Драматургія кінця ХІХ – початку ХХ ст

Уже перша її драма “Блакитна троянда” (1896) Лесі Українки була свідченням цього. Молода письменниця протиставила свій твір тра­диційній побутовій драмі.

Одну з суттєвих новаторських рис “Блакитної троянди” зараз же помітила і відзначила критика, – дійовими особами в ній були виключно інтелігенти. Але справа була не тільки в цьому. Леся Українка звернулась до незвичайного для тодіш­ньої української драматургії соціально-психологічного конфлікту. “Блакитна троянда” передує проблемній “сімейній” драмі, що зайняла помітне місце (“На новий шлях” Б.Грінченка, “Крила” Л.Старицької-Черняхівської, “Людське щастя” та “Огнений змій” Л.Яновської).

Відомо, що Леся Українка формувалася як письменниця під безпосереднім наглядом старших товаришів по перу її мати, письменниця Олена Пчілка, так само писала драми. Однак Леся Українка уже з перших кроків у драматургії шукає нових шляхів. Десь у кінці XIX ст. вона пише драматичний етюд “Прощання”. В цьому етюді конфлікт переноситься у внутрішній, психологічний план. Етюд побудований на найтонших нюансах настрою, зіткненні різних своїм світосприйманням натур. “Прощання” є однією з перших проб психологічного драматичного етюду в українській літературі, поширення якого припадає на перші два десятиліття XX ст.

З іменем Лесі Українки пов'язаний також найвищий розквіт філософської драми в українській літературі. У своїх творах вона звертається до важливих морально-етичних проблем часу, ставить актуальні пи­тання духовного життя тогочасного суспільства. Поява проблемно-філософської драми в українській літературі засвідчила вищий ступінь української літератури, її дальше урізноманітнення і збагачення.

В останньому номері “Літературно-наукового вісника” за 1900 рік І.Франко вмістив драматичний діалог “На склоні віку (Розмова вночі перед новим роком 1901)”. Цей діалог був наглядною ілюстрацією багатих можливостей проблемно-філософ­ської драми.

Першим відгуком на події 1905 р. в україн­ській драматургії була драма Г.Хоткевича “Лихоліття” (1906). Написано цей твір з виключною для драматичного жан­ру оперативністю. Вели­ка п'ятиактна драма почала друкуватися в “Літературно-науко­вому віснику”. Подіям 1905 р. присвячена і наступна п'єса-хроніка Г.Хотке­вича “На залізниці” (1906). Дія починається напередодні загального страйку залізничників. До цих драм примикає також драматичний малюнок Г.Хоткевича “Вони” (1906).

Сфера вузько особистих, інтимних стосунків, побутових конфліктів відходить на другий план або й зникає зовсім. Прикладом цього можуть бути п'єси М.Кропивницького “Розгардіяш” (1906), а ще більше “Скрутна доба” (1906).

Темою його великої п'ятиактної драми “Хуртовина” (1907) С.Черкасенка стала боротьба донецьких шахтарів з підприємцями. Драма С.Черкасенка “Земля”. Молодого селянина з символічним прізвищем Сила злидні примусили йти працювати на шахту. Нове середовище весь час заявляє на силу свої права, хоче взяти його під свій вплив, але той не піддається. Селянин зали­шає шахту, відкидає любов красуні-шахтарки і їде назад до землі. Шахта і земля протиставляються як два глибоко ворожі, несумісні начала, причому здоровим началом виступає земля.

Подіям революції присвячена і сатирична комедія А.Тесленка “Патріоти”, написана весною 1906 р. Тут письменник, продовжуючи тему своїх прозових творів, зокрема оповідання “Истинно русский человек”.

Пише свої перші п’єси В.Винниченко – “Дисгармонія” (1906), “Щаблі життя” (1907), “Великий Молох” (1907), “Брехня” (1910), “Чорна Пантера і Білий Ведмідь” (1911), “Натусь” (1912), різноманітні за тематикою, але пов’язані єдиною авторською тенденцією.

З-поміж усього написаного В.Самійленком у драматичному жанрі виділяється гостра й дотепна фантазія-сатира “У Гайхан-бея” (1912).

Найкраще вдалися С.Васильченку гумористичні одноактівки: “На перші гулі” (1911), “Зілля-королевич” (1913), “В холодку” (1914), “У жнива” (1916 – 1917).

Серед інших драматургів можна ще назвати Г.Грицинського – “Брат на брата”, П.Левченка – “Смерть”, А.Кащенка – “По закону”, “Зоря нового життя”, О.Володського – “Панна-штукарка”.

І.Франко дав досконалі зразки народної соціально-психологічної драми – “Украдене щастя” (1893), суспільно-політичної комедії – “Рябина” (1894), одноактної драми – “Майстер Чирняк” (1896), віршованої історичної драми – “Сон князя Святослава” (1895), філософської драми-діалога – “На склоні віку” (1900).

На початку нового століття відбулися важливі зміни і в жанрі історичної драми – Леся Українка (“Бояриня” (1910), “Оргія”, “Три хвилини”), віршована драма С.Черкасенка “Про що тирса шелестіла” (1914), В.Пачовський (“Сонце руїни (Трагедія козацької України)” (1908), “Сфінкс Європи” (1914), “Роман Великий” (1918)).

Театр одержав ширші, порівняно з попередніми роками, можливості: було дозволено урізноманітнювати репертуар, ставити й історичні п'єси та драми, перекладені з інших мов. Драматургія цього часу була досить різноплановою, цікавою, набирала новаторських тенденцій. Драми Лесі Українки, Олександра Олеся, в яких надзвичайно гостро ставилися філософські проблеми, п'єси-хроніки Г.Хоткевича суттєво відрізнялися від соціально-побутових п'єс драматургів-попередників. Українська драматургія становила цілісне явище і була однією з найпрогресивніших у Європі.

Театральні трупи не відразу належно сприйняли нову драматургію, тому що її художні особливості заставляли експериментувати, вимагали іншого сценічного підходу, нового мислення, що значно пізніше стало посильно хіба що Лесю Курбасу (театр абсурду), до речі, вихідцю з галицького театру “Руська бесіда”.