Основні цикли оригінальних сонетів Д.Павличка («Львівські сонети», «Білі сонети», «Сонети подільської осені»)

Літературна ситуація в Україні 20-х рр. була надзвичайно складною з огляду на співіснування і своєрідну взаємодію різних ідейно-стильових течій: безнадійно запізнілий символізм (Д. Загул, Я. Савченко, О. Слісаренко, М. Терещенко, П. Тичина, В. Ярошенко); футуризм (Кость Буревій, Г. Коляда, В. Поліщук, М. Семенко, Г. Шкурупій); неокласицизм (Освальд Бургардт, М. Драй-Хмара, М. Зеров, М.Рильський) тощо. Під їх пером сонет зазнав небувалого розквіту, але не надовго сонетна форма не вписувалася в “ліву” ідеологію. Неокласиків звинуватили в опозиції до радянської влади, в неприродності світовідчуття і пропаганді скорченої агонії буржуазії.

У судженнях дослідників тих років жанр сонета трактувався як буржуазний, аристократичний, що відбивав дрібні міщанські почуття. У газетних “сентенціях” безапеляційно заявляли, що “сонет обирають собі за зброю націонал-фашисти, ніцшеанствуючі естети й містики”, до яких насамперед зарахували неокласиків. Прибічників сонета стало вкрай мало. У художній і критичній літературі в цей період соціальна заангажованість мистецтва як філософсько-естетична проблема була вкрай звульгаризованою і по суті зведеною нанівець, що в художній практиці обернулося пануванням варварських, внутрішньо безкультурних форм апологетизації більшовицької влади, виявлених у дикому еклектизмі стилю епохи.

Поетичний світ Дмитра Павличка – надзвичайно яскравий і багатогранний, проте й складний, як і час, в який поет формувався, відбиток якого знаходимо і в сонетописанні (йдеться не про пряме, а про образно-емоційне його вираження). Уже на початку літературного шляху проявилася широчiнь інтересів й енергія молодого поета, його порив не тільки охопити події, розділені часом і географією, а й випробувати себе в різних жанрах.

Однією з улюблених поетичних форм Д. Павличка є сонет ("Львівські сонети", "Білі сонети", "Київські сонети", "Сонети подільської осені"). Сонетна творчість Д. Павличка надзвичайно різноманітна тематично: є тут і громадянська, і пейзажна лірика, значне місце належить інтимній ліриці. "Білі сонети" - незнане явище в українській поезії. Світова практика сонета має небагато прикладів такої форми - сонети без рими (М. Мур, Пабло Неруда). Павличкові "Білі сонети" доводять, що "талант може собі дозволити певні зриви правил". Саме з "білими сонетами" можна пов'язувати досить важливі зміни в поетичній манері Д. Павличка: збагачення образності за рахунок емоційної, психологічної неоднозначності слова, виявлення його глибоких підтекстів ("Кохання", "Сміх", "Вірність", "Нетерпеливість").

З’ясовано новаторство поета в розвитку древнього жанру, головним чином те нове, що повідав народові і світові поет у понад двох сотнях оригінальних сонетів, що ввійшли в цикли: “Львівські сонети” (1958), “Білі сонети” (1968), “Сонети подільської осені” (1973), “Київські сонети” (1978), кілька сонетів останньої збірки “Покаяннні псалми” (1994). Сонетне мислення Д. Павличка зазнавало змін, уточнювалося, оновлювалося й збагачувалося, як і його світогляд.

У процесі творчої практики Д. Павличка простежено відхилення “від самого себе” (В. Земляк) і повернення до першооснови, до самоствердження. Естетична платформа Д. Павличка значною мірою спиралася на досвід І.Франка і М.Рильського, могутня творча індивідуальність яких підказала йому своє, оригінальне і глибоке вирішення питань ідейного і творчого самовизначення. Поет виступав не лише як послiдовний практик i перекладач, а й як теоретик цього жанру. Знаменно, що перші сонети Дмитро Павличко написав 1956 року – після завершення кандидатської дисертації про сонети І. Франка (1955), повністю дотримуючись канонічних принципів будови сонета, викладених у теоретичних працях автора “Тюремних сонетів” та його художній практиці. Заримовану I. Франком дефініцію форми сонета, Д. Павличко назве “гарною, але не точною”, і доповнить свого вчителя встановленням звукової симетрії в катренах, “збуренням” її, чи, точніше витворенням з неї нового, асиметричного звукового малюнка в терцетах”.

