Світоглядна обмеженість наукового осмислення історії

Уже в античній культурі, починаючи з Арістотеля, виокремлюється як усталена й відносно самостійна сфера природничо-наукового пізнання, яке й само внутрішньо диференціюється в подальшому на чисельну сукупність окремих галузей. