Індустріалізація сільського господарства 16 страница

Структурна перебудова промисловості була пов'язана
передусім з розвитком прогресивних галузей — перероб-
ки штучних і синтетичних волокон, хімічної, електротехніч-
ної, транспортного машинобудування, видобування і пере-
робки нафти, точної механіки і оптики. У 50-х — на почат-
ку 60-х років чотири галузі (хімічна, електротехнічна, транс-
портне і загальне машинобудування) сконцентрували 70 %
приросту промислової продукції. Темпи їхнього зростання
становили відповідно 11,5, 16,2, 19,9, 10 %.

Успіхи німецької економіки (так зване німецьке економіч-
не диво) визначалися значною мірою збільшенням капіталь-
них вкладень. Частка їх у ВНП зросла з 19,7 % у 1953 p. до
25,3 % у 1969 p. Висока ефективність інвестицій зумовлю-
валася технологічною структурою. В 50-х роках 60 % за-
гальної їх суми вкладалися у виробничу сферу. В 60-х ро-
ках зросли вкладення у невиробничу сферу (майже 57 % в
1968 p.). Переважна частина інвестицій спрямовувалася в
житлове будівництво (20—18 %), промисловість і промислове
будівництво (23—15 %), транспорт і зв'язок (21—17 %). У
промисловості 3/4—4/5 коштів витрачалися на обладнан-
ня і лише 1/4—1/5 — на нове будівництво.

Основними джерелами капіталовкладень були приватні та
державні кошти, інвестиції з еквівалентних фондів за планом
Маршалла. У 1948—1949 pp. Західна Німеччина отримала
Від США 1,4 млрд, тоді як інші країни разом 2,6 млрд дол.
Однак порівняно з загальною сумою інвестицій у 1948—
1960 pp. на 144,6 млрд нових марок державних інвестицій пі
, фонди були не дуже істотними — 9,5 млрд нових марок.

Значний вплив на процес відтворення справляло дер-
жавне регулювання економіки. Головною його формою були
державні фінанси. У 1950 p. їхня частка в загальних вало-
вих капіталовкладеннях становила 11,4, в 1970р. — 16,2 %.
Протягом 50-х років монополіям було передано 10,6 млрд
марок і надано кредитів на суму 81,1 млрд марок, що ста-
новило 33,6 % інвестицій у національне господарство ФРН.

Держава постійно збільшувала закупівлі товарів і по-
слуг. За 10 років (1950—1959 pp.) вона витратила на них
187,3 млрд марок, тобто закупила 10,9 % ВНП. У 6U-x ро-
ках у зв'язку з посиленням мілітаризації важливим дже-
релом стабільності промисловості стали воєнні замовлен-
ня. Воєнний бюджет досяг значної суми — 12 млрд марок
у 1960 p. і 20,5 млрд марок у 1970 p. (23,7 % федерального
бюджету).

Важливим чинником впливу на розвиток господарства
ФРН була державна власність. На кінець 50-х років дер-
жава контролювала 13 % основного капіталу акціонерних
компаній, 26,2 % видобутку кам'яного вугілля, 15,2 % нафти,
36,3 % залізної руди, 45,3 % цинку, 44,6 % виробництва
легкових автомобілів. Державний капітал функціонував у
галузях, що виробляли промислову сировину для інших
галузей, потребували значних вкладень з повільним оборо-
том капіталу. Низькі ціни на електроенергію, сировину
сприяли зростанню прибутків приватних фірм.

Структурні зміни супроводжувалися посиленням кон-
центрації виробництва і капіталу. Кількість великих
підприємств з чисельністю зайнятих 500 чол. і більше зросла
протягом 50—60-х років з 1,9 до 2,9 % загальної кількості.
На них працювало понад 50 % зайнятих у промисловості.
68 корпорацій з капіталом понад 100 млн марок контро-
лювали 53,3 % основного капіталу всіх акціонерних това-
риств. Відновилися старі концерни Крупа, Фліка, "ІГ Фер-
бер індустрі", "Дойче банк", "Дрезднер банк", "Комерцбанк".
У металургійній промисловості панували дев'ять корпорацій,
у хімічній — вісім, автомобільній — шість, у видобутку ву-

248

гілля — три, залізної руди — чотири. За рівнем монополі-
зації виробництва і ринку ФРН займала провідне' місце в
Європі. Разом з тим тут було майже 100 тис. невеликих і
середніх підприємств, спеціалізація яких повністю підпоряд-
ковувалася потребам монополій. Так, на "Сіменс" працювало
до ЗО тис., на Крупа — 21, на "Даймлер Бенц" — 18 тис.
невеликих підприємств-постачальників.

