Організація управління Галичиною у складі Польського корлівства (1349-1569)

Найвища влада на території українських земель, які фактично входили до складу Польського королівства і Великого князівства Литовського, належала центральним органам державної влади і управління цих держав, а після Люблінської унії 1569 р. — центральним органам Речі Посполитої. У Польському королівстві найвищими органами державної влади і управління були король, королівська рада і сейм. У 1386 р. великий литовський князь Ягайло був обраний королем Польщі. З цього часу затвердився принцип обрання голови держави. Кролівська рада як постійно діючий орган влади сформувалася приблизно у середині XIV ст. До складу ради входили: королівський (коронний) канцлер та його заступник — підканцлер; коронний маршал, який керував королівським двором, здійснював нагляд і чинив суд над придворними, та його заступник — надвірний маршал; коронний підскарбій — охоронець королівської скарбниці та його заступник — надвірний підскарбій. Крім них, до складу королівської ради входили воєводи, каштеляни, католицькі єпископи. У XV ст. рада набула назву великої. Починаючи з XIV ст., більш або менш регулярними стають наради глави держави з представниками пануючих верств — панами і шляхтою. На цій основі у XV ст. сформувався загальний (вальний) сейм, до складу якого входили члени великої ради і депутати від шляхти. Це обумовило в подальшому поділ вального сейму на дві палати: сенат, який виріс з королівської ради, і посольську ізбу, до складу якої входили представники земської шляхти. Вальний сейм Польського королівства збирався щорічно. Він вирішував питання про податки, а також приймав законодавчі акти. Вальний сейм міг засідати і при відсутності короля. З часом головною функцією вального сейму стає обрання глави Польського королівства. Місцеве управління. Система місцевих органів державного управління українськими землями будувалася відповідно до адміністративно-територіального поділу. Адміністративна, судова і військова влада знаходились в руках панства і шляхти, які мали широкі повноваження і майже не залежали від центральної влади. У своїй діяльності місцева адміністрація керувалася загальнодержавними актами, звичаєвим правом, а також рішеннями місцевих органів влади. Істотною рисою системи місцевих органів влади в Україні була значна розбіжність в організації її окремих ланок. Це було зумовлено тим, що адміністративно-територіальний поділ і система місцевого управління в українських землях змінювалися в міру загарбання сусідніми державами тих чи інших територій України. Крім того, окремі воєводства і навіть повіти отримували від центральної влади привілеї, які закріплювали за ними особливі права, зокрема в галузі місцевого управління.Так, після приєднання у XVI ст. до Польщі Галичини тут перший час залишалася обмежена автономія і, навіть, карбувалася своя монета. Однак польські королі незабаром починають проводити політику інкорпорації Галичини, призначаючи на ці землі своїх старост. Протягом XV ст. старости, призначені королем, з'явились у Львові, Самборі, Галичі, Сяноці, Холмській землі. Врешті-решт Галицькою землею став керувати особливий генеральний староста. Пізніше було введено посаду подільського генерального старости. У XV ст. в Польщі розпочався процес скасування удільних князівств і перетворення їх у воєводства, які в свою чергу, поділялися на повіти. Цей процес захопив і Галичину, яка в 1434 р. стала Руським воєводством. У 1462 р. як воєводство до складу Польського королівства увійшло Белзьке князівство.На Галичину було поширено структуру місцевого апарату, яка існувала на той час у Польщі. На чолі місцевого управління стояв воєвода. Він наділявся широкими адміністративними і судовими повноваженнями. Під керівництвом воєводи працював земський уряд, який складався з цілої низки службових осіб. Після утворення шляхетських сеймиків воєвода став головувати на їх засіданнях.

 

21. Кревська, Городельська, Люблінська і Берестейська унії. Їх причини і наслідки.
Наприкінці 14ст.міжнародна обстановка змусила Литву і Польщу обєднатися. Причини:
1. Наступ Тевтонського ордену;
2. Претензії Московського князівства на руські землі;
3. Необхідність протистояти нападам татар;
4. Прагнення польських феодалів отримати укр. землі, а литовських – здобути економ. Та пол. Привілеї польських магнатів.
Кревська унія 1385р.
1. Великий князь Ягайло одружувався із польськ. Королевою Ядвігою і отримував титул польськ. Короля.
2. Польща і Литва обєднувалися в одну державу.
3. Улитві поширювалося католицтво.
Значення унії:допомогла розбити Тевтонський орден 1410р.;спричинила роздавання укр. земель польськ. Феодалам;поширення католицизму у Литві та Україні.
Наступною поступкою Польщі стало підписання Городельської унії 1413р.:
1. Скасовано Кревську унію, підтверджено існування ВКЛ;
2. Державний устрій ВКЛ мав реформуватися за польськ. Взірцем;
3. Литовці-католики урівнювалися в правах з поляками-католиками;
4. Польща і ВКЛ в майбутньому мають створити єдину держави.
Причини обєднання ВКЛ і Польщі 1569р.:
1. Ослаблення Литви внаслідок московсько-литовських війн;
2. Прагнення Польщі отримати укр. землі;
3. Прагнення укр., білорусів і лит. Шляхти мати рівні права з польськ. Власниками.
Люблінська унія:
1.Польща і Литва обєднувалися в єдину держ Річ Посполиту;
2. Державу очолив король польськ. І вел. Князь литовськ.;
3. Король обирався польсько-литовським сеймом;
4. Створено єдині органи управління;
5. Єдина монета;
6. Польська шляхта отримала право на землеволодіння в Литві а поляки – в Польщі;
7. Спільна зовн. Пол.;
8. Укр. землі переходили під владу Польщі – 6 воєводств.
Берестейська унія 1596р.:
1. Правосл. І кат. Церква – греко-католицька;
2. Уніатська церква зберігала правосл. Обряди, церковно-словянську мову, право на одруження духовенства;
3. Вона визнавала зверхність папи римського;
4. Ун. Дух. Зрівнювалося в правах із католицьким;
5. Шляхта та міщани зрівнювались в правах із католиками(ті що перейшли в нію).

 

22. Утворення Речі Посполитої:причини і умови.
У 16 ст. на політичній арені з’являється нова сила – шляхетство, інтереси якого були спрямовані на об’єднання Польщі і Литви. Щляхта Литви прагнула обмежити магнатів і домогтися привілеїв, якими користувалась польська шляхта. Цим прагненням скористалася польська правляча верхівка, що мріяла приєднати до Польші Литовські та руські землі.
1 липня 1569 року, не дивлячись на конфлікти і небажання шукати компроміси, була все ж таки підписана Люблянська Унія, згідно з якою Корона (Польша) й Велике князівство Литовське об’єднуються в одну державу – Річ посполиту. За умовами унії. Обрався спільний король, який одночасно проголошувався великим князем. Сейми могли бути тільки об’єднаними (польсько-литовськими). Спільною була грошова система, Польська та литовська шляхти могли володіти землями в обох частинах держави.
Наслідки Люблянської унії були негативними для України. Більшість земель відійшли до польші, за великим князівством литовським залишалось лише Берестейське воєводство та Пінщина. Деякі землі відійшли до Молдови. Угорщини, москви.
Україна зазнала найбільших втрат від Любянської унії: національному життю і нац..традиціям було завдано тяжкого удару.

23. Правове становище українських земель у складі Речі Посполитої
Створення Речі Посполитої призвело спочатку до обмеження
автономії українських земель, а потім до повної ліквідації
як цієї автономії,так і взагалі їх державності
Посилення політичної ролі і економічно – господарських
функцій шляхти призвело до встановлення режиму шляхетської
демократії. В цей час відбувався процес творення замкнутих
суспільних верств – станів(шляхетський стан,духовенство і
міщанство). Правове становище різних станів значно відрізнялося.
Шляхетські права і привілеї стали поширюватись на верхівку
українських феодалів. Проте правове становище інших станів
(селянства,яке стало остаточно закріпаченим) залишалось важким.
Натомість польські магнати що прибували на українські землі
безжалісно експлуатували природні багатства країни та пригноблювали
населення.
Однак, у польсько –литовському пануванні над Україною був і певний
позитивний аспект – міста отримали законодавство і систему самоврядування
(за Магдебурзьким правом),українці призвичаїлись до системи управління,
яка існувала на заході,до усвідомлення своїх прав та необхідності
боротьби за свої інтереси.