Формуючись на традиціях своїх попередників, Д. Павличко вдало поєднував класичну форму з новим способом поетичного мислення, майстерність – з чітко окресленими стильовими обрисами і власним поетичним баченням; багатою метафоричністю, образними засобами, прийомами. Д. Павличко перший теоретично обґрунтував поняття сонета як 14-рядкової строфи і сонета як жанру і дав обидва їх зразки. Аналіз окремих циклiв (“Іван Франко”, “Віденські картини”, “Гранослов”), об’єднані одним ідейно-тематичним змістом, розміром та образами, 14-рядковою строфою, дозволяє зробити висновок про окрему групу сонета Д. Павличка як метажанру (сонета-поеми, сонета-дорожних записок, сонета-балади, сонета-притчі тощо). Та й сам Д. Павличко у передмові до “Світового сонета” практично підтверджує свою теоретичну тезу: “Сонет – найменший драматургійний жанр. Водночас залежно від потреби він може бути портретом або одою, інвективою або сповіддю, пейзажем або стислим філософським трактатом”.

Більшість сонетів Д. Павличка написані п’ятистопним ямбом. Та в сонеті “Шановний критику” поет, іронізуючи, вживає шестистопний ямб; порушує традиційне римування в катренах: замість перехресного чи кільцевого - монорими (притаманні переважно східній поезії): перший катрен – АААА; другий – ВВВВ; терцетне ж римування – традиційне, пов’язане однією спільною римою (ввг – ггд). Подібне римування у катренах спостерігається у “Сонеті” М.Вiнграновського – АААА – ВВВВ, С.Гординського (“Барви і лінії”, “Буруни”, “Слова на камені” та ін.).

Критичний пафос сонета Д. Павличка “Шановний критику...”, написаного 1957 року, перегукується з Франковим “Епілогом” та сонетом англійського поета ХІХ ст. Вордсворта “Не презирай сонета, критик”, якого перекладав Д. Павличко. У сонеті відбувається моральний суд ліричної особистості над своїм “Я”, як і над героями в інших творах, – безкомпромісний і нещадний.

Художня творчість Д. Павличка є найпереконливішим доказом того, що творчий розвиток традицій у мистецтві таїть у собі невичерпні можливості збагачення поетичної форми, яка вражає незвичайною багатоманітністю жанрово-композиційних різновидів сонета: медитативного розповідного; миттєво-ліричного осяяння; вибуху чуття, ліричного живопису, переживання-спогаду; дружнього послання тощо. Поет передає достойність, цінність цієї художньої форми, відповідно до своїх поглядiв на мистецтво, відтворюючи складний і суперечливий процес творіння сонетного жанру, який служить мистецтву, чистій і простій красі.

Зберігаючи вірність канонічній формі, Д. Павличко “омолоджує” її, накладаючи відбиток власної індивідуальності. Можна назвати найрізноманітніші типи композиційної організації і стильової структури сонета, та визначальною і принципово важливою якістю його поетики слiд вважати філігранність строгої форми і наповнення її новим змістом.

Як творча особистість і як громадянин, Д. Павличко вирізнявся сильним енергійним словом, причетністю до суспільного життя, що і визначило його новаторство. Його поезія – це вистраждана, пережита і переболена концепція поета і патріота, невіддільна від національно-культурних змагів народу. Звідси – таке багатство жанрових вирішень: тут і розгорнуті, багатофігурні панорами, і миттєві влучні замальовки, і пафосні, одові – чи то викривальні, чи то утверджуючі – строфи, і драматичні балади, і притчі, i елегійні освідчення, пісні і романси, сонети й рубаї, поеми і казки – аж до покаянних псалмів.