Отже, для господарства Західної Німеччини визначаль-
ними були швидкі темпи розвитку, зростання у ВНП част-
ки промисловості та зайнятого в ній населення, розширен-
ня інвестицій.

Визначальним фактором розвитку економіки ФРН у
70—80-х роках був науково-технічний прогрес. Простежу-
валися такі тенденції, як різке скорочення традиційних
галузей важкої та легкої промисловості. Відпала потреба у
великій кількості металу та кам'яного вугілля. Західна
Німеччина, як і інші економічно розвинені держави, виво-
зячи за кордон капітал, вкладала його в розвиток чорної
металургії в країнах, що розвиваються. Сучасна промис-
ловість споживає менше металу, але високої якості. Модер-
нізація охопила основні галузі господарства. У ФРН розпо-
чалося масове впровадження автоматизації, роботизації.
Домни і мартени було замінено електропечами. Відбулася
майже повна електрифікація залізничного транспорту. Се-
редня швидкість електровозів становила 350—500 км/год.
З залізничним транспортом успішно конкурував автомо-
більний. Цьому сприяли інтенсивне будівництво автострад,
випуск найрізноманітніших модифікацій вантажних авто-
мобілів.

Після другої світової війни у ФРН працювало багато
іноземних робітників — з Туреччини, Африки, Південно-
Східної Азії, Югославії. Наприкінці 80-х років їхня праця
стала зайвою. Промисловість потребувала висококваліфі-
кованих кадрів. Через це у ФРН часто виникали конфлік-
ти на соціальному та національному грунті, особливо в мо-
менти кризи, посилення безробіття.

249

У 70-х — на початку 80-х років Західна Німеччина, хоч
і поступилася Японії, але залишилася економічним ліде-
ром "об'єднаної Європи". Тут проживало 25 % населення
тодішньої Європейської Співдружності, але вона виробля-
ла ЗО % валового національного продукту, 34 % обсягу про-
мислової продукції. У ФРН, як і в усіх економічно розви-
нених країнах, посилилась концентрація виробництва і ка-
піталу. У 1975 p. три автомобільні концерни випускали
51% машин. Такі самі тенденції спостерігалися в гірничо-
рудній галузі, де монополії контролювали 61 % продукції,
у виробництві канцелярських приладів і ЕОМ — 71 %, літа-
кобудуванні — 84 %. У 1971—1975 pp. в середньому щоро-
ку відбувалося 299 об'єднань різних форм, тоді як в попе-
редніх десятиріччях — не більше 130.

У 80-х роках загальний обсяг промислового виробництва
в 5 разів перевищив рівень 50-х років. Частка ФРН у світо-
вому випуску індустріальної продукції становила 13 %. Її
господарство у 80-х роках контролював "клуб мільярдерів"
— 116 найбільших монополій і три банки.

У розвитку господарства Японії в повоєнний час розріз-
няють три етапи. 1946—1951 pp. були періодом відбудови.
За час війни Японія втратила майже 25 % виробничих
фондів. Спад виробництва в 1945 p. становив 63 %. Рівень
інфляції в 1945—1950 pp. досяг 7000 %. Уряд продовжу-
вав втручатися в усі сфери економіки. Для того щоб не
було голоду, країна імпортувала продукти харчування.
Японії заборонялося брати участь у міжнародній торгівлі.
Імпорт контролювали уряд і Верховне командування союз-
ницьких сил (ВКСС).

