Прозова та драматична спадщина О.Олеся

Олександр Олесь — талант особливої драматичної напруги і глибини. Досить вчитатися в гнівні інвективи Олександра Олеся, спрямовані проти ненависного царського режиму, і вжитися в емоційно бурхливі поетичні переживання нової — Лютневої — революції, щоб переконатися, яким тонким інструментарієм відчуття і відтворення суспільних настроїв він володів. Закономірно, що з-під його пера з'явилася і низка драматичних етюдів — "Злотна нитка", "По дорозі в казку", "Над Дніпром", "Трагедія серця", "Ніч на полонині".

У драматичних творах Олеся ще виразніше, ніж у поезії, проявилась неоромантична концепція.

Поетика пророцтв була невід'ємною частиною театру епохи модерну. А особливо театру символізму, який в українській драматургії найширше представлений етюдами Олександра Олеся (1878—1944). Найвідоміший з них — "По дорозі в Казку" (1914). Цією драматичною поемою Олесь вступає в полеміку з популярним російським текстом Максима Горького. Мається на увазі "Легенда про Данко", що відокремилась від конкретної художньої реальності та претендувала на роль девізу для радикальної інтелігенції не тільки Росії, а й України. Хоча тема романтичного героя, який намагається вивести людство із темряви до світла, не є специфічною особливістю поетики модерна, але саме в цей період ця староромантична тема набувала профетичного забарвлення. У казці "буревісника російської революції* романтичний герой гине, розтоптаний юрбою, що поривається уперед до "світлого майбутнього". Зауважимо, що категорія майбутнього — філософська, етична, естетична — була принципово важливою для епохи модерну і вивищувалася над категорією сучасності. Цей драматичний етюд, як і інші, має сюжетно-образну спільність з драматургією М. Метерлінка, Г. Гауптмана, Лесі Українки, Я. Райніса, з романтичними творами М. Горького.

Юнак, герой драматичного етюду "По дорозі в Казку", веде юрбу безвольних людей з темного лісу в напрямі сонячної країни. Він один здатен визначати дорогу по червоних маках, що виросли з крові його попередників. Розкривши груди, проламує він шлях юрбі, але за кілька кроків до мети на мить занепадає духом, піддається сумнівам щодо вірності напряму — і цього достатньо, щоб натовп розчарувався в обожнюваному героєві і повернув назад.

У Олександра Олеся юрба повертає назад, у ліс, на болото, не дійшовши трохи до галявини, звідки вже було видно чарівну й прекрасну Країну Казку.

Юрба про це так ніколи й не дізналася. Герой, замордований тими, кого хотів вивести до Казки, помирає, але бачить з узлісся наочно свою мрію. До нього підходить хлопчик, який справді живе в Казці. За О. Олесем, Казка — не для всіх. Принаймні, не для тої жорстокої та темної юрби, що постає як об'єкт творчої активності героя. Висновок поета песимістичний: доки Людина залишається темною та жорстокою, марно шукати шляху до Країни Казки. Чинники світового зла — не в умовах життя, як за "Легендою про Данко", а всередині людини. І, водночас, фінал, драматичної поеми О. Олеся полишає світле враження, бо Країна Казка виявляється існуючою цілком реально, на відміну від досить абстрагованого майбутнього в легенді російського письменника.

"По дорозі в Казку" за своєю неоромантичною стилістикою відрізняється від інших драматичних етюдів О. Олеся, типових для символістського театру, — "Три світлі ватри", "Танок життя" та інші. Символістські етюди поета, хоча й мали сценічну історію, але залишилися певною мірою експериментом, спробою використання новітніх європейських стильових течій модерну на українському ґрунті.

Разом із "Лісовою піснею" Лесі Українки, "По дорозі в Казку" О. Олеся, написаними майже одночасно, утворює своєрідну "трилогію" української п'єси пізнього модерну з характерною для останнього тенденцією до міфологізації дійсності й тому може вважатися зразком пост символістської дійсності в українській культурі.

Жанрове визначення драматичний етюд вказує і на спосіб опрацювання драматургічного матеріалу, в основі якого — психологічне розв’язання вибухової напруженості ситуації, сконденсованої у часопросторових межах ("Осінь", "На свій шлях" Олександра Олеся). Прикметно, що драматург почасти додавав до жанрового означення ще й вказівку на фольклорне джерело, адаптоване у тексті (дума-п’єса Олександра Олеся "Хвесько Андибер").

Лаконічна форма одноактового етюду сприяла й тому, що в нього закладався шаржево-алегоричний посил. Досить згадати шарж Олександра Олеся "Патріот.

У порубіжний період в драматичних творах Олександра Олеся помітна спроба на основі мелодраматичної (драматичної) фабули створити екзистенційну або символістську драму (трагедію), яка іноді зберігала символістську багатовимірність прочитання, іноді алегоризувалась в сприйнятті завдяки прозорості механізмів віднесень, кодів відчитування, аналогій і т.п. Але передусім у такій драмі, що може бути означена як квазітрагедія, відверто переважає авторська суб’єктивність, явлена у властивому цій драмі ліризмі. Жанрова ознака (у даному випадку вимоги трагедійної інтерпретації) слугує вказівкою на авторську позицію і скеровує глядацьку рецепцію. Але у багатьох випадках відчутно опір самого тексту певній жанровій прагматиці. Спостерігається невідповідність певних жанрових ознак тексту свідомій авторській стратегії. Тому і виходило, що навіть попри заявлений самим драматургом жанр трагедії ("Вилітали орли" О. Олеся.) п’єси не сприймалися як трагедії.

За спостереженнями О. Журчевої, у подібних п’єсах утворюється своєрідна "надбудова", "...мобілізовано арсенал засобів, за допомогою яких у рамках п’єси виявляється власне авторське "я". Зауважимо, що вслід за дослідниками (М. Берковським, І. Шкунаєвою) О. Журчева розрізняє у "новій" екзистенційно-символістській драмі план підтексту, а в умовно алегоричній драмі, в якій герої позбавлені індивідуалізації (такій, як "По дорозі в казку" Олександра Олеся), можливий план "надтексту". Такий "надтекст" активізує в уяві глядача (читача) культурний контекст, відкриває полемічність тексту, іронію, "контекстуальну несумісність". Ремінісценції та алюзії, відрефлектовані як "чуже слово" в драматичній дії п’єси, спрямовані на збудження культурної пам’яті читача, утворювали семантичну надбудову, той "смисловий айсберг", завдяки якому "...сюжет твору набував неоднозначної рецепції".

Всеохопність і "повсюдна присутність" такого "надтексту" чи "підтексту" пояснюється розчиненням відрефлектованого авторською свідомістю "чужого слова" у висловленні персонажів та загалом у всій системі вербальних та невербальних засобів драми. Це створювало характерну для порубіжної доби полемічність, що впливала не лише на специфіку художнього стилю, але і на жанрове сприймання творів.

П’єси, написані в еміграції. Так, у п'єсах О. Олеся йдеться про загрозу, яка прикрита маскою "нове життя". У драмі "Земля обітована" (1935) письменник знову повертається до теми країни Казки. На цей раз уже в жанрі політичної п'єси. Чарівною країною видається героєві п'єси, літератору Шумицькому, Країна Рад. З вірою в цю агітаційну казку він переїздить із родиною з Галичини до Наддніпрянської України, де згодом потрапляє під репресії 1934 р. й трагічно гине разом із дружиною та синами. Останні сторінки драми, сильніші, досконаліші, в порівнянні з усім твором, нагадують "Народного Малахія" М. Куліша. Герой втрачає розум, але його монологи напрочуд дивно поєднують формальну логіку бюрократично-радянського мовлення (мова декретів) з повним нерозумінням того, що коїться навкруги (а навкруги, як і у Куліша — Смерть). Насильство в О. Олеся спирається на фанатизм жертви.