Форма сонета Д. Павличка вражає різноманітністю строфіки, метрики, ритміки. Тут маємо і канонічні сонети, октави, секстини, і цілком оригінальні строфічні побудови, і п’ятистопні білі ямби, що давали великий простір для думки та можливість використання ораторських і розмовних інтонацій, розмаїтих форм верлібру.

Звертання до морально-етичної проблематики розширювало і поглиблювало філософський струмінь у його поезії, зумовлювало необхідність використання езопової мови. Філософсько-естетичний компонент світогляду поета, який живиться знанням світової художньої практики, народної творчості, є найбільш органічним для творчого методу митця. Це основні вузли поетики письменника, які дають простір його уяві або сковують її.

Ідучи за прикладом свого вчителя, Д. Павличко вдається до своєрідного компонування циклу (“підциклу”) – по три (“Угорським комуністам”), по п’ять (“Іван Франко”), по десять (“Віденські картини”), по п’ятнадцять (“Гранослов”) сонетів. Як й I. Франко, Д. Павличко найчастіше вживає тематичний спосіб формування циклу (“Львівські сонети”, “Сонети подільської осені”); рідше – структурний (“Білі сонети”, “Гранослов”). Крім назви циклу, Д. Павличко дає заголовки й окремим сонетам, чим “порушує” канонічність жанру, назву якому, зазвичай, дає перша строфа (першого катрена), а в “Сонетах подільської осені”, “Білих сонетах” сама назва несе ідейне навантаження.

У доробку поета немає ні “безголовних сонетів” (без першого катрена), ні “хвостатих” (“сонет із кодою”, що має один або кілька зайвих рядків), ні “перевернутих” (терцети розміщені перед катреном або між ними), ні “кульгавих” (один рядок довший або коротший за інші)i т. п.. Д. Павличко не завжди дотримується правила канонічної системи римування, відповідно до якого перехресне римування в катренах змінюється кільцевим у терцетах і навпаки, а відтак, катрени об’єднані спільною римою (в основному кільцеве і перехресне римування). У терцетах воно дещо урізноманітнене: крім “італійського”, найбільш уживаного у поета ВГВ “ Г В Г, зустрічається характерне для раннього сонетописання АВАА-АВВ,ААВ-ВВГ; ААА-ВВВ; АВ=А; В=ГГ та iн. Така різноманітність римування як у катренах, так і терцетах, демонструє необмежену кількість положень у розташуванні рим, завдяки чому зникає “монотонія” у поезії, і твори набувають оригінального і неповторного звучання.

В основі більшості сонетів Д.Павличка лежить музичний принцип побудови. “Дзвінкість і точність” римування досягається пропорцією окситонних і парокситонних рим. У сонетному жанрі Д. Павличко - і лірик, і публіцист, і пейзажист, і філософ, і мораліст, і сатирик. Звідси – “тяжіння” чи то “зближення” сонета до різного виду літературних жанрів, взаємодія всіх родів його поезії і як результат – жанрові інваріанти: “сонет-байка”, “сонет-балада”, “сонет-притча”, “сонет-молитва” тощо. Деякі жанрові різновиди сонета використовували І. Франко (“Народна пісня” і “Котляревський”), Ян Коллар у поемі в сонетах “Дочка слави” (у блискучому перекладі Д.Павличка), Юліан Філіп (молдавський поет) у “Баладі польоту”, написаній у формі англійського сонета, що “складається з чотирнадцяти рядків і має всі ознаки міні-балади.

Цикл “Бiлi сонети”, в якому дотримуючись класичної традиції, Д. Павличко утвердив власну, застосовуючи новаторські елементи у структурі сонетної строфи. Нова форма не тiльки не порушила строгої архітектоніки класичного вірша, а й більш яскраво розкрила внутрішню конфліктність, що випливає з гармонійної стрункості побудови сонетів. Д. Павличко перший в українськiй лiтературi дав зразок бiлого сонета, хоч “розкований сонет” у світовій поезії був відомий. Головна прикмета “білих сонетів” полягає в зміні традиційної системи римування, що демонструє її нові естетичні можливості, у психологічно-філософській заангажованості змісту. “Я дозволив собі у “Білих сонетах” зберегти все, – зазначає автор,- крім римування. Чи вплинуло на зміст віршів те, що я відмовився римувати? Безперечно. Білий вірш мусить бути образніший. Вся його принада в метафорі і мислі”, мислі про сенс людського буття, про світ, місце і долю в ньому людини (“Жаль”, “Хліб”, “Міст”, “Мати”, “Хмарина” та под.).