 

24. Центральні органи влади і управління Речі Посполитої та їх діяльність на українських землях
1). На чолі держави стояв король(обирався сеймом)
якому належала вища виконавча влада. Король одночасно
був і головою на засіданнях сейму. Однак усі важливі питання
(що стосувались питань війни і миру …) він повинен був вирішувати
лише з урахуванням думки сенату.
2). За Люблінською унією законодавча влада була вручена спільному
для обох держав Вальному сейму. Він складався з двох палат:
Сенату і посольської ізби. до складу сенату входили усі вищі посадові
особи (воєводи, єпископи…). Посольська ізба складалась із 170
делегатів – послів від земської шляхти з них 48 – із Литви. Сейм
збирався кожні 2 роки. Він приймав закони (які мали закріплюватись
королівськими грамотами), запроваджував податки,визначав
основні напрямки зовнішньої політики.
3). Центральне управління поряд з королем здійснювала центральна
адміністрація що складалась із вищих урядовців: коронний маршалок –
Відав королівським двором,його заступником був надвірний маршалок;
Королівською канцелярією відав коронний канцлер,а королівською
скарбницею – коронний підскарбій, гетьман земський – командував в
військом. Існували ще й інші посади – маршалок із судових справ,
маршалок дипломатії, чашник, стольник … багато із цих посад
обіймали українські пани і шляхта.

25.Великий Вальний сейм:організація, структура і компетенція.

Великий вальний сейм - представницький орган у Польщі, який репрезентував панів та шляхту всієї держави. Після Люблінської унії і створення Речі Посполитої сейм став спільним для Литви і Польщі. Сейм почав вирішувати усі найважливіші питання у державі. На ньому обирали королів. У Польщі Сейм складався з сенату ((140)до нього входили король і урядовці за посадою) та посольської ізби (палата депутатів (170), яких обирали на земельних сеймиках шляхти по два представники від повіту. Генріхівські артикули (1573) встановили, що сейм повинен скликатися раз на два роки. Такі сейми називались ординарними (звичайними). У випадку необхідності скликали екстраординарні (надзвичайні) сейми. Збирались сейми у Варшаві, а, як встановлено 1673 p., кожен третій з них мав збиратись у Литві На ньому вирішувались найважливіші державні питання – від обрання короля до ухвалення законів. Сейм мав виключне право прийняття законів, встановлював податки, мита й інші оплати, давав згоду на необхідні видатки, скликання посполитого рушення, набір найманого війська, присвоював шляхетські титули (з 1578 p.), мав право помилування та ін. Він визначав основні напрями зовнішньої політики, здійснював контроль (передусім фінансовий) над діяльністю вищої адміністрації. На сеймі відбувався під головуванням короля так званий сеймовий суд, який розглядав найважливіші справи. На головні державні посади король міг призначати урядовців лише за згодою сейму, набувати і роздавати землі — теж.Звичайні і надзвичайні сейми скликав король універсалами. У творенні законів особлива роль належала посольській ізбі, оскільки саме вона ухвалювала конституції. Тривалість звичайних сеймів не повинна була перевищувати 6 тижнів, надзвичайних – до 2 тижнів..

 

26.Джерела, структура і редакції литовських статутів
Литовські статути – кодекси середньовічного права Великого князівства Литовського, що діяли на захоплених ними українських землях в ХУІ – І пол. ХІХ ст. Протягом ХУІ ст. було видано три Литовські статути: 1529 р. («Старий»), 1566 р. (Волинський) та 1588 р. (Новий). Джерелами Литовських статутів були поточне законодавство, судові постанови, німецькі і польські судебники
римське право(кримінальний кодекс Крла 5) звичаєве право Литви, Польщі, України,Руська Правда,церковні статути,Акт люблінської унії,акти договорів з Московським кнізівсттвом,ордою,тевтонським орденом,гетьманські військові артикули,звичаєве право у козацьких судах.1 Лит.Ст.(13 розділів,264 артикули).Містив норми цивільного.зобов'язального,земельного,державного,кримінального права.закріплював права шляхти, які вона одержала шляхом привілеїв,зрівняв усю шляхту в єдиний стан,забезпечував деякі права селян.Це виключно світський кодекс, дістали юридичного закріплення основи суспільного і д-го ладу,що склались на той час у Литві і на українських землях.2Лит.СТ.(14 розділів. з67 артикулів).Містились норми цивільного.кримінального,процесуального,військового,сімейного права.захищав інтереси шляхти,лінія на повне закріпачення селян.3Лит.СТ.(14 розділв, 488 артикулів).1614р.-перекладений на польську мову.був загальнообов. для всієї речі посполитої.Охоп
лював наступні галузі права: конституційне, цивільне, спадкове, кримінальне, шлюбні та сімейні відносини. У Литовських статутах переважали норми приватного права, рецепція - римсьнкого.

 

27.Характеристика цивільного права за Литовськими статутами.
Були грунтовно-врегульовані інститути власності,договірне право,право користання чужими речами(сервітути),заставне право,тощо.
Об’єкти власності у Великому князівстві Литовському поділялися на нерухомі, до яких відносилися земля, будівлі, ліси, та рухомі — всі інші рухомі речі.
Приватна власність(земля)
власники-виключно з шляхетського роду
Статути предбачали недоторканість права власності
шляхетська власність не могла бути конфіскована без суду
Застави(для забезпечення виконання договору):у застави могли передаватися землі,посади.(Заставне право розроблене ще у Київській Русі).Передаватися в заставу могли й дер­жавні посади. Правові джерела зафіксували непоодинокі факти передачі у заста­ву прав старости чи міського війта.
Договір:оформлення договорів в письмовому вигляді в присутності свідків-шляхетського походження.Були договори купівлі-спродажу,найму,позички,обміну і дарування,.
Цивільні справи суди розглядали,коли особи досягали повноліття.Якщо винні діти жили при батькові, то позов направлявся від його імені, а позов дружини — від імені чоловіка. Залежне населення не мало права на звернення до суду. Тільки власник міг представляти їхні інтереси в суді.

 

28.Характеристика сімейного права за Литовськими статутами.
До прийняття християнства основною фомою шлюбу було викрадення нареченої. Після прийняття християнства шлюб оформлявся вінчанням у церкві.(шлюб міг укладатися без вінчання в церкві при виконанні кількох умов:наречені мали отримати згоду батьків,вимагалася публічність укла­дання шлюбного союзу, зовнішнім виразом якого було весілля, по­дружжя мало сплатити владі грошовий податок.Встановлювався принцип спільності майна подружжя,зокрема регулювання правового становища приданного дружини. Частина майна,або так зване віно мало бути записано на користь дружини,а після смерті це віно ставало законною власністю дружини.У Литовській державі так само як і в Київській Русі,дружина відповідала за борги чоловіка.Чоловіки мали право віддавати кредиторам своїх дружин для відробітку боргу.Особисті права батьків були великі. Вони могли віддавати дітей для відробітку боргу,мали право карати всіляко дітей за непослух.Дочки успадковували майно нарівні з синами.Вдова отримувала довічне держання.Після неї майно переходило дітям.Церковне законодавство визначило лише два приво­ди для розлучення — перелюбство і тривала та невиліковна хвороба одного із подружжя. Влада ба­тька була незаперечною і довічною як над дітьми, дружиною, так над зятями та невістками. Дорослий одружений син, що мав своїх дітей, міг передати себе в за­ставу, але договір оформлявся від імені батька та інших членів родини.

