Варто зауважити (тезисно) про виникнення та еволюція ПКП

Загальноприйнятні педагогічні традиції свідчать про виникнення конституційної ери з появою перших писаних конституцій (США у 1787 р., Польщі та Франції – 1791 р.). Відповідно формування конституційного права розпочалося на зламі XVIII і XIX століть. Запізніле оформлення галузі пов’язане зі специфікою та соціальним призначенням конституційного права, якому належало убезпечити і захистити інтереси, права людини та громадянина. В умовах панування абсолютизму можливість формування особливої системи норм, які мали обмежити цю владу, була майже виключена. (!!!) Тільки повалення абсолютизму, деспотії, тоталітаризму створюють реальні передумови для формування конституційного права.

Стародавній Греції та Риму були характерні такі поняття – демократія, конституція, фундаментальний закон.

Важливе значення мали ухвалення:

Велика Хартія Вольностей 1215 р., Хабеас Корпус акт 1679 р.

Декларації про незалежність 1776 р. та Декларації прав людини та громадянина 1791 р. В Американській декларації вперше на нормативному рівні зафіксовано положення про те, що народ є джерелом влади, і що сама влада та уряд мають право на існування тільки, якщо це відповідає волі та інтересам громадян. Така історична ретроспектива дозволяє говорити про те, що головною тенденцією в еволюції національного законодавства була і залишається всезростаюча демократизація, розширення сфери дії та кола суб’єктів, які користуються конституційним захистом. На сучасному етапі на перший план висуваються проблеми, пов’язані з гарантією захисту та реалізацією прав і свобод особи.

Предметом К.П. є відносини між особою, суспільством та державою, що складаються на основі та у зв’язку зі здійсненням державної влади.

Предметом науки конституційного (державного) пра­ва зарубіжних країн є державне право конкретних країн або, іншими словами, національні державно-правові системи, до­сліджувані як в аналітичному, так і в синтетичному аспектах. Предметом науки конституційного (державного) права за­рубіжних країн є державне право конкретних країн. Тому га­лузі права, яка б називалася "Державне право зарубіжних країн", не існує. У рамках цієї дисципліни розглядається конституційне право тієї або іншої країни, а в кожній з них — своє (американське, німецьке тощо).

Державне право в кожній країні є основною, головною га­луззю національної системи права.

Конституційне право закріплює основні принци­пи (принципи – загальні засади, в яких знаходять правове відображення найбільш важливі демократичні цінності людської цивілізації, відповідно до яких будується вся система правових норм) народного суверенітету (ст. й К.Італії, ст.3 К.Франції), народного представництва (ст. К.Нідерландів), розподілу влад та верховенства парламенту, рівності всіх перед законом, панування права, невідчуженості права тощо. Ця галузь закріп­лює також механізми політичної влади, її організацію та фор­ми здійснення. Конституційне право закріплює державну організацію влади, що максимально відповідає конкретним історичним умовам розвитку цієї країни, визначає основи інших її галузей — адміністративного, фінансового, криміналь­ного, цивільного тощо.

 

Об'єкти і суб'єкти галузі ПКП.

Виокремивши предмет консти­туційно-правового регулювання, можемо назвати його об'єкти. Об'єкт державно-правових відносин — це явище, матеріаль­на або духовна реальність, із приводу якої складаються, буду­ються відносини, регульовані конституційним (державним) пра­вом. Учасники цих відносин мають інтерес, пов'язаний з кон­кретними об'єктами, і у зв'язку з цим реалізують свої повнова­ження, обов'язки, дотримуються заборон або порушують їх.

Об'єктами державно-правових відносин можна вважати різноманітні явища. Такими об'єктами є: територія, кордони, державна символіка, столиця, бюджет, діяльність партій тощо.

Основним об'єктом слід вва­жати політичну владу, оскільки кожен їх учасник має прямий або непрямий інтерес, пов'язаний із владою. Він зацікавлений у застосуванні влади певним чином або в тому, щоб по можли­вості відсторонитися від неї.