Важлива роль у відбудові японської економіки належала
державному регулюванню, прогресивним реформам — зе-
мельній, наймання робочої сили, ліквідація головних компаній
(дзайбацу). Початком державного регулювання стали замо-
роження банківських депозитів, деномінація єни, нова систе-
ма фіксованих цін і впровадження нового податку на
власність. Були створені Комітет економічної стабілізації та

250

Банк реконструкції Японії. Використовуючи такі економічні
інструменти, як нормування стратегічних товарів, політика
пріоритетних галузей, в які примусово спрямовувалася 1/2
інвестиційних ресурсів комерційних банків, обмеження суб-
сидій розмірами державних фондів, заборона підвищувати
заробітну плату понад інфляційний рівень, фіксований об-
мінний курс єни, урядові вдалося зменшити інфляцію. Нор-
малізації державних фінансів і відновленню механізму відтво-
рення сприяла лінія Дж. Доджа, якому президент США
Г. Трумен доручив очолити перетворення в Японії. Стабіліза-
ційна політика передбачала єдиний обмінний курс валюти
(360 єн за 1 дол.), поліпшення організації та управління на
підприємствах, поступову заборону субсидій на експорт і ви-
робництво, відміну контролю за цінами, зрівняння їх з світо-
вими, впровадження принципів вільного ринку. Зовнішня
торгівля була денаціоналізована. Разом з тим зовнішні фінан-
сові угоди контролювалися. Для регулювання грошових по-
токів через кордон було створено Бюджетну систему інозем-
ної валюти і прийнято закон про іноземні інвестиції.

Протягом 1946—1950 pp. змінилася структура японської
акціонерної власності. В ході "декартелізації" було ліквідо-
вано головні компанії (дзайбацу) і встановлено державний
контроль за злиттям компаній та картелюванням (антимонопольний закон 1947 p.). Сприяла зростанню промислового
виробництва і розвитку внутрішнього ринку земельна реформа
40-х років, яка зумовила індустріалізацію села, появу нового
трудового законодавства, піднесення життєвого рівня.

Довоєнний рівень промислового виробництва у Японії
було перевищено у 1951 p. (114,4 %), а сільськогосподар-
ського — в 1950 p. Протягом першої половини 50-х років
темпи зростання уповільнилися, оскільки виробничі потуж-
ності досягли можливого максимуму. Друга половина 50-х
- 60-ті роки стали періодом оновлення та розширення
виробничих потужностей, їхньої модернізації. Визначаль-
ною ознакою Японії у цей період були високі темпи еконо-
мічного зростання. У промисловості вони в 1951—1970 pp.

становили 15,2% щороку. В 60-х роках Японія здобула
також першість у темпах приросту ВНП (11,4 %).

Структурні зміни господарства полягали насамперед у
розвитку промисловості. Основним її напрямом було фор-
мування спочатку базових галузей важкої промисловості,
потім виробництво наукоємної продукції. В загальному
виробництві зменшилася частка електроенергетики і видо-
бутку кам'яного вугілля. Як і раніше, простежувалася
тенденція зростання важкої промисловості. У 1961 p. її
співвідношення з легкою промисловістю досягло 66,9 і
66,1 %. Найбільш швидкими темпами зростали машинобуду-
вання, хімічна промисловість (17,7 і 15,6 % у 60-х роках).

Першорядного значення набув розвиток радіоелектроні-
ки, приладе- і суднобудування, виробництво штучних кау-
чуку, смол, волокон, пластмас, енерго- і матеріалозберігаю-
чого обладнання. Японія зайняла друге місце в світі після
США у використанні ЕОМ, випуску автомобілів. Зросла роль
атомних електростанцій. Уповільнилися темпи розвитку
текстильної та харчової промисловості.

Важливе місце в японській економіці традиційно займа-
ла невиробнича сфера. Після війни сприятливим чинником
стало аграрне перенаселення. Робоча сила, яку не могла по-
глинути промисловість, йшла у сферу послуг і торгівлю. Для
неї була характерна велика кількість невеликих підприємств.

Помітною рушійною силою економічного розвитку Японії
було зростання капітальних вкладень, їхня частка у ВНП
значно збільшилася порівняно з іншими економічно розви-
неними країнами. Протягом 1953—1969 pp. вона зросла з
25 до 38,7 %. З них 80 % вкладалися в промисловість, будів-
ництво, на машини й обладнання. За масштабами оновлення
виробничих фондів Японії належало перше місце в світі.