29. Характеристика спадкового права за Литовськими статутами.
У земельному праві перевага надавалась успадкуванню за законом.Передавати спадщину за заповітом дозволялося лише в окремих випадках:дозволялося успадковувати шляхом заповіту гроші і майно(рухомі речі).Іншою характерною рисою спадкового права було обмеження прав жінки на успадкування нерухомості.Законодавчі перешкоди створювалися з однією метою-не втратити майно нагромаджене зусиллям усієї сімї.Порядок успадкування нерухомості жінками у 16ст отримав назву четвертини.Материнське майно всі діти успадковували у однакових долях.Однак воно перебувало у батька до того поки він не одружився вдруге.Причому результат поділу майна між спадкоємцями мав бути затвердженийкоролівським судом.Якщо розділ проходив без судового рішення то юридичну силу набував лише після 3 років і 3 місяців.

30. Характеристика кримінального права за Литовськими статутами.
До публічних злочинів належали:
-образа королівського маєстату-злочин проти особи короля;
-злочини проти держави.До них відносилися повстання,видача ворогу держ.таємниць;
Серед злочинів виділялися ті що порушували громадський порядок під проведення судового засідання:оголення меча в залі суду,відмова від виконання судового вироку.За скоєння вказаних злочинів передбачався штраф від 3 до 14гривень.
-злочини проти релігії.Суворому покаранню підлягали особи як перейшли до нехристиянської віри
-злочини проти громадського порядку та спокою(розбійні напади)
-злочини проти особи(наприклад вбивство людини.Покарання залежало від соц. Стану потерпілого
-образа честі. За словесну образу шляхтича передбачався штраф,що відповідав розміру за вбивство
-майнові злочини (передусім крадіжка(кваліфікована та проста))
Система покарань:
Смертана кара(звичайна-відрубання голови, кваліфікована-четвертування)
Покарання на шкірі:відрізання вуха,клеймування
Покарння біля ганебного стовпа
Позбавлення волі
Кофіскація майна
Грошові покарання(штрафи)

 

31. Судові органи і процесуальне право за Литовськими статутами.
У середині XVI ст. відбулася велика судова реформа, що відмінила привілейовану підсудність місцевих князів, панів, бояр та ін. Всі вони, як і шляхта, повинні були судитися у таких судах:
1. Гродських або замкових. Судочинство здійснював одноособове намісник, староста або воєвода.
Формальну сторону справи пильнував замковий суддя, книги вів писар. Гродський суд розглядав кримінальні справи всіх вільних людей.
2. Підкоморському суді. Він діяв у кожному повіті. Розглядав земельні справи. Судив підкоморний,
призначений Великим князем. Заступником його був коморник.
3. Земському суді, або шляхетському трибуналі. Це виборні шляхетські суди. Вони діяли у кожному повіті й складалися з суддів, підсудка й писаря. Урядували тричі на рік — по два тижні. Апелювати на їх рішення можна було до Великого князя.
Виконавчим органом цих судів вважався возний або «дітський». Він також викликав у суд сторони,
приводив звинуваченого тощо.
Гродські суди виконували також нотаріальні функції. Для цього існували спеціальні «книги гродські». До них вписувалися судові рішення, нормативні акти тощо.
На початку XVI ст. з'явився суд асесорів, який розглядав справи, що раніше входили до компетенції суду Великого князя, діяли за його особливим дорученням. Оформився також маршалківський суд — роз'їзний суд з найважливіших справ під головуванням маршалка і з участю засідателів-шляхтичів.Судовий процес спочатку мав змагальний характер. Суд починався заслуховуванням скарги потерпілого. Допускалося представництво сторін. Представники називалися прокураторами або речниками. Якщо звинувачений не з'являвся у суд, то згідно з першим Литовським статутом (1529 р.), суддя міг виносити рішення чи вирок заочно, а згідно з другим статутом — тільки після трикратної неявки (за неявку з неповажних причин звинувачений платив штраф). З XVI ст., і це закріплено у другому статуті (1566 р.), появляються елементи слідчого (інквізиційного) процесу зі застосуванням тортур. Суд міг сам порушити справу, не чекаючи скарги потерпілого.
Після виявлення злочину у копних округах мешканці найближчих поселень повинні були вжити заходів, щоб знайти злочинця, робити обшуки, опитувати потерпілих і очевидців. Групу цих людей називали «горячою копою». Кожен суд поєднував слідчі та судові функції, діяв за звичаєвим правом, присуджував до штрафу, відшкодування збитків, тілесних покарань, смертної кари, практикував умовне засудження.Доказами у судах були: власне признання (допускались тортури: били різками, пекли вогнем), покази свідків, речові докази, письмові документи, присяга, характеристика підсудного «добрими людьми». Свідчили під присягою:Покази шляхтича вважалися важливішими, ніж простої людини. Не могли бути свідками раніше засуджені за тяжкі злочини, слуги проти своїх панів, співучасники злочинів, душевнохворі та ін.

32. Трибунал Луцький: порядок формування, склад, причини ліквідації.
ЛУЦЬКИЙ ТРИБУНАЛ-вищий апеляційний суд для приєднаних після Люблінської унії 1569 до Польщі Волинського, Брацлавського і Київського, воєводств. Уторений на вимогу представників укр. шляхти на вальному сеймі у Варшаві (1578). Попередником Луцького трибуналу був королівський суд задвірний. Остаточною апеляційною інстанцією залишався король. Луцький трибунал складався з суддів (депутатів), яких мали обирати на воєвод, сеймиках з представників шляхти: 25 — від Волинського і по 4 — від Брацлавського та Київського, воєводств строком на рік. Фактично діяв у складі 6 депутатів: 5 — від Волин. воєводства, 1 — від Брацлавського; від Київського воєводства не було обрано жодного представника (суди відбувалися з кількістю суддів, що зібралися). Через це Луцький трибунал практично був трибунальським судом тільки для 3 повітів (Луцького, Волинського і Кременецького) Волинського воєводства. З початком засідань Луцьк. трибуналу, припинялася діяльність земського суду: весь земський уряд брав участь у сесіях трибуналу. Єдине засідання Луцьк. трибуналу відбулося 11 листопада 1578 — 11січня1579. Луцьк. трибунал розглядав скарги не тільки на рішення нижчих судів (на підставі Статуту Великого князівства Литовського 1566), а й справи, що стосувалися виключно Волинського воєводства, передані з королів, канцелярії, а також частину записових (нотаріальних) справ, характерних для земського суду. Більшість укр. шляхти і духівництво не підтримували ідею власного трибуналу. Жодних виборів депутатів до Луцьк. трибуналу більше не відбулося, а 1589 апеляц. інстанцією для згаданих укр. воєводств став Головний люблінський трибунал.

33.Статті для заспокоєння руського народу 1632р:причини видання і їх оцінка.
“Статті для заспокоєння руського народу”— держ.-політ. акт,що його схвалив
1632 польс. король Владислав IV і затвердив польс. коронаційний сейм у січні
1633,про часткове відновлення прав православної церкви на Україні,ліквідованих
Брестською унією 1596.Осн. причиною,яка змусила польс.-шляхет. уряд піти на
поступки,була боротьба укр. нар. мас проти феод.-кріпос-ницького і нац.-
релігійного гніту та прагнення українського народу до возз'єднання з
Російською д-вою.Цим актом Владислав IV намагався привернути на свій бік
насамперед укр. шляхту,верхівку козацтва і православне духівництво.За"Статтями"
православне населення діставало право вільно відправляти релігійні обряди,
будувати церкви,засновувати братства,школи й друкарні,обіймати міські посади,
мати церковну ієрархію на чолі з митрополитом.Усі церкви,монастирі,маєтки і
єпископства,що до унії належали православній церкві,було поділено між православ
ною й уніатською церквами.Київ.митрополитом було затверджено П.С.Могилу."Статі"
не припинили наступу католицизму й уніатства на православ'я.
Пункти для заспокоєння руського народу 1632/33р.Основні положення:
1)Узаконювалось існування православної церкви(до цього на православ’я йшов дуже
великий тиск,собливо з бокукатолицької церкви);
2)Православні мали право обирати вищу православну ієрархію на чолі з митропо
литом(до цього часу це право було значно обмежене);
3)Православні мали право відбувати церковні обряди(до 1632/33р уніати та
католики цьому суттєво заважали);
4)Православні отримали право відкривати нові церкви,друкарні,монастирі,школи;
5)Православним було повернуто ряд церков,серед них Видубецький монастир в Києві.

