Позитивізм: сутність, еволюція та вихідні ідеї

У кінці 19 ст. впливовим став позитивістський напрям філософії з його орієнтацією на точне знання. Поширення позитивізму віддзеркалювало бурхливий розвиток західної цивілізації на індустріальному шляху, де без таких знань не можна було ступити і кроку.

Позитиві́зм (лат. positivus — позитивний) — парадигмальна гносео-методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат суто наукового (не філософського) пізнання.

У філософії позитивізм — напрям, що ґрунтується на зазначеній установці.

У своєму історичному розвитку позитивізм пройшов кілька етапів.

Перший позитивізм виник у 30-40-х роках 19 ст.. Його засновниками були Огюст Конт,який і запровадив термін "позитивізм", Герберт Спенсер, Джон Мілль та інші.

Теоретичним джерелом позитивізму було Просвітництво із його вірою у всемогутність розуму. Позитивізм також суттєво опирався на емпіризм Локка та Г'юма.

Програма початкового позитивізму зводилась до таких засад:

- Пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;

- Вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками;

- у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом;

- вивчення людського суспільства теж можна і потрібно проводити науковими методами.

Також головним досягненням цього періоду є розроблений О. Контом закон трьох стадій інтелектуальної еволюції людства:

- теологічна стадія, - метафізична стадія - позитивна, наукова стадія,

Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого та набув певного поширення наприкінці 19-початку 20 ст.. Його відомими представниками були австрійський фізик і філософ Ернст Мах, німецький філософ Ріхард Авенаріус, французький математик Ж. А. Пуанкаре.

Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.

Третя форма позитивізму-неопозитивізм, має два різновиди: позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Представники: Бертран Рассел, Альфред Тарський, Карл Поппер, Людвіг Вітгенштейн та ін.

Четвертий позитивізм пов’язаний з іменами Карла Поппера і Томаса Куна. Він набув поширення з 50-60-х років 20-ст.. Згідно з останім для розвитку теорії треба намагатися її фальсифікувати, тобто шукати факти, здатні її спрощувати. Відсутність спростових фактів іще не є підтвердженням безумовності істинності теорії.

Сучасний позитивізм — це постпозитивізм, у рамках якого намічається очевидна тенденція до пом'якшення вихідного методологічного радикалізму й установка на аналітику ролі соціокультурних чинників у динаміці науки.

28.Філософія Життя (Ніцше, З. Фрейд)

Наприкінці XIX — у першій чверті XX ст. в Європі набула популярності «філософія життя», найпомітнішими представниками якої були Ф. Ніцше, 3. Фрейд.

Філософія життя — напрям у некласичній філософії кінця XIX — початку XX ст., представники якого проголосили життя основним предметом філософії. Критиком традиційних цінностей і пророком нових виступив німецький мислитель Фрідріх Ніцше. Ніцше виділяє два складники культури — діонісівський і аполлонівський.

Центральним поняттям його філософії є «життя», виявами якого є «становлення» і «воля». Життя — постійне становлення, боріння, процес, а не предмет і субстанція.

Людину Ніцше розглядає як біологічну, недовершену, хвору істоту, оскільки в ній тваринні інстинкти значною мірою підмінені розумом. Тіло людини, на його думку, є значно більшим розумом, ніж сам розум. Взагалі розум він розглядає лише як засіб, інструмент життя, позбавляє його самоцінності, статусу абсолютної цінності. Життя і воля, яка складає його основу, є вищими цінностями, а все інше — лише засоби, підпорядковані цінності.

Він заперечував абсолютність моральних цінностей, зокрема добра. На його думку, сильна людина сама вирішує, що таке добро, а що зло, не перекладаючи це на Бога.

Ніцше, будучи прихильником індивідуалізму та соціальної ієрархічності, осуджував колективізм як стадність, різко виступав проти ідеї рівності, проповідуваної прихильниками демократії та соціалізму.

Переоцінюючи традиційні цінності, намагаючись вибудувати свою систему цінностей, Ніцше заявив: «Бог — помер», тобто цінності, які сповідувала християнська Європа втратили силу.

Ніцше одним з перших зафіксував конфлікт між біологією людини і культурою.

Філософія Ніцше — це крайній індивідуалізм з аристократичним і водночас біологічним забарвленнями.

Якщо Ніцше вбачав за вчинками людей і явищами волю до влади окремої людини чи групи людей, то Фрейд вважав таким прихованим чинником несвідоме, насамперед статеві потяги. Людину він трактував переважно як біологічну істоту з притаманними їй потягами до задоволення й агресії, а культуру — як чинник, що блокує ці біологічні поривання людини.

Досліджуючи неврози, Фрейд дійшов висновку, що причини їх коріняться у сфері підсвідомого. Заслуга Фрейда полягає в тому, що він зробив його центром свого аналізу, намагався розкрити механізми взаємодії несвідомого і свідомого.