Етнографічно-фольклористична діяльність

Основний зміст

ЖИТТЄПИС ПИСЬМЕННИКА

Анатолій Патрикійович Свидницький народився 13 вересня 1834 року в селі Маньківцях Гайсинського повіту на По­діллі (тепер Вінницька обл.) в патріар­хальній родині православного священи­ка. Дитинство минуло серед простих людей в атмосфері народних звичаїв і обрядів.

У 1843 році хлопця було віддано до Крутянської бурси (Балтський повіт), де він перебував протягом восьми років, від­чувши на собі всю жорстокість і схола­стичність тодішньої шкільної системи. Не кращими були умови навчання й вихо­вання у Подільській духовній семінарії в м. Кам'янці (1851-1856). Але форму­вання світогляду юнака відбувалося значною мірою поза гнітючими стінами семінарії, він багато займається самоос­вітою: вивчає мови, захоплюється зби­ранням фольклору, студіюванням при­родничої літератури. Загальне громад­ське й культурне пожвавлення в країні також сприяло тому, що за рік до закін­чення курсу навчання Свидницький всу­переч волі батька залишає семінарію і на початку 1857 року стає студентом Київського університету— спочатку медичного, а згодом історико-філологічного фа­культету.

Важко доводилося вчитися Свидницькому: не було ні­якої підтримки ні від батька, ні від держави. Принагідних заробітків ледве вистачало на прожиття, а платити за навчання було нічим, і восени 1860 року його було звіль­нено з університету. Все ж ці роки для Свидницького не минули марно: зв'язки з таємною організацією київських студентів, участь у культурно-просвітницькій роботі, зокре­ма в Організації перших недільних шкіл у Києві, захоплення поезією Шевченка позитивно позначилися на його світогляді. Склавши при університеті восени 1860 року спеціальні іспити, Свидницький дістає посаду вчителя-словесника в Миргородській повітовій школі на Полтавщині. Як і в Киє­ві, Свидницький у Миргороді багато сил і часу віддає громадській діяльності: він був одним з ініціаторів від­криття в місті недільної школи, де застосовує прогресивний звуковий метод навчання грамоти, знайомить учнів з тво­рами українських письменників; організовує публічну бібліо­теку; влаштовує літературні вечори тощо. Одночасно він займається й творчою працею: пише фольклорно-етногра­фічну працю «Великдень у подолян», кілька оповідань і нарисів, роман «Люборацькі», береться за складання попу­лярних підручників та посібників.

Наступ реакції примусив Свидницького влітку 1862 року залишити Миргород. При допомозі знайомих він влашто­вується в акцизному відомстві в м. Козельці на Чернігів­щині, але ця служба пригнічувала його морально. Не при­несло розради й одруження з дочкою місцевого лікаря. Пе­реслідування українського слова зумовило й у Свидни­цького, як і в інших письменників, творчу паузу. Розчарова­ний і зневірений, він частіше шукає забуття в горілці, що й приводить, зрештою, до звільнення зі служби в 1868 р. Влітку 1869 року Свидницькому вдалося зайняти посаду помічника завідуючого Київським центральним архівом. Однак злидні, тяжке захворювання підточують його здо­ров'я, і він передчасно помирає 30 липня 1871 року.

ПОЕТИЧНА ТВОРЧІСТЬ

Свою літературну діяльність А. Свидницький розпочав ще під час навчання в Київському університеті. Його пер­шими літературними спробами були ліричні поезії з виразним антикріпосницьким спрямуванням. Вони, безперечно, виникли під впливом загальної революційної ситуації в кра­їні, активної громадської діяльності самого автора, а також творчості Шевченка.

Одним з яскравих зразків поезії Свидницького цих років є вірш «Україно, мати наша», в якому з болем говориться про сплюндровану рідну землю. Україна постає в персоні­фікованому образі жінки-страдниці, в якої «хатиночка сяка-така», «свитина подерта», «дармо тіло збите».

Показуючи муки закріпаченого люду, поет іменем про­славленого ватажка гайдамацького руху Залізняка прово­дить ідею розправи з гнобителями. Щодо форми поезія стилізована під манеру Шевченка — аж до запозичення цілих віршових рядків.

Широкої популярності набула поезія «В полі доля стоя­ла», яка дійшла до нас у кількох варіантах. Вірш поширю­вався нелегально і, перейшовши в фольклор, став відомою революційною піснею. Зіставлення цих варіантів твору, зроблене М. Сиваченком, хоч і не дає змоги з достовір­ною певністю відновити авторський текст, але дозволяє без­помилково з'ясувати його провідний мотив. Вірш Свидниць­кого у своїй первісній формі був пройнятий не лише анти­кріпосницьким, а й антицарським спрямуванням; в ньому висловлено заклик до уярмлених селян брати ножі і визво­лятися самим.

Саме ці твори мав на увазі М. Драгоманов, зазначаючи, що Свидницький «по ідеям був гайдамака» і до своїх вір­шів додавав «куплети про ножі на царів та панів» ².

У вірші «Росте долом березина», написаному навесні 1862 року, чітко виявилося ставлення Свидницького до кріпосницького характеру «дарованої» царем «волі». Рожеві сподівання кріпаків про вільну працю на себе розвіялися під подихом жорстокої дійсності; не радість від думок про «свою ниву — море», а гіркий розпач обдурених — така селянська доля. У вірші передано настрій обуреної маси, її протест проти «волі», яку пани запроваджують з допомогою бере­зових різок.

До миргородського періоду належить і кілька інших поезій. Одні з них («Посеред неба красна зірка ходе», «Є у вас щастя — хороша врода») написані у формі колядок та щедрівок, інші («Паняночки») мають фейлетонний харак­тер.

Зрозуміло, що гостро-соціальні поезії Свидницького не могли бути надруковані. Як і революційна поезія Шевченка, вони належать до української нелегальної літератури 60-х років. Не випадково І. Франко назвав вірші-пісні Свидниць­кого «пам'ятками дуже інтересного часу (років 1861 —1863) і дуже інтересного настрою серед одної часті української громади».

ЕТНОГРАФІЧНО-ФОЛЬКЛОРИСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

У творчих шуканнях Свидницького важливу роль віді­грала його діяльність в галузі етнографії й фольклористи­ки. Ще в університетські роки під впливом фольклористич­них занять члена таємного студентського товариства П. Єфименка Свидницький виявляє активний інтерес до життя, побуту, звичаїв і вірувань українського народу.

У нарисі «Злий дух» (1860), надісланому до журналу «Основа», були описані народні повір'я про диявола — істоту, яка, за переконанням, що побутувало в народі, зав­жди була ворожою людині і штовхала її на різні гріховні вчинки. Приземлення персонажів релігійного культу, дуа­лізм, елементи критицизму по відношенню до офіційної релі­гії, церкви та її служителів — в цьому характерні риси зі­браних дослідником матеріалів.

Не побачила світу в свій час і друга праця Свидницького, написана в 1860 році і теж надіслана до «Основи»,— «Відь­ми, чарівниці й опирі, чи то ж примхи й примхливі опові­дання люду українського». Це не тільки опис забобонних повір'їв селян про всяких фантастичних істот, не тільки переказ вірувань про незвичайну силу ворожбитів та знаха­рів, а й осудження фольклористом забобонних пересудів та їх носіїв.

У 1861 році Свидницький закінчив дослідження «Велик­день у подолян». З'явившись з приводу виходу невеличкої книжечки молодого фольклориста К. Шейковського «Біт подолян» (1859), праця Свидницького все ж стала не рецен­зією в звичайному розумінні цього слова (хоч у ній дається загальна оцінка розвідки Шейковського, критикуються окремі її положення тощо), а ґрунтовним самостійним дослідженням.

В центрі уваги Свидницького — опис народної обрядо­вості, зв'язаної з релігійним святом пасхи. Фольклорист показує, що повсякденне життя селянина невіддільне від найрізноманітніших вірувань, які часто своїм корінням сяга­ють ще в дохристиянські часи. Більше того, чимало опові­дань, переказів, легенд, навіть молитв, які побутували серед селян, відзначаються вільністю в трактуванні релігійних понять, несуть на собі відбиток стихійно-матеріалістичного світосприймання селянина, а окремі з них мають антирелі­гійний характер.

Специфічною рисою дослідження Свидницького є поєд­нання наукового опису з белетризованим викладом етно­графічного матеріалу. Ця белетризація виявляється у неви­мушеному, образному викладі характерних епізодів селян­ського життя, де природно звучить українське слово (праця написана російською мовою), де значне місце посі­дають діалоги, а також авторські ліричні та публіцистичні відступи.

Отже, праця наниві фольклористики була для Свид­ницького прекрасною літературною школою. Після написан­ня циклу «Народних оповідань», на жаль, мабуть, назавжди втраченого (відомо, що рукопис було надіслано 1861 року до журналу «Основа»), молодий автор підійшов до створення першого соціального роману в українській літературі.

ЛЮБОРАЦЬКІ»

Роман «Люборацькі» — найвизначніший твір Свидниць­кого. Написаний в 1861—1862 роках і тоді ж надісланий до «Основи» роман, на жаль, в свій час не став явищем літера­турного процесу. Лише через чверть століття рукопис тво­ру потрапив до І. Франка і був надрукований у журналі «Зоря» за 1886 рік. Правда, журнальний варіант роману з'явився із значними пропусками і довільними переробками окремих місць, бо редакції, яка залежала від клерикально-консервативних кіл галицького суспільства, були не до впо­доби реалістичні картини з життя духовенства. Тільки а 1901 році твір з'явився повністю на основі того списку, що в свій час потрапив до І. Франка. Але, як переконливо довів М. Сиваченко, і досі ще не існує науково-критичного, кано­нічного тексту «Люборацьких», який би максимально наближався до того тексту, що вийшов з-під пера таланови­того письменника (автограф роману втрачено).

Сам письменник визначив «Люборацькі» як «роман з життя правобіцького духовенства». За жанром твір дуже близький до сімейного роману-хроніки, хоч у багатьох міс­цях автор виходить за його межі. У романі на широкому суспільному фоні розгортається трагічна історія сім'ї поділь­ського священика Гервасія Люборацького, порушуються важливі питання освіти і виховання підростаючого поколін­ня. Якщо тема твору до певної міри була традиційною, то проблеми виховання молоді були злободенними. Револю­ційно-демократична публіцистика, засуджуючи реакційну систему виховання в старій школі, обстоювала демократичні принципи народної освіти, вказувала на необхідність під­готовки передових громадян, здатних очолити оновлення життя в країні.

Уроботі над романом Свидницький ішов насамперед від особистих спостережень життя старосвітського подільського духовенства. Тут йому не треба було далеко шукати реаль­них прототипів своїх героїв, адже ж батько, мати, сестра, сам він належали до цього стану, і враження від життя в сім'ї, навчання у бурсі та семінарії назавжди закарбува­лися в пам'яті. Однак письменник не переносив сліпо на папір особисті спогади, не впав у автобіографічну крайність; відібравши найхарактерніше з дій і вчинків рідних, май­стерно узагальнивши типові риси життя й побуту попівства, навчання і виховання в духовних закладах та приватних пан­сіонах, він піднісся до вершин реалістичної типізації відо­мих йому суспільних явищ, створив проблемний роман на сучасну тему.

У романі «Люборацькі» було поставлено важливі проб­леми народності, вільного національного розвитку, під­дано критиці — хай в окремих моментах і не до кінця послі­довній — колоніальну політику російського царизму. Слід зазначити, що проведення суспільне значимих, злободенних тенденцій витікало з самого розвитку теми твору, що показ родинних взаємин, навчання і виховання молоді розкри­вається в аспекті проблем народності і національних зма­гань. Адже ж історія руйнування і занепаду сім'ї сільського попа обумовлюється у романі цілим комплексом соціаль­но-економічних і національно-культурних факторів, що скла­лися на той час на всій Правобережній Україні.

Отець Гервасій — типовий образ старосвітського попа. Недалекий, малоосвічений, цей «духовний пастир» мало чим відрізнявся від селян. Він «високих наук і в очі не бачив, і чути про них не чував, і слухать навіть не любив»; здо­бувши освіту в дяків-бакалярів, він через деякий час став попом. І в житті, і в побуті старий панотець дотримувався патріархальних звичаїв, за що й подобався громаді. Однак економічна залежність від місцевого шляхтича Росолинського, прагнення не втратити — хай і мізерної — панської допо­моги, природне для попа бажання бачити своїх дітей «не мужиками» штовхають старого Люборацького на необду­мані кроки у вихованні дочки. Наслухавшись улесливих слів пана, він сам допоміг спотворити виховання Масі.

До пари панотцю була і його дружина. Проста, сердечна жінка, любляча мати, вона найтіснішими узами була зв’язана з селянами, серед яких минуло все її життя. Як і селя­ни, паніматка міцно трималася «старосвітчини», усталених, вироблених протягом віків поглядів на життя, працю, вихо­вання дітей. Неграмотність, забобонність визначають всі її вчинки. Боляче їй бачити, як покручами виростають рідні діти; слушно вона нагадує Масі про їх славний рід, про предків, що відзначилися під час Коліївщини.

Стара Люборацька з відразою ставиться до панів, їх гонору, розуміючи, що несправедливість органічно зв'язана з усім панським: «Тепер неправда з панами в світлиці і всю­ди, а правди й зазором не видати, як торішнього снігу» '. Стримуючи свого чоловіка від прагнення дорівнятись до панів, вона з докором каже йому: «Тобі все панство в голові».

Молодше покоління Люборацьких представлене образа­ми Антося, Масі, Орисі, Теклі. Доля дітей доповнює, рель­єфніше окреслює соціальну сутність нижчого православного і духовенства як проміжного суспільного прошарку, розкри­ває його суперечливе, двоїсте соціально-психологічне єство. Поглиблене розкриття образів героїв, вміння підкреслити найхарактерніше в їх поведінці, показати при наявності спільних рис і відмінні свідчило про повнокровність реалі­стичного методу Свидницького, його щедрий художній талант.

Образ Антося розкривається в становленні і розвитку, в безперервній еволюції. Життєрадісний, енергійний хлоп­чик потрапляє в задушливу атмосферу бурси, а згодом духовної семінарії, де були знівечені хороші задатки людини, де було скалічено молоду, здорову силу. З самого початку образ Антося овіяний якимось серпанком смутку, перед­чуттям важкого, трагічного кінця, якого не обминути, не об'їхати. Шлях хлопця вже з дитинства заздалегідь визна­чений: йому як попівському синові не вільно було обрати якусь професію, окрім духовної. Але й це ще було б півбіди, якби, як гадав отець Гервасій, син, як і він, самотужки вибивався в попи, приглядаючись до батькової служби.

Жахливими були умови життя і навчання Антося. Пись­менник майстерно відтворив інтер'єр школярської квартири-«стації» — убогої халупи вдови-дячихи Волоської, де разом з іншими бурсаками став жити Антосьо. В цій хаті, що згори скидалася на «купу гною», низькі, поламані, без клямки двері, сіни — «наче гусятник який», підперта стовпом стеля, вмурований у лежанці казан, в якому школя­рам варять куліш, стіл, на якому «лепу, хоч ріпу сій», і шестеро ліжок, де спало тринадцять душ — «по два або й три вкупі, тільки старший сам».

Знівечено було й життя його старшої сестри Масі. Спо­чатку це проста, привітна, трудолюбива дівчина. Хоч Масі ще тільки чотирнадцять років, але мати часто саму її зали­шає на досить великому господарстві, бо впевнена, що дів­чина з усім упорається: вона і їсти приготує, і корів видо­їть, і поприбирає. Як і селянські дівчата, Мася ще змалку призвичаєна до будь-якої чорної роботи, хоч, правда, добре розуміє й станову відмінність від них і десь у глибині душі леліє думку про інше життя, коли вийде заміж не за просто­го попа, а за «академисту» і стане «протопопшою».

Попавши в приватний польський пансіон Фрузини Печержинської, зазнавши там витончених, справді єзуїтських знущань, Мася швидко збагнула «науку» своєї вихователь­ки: розмовляти по-польському, засвоїти панські манери, всі­ляко підкреслювати свою зневагу до простого народу, його мови, культури, віри. Набувши навіть зовні «панського» вигляду, ставши після голодування такою ж, як і інші па­нянки, — тендітною і блідою («тепер попід очі смуги, наче са­жею повиводив: щоки позападали, обличчя витяглось, і губи зблідли, і брови наче злиняли; на виду аж сині жили знати. Та така тонка в перехваті, аж страшно, щоб не звихнулась, і хід не хід, а гойдання, наче її в Печержинської на ресори взято, хоч всього й року не повчилась»). Мася почала гор­дувати навіть своїми рідними, зневажати батьків, брата, сестер.

Образом Масі письменник підкреслював згубність такого шляхетського «виховання» для людей з народу. На­бравшись панського гонору і більше нічого не маючи для того, щоб вирватися з ненависного їй тепер попівського середовища, вона стає справжнім нещастям для сім'ї, дов­го сидить у дівках, зрештою виходить заміж за підстарку­ватого, бідного шляхтича Кулинського. Залишившись після його смерті без будь-яких засобів до існування, але нехтую­чи фізичною, «мужицькою» працею, ця «шляхтянка» кінчає самогубством.

Трагедія Масі — в засліпленні облудними шляхетськи­ми ідеалами. Показавши сумну долю дочки сільського попа, Свидницький застерігав інших від сліпого захоплення фаль­шивою панською культурою. Це, між іншим, підкреслюва­лося й епіграфом до роману: «Людей слухай, а свій розум май».

Нещасливо склалося життя і середульшої дочки Люборацьких Орисі. Рятуючи родину від злиднів, прагнучи збе­регти для матері та молодшої сестри хоч дах над головою, вона змушена була стати дружиною присланого архієреєм на вільну парафію грубого, деспотичного попа Тимохи Петропавловського. До останніх днів свого подружнього життя Орися залишилася зовсім чужою для чоловіка, як і він для неї. Орися — жертва диких законів гнобительського суспільства: жорстокий садист і непробудний п'яниця, Тимоха одного разу в пориві звірячої люті вбиває свою дружину.

Так розпадається патріархальна сім'я подільського попа, так трагічно завершується доля всіх її членів (найменша дочка Текля, налякана долею брата та сестер, замикає себе в стінах монастиря, а стара Люборацька вмирає під тином). Свидницький, як письменник-реаліст, через історію руйну­вання й занепаду однієї попівської родини правдиво показав типові явища в житті подільського сільського духівництва першої половини XIX ст.

У системі образів роману, крім членів сім'ї Люборацьких, помітне місце належить молодим попам (Робусинський, Ковинський, Собольський). Проводячи розмежування між старосвітськими попами типу Гервасія і молодими «вченими та товченими» панотцями, що вийшли з семінарій, Свид­ницький підкреслює, що останні були більш далекими від громади, ніж перші: «На простого чоловіка як гляне, то наче ворога в ньому пізнав». Ці «наські попики» цурались про­стого люду, дивились на нього зверху, були далекими від інтересів народу. Навчаючись у семінаріях, вони думали не про науку, а лиш про те, щоб «скінчити курс», забратися на сільську парафію і «залягти» там, «як риба на дощ, що ні грім, ні туча з місця не зрушить». Молоді попи, за образ­ним порівнянням Антося, «як стадо яке: тільки їдять, їдять­ся та множаться...».

Одним з таких попів нової генерації виступає Іпатій Ро­бусинський — типове породження бурсацько-семінарської системи виховання. Донощик на своїх товаришів, Робусин­ський був любимчиком інспектора в семінарії, одержав одну з кращих подільських парафій і, одружившись з колишньою нареченою Антося, стає попом-щасливцем. Це зіставлення трагічної долі обдарованого юнака і благополуч­чя негідника не випадкове: воно яскраво розкриває гострі соціальні суперечності, властиві тогочасній дійсності, викри­ває разючу соціальну несправедливість експлуататорського суспільства.

Переконливим свідченням розширення Свидницьким жанрових рамок роману — сімейної хроніки — є також образ пані Печержинської. Показуючи денаціоналізуюче вихован­ня української молоді в шляхетських пансіонах, письменник далеко відходить убік від основних сюжетних ліній роману, щоб відтворити підступність польського панства у збереженні свого впливу на Правобережній Україні. Власниця приватного дівочого пансіону в Тернівці Фрузина Печержинська — це колишня панська коханка, морально зіпсова­на жінка, яку пізніше видали заміж за кріпака Явтуха Пече­рицю.

Сваволя кріпосника, що накинув йому насильно свою покидьку, пробуджує в селянина почуття людської гідності. Парубок протестує проти наруги — тікає від поміщика.

Залишившись невдовзі сама, Пріська Печериця при під­тримці місцевих польських поміщиків стає «вихователькою» попівських дочок, тонко насаджує панську «науку». Цей екскурс у минуле, на перший погляд майже не зв'я­заний з проблематикою роману, насправді теж свідчив про торжество реалістичної типізації в художньому методі Свидницького.

Хоч у романі виступає і не так багато всебічно виписаних постатей, але письменник майстерно пов'язав їх долю з ха­рактерними фактами і явищами суспільно-політичного життя Поділля першої половини XIX ст. Зробивши помітний крок в оволодінні методом критичного реалізму, Свидницький виявив соціальний підхід у художньому відтворенні життє­вих протиріч, у створенні типових характерів.

Підносячи свій голос на захист інтересів простої людини, письменник головну увагу приділяв викриттю тих суспіль­них умов, які заважали нормальному розвитку особистості, калічили її, доводили до передчасної загибелі. Тому, визна­чаючи місце твору Свидницького в українському літератур­ному процесі, І. Франко насамперед відзначав, що «Люборацькі» — «се перша широка проба української повіс­ті на тлі сучасних суспільних відносин і заразом — сміло можна сказати — одна з кращих проб».

Новаторство Свидницького виявилося й у звертанні до епічної форми розповіді. При широкому задумі твору пись­менник, звичайно, відчував обмеженість виражальних мож­ливостей оповідача-героя, якими досі користувалися його попередники (Г. Квітка-Основ'яненко) й сучасники (Марко Вовчок, Ганна Барвінок і ін.), і, природно, пішов тим шля­хом епічної розповіді, що вже виразно визначився в росій­ській реалістичній літературі. Правда, об'єктивно-повістевий виклад у Свидницького ще поєднується з елементами розповіді. Романіст у своєму епічному стилі зберігає живі роз­мовні інтонації, невимушеність у переходах від об'єктивної розповіді до ліричних відступів, лукавих коментарів і фа­мільярних звернень до читачів.

Майстерність Свидницького-романіста яскраво вияви­лася і в композиції. Прагнучи соціальне обумовити і глибше розкрити характери, письменник докладно спиняється на фактах і явищах економічного, політичного, культурно-освіт­нього життя.

Роман складається з двох частин, кожна з яких об'єд­нує по кільканадцять розділів, що являють собою цілісні — і з ідейного, і з художнього погляду — картини життя. Від­повідно до жанру сімейної хроніки та авторського задуму події у романі змальовано в хронологічному плані.

Важлива композиційно-сюжетна роль у творі належить реалістичним описам побуту сільського попівства, бурсаків і семінаристів, польського панства та подільського селянст­ва. Ці описи, як і етнографічні картини, зв'язані з відзна­ченням різних, переважно релігійних свят та традиційних дат народного календаря, приурочених етапам сільськогос­подарських робіт, зображення самобутніх звичаїв, усталених і в попівському, і в селянському середовищі, подаються то як тло, на якому розгортаються події роману, то — рідше — з метою розкриття образів персонажів.

Свидницький виявляє тонкий естетичний смак і ніде не зловживає такими описами; часто він обмежується відтво­ренням характерних подробиць, що стосуються їжі, одягу, хатнього начиння.

Зустрічаються в творі пісенні ремінісценції, прислів'я, примовки, жаргонні звороти тощо, їх композиційна роль зводиться, головним чином, до підкреслення настроїв і пере­живань персонажів, до глибшого втілення ідейних настанов автора. Іронічно змальовуючи попівську «учту», де Люборацькі з сусідським панотцем всю ніч піднімають чарки за «чотирьох євангелістів», «дванадцять апостолів», «чотир­надцять посланій Павлових», наближаючись вже до «сорока святих», письменник доречно вмонтовує у дуже вільну розмову «духовних пастирів» куплети жартівливих пісень, в яких лейтмотивом є прославлення «православної» «горілочки смачної». Сатиричний куплет «їхав ляшок до­рогою», поданий в іншому місці, виразно передає зневагу Антося до спольщеної сестри.