 

34.ОРДИНАЦІЯ 1638-постанова польського сейму, ухвалена в січні 1638.
Видана після придушення національно-визвольного повстання 1637-38
під проводом П.Павлюка і К.Скидана.Утвердження українського козацтва
як соціального стану значною мірою залежало від його взаємовідносин
з місцевою та центральною владою.Ставлення уряду до козаків
визначалось як внутрішньою так і зовнішньою політикою держави,
носило складний і суперечливий характер.Козацькі походи призводили
до загострення стосунків Великого князівства Литовського,а згодом
Речі Посполитої з Кримським ханством,Молдовою,Валахією,Туреччиною.
Разом з тим,Військо Запорозьке становило вагому бойову одиницю для
вирішення зовнішньополітичних проблем.Цим документом центральна
влада фактично закреслювала попередні заслуги козацтва перед Річчю
Посполитою.Почалася реорганізація реєстрового козацтва,ліквідовува
лася більшість прав і привілеїв реєстрових козаків.Реєстрове військо
втратило давню самоуправу.Скасовувалися на«вічні часи всі їх давні
юрисдикції,прерогативи,прибутки та інші блага,якими вони користува
лися в нагороду за послуги,надані нашим предкам,і яких нині позбав
ляються внаслідок свого бунту».Реєстр зменшено до 6000 чол,а решта
мала повернутися в підданство до своїх панів.Тисячі козаків,не
внесених до реєстру,оголошувалися кріпаками.Козакам дозволялося
поселятися тільки в прикордонних містах-Черкасах,Чигирині,Корсуні.
Одночасно з цим реєстрові козаки мали ряд привілеїв.Вступаючи
до реєстру,вони виходили з-під юрисдикції панів і звільнялися від
влади воєвод та старост,якщо проживали на королівських землях.
Реєстрові козаки мали право судитися в своїх судах.Вони звільнялися
від податків,мали право купувати землю,вільно займатися різними
промислами і торгівлею.За службу вони отримували з державної
скарбниці грошове жалування,сукно,порох,свинець.Але непослідовна
політика польського уряду щодо реєстру негативно позначалася на
правовому становищі рядових козаків.У будь-яку мить адміністрація
могла розігнати реєстрове козацтво,і ті козаки,які викреслювалися
з списків,повинні були повернутися до колишніх хазяїв.Вцілому
Ординація 1638 року була спрямована проти інтересів народних мас
і породила нову хвилю протесту на Україні.У відповідь на жорстокі
репресії козаки обрали на Січі нового гетьмана Яцика Острянина,
який закликав український народ до продовження боротьби і почав
очищати Подніпров'я і Лівобережя від карателів.Крім нього активно
діяли такі повстанські керівники,як Д.Гуня,К.Скидана.

 

35 Утворення Козацько-Гетьманської держави у роки народно-визвольної війни 1648-1654
Успіхи в народно-визвольній війні призвели до визволення українського народу від польсько-шляхетського політичного, соціально-економічного, національного, а також релігійного гніту. Становлення української державності. Ще в ході визвольної війнина значній частині території України було ліквідовано державний апарат Речі Посполитої і здійснювався процес формування української державності. У ході народної війни у визволених українських містах, містечках і селах створювалися органи влади, очолювані полковниками, сотниками, отаманами, які крім військових обов'язків виконували також адміністративні функції. Зразком для нового формується державного апарату України стали традиційні військові й адміністративні органи Запорізької Січі. Вищим органом влади на визволеній території України була Військова (генеральна) рада, яка вирішувала найважливіші політичні, військові й господарські питання. Брати участь у Військовій раді формально мали право всі козаки, але фактично брала козацька старшина.Військовій раді належало право обирати гетьмана та генеральну старшину, а також зміщати їх з цих посад. Вона здійснювала верховний суд. Поступово влада військова, законодавча, адміністративна і судова зосередилася в руках гетьмана. При гетьмані складалася постійна рада, до складу якої входили генеральна старшина і частина полковників, вона була дорадчим органом.. Місцем зосередження гетьманського управління був м.Чигирин, де проживав Б. Хмельницький, але столицею України гетьман неодноразово називав Київ.Центральним адміністративним і судовим органом, підлеглим гетьманові, був генеральний уряд (генеральна старшина). До його складу входили: генеральний (військовий) писар, генеральний скарбник, хорунжий, бунчужний, обозний, генеральні осавули і судді. Генеральний писар очолював гетьманську канцелярію, готував проекти універсалів, розпоряджень та інших актів. Генеральні осавули керували військами, іноді заміняли гетьмана під час військових дій. Генеральний обозний відав реєстром війська і організацією військового табору в поході, організовував облік населення на визволеній території. Фінансовими справами керував військовий або генеральний скарбник (підскарбій), у віданні якого перебувала Скарбового канцелярія, яка займалася бюджетом. Всі чини генерального уряд обиралися на Військовій раді під час виборів гетьмана. Як і гетьман, вони були найбільшими землевласниками України. Території України поділялася на полки, яких в 1649 р. було 16, а в 1650 р. – 20 Полковник керував полком за допомогою полкової старшини, яка призначалася полковником або обиралася козаками. Кожен полк ділився на сотні. Кількість сотень у полках коливалося від 10 до 20 і більше. Сотник керував сотнею спільно з сотенна старшина: писарем, осавулом, хорунжим, отаманом. Сотника і сотенну старшину, як правило, вибирали козаки. У полкові та сотенні міста призначався городовий отаман. У містах діяли і деякі органи самоврядування: у великих-магістрати, у менших - ратуші.Судова система не була відділена від адміністрації. Її очолював гетьман, який стверджував вироки генерального і полкових судів по найбільш важливих справах, особливо вироки до смертної кари.Органи влади, створювані в ході визвольної війни, в результаті стали знаряддям панування українських феодалів. Керівною силою українських феодалів виступала козацька старшина (гетьман, генеральна старшина, полковники, сотники і отамани). Захопивши землі та інші природні багатства, взявши у свої руки промисли і торгівлю, козацька старшина стала могутньою політичною і економічною силою. В клас феодалів входили також українська шляхта, вище православне духовенство і міський патриціат. Ці сили, спираючись наскладається державний апарат, протистояли селянству, козацької та міської бідноти.

 

36 Переяслівська Рада 1654 р., її політико-правові наслідки для України.
Для вирішення умов союзу двох рівноправних учасників договору – Московії та України – українське посольство на чолі з переяславським полковником Павлом Тетерею та генеральним суддею Самійлом Зарудним. Переговори тривали з 13 по 28 березня 1654 р. Посольство Б. Хмельницького подало проект договору, сформульованого в окремих статтях (пунктах, параграфах). Їх було 23. на проекті стояли підпис Б. Хмельницького і печатка Війська Запорозького. Внаслідок кількох офіційних зустрічей з представниками царського уряду царські посли подали нову редакцію проекту договору, який складався з 11 статей. Ці статті були затверджені царською грамотою, яка підтверджувала права і вольності Війська Запорозького, право козаків обирати гетьмана, визначила 60-тисячний козацький реєстрат та інше. Ще дві царські грамот передали в власність Б. Хмельницькому Чигиринське староство та маєтності козацькій старшині.
Особливу надію покладав Б. Хмельницький на єдино вірну Московську державу. Властиво кажучи, переяславський, чи як би було правилініше назвати його, московський договір 1654 р. Був складений так неясно, обидві сторони явно вкладали в нього настільки різний зміст і кожна розуміла його настільки по-своєму, що й досі історична наукн не може прийти до скільки-небудь одностайних поглядів, як кваліфікувати відносини, які цей договір мав утворити і які утворилися в дійсності.
Згодившися прийняти Україну " під високу царську руку”, в Москві з перших же кроків старались обернути протекторат у інкорпорацію, використовуючи кожне необережне слово, кожну неясну фразу в звертаннях гетьмана до московського уряду, щоб зреалізувати як омога ширше свій вплив на українське життя; особливо ж зручно використовувала Москва різні прояви суспільного антагонізму на Україні. Власне на цім антогонізмі й була побудована вся дальша політика Москви що до України. З другого боку гетьман і старшина справді дивилися на протекцію московського царя, як лиш на певну, може навіть і тим часову комбінацію, яка давалв змогу нарешті покінчити тяжку боротьбу за унезалежнення від Польщі: не вдалося цьго добитися за допомогою татар і турків, ---- так робиться спроба досягти цьго за допомогою Москви. Для українського уряду уявлялось найважливішим втягнути Москву якомога швидше у війну з Полшею. Війна дійсно розпочалася вже весною 1654 р.

