Світоглядні позиції, життєвий і творчий шлях О.Ольжича

Господь багатий нас благословив

Дарами, що нікому не відняті:

Любов і творчість, туга і пориви,

Відвага і вогонь самопосвяті!

У XX столітті українська поезія досягла світових вершин. І в цьому значна заслуга Олега Ольжича.

Визначальною рисою Олега Ольжича як людини його сучасники на­зивають одержимість. Причому ця риса виявила себе у рівній мірі і в поетичній, і в науковій, і в політичній діяльності людини-легенди, котра була відома відповідно під іменами: Ольжич, Кандиба, Кардаш.

Олег Ольжич — це літературний псевдонім сина Олександра Олеся (Кандиби). Народився він 8 липня 1907 року в місті Житомирі. Читати почав дуже рано — в два роки, а в п'ять — написав п'єсу на три дії. 1919 p., коли батько поїхав за кордон, Олег залишився з матір'ю біля Києва у Пущі-Водиці. Тут він навчався в школі, виявив хист до малювання, ліплення.

1923 року Олег з матір'ю їдуть до батька: спочатку — в Берлін, потім — до Чехо-Словаччини. Живуть у Празі, а згодом в с.Горні Черношіце неподалік чеської столиці. На матуральних курсах Українського громадського комітету Олег завершив середню освіту. Записався на на­вчання до трьох вищих шкіл — на філософський факультет Карлового університету, до Українського вищого педагогічного інституту імені М. Драгоманова на літературно-історичний відділ та до Українського вільного університету. 1930 р. за працю, присвячену неолітичній мальованій ке­раміці в Галичині, йому було присвоєно ступінь доктора археологічних наук. Дослідження молодого вченого високо оцінили чеські археологи.
1931 р. О. Кандиба стає співробітником Народного музею в Празі, 1932 р. — він співробітник Гарвардського університету (США). Бере участь у розкопках на Балканах; О. Ольжич — асистент в археологічному семі­нарі Українського вільного університету; співпрацює з музеєм наукового товариства імені Шевченка у Львові. Читає лекції; він учасник багатьох міжнародних конференцій; друкується в наукових збірниках, зокрема й іноземними мовами. До речі, О. Кандиба знав 9 європейських мов. Перша збірка «Рінь» (Львів, 1935 р.) представила громадськості поетично зрілого,
своєрідного митця, викликала багато відгуків у пресі. У збірці звучать мотиви слов'янської праісторії, античної Греції, Риму, «золотого віку» людської доби. Тут Кандиба-науковець вірний історичній тематиці Ольжича-поета. Один із талановитих представників празької школи, у збірці «Рінь» він постає як неокласик (поезії «Міф», «Монастир»,«Робітня»). Чи не найяскравіше історіософські ідеї втілює митець у поемі «Був же вік золотий», написаній гекзаметром, у якій відображене поетове ро­зуміння чотирьох основних епох історії людства: віку золотого, срібного, мідного і бронзового, коли:

Є незмінна земля, і усе на ній зміна невпинна.
Золоте — на світанні, за дня вітряного — срібляне.
Мідь розтоплена — озеро те ж в надвечірніх годинах.
І застигле залізо — вночі, у холодних туманах.

Наприкінці 30-х років О. Ольжич приходить до рішення активної бо­ротьби за національну ідею, оскільки передбачає в умовах суспільних катаклізмів виникнення можливостей для творення нової держави. Його політична діяльність розгортається в створеній 1937 р. під керівництвом полковника Є. Коновальця Культурній референтурі Проводу українських націоналістів. Ідеологічну платформу організації Олег Ольжич — її перший референт — викладає у праці «В авангарді героїчної боротьби», працює серед людей, організовує вечори, літературно-мистецькі читання, виста­ви, видання книг, що спрямовано на поглиблення знань з національної історії, на національне самопізнання. Серед активістів Культурної референтури — члени ОУН — Олена Теліга, Іван Ірлявський, активно допома­гають їм Улас Самчук, Оксана Лятуринська та інші.
У роки активізації національно-визвольних рухів, будучи керівником Культурної референтури ОУН, О. Ольжич водночас стає заступником Голови Проводу ОУН, полковника А. Мельника (1938—1939), перебуває в центрі подій в Закарпатській Україні у відстоюванні її від посягань ворогів, що наступали зусібіч, коли до цього єдиного острівця українсь­кої незалежності виявляли територіальні претензії Чехо-Словаччина, Польща, Румунія, Угорщина.
З короткотривалого ув'язнення в угорській в'язниці О. Ольжичу до­помагають вирватися друзі. Про боротьбу за Карпатську Україну митець розповів у впорядкованому ним документально-публіцистичному виданні «Карпатська Україна в боротьбі» та в нарисі «Вояки-будівничі».
1940 року в Празі виходить друга книга поета «Вежі», яку критики називають збіркою революційної лірики, з якої О. Ольжич постає неоромантиком, котрому характерні висока напруга почуттів, строга й лаконіч­на мова. Сучасне й майбутнє України болить поетові:

Товаришу, любий мій брате,
Дивися у вічі рабам.
Як будете так воювати —
Вкраїни не бачити вам.