До них належать: найважливіші принципи функціонування держави (народоправства, демократії, соціальної політики); вищі органи державної влади (форма правління, глава держа­ви, парламент, уряд, їхня компетенція і строки повноважень); інститути, що становлять конституційно-правовий статус осо­би (громадянство, права і свободи людини, конституційні обо­в'язки громадян); виборче право (порядок організації та про­ведення виборів вищих посадових осіб і представницьких органів, а також референдумів); символіка держави (герб, пра­пор, гімн, іноді девіз держави); адміністративно-територіаль­ний устрій (форма державного устрою, автономія, статус тери­торіальних одиниць і їх відносини з центром); організація су­дової влади, місцеве управління та самоврядування. Крім того, багато конституцій регулюють питання економіки (закріплен­ня приватної власності та принципів ринкового господарюван­ня), ідеологічного життя (фіксація плюралізму або закріплен­ня якої-небудь домінуючої ідеології), міжнаціональних відно­син і офіційної мови. Поділ конституційного (державного) права на окремі інститути визначає систему курсу державного права зарубіжних країн.

Суб'єкти державно-правових відносин — це особи, співто­вариства, установи, що беруть участь у діяльності, пов'язаній із політичною владою, і мають права, повноваження, обтяжені обов'язками й заборонами. Суб'єктамидержавно-правових відносин є центральні органи державної влади й управління, органи конституційно­го нагляду, національні спільноти, суб'єкти федерації, місцеві органи державної влади й муніципалітети, депутати централь­них і місцевих представницьких установ, окремі індивіди. У деяких країнах ними мо­жуть бути центральні та місцеві партійні органи. До суб'єктів державно-правових відносин належать такі:

1. Держава, що може виступати як політичний інститут (носій влади) і юридична особа (наприклад, у випадку участі держави в судовому процесі, коли її дії оскаржуються).

2. Народ (нація), що користується власним правом на вла­ду, — суверенітетом. Якщо це право не закріплене за народом, його не можна розглядати як сторону, що бере участь у дер­жавно-правових відносинах. Співтовариство, що не володіє су­веренітетом, є не суб'єктом, а об'єктом владних впливів.

3. Етнічні групи, національні громади, так звані корінні народи, за якими можуть бути визнані особливі права, умови участі в політичному процесі, автономія.

4. Монарх — особа, що володіє суверенітетом, власним пра­вом на владу.

5. Громадські, релігійні об'єднання (асоціації).

6. Громадяни або піддані, які беруть участь у відносинах, пов'язаних із формуванням виборних органів влади, мають політичні права так само як і мають обов'язки.

7. Іноземні громадяни й особи без громадянства, піддані в абсолютних монархіях. Ці особи не мають формальних прав на участь у національному політичному процесі, але виконують державно-правові обов'язки. Стосовно цієї категорії су­б'єктів держава визнає і захищає права, що мають приватний характер.

8. Депутати вищих і територіальних представницьких органів.

9. Суб'єкти федерації, адміністративно-територіальні оди­ниці, місцеві співтовариства та їхні органи самоврядування (муніципалітети).

10. Іноземні держави та міжнародні організації.

 

Доцільно декілька слів сказати і про методи порівняльного конституційного права:

- зобов’язання – передбачає необхідність виконати норму права. У такій формі закріплюється більшість конституційно-правових відносин. Пр.: «Уряд повинен отримати довіру палат».

- заборона – передбачає необхідність утримуватися від вчинення дій, не дозволених нормою права. Пр.: Свобода думки та совісті не повинна порушуватись».

- дозвіл – передбачає можливість використати у разі потреби, необхідну норму права. Пр.: До промульгації Президент може один раз вимагати перегляду закону Парламентом».

Функції ПКП.

Функції права – основні напрямки правового впливу на суспільні відносини з метою їх упорядкування.

Прогностич­на функція полягає в тому, що наука державного права зару­біжних країн виховує здатність оцінювати й обґрунтовано про­гнозувати державно-правовий розвиток. Вивчення цієї науки дає змогу передбачати зміни в системі державних органів і ус­танов, моделювати поведінку політичних лідерів і депутатів, прогнозувати наслідки пропонованих ними рішень.

Прикладна функція. Конституційна реформа в країнах СНД, включаючи Україну, є значною мірою процесом і резуль­татом запозичення з державно-правових систем США, Франції, Німеччини, Скандинавії. Отже, знання про державне право цих та інших країн дають реальну користь, дозволяють засто­совувати сформовану за кордоном і випробувану часом прак­тику.

