували високим етичним нормам і принципам, а й розвивали та доповнювали їх. Вони застосовували нові методи діагностики, лікування і профілактики лише після ретельного вивчення їх в експерименті на тваринах, а часто і в автоекспе-рименті. Їм було притаманне безкорисливе служіння людям, самопожертвування у виконанні свого обов'язку.

Разом з тим на наших очах відбуваються зміни у самій медицині — вона поступово втра-чає риси лікарського мистецтва, клінічного мислення і дедалі більше стає медициною тех-нологій, досліджень, експериментів, клінічних випробувань. Сьогодні вже недостатньо дотримуватися звичайних принципів медичної етики і деонтології — підтримувати прий-няті стосунки лікаря з хворим, його родичами та взаємини лікарів між собою. Сучасні проблеми — такі, як пересадка органів і тканин, стовбурових клітин, екстракорпоральне запліднення, використання для лікування ембріональних тканин, генна терапія, штучна зміна статі, застосування трансгенних організмів з метою отримання харчових продуктів і, нарешті, клонування тварин і людини, про що так багато говорять сьогодні навіть у парламентах та урядах розвинених країн, — дуже ускладнили стару тезу, сформульовану ще Гіппократом, — «Не зашкодь!». Діапазон лікарських втручань, або, як тепер кажуть, медичних технологій, неймовірно розширився і, звісно, зросла їхня віддача у лікуванні різних хвороб.

Але разом з користю зріс і ризик. Самому лікарю нині часто не під силу розв'язати одвічну і дуже відповідальну та складну проблему «користь — ризик». До нових медичних технологій, що несуть багато невідомого та не завжди передбачуваного, слід додати деградацію навколишнього середовища внаслідок техногенних впливів, яка ставить під загрозу саме життя на Землі.

Отже, бурхливий науково-технічний прогрес у галузі біології та медицини, зміна середовища проживання людини спричинили безліч нових проблем, які не вклада-ються у традиційну медичну етику та деонтологію, — коло їх значно ширше. Можна сказати, що біоетика є сучасним етапом розвитку медичної етики. Але це буде непов-но, за цим визначенням стоїть дещо більше. Біоетика — то філософське усвідомлен-ня нових можливостей медичної і біологічної науки та їх співвідношення з правами людини. Це також пошук шляхів подальшої гуманізації медицини, досягнення справедливості.

Найважливіші біоетичні принципи не повинні залишатися тільки добрими намірами. Суспільство загалом і кожна людина зокрема зацікавлені в тому, щоб дотримання цих принципів регулювалося законом та жорстко контролювалося.

Потребу повсюдного етичного контролю за проведенням медико-біологічних досліджень в Україні ще доведеться усвідомити. На превеликий жаль, у нас біоетику інколи трактують як своєрідну вуздечку для лікарів і біологів, як стримуючий фактор. Це не так. Насправді біоетика в багатьох випадках правом вето не володіє, водночас дотримання біоетичних принципів сприяє підвищенню авторитету біологічної і медичної науки та системи охорони здоров'я, їх тіснішим зв'язкам з громадськістю. З другого боку, відкритість ученого-експериментатора, лікаря, наукових закладів, лікарень не тільки підвищує їхню відповідальність за свої дії, а й поряд з тим захищає права і гідність усіх діючих сторін, включаючи лікарів та пацієнтів.

Нерідко кажуть, що етика взагалі і біоетика зокрема — це для багатих країн, для замож-них людей, а нам вона, мовляв, поки що не по кишені. Мимоволі виникає запитання: а скільки треба мати грошей у кишені, щоб бути моральною людиною, наскільки повинна бути наповнена державна казна, щоб в країні ці принципи домінували, стали нормою життя?

Безумовно, заперечувати вплив економічного рівня життя на мораль суспільства було б неправильно. Однак прямого зв'язку між ними ніколи не було і немає тепер. Мабуть, тут більшу роль відіграють традиції, національні особливості, виховання. Залишим філософам вирішувати, які чинники є визначальними у формуванні етичного рівня суспільства в цілому та окремих його членів. Очевидне інше: відкладати дотримання моральних норм і правил у біомедичних дослідженнях і в лікарській практиці доти, поки не розбагатіємо, неприпустимо і навіть небезпечно для будь-якого суспільства. В цьому випадку ми просто свідомо законсервуємо свою відсталість.