З плином часу все більше помітно, як строга архітектоніка класичного вірша у Д.Павличка еволюціонувала з поєднанням нових тем, мотивів, прийомів, образних засобів: від головної істин. Поет вміє розглядати світ універсально, відчувати повноту громадянської публіцистичності до медитативно-філософських життя, прагнучи до осягнення найтонших виявів. Його поезія – індивідуально-конкретна. Людинолюбство і життєлюбство складають основу його світобачення, на якому лежить глибока печать народного духу.

Досконалість сонетної форми, технічна складність строфи приваблювали все нові й нові покоління поетів, якi хотiли випробувати свої сили в сонетному жанрі, щоб пройтися шляхами видатних художників і мислителів світу. “В різні епохи по-різному підходили до сонетної загадки, до її атомної драматургії. Але провідною настановою в кожного була гармонія любові, лад доброти, перемога людяності”,- точно й образно поділився метр сонетного жанру - Д. Павличко - з читачем “Світового сонета” (1983), підготовленого, осмисленого й вистражданого ним.

"Білі сонети" – явище новаторське в усіх відношеннях: і форми, і змісту. Цікаво, що серед білих сонетів є сонети про кохання ("Дружині", "Диво", "Прощання", "Лук", "Спогад", "Ревнощі", "Погляд", "Туга" та ін.), а от серед інтимних віршів дуже мало сонетів. Більше того, у збірці "Таємниця твого обличчя" жодного сонета немає.

У циклах «Львівські сонети», «Сонети подільської осені» простежується образний світ Д. Павличка, своєрідність стильового почерку поета, зокрема, звернення Павличка до жанру поетичного портрета (“Гранослов”). Образ М. Рильського у циклi виходить за межі поетичного портрета і набирає сили широкого узагальнення. Це образ доброчесного лицаря поезії, полум’яного патріота, сина своєї доби. Цикл пройнятий прагненням автора створити цілісний і динамічний рух складної емоції, повноти трагізму і життєствердження водночас.

Композиційною особливістю цього циклу є те, що нормативні засади класичного вірша у перших сонетах циклу порушені. Зокрема відбувається своєрідна “деканонізація тексту”. Павличко не вважав такою необхідністю у перших катренах ставити тему, потім її розвивати, а в терцетах виводити синтез з “протиріччям” і “вирішенням” або й взагалі оминав сонетний принцип теза-антитеза-синтез. Карбований павличківський сонет, ніби уярмлює каноном пристрасть, готову повсякчас прорватись з криком болю і горя.

Але в останніх сонетах циклу Д. Павличко, немов би збираючись з духом, створює особливі контрасти, де знову виявляється громадянська пристрасність поета.

1973року вийшла четверта збірка “Сонети подільської осені”. Раніше культивовані Д. Павличком емоційно-закличний тон, категоричність, тепер замінені “тривожно”-спокійним; на зміну гострій інвективі, ідейно-емоційній піднесеності приходять філософсько-ліричні медитації про сенс людського буття.

“Сонети подільської осені” писалися на Тернопільщині у селі Гущанки, а тому краєвиди, побут, почуття пов’язані з подільським краєм, а тема “наближення осені свого життя” – відбивала світовідчуття самого автора. Озвучення свого внутрішнього “я”, симфонічно-опукла інструментація найтонших душевних мотивів знайшли у збірці найкраще своє втілення.

Важливу функцію виконують i заголовки творів, що частково визначають не лише жанровий орієнтир циклу, а й тематичну різноплановість змісту. Поет звертається до таких матеріальних чинників повсякденного буття українського народу як “хліб”, “нива”, “земля”, “зерно” та iн., що є нерозривним у поєднанні з діалектично-психологічною сферою “зрілість”, “щастя”, “любов”, “бажання”.