Революційна лірика цієї збірки, за словами літературознавця Юрія Коваліва, «перейнята рвучкими ритмами та риторикою». Художній світ у ній представляє, за висловом літературознавця Миколи Неврлого, «пое­та виразно модерного, нової світоглядної формації».
Збірку «Вежі» склали поеми — «Городок. 1932» та «Незнаному воякові». Перша написана під враженням дійсних фактів про напад гру­пи української військової організації ОУН на пошту, щоб роздобути гроші для організації. Серед українців дана акція була сприйнята як помста польському урядові за знущання над українським населенням в 30-ті роки. Кілька осіб бойової групи було заарештовано. Польська влада, караючи їх, замінила смертний вирок довічним ув'язненням. Друга пое­ма, написана 1935 p., є своєрідним посланням, у якому поет висловлює свою віру у високу мету задля України, спрямовує патріотичну молодь до жертовності, до виконання святого обов'язку для своєї землі за най-екстремальніших обставин. Жертовність, «відчуття межової лінії, муж­ності на краю безодні» (М. Ільницький) об'єднують поеми збірки «Вежі» з творами «Ріні» та «Підзамчі», хоча за стилем і художніми засобами вони різняться.
Напередодні воєнних дій фашистів на Сході О. Ольжич переїздить до Кракова. Не маючи жодних ілюзій щодо фашистської Німеччини стосовно СРСР, він сподівався, що з падінням більшовицької імперії буде сприятливий шанс будівництва незалежної України. Голова Проводу Українських націоналістів призначає О. Ольжича керівником ОУН на Наддніпрянщині. Він приїжджає до Львова, опікується таємним пере­міщенням в Україну Культурної референтури і Комісії державного пла­нування. Під час перебування у рідному Житомирі щасливий випадок уберіг його від смерті від рук провокатора. До Києва О. Ольжич прибу­ває під чужим прізвищем відразу після того, як у місто у вересні 1941 р. увійшли фашистські війська. Спрямовує свою діяльність на організацію громадського, політичного життя в столиці, під його керівництвом по­чинають виходити газета «Українське слово», український літератур­ний журнал. Київський псевдонім О. Ольжича — Доктор. Першочерго­вим завданням цього періоду він вважав утворення Ради загальнона­ціонального характеру, яку мав очолити Агатангел Кримський. Однак його, як і інших майбутніх членів українського парламенту, арештувало НКВД, виявивши плани українських патріотів. Однак Українська Національна Рада все одно була створена за активної участі О. Ольжича. її головою став професор Микола Величківський, обраний на Установчих зборах 4 жовтня 1941 року. Активізується боротьба проти фашистів, УНРада випускає заклики до населення, оголошує протести, викриває суть фашизму через українську пресу. І от уже в листопаді 1941 р. окупаційна влада забороняє Українську Національну Раду, її установи, українську пресу. Відтепер вони продовжують боротьбу підпільно. 1942 р. були заарештовані й розстріляні гестапівцями у м. Києві у Бабиному
Яру одні з найактивніших учасників національно-визвольного руху — Олена Теліга, Михайло Теліга, Іван Ірлявський. У березні цього року О. Ольжич покидає Київ.
У січні 1944 р. гестапо повсюдно провело масові арешти, зокрема і серед членів ОУН. Було заарештовано і голову Проводу українських націоналістів Андрія Мельника. Віднині його обов'язки виконуватиме О. Ольжич. Він розумів, що шанси перемоги національного руху наприкінці війни були зведені нанівець: фашистська армія відступала, але наступала більшовицька, лідери якої так само, як і фашистської, були непримерен-ними противниками національно-державної української ідеї.
25 травня 1944 р. О. Ольжич був заарештований гестапівцями у Львові, під посиленою охороною відправлений до Берліна, а звідти — у конц­табір Заксенгаузен, що біля міста Оранієнбург. У цьому залізобетонно­му концтаборі-бункері фашисти тримали особливо небезпечних злочинців. Серед них, зокрема, був син Й. Сталіна Яків Джугашвілі. Проте найбільше тут сиділо українців, майже весь Провід ОУН — Бандера, Мельник, Стецько, Гарбусевич та інші. 9 червня 1944 року, не витримавши кату­вань, О. Ольжич помер, нічого не сказавши ні про своїх побратимів, ні про роботу в ОУН. А 22 липня у Празі помер Олександр Олесь, дізнав­шись про смерть сина.
Олег Ольжич вірив у майбутнє України, вірив, що її час прийде. Прагнув і в особистому залишити після себе слід. Так і сталося — 31 липня 1944 р. його дружина, Катерина Білецька, донька професора Леоніда Білецького, народила сина і назвала його по батькові — Олегом. У світ прийшов новий Олег Кандиба.
1946 року була видрукувана третя збірка О. Ольжича «Підзамчя», котра, як і перша, сповнена образів-символів, за допомогою яких автор проектував свою поетичну думку з подій минулих у сучасне, втілюючи романтичні мотиви у вишукану форму класичного вірша. За висловом М. Неврлого, у віршах «Підзамчя» простежується «гармонія думки й по­чуття, урівноваженість настрою, замилування не тільки до класичних тем і художніх засобів, але й до класичного спокою». Поет розмірковує над вічними цінностями, відкриває потребу внутрішнього спокою, душевної рівноваги (вірші «Шякунтала», «Голландський образ», «Алебастер», «По­роша» та ін.). Підзамчя — ремісниче передмістя Львова, куточок рідної землі, де кожен образ зворушує до глибини душі. Поетова уява сягає від історичних пракоренів Підзамчя до образів, навіяних світовою класикою. Інтимні мотиви у О. Ольжича — це, за влучним визначенням літературоз­навця Миколи Ільницького, «загадка любові, натяк, який можна витлумачувати по-різному, але який манитиме своєю незбагненністю й глибиною...»
Сьогодні Олег Ольжич — поет і громадянин, сподвижник національ­но-державної ідеї — приходить до читача, щоб по праву зайняти гідне місце серед духовних велетнів українського народу.