Як же на практиці забезпечити впровадження біоетичних принципів?

Зарубіжний досвід свідчить, що насамперед треба мати належну правову базу, яка б не тільки декларувала самі принципи, а й передбачала механізми контролю за їх здійсненням. Такої бази в Україні поки що не існує, її доведеться створювати. Але чекати ми не маємо права. Тому слід використовувати окремі статті «Основ законодавства про охорону здоров'я». На Конгресі нам треба обговорити та прийняти біоетичний кодекс лікаря України, біоетичний кодекс при випробуванні нових ліків та інші документи. Кожен науковий проект, який передбачає досліди на людях, кожне клінічне випробування нових ліків, нових діагностичних засобів, нових медичних технологій потребує біоетичної експертизи. Її, як правило, здійсню-ють комітети з біоетики, вони повинні діяти при всіх наукових закладах, де прово-дять такі дослідження, а також в усіх лікувально-профілактичних установах. До складу таких комітетів входять не тільки найавторитетніші працівники цих установ, а й представники громадськості.

Наше сьогодення ставить ще одне важливе завдання перед біоетикою — активно протистояти знахарству, так званому цілительству, відвертому шаманству, які набули значного поширення в державі і завдають величезної шкоди здоров'ю населення.

Основним принципом, яким мають керуватися біоетичні комітети у своїй діяльності, є повага до життя та гідності людини (здорової чи хворої). Її інтереси в усіх випадках без винятку повинні бути вище інтересів науки і суспільства та надійно захищатися від народження і до смерті. Саме це положення часто викликає дискусію. Але не може бути сумніву в тому, що коли особистість приноситься в жертву будь-яким суспільним інтересам, то це прямий шлях до перетворення людей на гвинтики, як уже траплялося в нашій історії.

У разі оцінки проектів, які передбачають використання експериментальних тварин, визначальною вимогою повинно бути гуманне ставлення до них. Саме воно віддзеркалює рівень організації біомедичного експерименту. Згадаймо ставлення до піддослідних тварин великого експериментатора — фізіолога І. П. Павлова. Його досліди на собаках, яких він оперував, і сьогодні можуть бути взірцем гуманного експерименту на тваринах. Він навіть на власні кошти в Колтушах спорудив пам'ятник собаці.

Інститути та окремі групи вчених, які беруть участь у проектах на здобуття міжнародних грантів, напевно, вже стикалися із ситуацією, коли їхнє замовлення без належної біоетичної експертизи взагалі не беруть до розгляду. У західних країнах комітети з біоетики створено на різних рівнях — від місцевого до національного. У США, наприклад, Конгрес заснував національний Комітет при президентові країни. Саме цей Комітет розробляє систему державного контролю за дотриманням етичних норм і правил. На місцевому рівні (Institutional Review Board — IRB), відповідно до федерального закону, у складі комітету, крім професіоналів, обов'язково повинні бути правознавці, представники громадськості. Експертиза здійснюється за спеціальною процедурою і охоплює всі без винятку дослідження, які проводяться на людях. Закон наділив такі комітети правом відхиляти проекти і навіть забороняти проведення досліджень, коли виявляються порушення біоетичних норм і правил.

У більшості європейських країн комітети з біоетики не володіють правом вето, їхні повноваження мають скоріш дорадчо-консультативний характер. Незважаючи на це, їхній авторитет досить високий, щоб впливати на суворе дотримання біоетичних принципів у дослідженнях на людях, а також у клінічній практиці. Окрім того, високого рівня цій роботі надає «Конвенція про захист прав і гідності людини та біомедицини», яку прийняла Рада Європи ще в листопаді 1996 року. В країнах Східної Європи, де комітети з біоетики вже діють (Угорщина, Чехія, Польща), хоч і запозичується досвід інших країн, однак не копіюються існуючі там моделі, а формується власна практика, яка враховує національні особливості і традиції.

Комітет експертів ВООЗ узагальнив досвід діяльності біоетичних комітетів різних країн та різних рівнів і на цій основі розробив детальні рекомендації стосовно їх організації, функцій, прав та обов'язків.

Останнім часом роботу в цьому напрямі розпочато і в Україні. Діють комітети з біоетики при президіях НАН та АМН України, підготовлено проект закону з біоетики та біоетичної експертизи, налагоджуються зв'язки з громадськістю, встановлено контакти з міжнарод-ними організаціями, які опікуються цією справою, а також з комітетами окремих країн. Це, безперечно, тільки початок. Попереду — повсякденна копітка робота з біоетичної експертизи, ще належить оволодіти біоетичними принципами всім фахівцям, котрі працюють у галузі біології та медицини. Однак уже сьогодні виникає чимало труднощів, їх не уникнути і в майбутньому. Йдеться про те, що сама основоположна ідея біоетики — захист прав, свободи і гідності людини — є новою, до неї поки що не звикли не тільки медики та біологи, а й наше суспільство в цілому.

Вже говорилося про, м'яко кажучи, розбіжності, що їх викликає також одне з основних положень біоетики, яке вимагає, щоб інтереси і благо окремої людини превалювали над інтересами науки та суспільства. Біоетика, передусім, означає більшу відкритість діяльності наших установ — інститутів, лікарень і окремих осіб, розширення їхніх зв'язків з громадськістю. Нормою мають стати такі поняття і процедури, як біоетична експертиза протоколу наукового дослідження, добровільна інформаційна згода, конфіденційність, гуманне ставлення до експериментальних тварин, громадське обговорення біоетичних проблем тощо.

Сьогодні, коли Україна стала членом Ради Європи, коли робляться рішучі кроки на шляху до інтеграції з європейською спільнотою, відкладати на майбутнє впровад-ження сучасних біоетичних принципів у дослідницьку та лікарську практику не-можливо, насамперед тому, що це є однією з важливих ознак цивілізованості будь-якої країни. Більше того, країни — виробники лікарських засобів, медичних приладів, апаратів — мають керуватися єдиними уніфікованими критеріями біоетичної експертизи спільно з країнами-імпортерами. Тут не повинно бути подвійного стандарту, що, на превеликий жаль, нині інколи трапляється.

Успіх цієї важливої справи, без якої неможливо розбудовувати цивілізоване суспільство, залежатиме від ініціативи зацікавлених у ній людей. А зацікавленими мають бути всі — науковці, лікарі, організатори охорони здоров'я, керівники наукових установ, зрештою, пацієнти — чи то хворі, чи то здорові люди.

Етичні проблеми, пов'язані з стовбурових клітин, відрізняються низкою особливостей. У звичайній клінічній практиці етичні колізії виникають і вирішуються, якправило, між двома учасниками - пацієнтом і лікарем. У випадку ж застосуваннястовбурових клітин до цього додається третя сторона - донор стовбурових клітин.Проблема отримання стовбу-рових клітин, їх культивування і трансплантаціяскладають самостійний пул складних етичних проблем. Більшістьвідомих шляхів отримання стовбурових клітин супроводжу-ється деструктивними діями: руйнуванням заплідненої яйцеклітини або ембріона на раннійстадії розвитку, штучним перериванням вагітності і т.д. Гострота ситуації пов'язана з тим, що в більшості країн, особливо католицького світу, такі втручання прирівнюються до акту вбивства, до антигуманним дій ітому категорично заперечується їх допустимість. Ембріони будь-якій стадіїрозвитку розглядаються в цих країнах, як, втім, і в країнах з іншою релігійною орієнтацією, як потенційну людська істота. [1,2] Понадтого, такої ж думки дотримуються і міжнародні документи, пов'язані зправ людини: «Загальна декларація прав людини» (1948), «Міжнароднаконвенція цивільних і політичних прав»(1966). «Кожна людина має право на повагу до свого життя. Це право має бути захищене законом протягом всього життя від моменту зародження»(п.4«Американської конвенції з правлюдини», 1969). «Європейська конвенція з захисту прав та гідності людини взв'язку з досягненнями біології та медицини (1997, ст. 8) «забороняє створенняембріонів в дослідницьких цілях». [1,2]

Між тим значення і ціна проблеми стовбурових клітин надзвичайно великі. Щорічномільйони людей страждають і вмирають від дегенеративних інкурабельних захворювань головного мозку, серця, печінки, нирок, підшлункової залози та ін.

ЖанБернар Q. Bernard), перший президент Державного консультативного комітетуз етики (Comite Consultatif National d'Ethique) у Франції, реконструювавісторію розвитку біомедицини та відкриттів у цій галузі, починаючи з 1930 р. і досьогодніш-нього дня. Він говорить про двох революцій революції терапевтичної тареволюції біологічної [3]. Після тисячоліть безсилля перша революція,відкривши сульфамідів (1937) і пеніцилін (1946), наділила людство «владою перемагати хвороби, довгий час були смертельними, такі як туберкульоз,сифіліс, серйозні зараження крові, запалення ендокринних залоз, біохімічнірозлади, що лежать в основі душевних захворювань».

Другареволюція відбулася зовсім недавно: вона почалася з відкриття генетичного кодуі створення так званої «геномної медицини». Після успіху Яна Вілмута, клоно-ваного в 1997 р. жива істота - вівцю Доллі [5], та робіт Томпсона(1998), який довів можливість отримання стовбурових клітин з бластоцист з подальшим культи-вуванням плюріпотентних клітинних ліній [4], у людства нарешті з'явилася реальна надія на можливість лікування дегенеративних захворювань або, як мінімум, змен-шення страждань пацієнтів шляхомтрансплантації стовбурових клітин В даний час відомий цілий ряд джерелотримання стовбурових клітин, серед них велика увага приділяється так званим«Зайвим» бластоциста, або з тих чи інших причин не вико-ристаним бластоциста, у приготованим спочатку для цілей екстракорпорального запліднення (ЕКЗ). При використанні таких бластоцист висувається ряд обов'яз-кових міжнародних етичних правил. В принципі, вони нескладні і цілкомприйнятні. Перш за все, необхідно вільне інформована згода подружжяабо тільки матері на ви-користання зайвого бластоциста. Потрібно такожофіційне схвалення і затверджен-ня дослідного протоколу національнимабо відомчим етичним комітетом або адміністра-тивним органом. Особливопідкреслюється необхідність повністю виключити продаж або купівлю зародка,що насправді дуже важливо, щоб уникнути експлуатації жінки, приниження їїгідності, обману шляхом псевдодіагностікі і т.п. Потрібно також зберігати анонімність донорів стовбурових клітин. Дані про генетичних батьках стов-буровихклітин не повинні знати ні донор, ні реципієнт. Важливим є доступність ре-зультатів дослідження, відкрита і повна публікація отриманих даних. Увідповідно до міжнародних норм та наказу МОЗ РФ № 301 від 28.12.1993 р.,зайві бластоцисти повинні зберігатися деякий час в замороженому вигляді, алепотім неодмінно знищуватися. У шести країнах прийняті закони, що дозволяютьвикористання «зайвих» ембріонів в дослідницьких цілях. До них відносяться США(2001), Великобританія (2001), Фінляндія (1993), Греція (2002), Голландія(2002) і Швеція (1991). В 5 країнах повністю заборонено використаннябластоцист - в Австрії (1992), Данії (1992), Франції (1994), Ірландії (1983),Іспанії (1988). У більшості інших європейських країн, зокрема в Італії,Португалії, а також у Росії, з цього питання немає законодавств. У Німеччинідозволено ввезення ембріональних стовбурових клітин.

Особливезначення як в науковому, так і в практичному плані відводиться стовбурових клітин,отриманим за класичною методикою Я. Вілмута: перенесення ядра соматичної клітиниодного індивідуума в позбавлений ядра ооцит, з подальшим вирощуємо зиготи вштучної середовищі до стадії бластоцисти, яка містить плюріпотентние стовбуровіклітини.

Описанаметодика практично позбавлена будь-яких серйозних етичних обмежень, крімнебезпеки таємного застосування отриманих бластоцист для клонування цілогоістоти, що заборонено в усіх країнах світу і віднесено до категорії тяжких злочинів. Вона може розглядатися в якості ідеальної моделі длявивчення механізму репрограммірованія геному соматичної клітини в цитоплазміооцита. У кінцевому рахунку, репрограммірованіе соматичних клітин виявитьсяідеальним рішенням всієї проблеми отримання аутологічних поліпотентної клітин істане реальним шляхом лікування дегенеративних захворювань армії безнадійниххворих. Це, безсумнівно, буде найбільшим науковим подією XXI століття - століттягенетики. Обговорюючи інші джерела стовбурових клітин та етичні проблеми їходержання, слід звернути увагу на наступні моменти. При використанніплодів, особливо при пізніх абортах, для отримання ембріональних стовбурових абопрогеніторних клітин слід заручитися поінформованим згодою жінки навикористання абортивного матеріалу, отримати схвалення комітету з біоетикипрограми наукового або клінічного дослідження. Етичними правилами особливопідкреслюється необхідність не допускати комерціалізації таких досліджень.Це необхідно, перш за все, для того, щоб уникнути психологічноготиску на матір (за допомогою грошового підкупу або шляхом помилкової оцінки стануїї плоду) при отриманні її згоди на переривання вагітності.

Отриманнястовбурових клітин з таких джерел, як пуповинна кров, шкіра або кістковиймозок, не потребують будь-яких особливих етичних обмеження.

ЄвропейськийСоюз у 2003 р. визначив 5 етичних принципів, яким необхідно слідувати при випробуванні стовбурових клітин в клініці

1)принцип поваги гідності людини;

2)принцип індивідуальної автономії (інформована згода, повагу до приватногожиття, конфіденційність персональних даних);

3)принцип справедливості і користі (зокрема поліпшення і захист здоров'я);

4)принцип свободи досліджень (у згоді з іншими фундаментальнимипринципами);

5)принцип пропорційності (маючи на увазі необхідність застосування мінімальногонабору методів дослідження, необхідних для досягнення мети).

 

Крімтого, виділені три чіткі правила, обов'язкове дотримання яких необхідно в клінічних дослідженнях:

1- Вільне інформована згода пацієнта;

2-Об'єктивна оцінка співвідношення ризик/користь;

3- Захист здоров'я пацієнта, залученого в клінічні дослідження. Узакінчення слід зазначити наступне:

1.Мабуть, слід удосконалити законодавчу базу, зокрема, що стосуєтьсявикористання «зайвих» бластоцист при ЕКЗ. Необхідно також вирішити досліди потерапевтичного клонування, головним чином для вивчення механізмурепрограммірованія геному соматичної клітини під впливом факторів цитоплазмиооцита.

2.Особливу тривогу викликає комерціалізація клітинної терапії, яка, як ценеважко зрозуміти, штовхає деяких дослідників на необгрунтовані операції, достворення дорогих клітинних препаратів з грубим порушенням загальноприйнятихетичних норм. Етичний комітет РАМН, що включає видатних вчених країни,готовий регулярно і уважно розглядати проекти кожного дослідження,присвяченого стовбурових клітин, залучаючи, якщо буде необхідно, дорецензування незалежних фахівців інших відомств і навіть країн знаступною передачею відповідних документів до комісії приМінздоровсоцрозвитку РФ для остаточного рішення. P>

Ще одна біоетична проблема — застосування стовбурових та фетальних клітин не з метою лікування, а для ревіталізації (від старіння) при якій для підвищення "якості життя" здорових людей використовуються клітини або тканини тварин (наприклад, вівці, свині). Також необхідно враховувати такий біоетичний аспект як можливість змін адаптаційних властивостей людини при існуванні в організмі "готового поживного омолоджуючого матеріалу". Так, науковці з Центру ембріональних тканин "ЕмСелл" (Київ) відкрили явище переінсталяції системи контролю антигенного гомеостазу ссавців шляхом уведення мегадоз стовбурових клітин (феномен Кухарчука–Радченка–Сірмана) [9,10,13].

Практичне використання стовбурових клітин пов'язане з ризиком впливу не тільки на самого пацієнта, але і на його спадкові ознаки, які передаються нащадкам. З розвитком методів дослідження геному однією з найважливіших проблем стає гарантія нерозголошення результатів генетичних тестів з метою запобігання створення генетичної ієрархії і появи генетично "неповноцінних" груп людей.

Застосування ембріональних тканин пов'язане з питанням дозволу на проведення абортів. Не можна допустити, щоб терапія ембріональними тканинами або їх дослідження якимось чином вплинули на частоту абортів і на бажання жінки зробити аборт під впливом матеріальних стимулів або під тиском лікаря. Крім того, треба захистити право ембріона на життя [11].

Використання ембріональних тканин як джерела стовбурових клітин ставить дуже багато біоетичних питань. Для систематизації цих біоетичних аспектів необхідне створення окремих юридичних актів, які допоможуть регулювати роботу у цьому напрямку.

Дослідження ембріонів in vitro, відповідно до проекту Конвенції про захист прав і гідності людини щодо застосування досягнень біології та медицини, допустимі тільки при дотриманні умови законності дослідження ембріону і при забезпеченні їх адекватного захисту. Забороняється спеціальне створення ембріонів з метою подальшого дослідження.

При використанні стовбурових клітин, отриманих з ембріональних тканин необхідно враховувати права донора ембріону, самого ембріона, реципієнта і дослідника.

Етичні правила та норми при роботі з ембріональними тканинами людини викладені у методичних рекомендаціях Смикодуба О.І. зі співавторами, 2004. Ними сформульовані вимоги до кожного із учасників дослідження, розроблені основні документи, ведення яких необхідне для роботи у даному напрямку. Методичні рекомендації з проблеми питань етики при роботі з ембріональними тканинами людини підготовлені авторами вперше в Україні.

Однією з основних біоетичних вимог, яка відображає фундаментальний принцип поваги до особи і регулює взаємовідносини "лікар–пацієнт", є інформована згода. Тому жінка–донор до проведення аборту повинна бути повністю проінформована про характер процедури донорства та дати згоду на використання трупа ембріону для біомедичних цілей. Необхідна гарантія безпеки проведення аборту та процедури забору тканин. Процедура отримання тканини не повинна впливати на метод і час проведення аборту. Діагностичні тести на інфекційні та генетичні захворювання жінці–донору можна проводити тільки за її згодою і при відсутності ризику для її здоров'я. Інтереси жінки-донора завжди необхідно ставити вище інтересів використання тканини ембріону. Крім дотримання прав жінки–донора в роботі з ембріональними тканинами важливим принципом є максимальне використання шансу на збереження життя ембріону.

Не відомі наслідки впливу трансплантації стовбурових клітин на дорослий організм з позицій репродуктивного здоров’я нащадків. Через відсутність повномасштабної сертифікації клітинного матеріалу ("паспорту" імунофенотипу; інформації про однорідність та ростовий потенціал біоматеріалу; гарантії неінфікування, мінімального ризику хромосомних і генних аберацій) цей напрямок клітинної трансплантології матеріалізується і навіть криміналізується [9].

Одним з центральних питань біоетики є трактування методу трансплантації стовбурових клітин як лікування хворої людини іншим "нереалізованим життям". Але якщо ембріони, які залишаються невикористаними після запліднення in vitro можуть бути корисними для збереження здоров’я і життя людей, чи варто засуджувати застосування їх тканин з лікувальною метою? Це питання тісно пов’язане з переконаннями стосовно моменту виникнення життя, оцінки виправданості засобів з моральної точки зору, якими досягається таке лікування. Через протилежність поглядів різні представники громадськості, мабуть, ніколи не досягнуть консенсусу стосовно відповіді на це питання, і навіть регулювання на законодавчому рівні певних положень з цього приводу залишатиме якусь групу населення невдоволеною. Українські дослідники пропонують прислухатися до аргументів професора Больє (Франція): "Розмежування між зародком і дитиною може бути проведене досить умовно. Бо воно стосується таємниці життя. Але нам відомо, що впродовж двох тижнів від моменту запліднення ембріон жодною мірою не може вважатися індивідуумом (individuum — той, кого не можна розділити), тому що іноді він розділяється з утворенням близнюків. У наших лабораторіях in vitro культивуються мільярди клітин, отриманих із клітин людини. У цих клітинах, тих сукупностях, які вони утворюють, втілене людське життя. Однак нікому не прийде в голову говорити про людську істоту. Справжнім предметом поваги повинна бути лише людська особистість [10]."