37. Правове становище Гетьманщини у складі Російської держави за Березневими статтями
21 березня українські посли подали нову редакцію проекту договору. Він містив уже тільки 11 статей, які отримали назву «Березневих статей». Московський уряд ратифікував пропозиції української сторони у "Жалуваній грамоті" царя Олексія Михайловича Війську Запорозькому 27 березня 1654 р.». В ній військо запорозьке і гетьман названі «підданими московського царя», але одночасно затверджувалося питання про збереження в недоторканності суспільного ладу України, попереднього порядку управління та судової системи, прав і привілеїв для козацтва.
Виборний гетьман був главою України, але мусив присягати на підданство і вірність цареві й отримувати від нього клейноди. Щодо зовнішніх відносин, то Україна була зобов’язана повідомляти про них Москву, а відносини з Річчю Посполитою і Туреччиною без відома царя взагалі заборонялися. Козацький реєстр встановлювався в 60 тисяч. Підтверджувалися всі привілеї української шляхти, зокрема в питаннях спадкування землі, доходів з неї тощо. За цим договором Московська держава брала на себе обов’язок захищати Україну від Речі Посполитої, а Україна - сплачувати данину в царську казну. Таким чином, було юридично оформлено, що значна територія України - Лівобережна і частина Правобережної України - з 1654 р. вступала під протекторат Московської держави.

 

38. Суспільний устрій Гетьманщини
Козацька старшина мала перевагу над усіма станами. Звільнялася від податків, не залучалася до «стації» на утримання війська, звільнялася від «мостового» збору на дороги, користувалася пільгами. Отже, мала широкі соц.. і політ. права.
Українська шляхта зберігала за собою попередні землеволодіння, вимагала від населення виконання повинностей. Користувалася різними правами і привілеями, а також домагалася їх розширення.
Духовенство. Церква продовжувала залишатися великим землевласником, виступала суддею у сімейно-шлюбних і спадкових справах населення, карала за проступки проти віри, а також була вотчинним судом для людей, які проживали на її землях. Духовенство зберігало свої станові суди і не підлягало обкладанню податками. Домоглося повернення йому всіх земельних володінь, захоплених польською шляхтою та католицькою церквою. Верхівка — митрополит, єпископи, ігумени монастирів.
Селянство було вільним і кріпосним. Селян, котрі проживали на землях, де було ліквідовано магнатське і польсько-шляхетське землеволодіння були фактично вільними. Селяни, які були особисто залежними, залучалися до панщини один-два дні на тиждень, грошових і натуральних платежів на утримання армії. сплачували також щорічний «подимний податок». Його розмір залежав від наявності будинку, розміру і характеру господарства селянина. Періодично встановлювалися повинності у вигляді плати «мостового» — грошей на утримання доріг, «покотельщизни» — мита за виготовлення винних виробів, «пчолиного», тобто грошей-па утримання вуликів, та ін.
Міщани. верхівку становили купці, цехові майстри ремісників і чиновники, а основну масу — ремісники, дрібні торговці та декласовані елементи. Представники міського управління — війти, бурмістри, радники і лавники прирівнювалися до козацької старшини і шляхти. Всі мешканці визнавалися вільними. Вони мали право переходу в козацтво, право займатися ремеслами, промислами і торгівлею. У містах проживало також населення, яке займалося сільським господарством, дрібною торгівлею, а також дрібну орендатори міських земель, ті, хто займалися ремеслом;. та ін. На міщанство поширювалась уся система різноманітних повинностей. Вони платили подимний податок, мостові гроші, ярмарочні збори, забезпечували військові постої тощо, за свій рахунок утримували міську адміністрацію і забезпечували охорону міста.
Козацтво. Головний обов'язок військова служба. Поділялося на старшину і рядових. Козацька старшина належала до панівної верстви. Козацтво визнавалося вільним. Воно могло переходити в інший стан, змінити місце проживання, користуватися землею, звільнялося від загальних податків і повинностей. Його особливим правом була участь у виборах козацької старшини. Серед козаків найпривілейованішими вважалися реєстрові. Користувались правом захисту у своїх судах: курінних, сотенних, полкових на генеральному суді.

 

39. Діяльність центральних органів Російської держави у Гетьманщині та їх антиукраїнський характер.

Обмеження автономії України посилювалося також створенням російським урядом і діяльністю Спеціальних органів для управління Гетьманщиною.
В 1663—1721 рр. в Україні діяв Малоросійський приказ як один із відділів державного органу Російського царства — Посольського приказу для відання українськими справами. Через діяльність приказу царський уряд, відповідно до умов українсько-московських договорів (Березневі статті 1654, Переяславські статті 1659, Московські статті 1665, Глухівські статті 1669, Конотопські статті 1672 та інші), а часто й порушуючи їх, здійснював зв'язки з гетьманом та його адміністрацією, затверджував претендентів на гетьманство, призначав воєвод в українські міста, проводив контроль за внутрішньою і зовнішньою політикою гетьманського уряду, стежив за діяльністю православної церкви в Україні, збирав через дяків і піддячих відомості про політичну ситуацію в Гетьманщині, відав питаннями розміщення російських військ в Україні, відбудови і спорудження нових фортець та укріплень, розглядав справи про злочини службових осіб наказу в Гетьманщині тощо. Діяли в Україні також відділи колегії іноземних справ (1727—1734, 1750—1764). Їх метою було включити більше українських земель до складу Російської імперії. Прямим порушенням автономних прав України було створення Малоросійської колегії. Перша Малоросійська колегія (1722—1727) діяла в складі президента, шести членів присутності, прокурора, канцеляристів. Усі члени М. К. призначалися імператором або Сенатом з числа російських офіцерів і цивільних службовців. Перебувала в Глухові. У цивільних справах підлягала Сенатові, у військових — головнокомандуючому російськими військами в Україні. Після смерті Петра І припинила свою діяльність.Друга Малоросійська колегія (1764—1786) — вищий виконавчо-розпорядчий орган влади в системі малоросійського генерал-губернатора, створений 10 листопада 1764 р. після ліквідації гетьманства. У руслі загальної тенденції наступу на українську автономію 1753 року вийшов царський указ про заборону виборів кошового отамана та старшини на Січі. Після завершення російсько-турецької війни 1769—1774 рр. Запорожжя втрачає значення російського форпосту від нападів татар. За наказом Катерини ІІ у травні 1775 року російські війська на чолі з угорським генералом Текелі вдерлися на Січ. Запорозька Січ була ліквідована, а її територія приєднувалася до Новоросійської губернії. Катерина ІІ 3 серпня 1775 року підписала маніфест про ліквідацію Запорозької Січі. Адміністративний розподіл півдня України розвивався відповідно до загальноросійської політики уніфікації місцевого управління.