Остання з п'єс О. Олеся "Ніч на полонині" (1941) ніби завершує не тільки творчість видатного українського майстра, а й цілий період в українській драматургії. У цій драматичній поемі О. Олесь знову повертається до тем та мотивів своєї ранньої п'єси "Над Дніпром" (1911). Але це водночас і останній акорд української філософської драми першої половини XX ст. Головним героєм у поемі "Ніч на полонині" є Іван, молодий вівчар. Діє тут Мавка, але це вже не беззахисна поетична героїня, це образ, який у волинському фольклорі постає як символ Смерті, істота, що несе загибель. Через насильство та смерть до примари майбутнього щастя йде саме жінка, яка носить під серцем дитину, чого не було в Лесі Українки. І від того страшний натуралістичний образ фольклорної Мавки доповнюється рисами культури (чи антикультури) XX ст.: загибель несе майбутня мати, яка одвіку дарує життя, а не вбиває. Камерний сюжет, форма сновидіння, любовні перипетії немов віддаляють читача од сучасних автору проблем. Але в такий спосіб вирішується чи не найболючіше для першої половини сторіччя питання — про неприпустимість насильства на шляхах людського поступу.

Відомий Олександр Олесь і як талановитий перекладач ("Пісня про Гайявату" Г. Лонгфелло, казки В. Гауфа, ліричні твори поетів багатьох країн).

Герої драматичних творів Олеся синтезують духовний потенціал, видобутий із міфології, з образного переосмислення могутніх сил природи, поривання їх творця до ідеалу, краси, гармонії. Але як часто митець розпинає себе на хресті сумнівів і розчарувань! Дійсність повсякчасно вносила дисгармонію і в його особисте життя, і в ті вимірювані, сповідуванні ідеали, в ім'я здобуття яких він творив і жив. Найперші після полишення батьківщини розчарування пов'язані зі спогляданням емігрантського побуту і мізерного політикування.

 

Вони зійшлися, небораки,

В ім'я найвищої мети,

Щоб всім єдиним фронтом йти,

І перегризлись, як собаки,

Пересварились, як коти,

І розповзлися знов, як раки.

Треба було мати велику мужність, громадянську відвагу, аби із таким сарказмом знеславити своїх земляків, які товпляться по чужих містах Європи, політикують, лаються, розкошують і бідують... Невдовзі ця збірка вийшла на Радянській Україні під назвою "Емігрантська перезва".

Олександр Олесь не шкодує і себе, розчарованого, зневіреного, — то намагається виправдати свій крок бодай перед власною совістю, то впадає у відчай:

 

О, недурно в скорботах ми плачемо

На вигнанні в холодних світах,

Ми своєї землі не побачимо...

Тільки, може, у мріях, у снах.

І чому по світах ми блукаємо,

І який ми спокутуєм гріх,

Ми ніколи до суду не взнаємо

Від людей ні чужих, ні своїх!

110 років минуло з дня народження видатного українського літератора — творця класичних мистецьких шедеврів української поезії. Як тільки зринала хоча б маленька можливість донести їх до українського народу, з'являлися книги, підготовлені Максимом Рильським, котрий вважав, що "поет Олександр Олесь посідає певне місце в історії нашої культури", Олегом Бабишкіним, Борисом Буряком, Юрієм Мельничуком, Василем Яременком та іншими дослідниками.

У видавництві "Дніпро" вийшло найповніше — двотомне — видання його творів. Упорядник і автор передмови Р. Радишевський включив до цього видання ненадруковану шосту книгу його поезій, розшукав близько 600 неопублікованих віршів О. Олеся, розкиданих по записниках і рукописних збірках. Його архів величезний. Понад три тисячі одиниць збереження налічує фонд Олександра Олеся в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР ім. В. Вернадського. Велика частина архіву є десь у Празі. Дослідження творчої спадщини видатного майстра слова тільки розпочинається. Поет повертається на батьківщину, до рідного народу. І ми сьогодні віримо, що доля творчої спадщини Олександра Олеся буде щасливішою, ніж його особиста доля.