Якісне оновлення японського господарства було пов'я-
зано з розвитком науково-технічного прогресу. Процес роз-
гортання НДДКР в Японії має свою специфіку. Слабкий
власний науковий потенціал компенсувався впроваджен-
ням зарубіжного науково-технічного досвіду. У 1950—

252

1970рр. було запроваджено 15 тис. іноземних ліцензій і
патентів. Японія, технічно переоснастивши промисловість,
зекономила значні матеріальні та фінансові ресурси (ви-
трачено коштгв у 7 разів менше, ніж у США).

Значну роль у швидкому розвитку господарства мала
дешева робоча сила японських робітників. У 1955—196 2 pp.
обсяг виробництва зріс у 2,7 раза, продуктивність праці на
48 %, заробітна плата — на 35 %. На невеликих і середніх
підприємствах зарплата була меншою на 50—60 % порівня-
но з великими. У 50-х роках праця японського робітника
оплачувалася у 7 разів дешевше, ніж американського, а в
кінці 60-х років — у 4 рази.

Зміцнили свої позиції японські монополії. Відновили
діяльність старі фінансово-промислові групи, виникли нові.
Особливістю економіки була її двоїста структура — пара-
лельне існування великої, малої та середньої промисловості.
Частка останніх в загальному промисловому виробництві
наприкінці 50-х років становила 51,8 %, а в харчовій, тек-
стильній, швейній, деревообробній — 58—95 %.

У 1968 p. на великих підприємствах (понад 1 тис. зай-
нятих) зосереджувалося лише 16—17 % робочої сили і ви-
роблялося 28—50 % продукції. Характерним явищем ста-
ло підпорядкування малого та середнього підприємництва
великому капіталу через систему субпідрядів.

Надзвичайно велике значення у повоєнній Японії мала
регулятивна роль держави в економічній сфері. Протягом
50-х років розроблялися трирічний, два п'ятирічні, шести-
річний плани розвитку господарства, які визнавалися неза-
довільними. Наприкінці 50-х років була створена Рада га-
лузевої структури, за розробками якої було прийнято деся-
тирічний комплексний план структурної перебудови (план
"Ікеда" — за ім'ям тодішнього прем'єр-міністра Японії).
Тривалі економічні програми мали характер планів-про-
гнозів. Вони визначали певні цілі, умови розвитку, виявля-
ли "вузькі" місця економіки. За ними вироблялася дер-
жавна політика і розподілялися державні інвестиції.

253

Економічна діяльність здійснювалася за принципами
приватної ініціативи через ринковий механізм і механізм
цін. Держава стала значним виробником і споживачем
промислової продукції. Частка її у виробництві національ-
ного продукту в 1971 p. досягла 21 %.

Кредитно-фінансові заходи держава здійснювала через
Японський банк і спеціалізовані державні кредитно-фінан-
сові інститути, державний бюджет.

Реалізація курсу на індустріалізацію, форсований роз-
виток галузей, які визначали технічний прогрес, вивели
Японію на друге місце в світовій індустрії.

У 70—80-х роках Японія займала у промисловому світо-
вому виробництві друге місце після США. Пік "японського
дива" пройшов. В усьому світі настали несприятливі кон'юн-
ктурні умови. У 1973—1974 pp. на світових ринках ціни на
нафту зросли в 4 рази. Оскільки економіка Японії на 3/4
залежала від привізної нафти, то у господарстві країни запа-
нувала справжня паніка. Для того щоб вийти з кризи, Японія
збільшила вивіз товарів. Щороку в США японці реалізовува-
ли до 2 млн автомобілів. Другий шлях, який мав вивести
Японію з застою,— зміна економічної стратегії або курс на
всебічний розвиток найновіших, наукоємних галузей: вироб-
ництво ЕОМ, роботів, тонких хімічних сполук, верстатів з про-
грамним керуванням, очисних споруд, устаткування зв'язку,
атомних електростанцій тощо. Японія витрачала на наукові
дослідження 3 % ВНП, скоротивши витрати на колишні тра-
диційні галузі — суднобудування, металургію, нафтохімію.
Завдяки цьому, подолавши кризові явища, вона зберегла за
собою в 70—80-х роках друге місце серед економічно розви-
нених країн світу. Для того щоб не допускати різких спадів у
динамічному розвитку свого господарства, уряд Японії затвер-
див план державного регулювання національної економіки.

Підсумком економічного розвитку найсильніших еко-
номічно країн світу стало виділення трьох панівних центрів: США, Японії, Західної Європи. Зростання виробництва
останньої фактично визначалося ФРН, Францією, Велико-

254

британією. За основними економічними показниками ці
країни займали становище лідерів. Послабилися позиції
США, хоча замасштабами виробництва ВНП вони у 5 разів
переважали Японію. Відновивши своє господарство і здійс-
нивши структурну перебудову, країни Західної Європи і
Японія обійшли США. Великобританія поступово втрачала
значення могутньої держави.

Новий рівень економічного розвитку індустріальних
держав характеризують такі дані:

Створення так званої соціалістичної системи означало
перехід країн до нових механізмів економічного розвит-
ку. До 1950 р. були в основному подолані труднощі повоєн-
ної відбудови. 50—бО-ті роки стали періодом форсованої
індустріалізації на основі екстенсивного розвитку. Еко-
номічна політика засновувалася на методах і механізмах,
що. використовувалися в тодішньому СРСР. Це зумовило
її уніфікацію. Використовувалися однакові інструменти
впливу на господарське життя. Були здійснені перетво-
рення у трьох напрямах: націоналізація промисловості,
впровадження планової економіки, аграрні реформи.

255

Вихідні умови для європейських соціалістичних країн
були різними. Лише СРСР, Чехословаччина, Німецька Де-
мократична Республіка (НДР) мали сформований промис-
ловий комплекс. За рівнем національного доходу на душу
населення, промислового розвитку, зовнішньоторгових
зв'язків у 1950 p. існувало три групи країн: 1) найбільш
розвинені — Чехословаччина, НДР; 2) з рівнем удвоє мен-
шим за цими показниками — Угорщина, Польща; 3) СРСР,
Болгарія, Румунія, показники яких у 2,5 раза і більше
відрізнялися від країн першої групи.

Було проголошено курс на вирівнювання і зближення
рівнів економічного розвитку країн. Ставилося завдання подо-
лання аграрного характеру господарств та перетворення їх
на індустріальне розвинені. Протягом 50—60-х років утверди-
лася суспільна форма власності. Характерною ознакою стало
прискорення економічного зростання. Середньорічні темпи
приросту господарства були вищі, ніж в економічно розвине-
них країнах, особливо в 50-х роках. У наступному десятиріччі
в "країнах соціалістичного табору" розпочалося уповільнення
темпів:

256

Відбулися структурні зміни в національних господар-
ствах. Головним напрямом розвитку стало швидке зрос-
тання промисловості. Як наслідок, наприкінці 60-х років
понад 1/2 національного доходу створювалася за рахунок
промисловості, %: в Болгарії — 49,2, Угорщині — 63,3,
НДР — 65,4, Польщі — 53,5, Румунії — 54,7, СРСР — 56,1.

Змінилася структура промисловості. Випереджаючими
темпами розвивалася важка промисловість. Частка галу-
зей групи А постійно зростала. На 1970 p. вона становила,
%: в СРСР - 73,4, Румунії - 70,4, НДР - 64,3, Польщі -
63,6, Угорщині — 65,1, Чехословаччині — 67,8, Болгарії —
54,7. Головна увага приділялася розвитку металургії, важ-
кого машинобудування, виробництва будівельних матері-
алів, тобто галузей, що не були носіями технічного прогресу,
їхня продукція орієнтувалася на внутрішній ринок. У б0-х
роках збільшилося виробництво предметів тривалого ви-
користання (автомобілів, електротехнічного і електронного
обладнання) та індивідуального споживання. Істотного зна-
чення набула хімічна промисловість, валова продукція якої
зросла в 9,4 раза. Промисловість реконструювалась на ос-
нові механізації та автоматизації.

Залежно від темпів індустріалізації та рівня промисло-
вого розвитку змінилася структура зайнятості в соціалі-
стичних країнах. В 1970 p. в промисловості, на транспорті
- працювало 50 % усіх зайнятих в господарстві. Діяв прин-
цип повної зайнятості. Середньорічний приріст зайнятості
був протягом 50-х років в цілому вищим ніж 3 %, що свід-
чило про екстенсивний тип зростання. Наприкінці 60-х
років НДР, Угорщина, Чехословаччина, виходячи з прирос-
ту чисельності зайнятих, перейшли до інтенсивного типу
зростання.