 

40. Організація і діяльність Малоросійських колегій в Україні.
Перша Малоросійська колегія – державний орган для керування українськими землями, що входили в склад Російської імперії, який був заснований 16(27) травня 1722 року і проіснував до 1727. У цивільних справах підкорялася Сенату, який мав право розширювати, за необхідності, її повноваження, а у військових - головнокомандуючому військами в Україні. Колегія була найвищою установою в Україні, вище гетьмана. Гетьман мав лише дорадчий голос. Всі питання державного життя Гетьманщини український уряд повинен був вирішувати за погодженням з колегією. Повноваження:1. Колегія розглядала скарги на генеральнийсуд та ратушні суди, військову Канцелярію, полкові та всі інші Канцелярії, була своєрідним апеляційним органом.2. Також вона мала спостерігати за своєчасним збором та спрямуванням в царську казну хлібних, грошових та інших зборів.3. Із зібраних грошей колегія мала роздавати платню Гетманській раді, Сердюкам і Компанійцям.Також одним із обов`язків колегії було вести прибуткові і видаткові книги, надсилати відомості про прибутки і витрати кожну третину року, а кожен рік надсилати прибуткові книги з Прокурором в Сенат.4. Якщо виникали скарги на генеральну старшину і полковників, то колегії слід було «допомагати поістин.і5.Колегія мала спостерігати за розподілом військового постою на так званих «вінтер-квартирах», а також, якщо виникнуть скарги на когось з цих військових, то в повноваженнях колегії було чинити суд 6. Спостереження за діяльностю Генеральної військової канцелярії також входило в повноваження Малоросійської колегії, як і перевірка гетьманських універсалів та інших документів – щоб гетьманським іменем не підписувались писарі та інші.Щодо всіх інших питань колегія мала звертатися за наказом до Сенату, якому вона підпорядковувалась.Друга Малоросійська колегія.Указом Катерини ІІ від 15 листопада 1764 року на Україні було ліквідоване гетьманство і створено Другу Малоросійську колегію (яка стала головним органом управління на українських землях) на чолі з генерал-губернатором Малоросії графом Петром Рум`янцевим, в руках якого зосередилася вся влада і перед яким російський уряд ставив завдання якнайшвидшої остаточної ліквідації автономії Гетьманщини та повного підпорядкування управління українськими землями загальноросійським державним органам (а також звичайно найкориснішого та найпродуктивнішого використання український земель на благо імператорського уряду). Колегія складалась із 4 російських представників, 4 українських старшин, прокурора, 2х секретарів (росіянина і українця). Метою створення цієї колегії було прагнення Катерини ІІ до централізації та уніфікації державного управління, ліквідації залишків державної автономії українських земель, розповсюдження загальноімперських порядків і на українські землі. В адміністративному відношенні колегія підлягала канцелярії малоросійського генерал-губернатора (існувала до 1796). До основних заходів, які були проведені на українських землях Другою Малоросійською Колегією відносяться, по-перше, генеральний перепис Малоросії (за наказом президента МК П.Рум`янцева про проведення «Генеральной описи Малороссии» від 9 вересня 1765 року (с.125), введення рубльового податку(с.125-126), який потім був скасований і замінений на подушний податок, поширення на Україну російського кріпосного права, утворення на території Україні трьох намісництв – Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського, скасування традиційного козацького полкового устрою і перетворення десяти українських козацьких полків та п`яти слобідських на регулярні кавалерійські російської армії (с.131). І найголовніше, Маніфестом Катерини ІІ про ліквідацію Запорозької Січі від 3 серпня 1775 було проголошено, що «... Сечь Запорожская вконец уже разрушена» (с.126), це означало остаточну руйнацію традиційного українського устрою, та перетворення України на уніфіковану частину Російської Імперії.

41.Правління гетьманського уряду та його діяльність у Гетьманщині.
Діяльність-1734-1750
Складався з 6 осіб-3 українці і 3 росіяни
Повнота влади належала російському князеві Олексію Шаховському.
Відзначилася його діяльність свавільним нехтуванням прав усіх верств укр.. населення,втручанням російських воєначальників в укр.. життя,погіршенням економічного становища,загостренням внутрішньої ситуації. У 1735р. російський уряд значно скоротив реєстр козацького війська. Згідно з наказом лівобережне козацтво було поділене на заможних-виборних козаків і збіднілих-підпомічників. Але найважчим тягарем стала розпочата росією війна проти Туреччини 1735-1739рр.,укр..населення утримувало російську армію,а козацькі полки брали участь у походах. Ситуація трохи покращилась,коли на престол в Росії зійшла Єлизавета Петрівна.

42. Вищі органи влади і управління Гетьманщини.
Гетьман-спершу володів законодавчою,військовою і судовою владою. Підписував найважливіші документи. Уже 1659р. Переяславські статті обмежили право гетьмана на зовнішні відносини. Всі переговори можна було вести лише через царя. Нормативні акти мали бути затверджені царем. При І. Скоропадському 1709р. введена посада царського резидента,що стежив за поведінкою гетьмана і старшини. Управління здійснював гетьман разом з генеральною старшиною,що становили генеральний уряд. Генеральні старшини очолювали окремі галузі управління. Наприклад осавул,хорунжий-за військові справи та матеріальне забезпечення. Генеральний обозний вважався першою особою після гетьмана. У полках і сотнях створювалася полкова і сотенна адміністрація. Спочатку полковники і сотники обиралися,згодом почали призначатися гетьманом з рекомендованих 3 кандидатів. Пізніше-цар і уряд Росії.

43. Місцеві органи влади і управління в Гетьманщині.
Mіста поділялися на дві групи - магістратські й ратушні. Перші з них користувалися магдебурзьким правом, одержаним переважно ще від польської влади і підтвердженим гетьманами або царським урядом.За магдебурзьким правом міста діставали самоуправління, податковий і судовий імунітет,право власності на землю,ремісничі й торгівельні пільги тощо. Ним установлювалися порядок обрання міських властей,їхні,управлінські функції,основи цивільного та кримінального права,норми оподаткування,регламентування діяльності ремісничих цехів і купецьких об'єднань.На чолі міста - війт.Його вибирало все спільство і затверджував гетьманВлада війта була довічною.Важливу роль у систем міського самоуправління відігравали виборні магістрати, які складалися: ради (райці на чолі з бурмистром)і лави.Райци відали адміністративно-господарськими справами:міськ господарством,організацією оборони міста, збиранням торг мит підтриманням зв'язків з гетьманською адміністрацією та царськими воєводами.Члени лавничого суду (лавники) на чолі з війтом вершили судочинство за цивільними й кримінальними справами виносили по них вироки.Давній устрій міського самоврядування був порушений тим що частина міщан стала козаками і перейшла під владу полковника, сотника або городового отамана. Унаслідок цього в міста нерідко виникали конфліктні ситуації, породжені двовладдям. Козацька адміністрація неодноразово втручалася в міське господарство, захоплювала міські землі, сіножаті, млини й шинки,а міський патриціат,захищаючи давні привілеї,намагався поширити свою владу і на козацьке населення міст.Управління малих містечок,населення яких не володіло правами магдебургії,зосереджувалося в ратуші, на чолі якої стояв городовий отаман. Ратуша підлягала компетенції загальної козацької влади в краї.Сільське управління перебувало в руках сільської громади, якa складалася з дорослих самостійних господарів, як чоловіків, так жінок. Для догляду за порядком і для завідування сільськими справами громада обирала сільського війта та 2-5 осіб (лавників).

 

44. Магдебурзьке право та його поширення в Україні.