Дуже цікаве положення викладене у ст.44, яке дозволяє лікарю застосувати нові, науково обгрунтовані, але ще не допущені до загального застосування методи діагностики, профілактики, лікування та лікарські засоби (в інтересах вилікування хворого та за його згодою).

Відповідно до цього закону, приймаються інші акти законодавства, які більш конкретно визначають правові аспекти застосування стовбурових клітин [3].

Одним з таких документів є Закон України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині".

Законом дається визначення основних термінів, які використовуються у трансплантології для чіткого і однозначного розуміння головних понять, які він регулює. Так, з точки зору законодавства, анатомічні матеріали — це органи, тканини, анатомічні утворення, клітини людини або тварини; фетальні матеріали — анатомічні матеріали мертвого ембріона (плода) людини.

Згідно з цим законом, фетальні матеріали для трансплантації можуть надавати акредитовані в установленому порядку заклади охорони здоров'я, які проводять операції штучного переривання вагітності (аборти) з дотриманням умов та порядку проведення таких операцій, встановлених законодавством України. Фетальні матеріали для трансплантації надаються за згодою жінки, яка прийняла остаточне рішення щодо штучного переривання вагітності (аборту), та за умови збереження конфіденційності відомостей про неї.

Відповідно до ст. 3 та ст. 8 цього закону діяльність пов'язану зі взяттям, зберіганням, перевезенням органів й інших анатомічних матеріалів людини та їх трансплантацією мають право здійснювати лише акредитовані в установленому законодавством України порядку державні та комунальні заклади охорони здоров’я і державні наукові установи за переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України. Більшість суб’єктів господарювання, які до моменту прийняття цього закону займалися виготовленням клітинних суспензій та лікуванням людей з їх використанням, не ввійшли до переліку, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 24 квітня 2000 р. №695, та були змушені шукати інші шляхи для продовження своєї діяльності [4,7].

У "Переліку анатомічних утворень, тканин, їх компонентів та фрагментів і фетальних матеріалів, дозволених до вилучення у донора — трупа і мертвого плоду людини" зазначаються фетальні матеріали після штучних абортів та пологів, які можуть бути використані для трансплантації. До них відносять: амніотичну оболонку, пуповину, плаценту, фетальні клітини [8].

Нажаль, медичне право в Україні розроблене недостатньо, у всіх його розділах є багато недоліків і суперечностей. Існуюча законодавча база отримання і використання стовбурових клітин не завжди реалізується практично.

Надмірна обережність і стриманість у використанні нових наукових знань, внаслідок деформованого розуміння біоетичних і правових принципів може призвести до підвищення нелегітимної діяльності окремих лікарів і цілих наукових закладів, появи вкрай негативних наслідків.

 

Можливо, головною причиною цих проблем є відсутність єдиного чітко визначеного напрямку у охороні здоров’я України. Хотілося б сподіватися, що за допомогою розумного біоетичного і правового регулювання будуть створені найкращі умови для ефективного і водночас гуманного лікування стовбуровими клітинами.

Сьогодні біотехнологічне виробництво – це багатомільярдний бізнес з необмеженими перспективами та величезними фінансовими можливостями. Його неконтрольоване зростання може стати загрозою здоров’ю та життю людей, і завдання суспільства полягає в тому, щоб не допустити переваги комерційних інтересів над правами та свободою особи.

Однією з наук, що подає великі надії і може перемогти спадкові захворювання та надати нові якості людському організму, є генетика. Проте, існує ризик зловживання генетичними методами, які, на відміну від інших методів медичного втручання, стосуються не тільки самого пацієнта (генна терапія), але й можуть вплинути на його спадкові риси, які передаються нащадкам (генна модифікація). З розвитком методів дослідження геному важливішою соціальною проблемою стає гарантія нерозголошення результатів генетичних тестів з метою попередження створення генетичної ієрархії та появи генетично “неповноцінних” груп людей.