Поінформованість у галузі іноземного державного права є практично корисною й у тому розумінні, що допомагає роз­пізнати політичну сутність державних діячів і партій, зміст їхніх програм і вчинків.

Комунікаційна функція. Контакти з іноземними держава­ми, їхніми представниками, міжнародна взаємодія у сфері пра­ва породжують попит на фахівців, спроможних юридичне ко­ректно діяти в умовах закордонних правових систем. Державознавство полегшує спілкування (комунікацію), взаєморозу­міння з представниками зарубіжних країн, змушує зважати на наявні розбіжності. Зміст вивчення державного права зару­біжних країн не вичерпується практичними цілями. Діяль­ність багатьох юристів прямо не пов'язана із закордонним правом, але повноцінна юридична освіта неможлива без таких дисциплін, як історія, теорія, філософія права, державне пра­во зарубіжних країн тощо. Ці дисципліни — необхідна части­на юридичної освіченості.

Наука державного права зарубіжних країн виконує пізна­вальну функцію, сприяє здобуттю повноцінної юридичної освіти.

Окрім цього, існують ще спеціально-соціальні (юридичні) функції:

Регулятивна функція. Функція упорядкування суспільних відносин, визначення лінії поведінки людей, наділення їх певними правами та обов’язками.

Охоронна функція. Ф. встановлення та гарантування державою заходів юридичного захисту та юридичної відповідальності, порядку їх покладання та виконання, яка має на меті витиснення шкідливих для суспільства відносин та охорону позитивних відносин.

(Додатково) Методологічною основою науки конституційного (держав­ного) права зарубіжних країн є філософія та її загальні методи пізнання. Серед них можна виокремити діалектичний, матері­алістичний та ін.

Діалектичний метод передбачає вивчення державно-пра­вових явищ у розвитку та взаємозв'язку між собою та з інши­ми явищами.

Матеріалістичний метод ґрунтується на визнанні пер­винності буття, а не свідомості; цей метод означає, що причи­ни всіх державно-правових явищ слід шукати в матеріальних умовах життя людей.

Разом із тим є низка інших методів, які ми відносимо до часткових. Основним таким методом вивчення конституцій­ного (державного) права зарубіжних країн став порівняльний аналіз.

Метод порівняльного аналізу полягає в тому, щоб вияви­ти і дослідити загальні й особливі елементи державного ладу, спільні риси та розбіжності між політико-правовими інститутами, установами та процедурами, їхні переваги та недоліки, умови, в яких вони виявляються. Характерний результат по­рівняльного аналізу — класифікація, типологія, яка є перекон­ливою і може бути корисною за умови, що вона ґрунтується на достовірних відомостях про державне право.

 

Джерела ПКП.

Джерела конституційного (державного) права – це вихідні від держави або визнані нею офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які надають їм юридичного, загальнообов’язкового значення.

Це результат правотворчості публічних органів та безпосередньо на народу. У правовій доктрині під джерелами права розуміються зовнішні форми вираження права.

Джерела є надзви­чайно різноманітними за формою і значенням у правовому ре­гулюванні здійснення державної влади. Це визначає склад­ний, а часом і суперечливий характер самого конституційно­го права.

Існують такі джерела:

нормативно-правовий акт (офіційний акт-документ компетентних органів, що містить норми права, забезпечувані державою (конституція, закони, укази, постанови)). Є основним джерелом права більшості країн. Серед нормативно-правових актів — джерел конституційного (державного) права, безумов­но, домінуючі позиції належать законодавчим актам. У переважній більшості держав (за винятком країн загаль­ного права) основний масив джерел конституційного права ста­новлять нормативні правові акти. Конституція – основний закон держави. Конституції, конституційні й органічні закони завжди в повному обсязі є джерелами державного права, а звичайні за­кони — або в повному обсязі, або частково, залежно від наяв­ності в них державно-правових норм. Найважливіші норми державного права містяться у звичайних парламентських за­конах.

Так звані референдарні закони становлять окрему катего­рію законів, прийнятих у результаті референдуму. У більшості випадків їм надають особливого юридичного значення. Наприклад, закон, прийнятий на референдумі, не є підконтроль­ним французькій Конституційній раді.

Надзвичайні закони. Відповідно до самої конституції ці за­кони можуть відступати від її положень, але приймаються лише на короткий строк, як правило, на кілька місяців, хоча й із правом парламенту продовжити цей строк.

