Основні сучасні виборчі системи

На основі виборчого права складається відповідний тип виборчої системи. Світова практика знає чотири її типи: представницьку (куріальну), мажоритарну, пропорційну, змішану.

Куріальна система існувала на початку XX ст. в Австрії та Росії. Вона передбачала поділ виборців на окремі курії, кожна з яких мала своє представництво в парламенті. Наприклад, у Австрії за законом 1873 р. виборці поділялися на п'ять курій: землевласників, торговельних і промислових палат, сільських громад, міст і загального виборчого права. Для кожної курії із загальними цензами активного виборчого права визначалися спеціальні цензи для групи виборців окремо. Так, для представників курій землевласників треба було володіти нерухомим майном, курій міст і сільських громад — сплачувати встановлений податок, курій торговельних і промислових палат — бути членами цих палат, курій загального виборчого права — шестимісячний ценз осідлості.

Така виборча система існувала в 1905 р. у Росії і дещо в модифікованому вигляді в СРСР у часи Горбачева, де компартія, профспілки і наукові установи мали свою квоту депутатів на з'їзді Рад СРСР.

Мажоритарна система передбачає визначення переможця за більшістю голосів, отриманих у виборчому окрузі. Виборчі округи при застосуванні мажоритарної системи найчастіше бувають одномандатними. Дуже рідко трапляється варіант багатомандатності округів. Він застосовується на виборах до місцевих органів влади у Великобританії, Новій Зеландії та Японії. У цих країнах виборець має стільки голосів, скільки вибирається депутатів від округу (за винятком Японії, де виборець має менше голосів, ніж потрібно обрати депутатів). Мажоритарна система поділяється на такі види: 1) абсолютної більшості; 2) відносної більшості; 3) преференційна виборча система.

Мажоритарна виборча система абсолютної більшості передбачає обрання кандидата депутатом, якщо він набрав більше 50% від загальної кількості поданих в окрузі голосів. При повторному голосуванні необхідно набрати для перемоги більшість голосів. Ця система діє у Франції, Еквадорі, Україні.

При мажоритарній виборчій системі відносної більшості обраним вважається той кандидат, який набере більшість голосів. Тут може існувати нижній поріг необхідної кількості голосів (12 або 25%). Така виборча система зберігається у США, Великобританії, Канаді.

Преференційна виборча система застосовується у багатомандатних округах, де виборець самостійно виводить рейтинг усіх кандидатів. Якщо жоден із кандидатів не отримує абсолютної більшості з усього списку кандидатів, то виключається той, хто набрав найменше перших місць. Ця процедура виключення кандидатів, які набрали найменшу кількість перших місць, може охоплювати декілька етапів і тривати доти, доки необхідна кількість кандидатів не набере абсолютної більшості голосів.

Ще однією модифікацією мажоритарної виборчої системи є американська система виборів президента. Вона характеризується тим, що виборці обирають свого президента не прямо, а через колегії виборщиків. Кандидати в члени колегії виборщиків висуваються єдиним списком комітетами політичних партій із 50 штатів. Кількість колегій виборщиків дорівнює кількості сенаторів і членів палати представників конгресу США, вибраних з даного штату. В день президентських виборів виборці голосують за членів колегії виборщиків від тієї чи іншої політичної партії. На заключному етапі колегії виборщиків віддають свої голоси персонально за кандидатів у президенти і віце-президенти.

Мажоритарна виборча система сприяє успіхові великих впливових партій, які мають розгалужену структуру в більшості виборчих округів. Вважається, що мажоритарна система таким чином забезпечує стабільність парламентів і урядів.

Недоліком її є те, що голоси, подані за переможених кандидатів, фактично пропадають. У результаті таких виборів трапляються випадки» коли партії виграють вибори за кількістю голосів виборців, а програють їх за кількістю отриманих мандатів. Так, у 1981 р. Лейбористська партія Великобританії виграла вибори за кількістю голосів, але програла Консервативній партії за кількістю мандатів.

Пропорційна виборча система передбачає вибори за партійними списками і розподілом мандатів між партіями пропорційно до кількості голосів, зібраних кожною із них у межах виборчого округу. Характерним для пропорційної виборчої системи є те, що, по-перше, визначається виборчий метр і, по-друге, здійснюється умовна передача голосів. Виборчий метр — це найменша кількість голосів, необхідна для обрання одного депутата. Умовна передача голосів означає, що голоси, подані за кандидата понад те число, яке відповідає виборчому метру, обов'язково зараховується іншому кандидатові^ який не набрав необхідної кількості голосів.

Методику визначення цих процедур простежимо на виборчому досвіді Австрії. Вона супроводжується складними математичними розрахунками. Скажімо, спочатку визначається основна квота шляхом ділення загальної кількості громадян, які мають постійне місце проживання, на кількість членів Національної Ради (7 503 000: 183 = 41 000). Далі для кожного округу виділяється кількість кандидатів шляхом ділення загальної кількості громадян, які постійно проживають на території округу.