Сьогодні в клініці широко використовуються методи клітинної трансплантології. Клітини, введені в організм реципієнта, можуть розмножуватись і давати потомство, яке поповнює втрачені клітинні популяції та відновлює функціональну активність [11]. Клітинна терапія — новий напрямок в клініці внутрішніх хвороб. Над цією проблемою працюють вчені всього світу, які дійшли до висновку, що найбільш перспективний шлях використання клітинних суспензій, майже позбавлених ознак тканинної індивідуальності – клітинні суспензії, отримані з органів та тканин трупів ембріонів людини 2-8 тижнів гестації. Розвиток Embryo Cell Therapy породжує як нові медичні так і нові морально-етичні проблеми. Практичним вирішенням проблем біоетики є створення етичних комітетів з обов’язковою участю в їх діяльності окрім спеціалістів — медиків, біологів, філософів, правознавців, представників громадськості та релігійних конфесій.

При використанні ембріональних тканин та органів порушуються інтереси не тільки пацієнта, але й донора ембріональної тканини та самого ембріону. Використання ембріональних тканин пов’язано з такою болючою соціальною проблемою, як дозвіл на проведення абортів. Не можна допустити, щоб терапія ембріональними тканинами або їх дослідження яким-небудь чином вплинули на частоту абортів та на бажання жінки зробити аборт під впливом матеріальних стимулів або під тиском лікаря. Крім цього, необхідно захистити право ембріона на життя та виключити можливість створення ембріонів людини з метою їх використання для потреб науки або медицини.

Етичні питання при роботі з ембріональними тканинами мають специфічні риси [2,3–6] і нижче ми розглядаємо основні моменти, які необхідно враховувати при цьому виді діяльності.

При отриманні та трансплантації ембріональних тканин існує три сторони, чиї права зачіпаються в тій чи іншій мірі. Це донор ембріону, сам ембріон та реципієнт.

Необхідною умовою дотримання прав жінки-донора є гарантія безпеки проведення самого аборту та процедури забору тканин. Не можна допустити вплив процедури отримання тканини на характер або метод проведення аборту, а також на час його проведення. Діагностичні тести на інфекційні та генетичні захворювання жінці-донору можна проводити тільки за її згодою і при відсутності ризику для її здоров’я. Інтереси жінки-донора завжди необхідно ставити вище інтересів використання тканини ембріону.

Важливим принципом в роботі з ембріональними тканинами є максимальне використання шансу на збереження життя ембріону. Рішення жінки про донорство ембріону може бути прийнятим тільки після її остаточного рішення про проведення аборту. Можливе використання ембріону ні в якій мірі не повинно впливати на прийняття жінкою рішення про проведення аборту. Неприпустима будь-яка матеріальна або інша мотивація донора до проведення аборту або отримання дозволу на використання ембріону. До матеріальних стимулів можна віднести не тільки cплату за надання ембріону, але і компенсацію за проведення операції аборту або її виконання на пільгових умовах і т.д.

Для виключення можливості мотивації донора не допускається також представлення донору інформації про реципієнта або дослідника, який використовує ембріональну тканину а, відповідно, реципієнт і дослідник не мають права знати, хто є донором тканини. Із цих самих міркувань не припустима трансплантація донорської тканини родиу донора.

Гарантію анонімності донора та реципієнта може забезпечити тільки роз’єднання всіх етапів роботи з ембріональними тканинами — від їх отримання до трансплантації.

Розмежування стадій проведення аборту та наступної трансплантації, а також роз’яснення широкій громадськості того, що використання тканин ембріону не може впливати на частоту проведення абортів при правильній та етично коректній організації роботи. Воно має також величезне соціальне значення, оскільки відношення суспільства до проблеми абортів в цілому неоднозначне і непросте. Непродумані або непослідовні кроки в цій галузі можуть викликати необгрунтовно негативне або прискіпливе відношення суспільства до проблеми використання ембріональних тканин і думку, що склалась, в подальшому змінити буде важко. Потрібно також донести до широкої громадськості те, що використовуються тільки тканини трупу ембріона, причому при використанні наших методів тканини трупа ембріона надходять в біотехнологічний процес тільки через 6-8 годин після проведення аборту.

При жодних обставинах не припустимо використання для наукових, діагностичних, терапевтичних, індустріальних або комерційних цілей живих ембріонів. Неприпустиме штучне підтримання життя ембріону, отриманого внаслідок аборту з метою отримання ембріональних тканин кращої якості або в більшому об’ємі.