Релігійне осягнення історії: єдність стихійної та свідомої складових

Неоціненна заслуга релігійного осмислення історичного процесу якраз і полягає у тому, що саме в його рамках подібні питання вперше починають формулюватися і вирішуватися не стихійно, у несвідомій формі, а цілеспрямовано й осмислено. Адже міфологічне бачення історії, як уже зазначалося, є принципово нерефлек-сивним. Міф закінчується там, де починається рефлексія, самоусвідомлення. Міфологічне сприйняття історії не може зробити своїм предметом самого себе. Тому міфологічна свідомість (в цьому полягає один з її основних парадоксів) ставить і розв'язує навіть найголовніші історичні, смисложиттєві питання несвідомо, "за спиною свідомості" (за висловом Гегеля), інстинктоподібно, а отже, й неадекватно, у перетворених формах.

Релігійне осягнення історичної реальності, на відміну від міфологічного, вже не є суто нерефлексивним, лише стихійним. Воно реалізується через єдність стихійної й свідомої складових. Щоправда, особливо на перших етапах формування й розвитку релігійного осмислення історії, з переважанням стихійного начала. Пізніше поступово зростає роль свідомого начала у релігійному розумінні історичного світу людей.

Від свого виникнення й до сучасного етапу існування релігійне сприйняття історичної реальності (подібно до міфологічного) розглядає відношення "людина—світ історії" не у його чистому вигляді, а через посередництво інших, незвичайних істот — богів, духів, ангелів, демонів тощо.

Особливо рельєфно ця особливість виявляється у релігійному, зокрема християнському, історичному світоставленні. Так, ще один з "отців християнської церкви", Оріген, вважав, що автентичне, належне самовизначення особистості у навколишньому плинному, історичному світі не є чимось таким, що людина може здійснити самотужки. Воно обов'язково передбачає сприяння вищої доброї сили, неможливе без Божої благодаті. При цьому, як підкреслював він, "переважне сходження Святого Духа вниз до людей виявляється після возне-сіння Христа на небеса більше, ніж до пришестя його. Раніше дар Святого Духа подавався одним тільки пророкам і небагатьом із людей, хто заслужив його"42. Способом же, яким людина залучається до цієї благодаті, постає, як доводив уже значно пізніше, у Середньовіччя, Фома Аквінський, є не тільки й не стільки людський розум ("адже істина про бога, віднайдена людським розумом, була б доступною для небагатьох, до того ж з домішкою численних заблуджень, тоді як від володіння цією істиною повністю залежить спасіння людини, яке набувається в богові"43); скільки божественне одкровення, через яке людина отримує можливість здобути те необхідне для власного спасіння знання, яке вислизає з-під її розуму'4. Нарешті, уже в двадцятому столітті необхідність залучення до Бога для автентичного (й не лише релігійного, а й філософського) розуміння історичної дійсності обстоює, наприклад, Л.О. Тихомиров, якого ми вже згадували раніше. "Якщо ми не лише припускаємо існування Бога або можливість бути з ним у зв'язку (релігія), то ми повинні, — вважав він, — безумовно, відмовитися від будь-якої філософії історії. Предметне знання вказує лише на зовнішній зв'язок явищ. Цілі ж можна пізнавати загалом лише у волі та свідомості. Тому цілі історії та її філософії ми не можемо пізнавати іншим способом, ніж увівши для вирішення питання свідчення релігійного знання' 45.

Таким чином, релігійне осягнення історії має також риси, що єднають його з осмисленням міфологічним та філософським. Наявність таких рис пояснюється передусім тим, що всі три форми мають світоглядний характер. Але означена подібність аж ніяк не може розглядатися як повна, абстрактна тотожність. Вона включає в себе і досить істотні відмінності.