Партизанський рух і підпілля під керівництвом КП(б)У в боротьбі проти фашизму (1941–1944 рр.)

Фашистський окупаційний режим в Україні виконував завдання забезпечення продовольством, матеріальними і людськими ресурсамипотреб німецької воєнної машини, придушення будь-якого опору місцевого населення, вивільнення від українських жителів шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на роботу до Німеччини "життєвого простору" для "арійської раси". Передбачалася колонізаціязначної частини окупованих українських земель, заселення районів німецькими переселенцями.

Проти політики геноциду в Україні наростав радянський партизанський рух. Він пройшов кілька етапів. Перший, "зародження і становлення", тривав від початку війни до кінця 1942 р. Для нього характерно збирання сил, визначення оптимальних організаційних форм і ефективних методів боротьби у ворожому тилу. Другий, "стабілізація", він тягнеться до середини 1943 р. Матеріальна допомога Великій землі, поява штабів партизанського руху дала змогу не тільки боронити власні бази, а й тримати під контролем цілі райони, поступово переходити до здійснення рейдових операцій. Третій – "активних наступальних дій", тривав до цілковитого розгрому німецьких окупантів. Для цього етапу характерні широкомасштабні диверсії, численні рейди в тилу противника, активна взаємодія з військами Червоної Армії, наступальна тактика бойових дій.

В Україні не було жодної області або району, де б не діяли підпільні обкоми, міськкоми, райкоми КП(б)У, Партизанські загони і з'єднання. Найбільші партизанські з'єднання очолили С. А. Ковпак, О. Ф. Федоров, М. І. Наумов, О. М.Сабуров та ін. Загальне керівництво партизанським рухом в Україні здійснював Український штаб партизанського руху на чолі з генералом Т. А. Строкачем. Організаторами підпілля на Дніпропетровщині були секретар підпільного обкому партії М. І. Сташков, міському партії Ю. Г.Савченко, Криворізького міському В. С. Снигірцев, Павлоградського А. П. Караванченко, Криничанського райкому В. С. Терещенко та ін. Серед підпільних молодіжних організацій найбільш відомі "Молода гвардія" (м. Краснодон) і "Партизанська іскра" (с. Кримки Миколаївської області)

За час війни всього партизанські формування провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км. У період 1941-1945 рр. у партизанських загонах і з'єднаннях налічувалося майже 180 тис. людей, 30% з них загинули.

Отже, в окупованих районах України радянський партизанський рух у своєму розвитку пройшов кілька етапів, від зародження до широкого розгортання і активного протистояння німецьким окупантам, створення центрального партизанського штабу, координація дій, матеріальна підтримка з Великої землі, застосування партизанами ефективних методів боротьби ("рейкова війна"). Значна підтримка з боку місцевого населення дали змогу партизанському руху перейти на якісно вищий щабель і перетворитися на найважливіший фактор війни, фактично на, справжній другий фронт.

53. Сталінградська битва (17 липня 1942 р. — 2 лютого 1943 p.), під час якої Німеччина та її союзники втратили 1,5 млн. осіб, тобто 1/4 усіх діючих на радянсько-німецькому фронті фашистських військ, стала не тільки початком корінного перелому в Другій світовій війні, а й початком визволення території України. Внаслідок розпочатого в ході Сталінградської битви контрнаступу вже 18 грудня 1942 р. було визволено перший український населений пункт — с. ПівнівкуМіловського району Ворошиловградської (Луганської) області.

Успішний наступ Червоної армії на широкому фронті продовжувався аж до лютого 1943 р. За цей час було визволено значну частину Донбасу і Харківщини. Завдяки операції «Зірка» радянські війська оволоділи Харковом. Проте ворог був ще дуже міцним і за будь-яку ціну намагався вирвати стратегічну ініціативу. Сконцентрувавши свої сили на південному заході від Харкова, він створив дві ударні групи з семи танкових та моторизованих дивізій («Мертва голова», «Адольф Гітлер», «Рейх» та ін.) і вдарив у фланги й тил радянських військ під командуванням М. Попова. 16 березня Харків знову було захоплено фашистами.

Розвиваючи успіх, війська Південно-Західного фронту (командуючий Р. Малиновський) на початку вересня визволили Донецьк і вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська. Війська Південного фронту (Ф. Толбухін) визволили Маріуполь і підійшли до Мелітополя. Війська Воронезького фронту (М. Ватутін) визволили Суми та вийшли до Дніпра в районі Переяслава-Хмельницького.