Так, якщо на території округу проживає 620 000 громадян, то від нього вибирається 15 кандидатів (620 000: 41 000 = 15). Виділені округові мандати розподіляються між партійними списками на підставі виборчої квоти, що визначається шляхом ділення загальної кількості голосів, поданих у виборчому окрузі за партійні списки, на кількість мандатів плюс один.

Наприклад, загальна кількість поданих за партійні списки дійсних голосів в окрузі становить 375 ООО, кількість мандатів — 14. Квота дорівнює 375 000: (14 + 1) = 25 000. Кожна партія отримує в окрузі таку кількість мандатів, яка дорівнює кількості голосів виборців, поданих за кандидатів партії, поділеній на виборчу квоту. Тобто партія на один мандат повинна зібрати 25 000 голосів (це і є виборчий метр).

Мандати розподіляються так. Наприклад, партія А зібрала 160 000, партія Б — 145 000, партія В — 40 000, партія Г — 20 000 голосів. Треба розподілити 14 мандатів. Партія А отримує 6 мандатів (160 000: 25 000 = б, залишок 10 000), партія Б — 5 мандатів (145 000: 25 000 = 5, залишок 20 000), партія В — 1 мандат (40 000: 25 000 = 1, залишок 15 000), партія Г — жодного мандата.

Залишки голосів партій можуть бути розподілені в другому турі в об'єднаних округах. Наприклад, залишок голосів, отриманих партією Б, — 20 000, партією В — 15 000, партією А — 10 000. Ці величини послідовно діляться на два і три. Партія Б — 20 000, 10 000, 6660; партія В — 15 000, 7500, 5000; партія А — 10 000, 5000, 333). Отримані частки розміщуються в порядку зменшення величин (20 000, 10000, 6660,15 000, 7500, 5000,10000, 5000, 333).

Припустимо, що між партіями треба розподілити у другому турі ще п'ять мандатів. Частка, порядковий номер якої збігається з кількістю мандатів, становитиме виборчу квоту. У нашому прикладі виборча квота 7500. Отже партія Б отримує два, партія В — два мандати, партія А не отримує жодного мандата.

Вибори за пропорційними списками проводять тільки у багатомандатних округах, оскільки навіть теоретично не можна поділити один мандат між кількома депутатами. Здебільшого межі виборчого округу збігаються з межами великої адміністративно-територіальної одиниці — області, штату, провінції, землі.

У деяких країнах, наприклад Ізраїлі, Португалії, Японії, територія держави і є виборчим округом. У Данії і Швеції згідно з так званою системою вирівнювання, невелика частина (від 10 до 20%) мандатів заздалегідь виділяється для розподілу в загальнонаціональному окрузі.

Пропорційна виборча система поділяється на такі підсистеми: пропорційна система з жорсткими списками; пропорційна система з преференціями; пропорційна система з напівжорсткими списками.

Пропорційна система з жорсткими списками передбачає голосування за цілий список. У виборчому бюлетені, як правило, фігурують тільки назви або емблеми партій, без переліку кандидатів до них. Виборець підкреслює обрану назву партії або емблему. Така система застосовується в Іспанії, Португалії, Ізраїлі.

Преференційна система дає змогу виборцям виражати своє ставлення до кожного кандидата, занесеного до конкретного партійного списку. Виборець у бюлетені має право надати перевагу (преференцію) тому чи іншому кандидатові. Тут переможець визначається на підставі кількості голосів, отриманих тим чи іншим кандидатом, незалежно від його порядкового номера в партійному списку. Система з преференціями існує у Фінляндії, Бельгії, Нідерландах.

У системі з напівжорсткими списками виборець голосує, як і в першому випадку, за цілий список або у другому випадку вибирає кандидата за преференційним принципом. Така система функціонує в Італії, Австрії, Швейцарії.

Пропорційна виборча система, на відміну від мажоритарної, по-перше, краще враховує відповідність між кількістю голосів та мандатів; по-друге, виборець тут голосує, як правило, за певні політичні платформи, а не за позицію окремих людей. Однак при цій системі отримують мандати ма-лочисельні позасистемні партії. Для подолання цього недоліку застосовується загороджувальний «пункт», тобто відповідний відсоток голосів, який повинна отримати партія, щоб здобути мандат депутатів. У випадку неподолання цього бар'єра партія не одержує жодного мандата. В Ізраїлі виборчий бар'єр становить 1%, у Швеції — 4%, в Німеччині, Росії — 5%, у Туреччині — 10% дійсних голосів.

Змішана виборча система є комбінацією мажоритарної і пропорційної виборчих систем. Вона має різні модифікації. У найпоширенішому варіанті змішаної виборчої системи частина депутатів вибирається за пропорційним, а частина — за мажоритарним принципом до нижньої палати парламенту. При цьому пропорційна і мажоритарна частина можуть мати різні величини. Так, у Німеччині, Росії, Литві, Грузії пропорційна і мажоритарна величини становлять половину, а в Угорщині — дві та одну третини від загальної кількості депутатських місць. У цій системі виборець отримує два голоси: один подає за одного із кандидатів, а другий — за один із списків.

Існує також варіант змішаної виборчої системи, коли нижня палата вибирається за пропорційним, а верхня — за мажоритарним принципами.