Акти глави держави, уряду, урядових та інших державних органів — це різноманітні укази, декрети, постанови, норма­тивні акти урядів, а іноді й відомств (ордонанси, декрети й по­станови) тощо, причому часто ці акти докорінно змінюють по­рядок застосування конституції. Такими є укази і декрети про введення надзвичайного стану, які, як правило, супроводжують­ся припиненням дії конституційних прав і свобод, конститу­ційних і процесуальних гарантій недоторканності особи та ін.

- правовий прецедент (акт-документ, що містить нові норми права в результаті вирішення конкретної юридичної справи судовим або адміністративним органом, якій надається обов’язкове значення при вирішенні подібних справ у майбутньому);

- нормативно-правовий договір (спільний акт-документ, що містить нові норми права, які встановлюються за взаємною домовленістю між правотворчими суб’єктами, тобто результат дво- або багатосторонньої угоди.)

- правовий звичай – акт-документ, що містить норми-звичаї (правила поведінки, які склалися в результаті багаторазового повторення людьми певних дій), які санкціоновані державою та забезпечуються нею. Правовий звичай – найстародавніше джерело права, він історично і фактично передував закону.

- правова доктрина (акт, що містить концептуально оформлені ідеї, принципи, розроблені вченими з метою, удосконалення законодавства, усвідомлені суспільством та визнані державою як обов’язкові). Правова доктрина служить безпосереднім джерелом права в англо-американській системі права: при вирішенні справи судді посилаються на праці вчених.

релігійно-правова норма (акт, що містить канон або іншу релігійну норму, яка санкціонується державою для надання їй загальнообов’язкового начення та забезпечується нею). В Ізраїлі прин­ципи державного будівництва ґрунтуються на Торі. У мусуль­манських країнах діє положення про те, що конституцією пра­вовірних є Коран. Якщо в ісламських державах і приймається конституція, то вона вважається такою, що стоїть нижче за Коран. До середини минулого століття у світі існували ще дві релігійні правові системи — індо-буддійська й китайсько-кон-фуціанська (хоча в точному значенні слова конфуціанське вчення релігією не є). Однак в Індії була сприйнята ціла низка європейських, насамперед англійських, юридичних прин­ципів. У Китаї наприкінці 40-х – на початку 50-х pp. XX ст. фактично було рецепійовано радянське право. Сам факт прий­няття та дії конституцій у державах різних правових систем означає зближення цих систем із романо-германським правом.;

міжнародно-правовий акт (спільний акт двох або більше держав, що містить норми права про встановлення, зміну або припинення прав і обов’язків у різних відносинах між ними). З санкції держави такий акт поширюється на всю територію, стає частиною законодавства. Міжнародні договори(пакти, конвенції) є джерелами державного права у ви­падках, коли регулюють конституційні проблеми і передбача­ють їхнє безпосереднє застосування. Наприклад, Європейська конвенція про права людини.

Конституційному праві зарубіжних країн притаманні деякі специфічні особливості, що стають особливо помітними в ос­таннє десятиліття. Зокрема, йдеться, по-перше, про такі яви­ща, як визнання джерелом права загальних принципів права, і, по-друге, про таке, що постійно зростає, значення норм, ство­рюваних поза межами національної держави, і навіть не зав­жди за її вирішальною участю, але обов'язкових для тієї або іншої конкретної держави.

В останньому випадку йдеться не лише про міжнародно-пра­вові акти, а про формування нових правових систем, таких як європейське право (право Європейського Співтовариства) або право Ради Європи. Право ЄС, маючи національний характер, інкорпорується в національні правові системи держав — учас­ниць відповідних інтеграційних об'єднань. Норми цього пра­ва прямо стосуються норм права, створюваних самою націо­нальною державою.

Додатково:

- У державах тоталітарного соціалізму (Китайська Народна Республіка, В'єтнам, Лаос, Північна Корея, Куба) найважли­вішими джерелами конституційного права фактично є програ­ми правлячих партій, твори класиків марксизму-ленінізму, документи, прийняті керівними партійними органами.

- Звичайні парламентські закони іноді вступають у супе­речність із конституцією. Як приклад, можна послатися на закон про контроль комуні­стичної діяльності в США, які становили пряме порушення конституції (їхню дію згодом було припинено).