Важлива роль в економічному розвитку соціалістичних
окраїн належала зростанню капіталовкладень. Однак менше, ніж в економічно розвинених країнах, виділялося коштів на НДДКР.

50—60-ті роки були періодом взаємного пристосування

національних господарств. Основними формами економіч-
них зв'язків були обмін товарами і послугами, переміщен-
ня фінансових ресурсів з однієї країни в іншу, міграція
робочої сили, обмін науково-технічними досягненнями,
міжнародна координація економічної політики і господар-
ської діяльності.

Відбувалися зміни у процесі зближення економічного
розвитку країн РЕВ:

Основним стратегічним напрямом розвитку країн Азії,
Африки, Латинської Америки в 50—60-х роках XX ст. була
індустріалізація. Вирішальне значення мав розвиток про-
мисловості, особливо обробної, транспорту, будівництва.
Змінилося співвідношення легкої та важкої промисловості: в середині 60-х років воно становило відповідно 56,9 і 43,1 %.
Значення сільського господарства, частка якого в 1950 p. у
2 рази перевищувала промислове виробництво, поступово
зменшувалося. Намітилася тенденція переважного розвит-
ку сфери послуг порівняно з сільським господарством. Це
зумовлювалося більш високим доходом, незначною потре-
бою в матеріально-технічному забезпеченні, аграрним пе-
ренаселенням і зосередженням робочої сили в містах. Тра-
диційно в містах значною була частка торговців, кустарів.

258

Економіка аграрно-сировинних держав зростала швидше
порівняно з економічно розвиненими державами. В 60-х роках середньорічний приріст національного продукту ста-
новив 5,4 %, промислового виробництва — 7,3, важкої про-
мисловості — 9,1, сфери послуг — 6,4 %. Нарощування економічного потенціалу нівелювало відмінності в структурі національних господарств країн, що розвиваються, та економічно розвинених:

Процес індустріалізації забезпечувався зростанням капі-
тальних вкладень в економіку, їхня частка у ВНП зросла
дo 14—20%. Майже 50% коштів інвестувала держава. Було
становлено національний суверенітет ресурсного потенці-
алу країн. Сформувався державний сектор в економіці, що
включав банківську систему, зовнішню торгівлю, транспорт,
комунальне господарство, енергетику, деякі галузі промис-
ловості. Сфера натурального патріархального господарства
зменшилась до 4—25 % ВНП. Державі належала провідна
роль у визначенні та реалізації стратегії економічного роз-
витку, ії діяльність зосереджувалася на виробленні та за-

259

твердженні планів, здійсненні індустріалізації з урахуван-
ням зайнятості, створенні інфраструктури, на контролі за
використанням іноземного капіталу, регулюванні зовніш-
ньоекономічної політики, впровадженні нових технологій,
операціях у сфері послуг.

Більшість аграрно-сировинних держав мали змішану
економіку, що грунтувалася на поєднанні приватногоспо-
дарського і державного капіталів. Важливою тенденцією
було подолання дезінтеграції та незбалансованості еконо-
міки, перехід її на національну базу, переорієнтація на
внутрішній ринок, самозабезпечення.

Помітний вплив на галузеву структуру країн, що розви-
ваються, мала експансія транснаціональних компаній. Го-
ловними формами їхньої діяльності були дочірні компанії,
філії, відділення, змішані підприємства. Останні стали од-
ним з каналів отримання нових технологій, управлінського
досвіду, підвищення кваліфікації кадрів. На початку 50-х
років 391 транснаціональна компанія мала в обробній про-
мисловості цих країн 170 змішаних компаній. Так, 20 %
великих корпорацій Латинської Америки були спільними
з транснаціональними компаніями. Акції останніх стано-
вили 20—40 %. Поширеними типами угод між транснаціо-
нальними компаніями і національними підприємствами
стали угоди про технічну допомогу, управлінське сприяння,
надання певних послуг. Ефективність співробітництва з
транснаціональними компаніями залежала від державного
контролю.

Індустріалізація сільського господарства

Істотною ознакою сільського господарства в економічно
розвинених країнах був перехід до машинного виробницт-
ва стандартизованої продукції землеробства, широке впро-
вадження досягнень науково-технічного прогресу. Сільське
господарство перетворилося на індустріальну галузь.