М.п. права вільної міської громади,встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоврядування,суду,купецьких обєднань,цехів,регулювало питання торгу,спадкування,визначало покарання за злочини та ін.Джерела:Саксонське зерцало,право магдебурзьких шеффенів.Німці-колоністи,починаючи з 12стт. осідають і у містах Галицько-волинського князівства.К-сть їх збільшується у 13стт коли для заселення спустошених монгольськими ордами укр. земель стало не вистачати власних людських ресурсів.Князі особливо Данило Галицький усіляко заохочували німців до переїзду на укр. землі обіцяючи їм різні привілеї.Зважаючи на недосконалі місцеві порядки,та для забезпечення повної свободи і захисту своїх дій,запроваджуються норми Магдебурзького п(Шродське,Хелминське)У деяких містах спочатку виник опір укр. населення,бо посилювалася експансія іноземців,обмежувалися права некатолицького нас.Надалі в часи Гетьманщини воно розглядалося як важливий елемент «давніх прав» укр..нар. Відповідно М.П. міста Укр под. на3 категорії:До першої міста що отримали м.п. від литовських князів,польських та литовських королів Переважно це були міста Правобережної Укр.З 1929р.було надане м.Хуст,Вишкове,Тячів.Сянок(1339),Львів(1356),Луцьк,Кременець,Житомир,Київ.До ДРУГОЇ категорії входили міста які отримали м.п. від їх власників.Так,князі Вишневецькі у 16стт дарували мітам Лохвиці,Лубнам,Пирятину,Прилукам.До ТРЕТЬОЇ кат. Належ міста яким м.п. було грамотами гетьманів після приєднання Укр до московіїДо кінця 18стт м.п. одержали майже всі м. Лівобереж Укр.До першої кат. міста з повним м.п. Львів,Камянець,Київ де формувалися міські представницькі органи влади Рада з бургомістром(орган законодавчої і адміністративної влади) і лава з війтом*орган судочинства)Ці органи складали міський магістрат,тому ці міста називалися ще магістрацькими.Всі інші міста належ до категорії міст з неповним м.п. - Ратушні міста.
Третя категорія приватно-панські міста: з найменшими правами, з ласки свого пана,який міг змінити або скасувати. В ратушних містах козацька старшина відала справами козаків,а виборна міська влада - справами міщан.Апеляційною установою для міського суду був полковий, Генеральний суд.

45. Польсько-литовське законодавство у Гетьманщині.
Найбільшого значення серед польсько-литовських джерел набули литовські статути 1529, 1566, 1588.У них широко використано звичаєве право всіх народів,які жили на її території,норми давньоруського,римського,німецького,польського права,попереднього законодавства ВКЛ. У першому статуті набули юридичного закріплення основи суспільного і державного ладу, що склалися на той час у ВКЛ, та в ти українських землях,які входили до складу князівства.(13 розділів, 264 артикули).Різні галузі(адмін,цив,сім,крим.)
Другий литовський статут був затверджений сеймом 1554,набрав чинності у 1566.
Він закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що відбувалися у ВКЛ, визначав правове становище великого князя, захищав привілеї великих феодалів, фіксували права і вольності шляхти.(14 розділів, 367 артикулів)
Третій литовський статут був прийнятий Сигізмундом ІІІ у 1588, і набув чинності 1589. 3 литовський статут регламентував порядок судочинства, проголошував єдність права для всіх громадян, хоч вона і не була рівною для всіх, декларував обмеження влади монарха законом,відмежування судової влади від адміністації, пріорітет писаного права тощо.
Серед інших джерел права польсько-литовського походження були чинними сеймові постанови,,конституції,князівські й королівські привілеї і грамоти,а також окремі їх збірники і статути.

46. Нормативні акти автономної влади Гетьманщини.
Після приєднання Гетьманщини до Московської держави, одним із нових джерел чиного права стали нормативні акти автономної влади.До них належали договірні статті, акти гетьманської влади і акти Генеральної військової канцелярії.На основі берзневих статтей 1654 доведено, що договірні статті були важливим джерелом гетьманщини.Вони становлювали норми, що визначали права гетьмана, судову організацію та джерела права, а також права і привілеї станів та окремих соціальних груп,фінансові відносини,організацію козацтва та чиновництва.Серед джерел права місцевого походження найпоширенішими були нормативні акти гетьманської влади, які видавалися у формі універсалів, ордерів,листів, інструкцій,декретів і грамот.Провідне місце серед них займали гетьманські універсали- офіційні акти державної влади Гетьманщини,що видавалися від імені гетьмана і містили закони і розпорядження, могли бути спеціально призначені для окремих установ, станів чи груп населення.Близькими до цих універсалів були гетьманські ордери та інструкції.За допомогою ордерів розвязувалися конкретні питання суспільно-політичних відносин.В інструкціях визначався порядок заснування і діяльності адміністративно-політичних установ,наприклад,судових органів,права й обов’язки чиновників,порядок виконання рішень вищих органів влади.Прикладом можуть бути інструкції судам П. Полуботка(1772), Д. Апостола(1730),К.Розумовського(1761-1763). Генеральна військова канцелярія видавали акти у формі універсалів та наказів.Також були церковні акти.
А.Ткач поділив їх на 2 групи:1)акти що регулювали загальне становище церкви в суспільній державі – духовний регламент,монастирський регламент,укази імператорської влади, постанови рос патріарха.2)Правові акти, нормами яких закріплювали догми християнської православної віри(номоканони,нова заповідь Юстиніана,книги Святого Письма,Кормчі книги)

 

47.Судові органи Гетьманщини
Структура державних судів поділялася на центральні та місцеві судові установи. До центральних судових органів Гетьманщини належали: Суд гетьмана - найвища інстанція, рішення якої оскарженню не підлягало;
Генеральна військова канцелярія розглядала колегіально (гетьман з генеральною старшиною) апеляції з важливих карних та цивільних справ і збиралася неперіодично;
Генеральний військовий суд вважався вищим судом у державі, його очолювали два генеральні судді і на засідання залучалися генеральні старшини - розглядав переважно земельні спори та цивільні справи, а також апеляції у карних справах.
Місцеві козацькі суди складалися з суду сільського отамана (незначні карні та цивільні справи козаків і селян), сотенних судів (сотник, писар, підсудки та городовий отаман) та полкових судів (полковник, полкові суддя, старшина, писар, значкові товариші).
До групи станових судів належали міські суди для міщан, які поділялися на магістратські (магдебурзькі) і ратушні (мейські), де суд здійснювала міська адміністрація - бурмістр, війт, писар та представники козацької старшини. Для селян існували сільський суд війта і домініальні (панські) суди. Для духовенства у церковних та родинно-шлюбних справах діяли духовні, або церковні, суди - протопопів, єпархіальні, єпископські і суд Київської митрополичої консисторії.
До групи спеціальних судів належали цехові, ярмаркові, митні, мирові, третейські, совісні та національні (єврейські, грецькі). Вони розглядали суто специфічні, групові чи корпоративні спори і діяли на засадах загального судочинства.
Судовий процес був однаковий, явний, безпосередній та усний. Процесуальні сторони називалися чолобитник (позивач) і позваний (відповідач). Всі правоздатні виступали у суді індивідуально. Пан представляв підлеглих, чоловік - дружину, неповнолітніх і хворих - батьки або опікуни. Патрони, куратори і повірені виконували роль адвокатів, слідчі (інстигатор, вижі, возні) - роль прокурорів. Процес починався скаргою (позовом) у письмовій формі до суду. Далі велося досудове слідство і здійснювався суд - розправа. Вона мала в основному обвинувачувально-змагальний характер, але у тяжких кримінальних справах застосовувалося інквізиційне слідство. Доказова процедура передбачала виступи свідків, присягу, надання особистих свідчень, речових доказів, результатів огляду місця злочину, трупу, зняття побоїв, допити на муках. Вирок виносився більшістю голосів, усно, а потім записувався в актовій книзі суду. Невдоволений рішенням міг подати апеляцію протягом 10 днів, заявивши про наміри відразу після вироку. Вирок виконував кат або возний.

