Проблема буття і шляхи її вирішення. Основні норми буття

Проблема буття глобальна, безгранична в своїй загальності та невичерпна в деталізаціях. Вона вічна і рішення її неоднозначне. Це очевидно навіть при побіжному погляді на історичні концепції, категорії "буття".

У Новий час (XVII—XVIII ст.) буття розглядається як реальність, що протистоїть людині як суще, що освоюється людиною в її діяльності. Поняття буття обмежується природою, світом природних тіл, а духовний світ статусом буття не володіє.

Для зарубіжної філософії XX cm. теж є характерним прагнення зрозуміти буття, виходячи з аналізу свідомості.

Нас цікавить картина буття, яка вимальовується завдяки науковим досягненням. Зауважимо, що матеріалістичне вирішення проблеми буття передбачає наявність таких філософських аспектів:

— світ є, існує, як безкінечна і вічна цілісність;

— природне і духовне, індивіди і суспільство безумовно існують, їх існування — передумова єдності світу;

— світ, що розвивається, є сукупною реальністю, яка передує свідомості та діям конкретних індивідів і поколінь людей.

Виходячи з усього вищесказаного, можна дати таке визначення. Буття — це всі існуючі в світі предмети природи й ідеальні продукти (люди, ідеї, світ в цілому) з їх властивостями, особливостями та взаємозв'язком.

Основні норми буття:

І. Буття людини

У цьому бутті можна виокремити деякі найбільш характерні для людського буття форми: предметно-практичну діяльність; практика соціального творення та самотворення, самодіяльність.

II. Буття речей, процесів

Матеріалістичне вирішення проблеми буття передбачає існування світу поза і незалежно від існування людини, яка, однак, є частиною цього світу. Людина суттєво змінює навколишню дійсність, створює "штучну природу", сприятливу для задоволення потреб свого життя.

III. Буття соціальне

Поділяється на: а) індивідуальне буття, тобто буття окремої людини в суспільстві і в історичному процесі; б) буття суспільства. Про буття людини вже йшлося. Суспільству присвячено цілий розділ "Соціальна філософія".

Проблема субстанції в філософії.

Субстанція — це істинне, суттєве, самодостатнє, самопричинне буття, яке породжує всю багатоманітність світу. Субстанцію як Єдине, яка розумілась в епоху Відродження органічною і гармонійною єдністю духовного і природного, філософи Нового часу намагаються переосмислити та конкретизувати через призму нових досягнень наукового пізнання.

Одним з перших таку спробу зробив Р.Декарт, роз'єднавши Єдине на дві самостійні субстанції: природу, матерію, способом буття якої є механічний рух, а атрибутом — протяжність та мислення. Для Декарта природа — це величезний механізм, вся якісна багатоманітність якого зведена ним до кількісно визначених механічних відношень, а всі закономірності — до законів механіки.

Друга самостійна субстанція — особлива, духовна — мислення. Декарт вважає, що матерія мислити не може, а між тим, мислення існує без сумніву і з самоочевидністю, отже, має існувати і відповідна субстанція. Субстанція, на його думку, єдина, вона є Богом, що співпадає з Природою, а атрибутами її є протяжність та мислення.