У 50—60-х роках сільськогосподарське виробництво

260

зростало повільніше, ніж інші галузі, середньорічні темпи
становили 2,6 %. Обсяг виробництва в загальному в усіх
економічно розвинених країнах збільшився на 65 %.

Зменшилася кількість населення, зайнятого в сільсько-
му господарстві. До другої світової війни його загальний
середній рівень становив близько 34 %. Після війни цей
показник знизився до 27 %, у 1968 p. — до 20 %. У США,
Великобританії зайнятість населення у сільському госпо-
дарстві зменшилась в 2, у ФРН, Франції, Японії — в 3 рази.

Протягом 60-х років площа сільськогосподарської землі
в США збільшилася в 2 рази, у Великобританії, ФРН змен-
шилася відповідно в 1,4 і 1,7 раза, у Франції стабілізувалася.

Посилилася концентрація виробництва. Кількість ферм
лише у 60-х роках зменшилася у США на 27 %, Велико-
британії — 22, ФРН — 39, Франції — 17 %. Поступово вони
перетворювалися на сучасні підприємства. Однак зберіга-
лися і сімейні ферми.

Протягом 50—60-х років у розвинених країнах осно-
вою сільського господарства були фермерські господарства,
які реалізовували продукцію на ринку.

Найбільшої концентрації виробництва досягли США.
Підприємства з обсягом продукції понад 100 тис. дол. на
рік і активами в 1 млн дол. наприкінці 60-х років становили
4,1 % загальної кількості підприємств і виробляли 47,4 %
товарної продукції. В основному вони спеціалізувалися на
вирощуванні овочів і м'ясному тваринництві. Однак типо-
вою була ферма з обсягом товарної продукції не менше ніж 20 тис. дол. на рік.

В американському сільському господарстві поширила-
ся оренда землі. Кількість фермерів — повних власників землі становила 62 %, на їхню частку припадало 35,3 % сільськогосподарських угідь. Переважно землю орендува-
ли господарства з обсягом річної товарної продукції понад
40 тис. дол.

Великими власниками землі в США були монополії, дер-
кава. За переписом 1954 p. банкам, страховим компаніям,

 

монополіям належало 40 % фермерських земель. Майже
1/4 землі контролювалася за допомогою іпотечного креди-
ту. У державній власності перебувало 364 млн га землі, або
40 % загальної земельної площі країни.

У сільськогосподарському виробництві США з'явилися
акціонерні підприємства, їх було менше ніж 1 % загальної
кількості ферм. Вони зосередили 7 % угідь і виробляли 8 %
товарної продукції.

У ФРН у 1947—1949 pp. окупаційна влада провела аг-
рарну реформу. За законом про земельну власність було
перерозподілено 178,5 тис. га землі, або 1,3 % сільськогос-
подарських площ.

Земельна реформа в Японії 1947—1949 pp. передбачала
примусовий викуп державою землі, що здавалася в оренду,
а також більше ніж 1 га. Продаж здійснювався під нагля-
дом земельних комітетів. Плата за землю регламентувала-
ся і виплачувалася державними облігаціями. Потім землю
перепродували селянам за низькими цінами. До 1949 p.
було продано 1,63 млн га землі. В оренді залишилося 13 %
землі. Виникло понад 400 тис. селянських господарств.
Частка селянської власності на землю збільшилася з 31 %
в 1941 p. до 70 % в 1955 p. Для реалізації реформи в 1952 p.
було прийнято закон про сільськогосподарські угіддя, який
встановлював контроль за ринком землі.

У сільському господарстві Японії головною галуззю за
часткою у валовому продукті було рослинництво. За вартіс-
тю продукції (60—70 %) провідна роль належала тварин-
ництву, що розширилося на основі м'ясного і молочного
скотарства, птахівництва. Рослинництво значною мірою
стало кормовою базою тваринництва, пристосовувалося до
його потреб. Почали більше вирощувати овочевих та техніч-
них культур. Зросла врожайність зернових.

В економічно розвинених країнах ефективність сільського
господарства досягалась за рахунок інтенсифікації. Викорис-
товувалися досягнення науково-технічного прогресу. Розвива-
лися механізація, електрифікація, хімізація виробництва.