 

48.Кодифікація права Гетьманщини
На початку XVIII ст. виникла потреба унормувати і уніфікувати сепаратні норми права, які діяли в Гетьманщині, видати їх українською мовою (навзамін польської), узаконити привілейоване становище козацької старшини. На державному рівні це питання поставлено "Рішительними пунктами" (1728 р.) Д. Апостолу. Виконуючи його, гетьман того ж року утворив кодифікаційну комісію у складі 12 осіб на чолі з генеральним суддею I. Бороздною, яка працювала дуже довго і результатом її діяльності був кодекс 1743 р. під назвою "Права, за якими судиться малоросійський народ ". Збірник законів відправили на розгляд у Сенат, який його не затвердив і не санкціонував до використання у судах Гетьманщини. Проте як пам'ятка права кодекс є унікальним явищем юридичної думки української еліти XVIII ст. "Права" складаються із 30 розділів, 531 артикулу і 1716 пунктів, які містять норми цивільного, карного і процесуального права. Розділи мають заголовки, статті містять посилання на джерела. Додавався і алфавітний покажчик. Комісія I. Бороздни підготувала також процесуальний кодекс "Процес краткий, приказний" (1734 p.).
3 відновленням у 1750 р. гетьманства створено другу кодифікаційну комісію з 49 осіб. Один з її членів Ф. Чуйкевич у 1758 р. закінчив роботу над кодексом під назвою "Суд і розправа в правах малоросійських".. В ньому обґрунтовано ідею приватної власності на рангові землі, на відновлення статутних судів та закріплення привілеїв старшинської верхівки.
В умовах ліквідації гетьманської влади робляться спроби закріпити за землевласниками старі права і вольності в кодексі В. Кондратьєва "Книга Статут і прочіє права малоросійськіє" (1764 p.), в "Екстракті малоросійських прав"(1767 р.) О. Безбородька та в "Екстракті указів та інструкцій Сенату" (1786 p.).
Ha початку XIX ст. створюється ще одна кодифікаційна комісія на чолі з графом П. Завадським, яка провела дві експедиції по судах Лівобережжя та Правобережжя. Підсумком стали "Собрание малороссийских прав" (1807 р.) Ф. Давидовича та "Свод местных законов западных губерний " (1837 р.) А. Повстанського. Але в 40-х pp. XIX ст. в Україні запроваджено єдине російське законодавство.

49.Причини ліквідації Запорізької Січі і створення Задунайської Січі
Ліквідація Запорозької Січі.
Від початку заснування Нової Січі російський царський уряд поступово обмежував її права. У складі монархічної держави, якою була Російська імперія, козацька республіка не мала перспективи тривалого існування.У 1753 р. царизм спробував заборонити запорожцям обирати кошового. Однак примусити січовиків відмовитися від цієї давньої традиції він не зміг. У 40—60-ті рр. XVIII ст. російський уряд розпочав заселення північних і північно-східних околиць Запорожжя військовими поселенцями. Це спричиняло ізоляцію «вольностей» від Правобережжя і Гетьманщини й перешкоджало втечам сюди селян. У 1752 р. в північно-східній частині Запорожжя було створено Нову Сербію, а наступного року на північно-східному кордоні володінь Січі засновано Слов'яносербію. Заселялися ці землі втікачами від османського ярма — сербами, угорцями, молдаванами, греками, болгарами.У 60-х рр. XVIII ст. смугу запорозьких земель вилучили для Новоросійської губернії, а ще через десять років — для будівництва Дніпровської лінії укріплень. На протести запорожців уряд імперії не реагував. Козаки із сумом говорили: «Вічная пам'ять нашим степам. Проспали».
Ліквідація Запорозької Січі. Питання остаточного знищення Січі було для імперського уряду лише справою часу. Основні причини ліквідації Запорозької Січі були такими:
■ Несумісність республіканського устрою Січі з імперськими порядками.
■ Побоювання можливого союзу Нової Січі з Кримським ханством для спільної боротьби з імперією.
■ Висока ймовірність унезалежнення Запорожжя.
■ Недоцільність існування в межах імперії державного утворення зі своєю митною системою, що перешкоджало вільному доступу
до Чорного моря. в Прагнення російських землевласників привласнити землі Запорожжя.
■ Загроза того, що Запорожжя може знову стати осередком національно-визвольної боротьби українців.
■ Перетворення Запорожжя з його гаслом «Утікачів не видавати» на загрозу для розвитку кріпосницького господарства імперії.
ЗАДУНАЙСЬКА СІЧ — осередок козацької вольниці за Дунаєм, дев’ята і остання Січ українського козацтва. Її основу становили запорозькі козаки, які протягом 70-х р. 18 ст. тікали за Дунай у межі Османської імперії. Початок історії Задунайського Коша поклали запорозькі козаки, які брали участь у дунайських експедиціях часів російсько-турецької
війни 1768–1774 рр. Після замирення Росії з Туреччиною частина козаків,
потерпаючи від утисків російського офіцерства, не повернулася на Січ, а
осіла в дунайських і дністровських гирлах. Потік козацтва в межі
Османської імперії збільшився після ліквідації Нової Січі в 1775 р.,
продовжувався декілька років і досяг свого апогею в 1777–1778 рр. За
свідченнями очаківського паші, якому в цей час підлягали козаки, їх було
на кінець 1778 р. вже 12.000 чоловік. Організованого компактного
переходу запорожців до Туреччини не було. Козаки невеликими групами
суходолом і водними шляхами добиралися в дунайські гирла, у пониззя
Дністра, на Березань, Тилігул, в Очаківську округу, у Буджак. Турецький
уряд не чинив перешкод запорозькому козацтву, бо був зацікавлений у них
як у засобі тиску на Росію. Приймаючи козаків на свої землі, Османська
імперія послаблювала позиції російської держави на півдні і завдавала
удару по її міжнародному авторитету. 30 серпня 1778 р. запорозькі козаки
офіційно були прийняті в турецьке підданство і присягнули на вірність
султану Османської імперії. Для поселення їм були надані землі в пониззі
Дністра в Кучурганах. Перемістившись до Туреччини, запорожці сподівалися
зберегти свій традиційний спосіб життя, який передусім ототожнювався із
Степом і вольницею.

50. Джерела права Гетьманщини за Березневими статтями 1654 року.
Березневі статті 1654 року підтвердили непорушність прав і вольностей України. Таким чином, правова система, яка сформувалася в роки Визвольної війни, продовжувала діяти і розвиватись.
Головним чинником цієї системи було звичаєве право. До нього входили норми, які склалися в Запорізькій Січі за весь час її існування. Звичаєвим правом користувались як судові, так і адміністративні органи.
Важливими джерелами державного (конституційного) права були договірні статті, які укладалися майже всіма гетьманами з царським урядом під час обрання їх на посаду. Серед цих конституційних актів найбільше значення мають Березневі 1654 року і Гадяцькі статті 1658 року, Конституція 1710 року Пилипа Орлика тощо.
Для регулювання поточних відносин велике значення мало гетьманське законодавство. Це були універсали, декрети та грамоти. Таке законодавство головним чином регулювало адміністративні та цивільні відносини.
Виконуючи наказ Петра І, гетьман Іван Скоропадський створив Комісію для перекладу Статуту 1588 року, "Саксону" та "Порядку". Комісія працювала довго, але повного перекладу не здійснила. У 1728 році була зроблена ще одна спроба перекладу цих джерел права на російську мову і знову безуспішно.
В Правобережній Україні та Західній Волині, до входження їх після розділів Польщі до складу Російської імперії, джерелами права були норми звичаєвого права. Статутні прагнення викладені у збірнику "Екстракт малоросійських прав", який склав член Генерального суду О. Безбородько у 1767 році. Збірник призначався для Натальїна, обраного депутатом Комісії від Малоросійської колегії.
"Екстракт малоросійських прав" складався з норм державного, адміністративного та процесуального права. Збірник складався із вступу, 17 розділів і додатків копій найважливіших юридичних актів.
Кодифікаційні роботи в Російській імперії успіху не мали. Така ж доля чекала і "Екстракт малоросійських прав" О.Безбородька, який після розпуску Комісії було передано до архіву Сенату.
У 1786 році, післ