З метою колоритнішого зображення умов, в яких живуть персонажі твору, автор використовує різноманітні фразеоло­гічні словосполучення то фольклорного («Пройшла єси вогонь, і мідні труби, і пляшки, й келішки; всюди їздила, то піди ще й пішки»; «А паню видно по носі, що рилась в горо­сі..., рила моркву з петрушкою і вдавилась галушкою»), то книжного, церковнослов'янського («блажен тільки той, кого обрящет удача»; «в день радості взридаєте і восплачетеся...») походження. Часто як прийом мовної характеристики вживаються польські і російські вирази, звороти, окремі слова.

Принагідне зазначимо, що вживання фольклорнопоетичних мовних засобів у Свидницького обмежене; головним джерелом його мови є повсякденна розмовна мова українсь­кого простолюддя, що вводиться в твір у своєму природ­ному, «необчищеному» вигляді. Особливо просторічність мови, її діалектна подільська забарвленість відчуваються в діалогах і полілогах, що є, як правило, кістяком кожного розділу. Надзвичайно колоритні, образні, іноді гумористич­ні, іноді елегійно-роздумливі, діалоги надають викладові жвавості, динамічності.

Пейзажі у романі зустрічаються не дуже часто, але зав­жди вони органічно поєднані з розвитком сюжету, висту­паючи то як фон дії (наприклад, на початку обох частин твору), то як засіб розкриття внутрішнього світу людини. Зокрема, в цій другій функції картини природи, зв’язані переважно з невеселою долею Антося, подаються крізь призму його сприймання і пройняті здебільшого меланхо­лійно-елегійним настроєм. Так, сумна картина спустілого рідного дворища, де на перший план висувається «здоровий хрест новий, на тин спертий», приготований на могилу Орисі, не тільки символізує занепад старосвітського побуту родини, а й допомагає глибше відчути душевні болі юнака, його важкі роздуми над загиблими мріями, знівеченим життям.

Характерною особливістю композиції є наявність чис­ленних авторських відступів, які значною мірою посилюють емоційність розповіді, виявляють пристрасну зацікавле­ність письменника розвитком подій і долею персонажів, сприяють чіткішому визначенню його ідейних настанов. То лірично схвильовані, то гостро публіцистичні, то гумори­стичне фамільярні ці безпосередні авторські оцінки, харак­теристики чи звернення до читачів дають яскраве уявлення про образ самого письменника — передової людини свого часу, великого гуманіста і сміливого викривача.

Таким чином, роман Свидницького і проблематикою та ідейно те­матичним спрямуванням, і композиційною структурою, системою нової організації матеріалу був явищем новаторським. Щодо майстерності композиції досить навести один аргумент: романіст надзвичайно вдало завершує сюжет твору в останньому розділі другої частини, котрий, власне, є епілогом роману. Саме тут стисло розповідається про фінал родинної трагедії Люборацьких — наглу смерть старої попаді від звіст­ки про передчасну загибель сина Антося і самогубство дочки Масі, про довічне заточення Теклі в монастирі

Роман «Люборацькі» і на сьогодні залишається справжньою перлиною української прози XIX ст. Справді, Свидницький вніс багато нового в художню практику українського реалізму. На широкому матеріалі, взятому з дійсності середини минулого віку, всебічно розкрито психологічне руйнування особистості, загибель патріархальної родини, що не змогла пристосуватися до нових соціально-історичних умов. Твір Свидницького переріс жанрові межі сімейної хроніки, поклав початок розвитку українського соціального роману. Більше того, хоч аналіз дій­сності проводиться головним чином у соціальному аспекті, проте в ху­дожній реалізації ідейного задуму письменника значну роль відіграє психологічне розкриття теми. Цими якостями «Люборацькі» теж при­микають до соціально-психологічної прози наступного періоду, зокрема до романів Панаса Мирного та І. Франка.

В останні роки свого життя Свидницький написав два десятки не­великих оповідань і нарисів російською мовою, що побачили світ у 1868—1870 рр. на шпальтах одеської і київської газет.

Взагалі, і проблематикою, і прийомами типізації, і худож­ньою довершеністю роман Свидницького — визначний здо­буток української реалістичної прози по шевченківської доби.