Трудове законодавство УРСР в роки Другої світової війни

Усі робітники й службовці підприємств воєнної промисловості Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 грудня 1941 р. на період війни були визнані мобілізованими і закріплювалися за тими підприємствами, де вони працювали. З метою забезпечення постійними кадрами підприємств, що обслуговували потреби оборони, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 лютого 1942 р. запроваджувалася трудова мобілізація як форма залучення громадян до праці. Трудова мобілізація поширювалася на працездатне міське населення — чоловіків від 16 до 55 років та жінок від 16 до 45 років, які не працювали в державних установах та підприємствах.

Серед форм залучення громадян до праці певною мірою зберігався й трудовий договір. Відповідно до Постанови РНК УРСР від 27 серпня 1944 р. набули поширення договори підприємств з колгоспами. Згідно з ними колгоспники залучалися до відбудови вугільної промисловості Донбасу як робоча сила.

Істотні зміни торкнулися таких інститутів трудового права, як робочий час і час відпочинку. Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1941 р. директорам підприємств дозволялося встановлювати обов'язкові понаднормові роботи тривалістю до трьох годин на день. Чергові та додаткові відпустки було замінено грошовою компенсацією, яка відповідно до Указів Президії Верховної Ради СРСР від 9 квітня 1942 p., 9 січня 1943 р. перераховувалась як заощадження на спеціальні рахунки працівників.

Відповідні нормативні акти надали місцевим органам влади право залучати у порядку обов'язкової мобілізації на сільськогосподарські роботи працездатне населення міст і сільської місцевості віком від 14 до 55 років. У 1944-1945 pp. на час збирання врожаю установлювався обов'язковий вихід на роботу всіх працездатних членів сімей колгоспників віком 14 і більше років.

Щоправда, з 1943 р. для колгоспників запроваджувалися додаткові виплати за високоякісну працю.