Визволити столицю України Сталін вимагав до річниці Жовтневої революції. Наступ було розпочато, і на світанку 6 листопада Київ було взято, але ціною величезних втрат. Помилки командування, нестача техніки та боєприпасів часто зумовлювали невиправдані людські жертви.

У січні 1944 р. майже 2,3-мільйонна Червона армія розпочала визволення Правобережної України та Криму. Успішне досягнення цієї мети значною мірою було забезпечене перемогою в січні—лютому під Корсунем-Шевченківським (німці втратили 55 тис. солдатів). 25 березня 1944 р. на 1009-й день війни війська 2-го Українського фронту вийшли на державний кордон з Румунією.

У січні 1944 р. майже 2,3-мільйонна Червона армія розпочала визволення Правобережної України та Криму. Успішне досягнення цієї мети значною мірою було забезпечене перемогою в січні—лютому під Корсунем-Шевченківським (німці втратили 55 тис. солдатів). 25 березня 1944 р. на 1009-й день війни війська 2-го Українського фронту вийшли на державний кордон з Румунією.

Як відомо, Закарпаття було відокремлене від радянської України творцями Версальської системи договорів 10 вересня 1919 р. і передане буржуазній Чехословаччині, а в 1939 р. його, як зазначалося, приєднала до себе Угорщина. У Мукачевому 22 листопада 1944 р. зібрався перший з’їзд Народних комітетів Закарпатської України, який прийняв рішення про вихід її зі складу Чехословаччини і возз’єднання з радянською Україною. Уряд Чехословаччини, визволеної від фашистського ярма, дав згоду на переговори про передачу Закарпаття Українській РСР. Вони завершились у Москві 29 червня 1945 р. підписанням договору, згідно з яким Закарпатська Україна включалася до складу Української РСР. Так завершився тривалий процес об’єднання українського народу в єдину державу.

Операція «Вісла»

28 квітня 1947 року почалася операція польського комуністичного режиму проти етнічних українців. Операція „Вісла” полягала в насильницькій депортації українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини, які до 1945 року належали Німеччині.
Переселення українців з їх етнічних територій, яке мало за умовами угоди з урядом Радянського Союзу носити виключно добровільний характер, проводилося найчастіше примусово та із застосуванням військової сили.

Переселення і масові репресивні акції польського уряду щодо українського цивільного населення викликали закономірну рішучу протидію національно-патріотичних сил - Української Повстанської Армії та націоналістичного підпілля Організації Українських Націоналістів, що становило серйозну загрозу для існування тоталітарного режиму в цілій Польщі. В цих умовах польська комуністична влада, продовжуючи свою антиукраїнську політику, вирішила повністю виселити українське населення з його етнічних земель і розпорошити українську національну меншину в Польщі.

Офіційним приводом до початку операції „Вісла” стала загибель 28 березня 1947 року в бою з відділом УПА заступника міністра оборони Польщі генерала К.Свєрчевського.

В цей же день керівництво Польщі прийняло рішення про цілковиту депортацію українського населення у новостворені на колишніх німецьких землях воєводства - Вроцлавське, Гданське, Ольштинське, Познанське і Щецінське.
28 квітня 1947 о 4.00 годині ранку шість польських дивізій та відділи Корпусу Безпеченьства Публічного (відділ безпеки) оточили місцевості, на яких компактно проживало українське населення. В цей же час відділи НКВС і чехословацької армії заблокували східні і південні кордони Польщі від Бреста до Нового Сончу.

Операція “Вісла” проводилась під безпосереднім керівництвом міністра оборони Польщі маршала Р.Жимерські та генерала С.Моссора.
Депортаційні заходи проходили в три етапи:

1-й - з 28 квітня до 15 червня 1947, коли проводиося виселення українців з повітів Лісно, Сянік, Перемишль, Ясло, Коросно, Любачів, Горлиці, Ярослав;

2-й - до 30 червня 1947, коли проводилося виселення українського населення з повітів Новий Сонч, Новий Тарг, ТомашівЛюбельський, Грубешів.

Протягом третього етапу (до кінця жовтня 1947) виселено українців з решти повітів Закерзоння.
На 31 липня 1947 року, за польськими даними, було переселено 140 575 осіб, ув'язнено в концтаборі Явожно 3800 чоловік, убито 655 чоловік, заарештовано 1466 членів українського руху Опору.