Зазначені акти слугують джерелами конституційного (дер­жавного) права лише в тій частині, в якій містять його норми. Між ними є певна субординація: нормативні акти нижчих дер­жавних органів не повинні суперечити актам вищих. Норма­тивні акти глави держави й уряду мають найбільш широку сферу дії.

· У Франції, наприклад, президентські ордонанси, юридич­не прирівняні за обов'язковою силою до парламентських актів, відіграють роль найважливіших джерел державного права. Так, 13 жовтня 1958 р. у Франції спеціальним ордонансом було введено мажоритарну уніномінальну систему з двома турами голосування на виборах до Національних зборів; ордонанси 24 жовтня, 17 листопада й 13 грудня 1958 р. визначили порядок діяльності палат і правове становище депутата парламенту. Заміна урядовими актами традиційних джерел державного права є одним із проявів відступу від принципу верховенства закону.

· Акти органів конституційного контролю (конститу­ційних судів, конституційних рад та ін.) дають офіційні тлу­мачення конституції, визнають ті або інші закони такими, що відповідають або не відповідають конституції.

· Декларації в загальній, принциповій формі задають основні властивості державно-правового регулювання, виражають на­міри й зобов'язання учасників правових відносин. Наприклад, французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р. багато в чому визначила конституційну модель державно-пра­вового регулювання.

· Рішення органів місцевого самоврядування (наприклад, місцеві статути) є джерелами державного права, коли регулю­ють суспільні відносини, пов'язані зі здійсненням публічної влади.

Конституційні звичаї, а також численні правила, прин­ципи та прийоми вирішення різних державно-правових питань не закріплені в нормативних актах і не забезпечуються судо­вим захистом, але регулюють правове становище багатьох дер­жавних органів і фактично визначають їх роль у механізмі дер­жави. Зокрема, у багатьох конституціях та інших юридичних джерелах не міститься положення про те, що уряд формується лідером партії або партійної коаліції, яка перемогла на парла­ментських виборах. Однак цей звичай майже завжди дотри­мується в парламентських країнах в умовах демократичного політичного режиму. Звичаями регулюються порядок здій­снення прерогатив конституційного монарха і повноважень президента, формування уряду, роль прем'єр-міністра, багато питань законодавчої процедури тощо. Практична роль звичаїв є настільки великою, що ігнорувати їх, вивчаючи конститу­ційне право, неможливо.

У багатьох країнах, особливо англосаксонських, а також у країнах, що сприйняли основи англосаксонської правової сис­теми, найважливіші питання державного життя регулюють­ся звичаями (у літературі вони називаються конституційни­ми угодами або конвенційними нормами). Особливість цього виду джерел конституційного права полягає в тому, що нор­ми, які випливають зі звичаю, не можуть бути захищені в суді. Вони дотримуються лише в силу традиції і лише доти, доки всі учасники конституційних правовідносин згодні зі станом справ. Звичаї не фіксуються в нормативних документах. На­приклад, у Великобританії монарх підписує всі представлені йому законопроекти. Однак з формального погляду ніщо не пе­решкоджає йому відмовитися зробити це, тобто накласти на білль, схвалений обома палатами парламенту, вето. Саме тому право вето, не використовуване британськими монархами вже три століття, прийнято називати їх "сплячими" повноважен­нями.

Для того щоб склався звичай, потрібен значний час (десят­ки або навіть сотня років). Його основною функцією вважають уточнення конституційно-правової практики. Наприклад, па­лати двопалатних законодавчих органів, як правило, є рівно­правними за своїм юридичним статусом, назви "верхня" і "ниж­ня" — лише данина історичній традиції, що відображає рух законопроекту. Водночас звичай може впливати на поведінку людей. У США під час виборчої кампанії саме усталений зви­чай змушує виборщиків голосувати за кандидата від своєї партії.

Серед джерел державного права зарубіжних країн слід на­звати також акти, що видаються в порядку тлумачення кон­ституційних норм і законів. У Великобританії та багатьох інших країнах акти тлумачення законів є дуже поширеними джерелами права. Тлумачення законів здійснюється або гла­вою держави, або судами. Предметом тлумачення можуть бути як окремі статті конституції, так і положення конституційних, органічних і звичайних парламентських законів, що містять у собі норми державного права.