“Сонети подільської осені” ілюструють виняткову майстерність Д. Павличка у творенні ліричного портрета: “Раби” Мікеланджело”, “Муса Джаліль”, “Юліус Фучек”, “Федеріко Гарсіа Лорка”, “Антуан де Сент-Екзюпері”, “Юрій Гагарін”, “Ернесто Че Гевара”, “Олександр Довженко”, “Галина Кальченко”.Реформуючи сонетну форму, поет постійно шукав нові засоби зображення, часто звертаючись до біблійних стилізацій як у змісті (тенденція до повчань, гнівні інвективи, жанр молитви, псалму тощо), так і на стильовому рівні, розв’язуючи в такий спосіб численні проблеми національного самовизначення України, як це робили письменники усіх віків.

Почуття, думка, життєва деталь перебувають в єдності, в русі, в діалектичних зіткненнях і боротьбі, з яких виростає ідея; “Сонети подільської осені” позначені віковими змінами автора, коли поезія народжується з мудрості, надихається багатим досвідом життя й нестримним потоком енергії. Частіше, ніж будь-коли, лірика Д. Павличка наближається до світу мистецтва пензля, черпаючи з нього, як з джерела, вміння відтворюватись у неповторно глибоких, змістовних і привабливо яскравих живописних образах.

Образне слово поета має дивовижну здатність поєднувати заземлену конкретику описів з силою думки, філософських узагальнень. У його мікросвіті вміщується макросвіт тисячолітньої культури, надаючи йому апозитивістської значущості. Від народу, від батька-матері та близьких йому обдарованих людей успадкував розвинене естетичне почуття, здоровий, благородний, естетичний смак; природжені глибинні нахили і здібності потім збагачувались і вдосконалювались, підносилися до рівня філософського образного мислення завдяки старанному навчанню у чудовій школі поетичної майстерності І. Франка і М. Рильського.

Сонетна школа майстрiв слова – I. Франка, М. Рильського, дала ґрунт не лише для теоретичної сонетної дiяльностi Д. Павличка, а невичерпнi глибини їх творчостi спонукали поета до створення оригiнальних сонетних циклiв (“Гранослов”, “Задивлений в будущину”), у яких, завдяки iндивiдуально-авторським роздумам, застосовано творчу спадщину митцiв класичної української лiтератури.

Використавши художні відкриття і філософські досягнення своїх попередників, здобутки сучасникiв, Д. Павличко модифiкував жанр сонета, збагативши композицiйно-стильовi та виражальнi засоби, урiзноманiтнив жанротворчу структуру сонета. Д. Павличко створив новий поетичний вираз в українському словi, який акумулював у собi свiтогляднi переконання, iндивiдуальну манеру та особистiсть творця, нацiональну своєрiднiсть i сам процес художнього освоєння та органiзацiї життєвого матерiалу. Відзначається незаперечна жанрова системність сонетного доробку Д. Павличка. Кожен сонет має свою структурну ціліснiсть і змістовну завершеність. Поет домігся якісно нового рівня художнього синтезу, стрункості, різноманітності, виразності і поетичної грації образного світу. Він випробував різноманітні сюжетно-композиційні варіанти, ритміку і пафос, оновлюючи і збагачуючи сонетний жанр.

Сонети Д. Павличка – це величезний світ духовних зацікавлень, високих поривів душі, гармонійного єднання з буттям і людьми. Обшири духовно-мистецьких інтересів поета майже неосяжні. Розгляд жанру сонета в художній системі, у взаємозв’язку з іншими складниками історико-літературного процесу дає найвірогіднішу картину еволюційного розвитку жанру, виявляє новаторську суть індивідуального стилю Д. Павличка. І хоч він категорично відкидав трактування сонета як “носія” певного стилю, що звужує ідеологічні права жанру, “зачиняв” його в загороді певної епохи чи певного індивідуального феномена, саме порушення канонів сонетної форми, а то й кардинальна їх зміна – і є невід’ємною ознакою індивідуального стилю Д. Павличка.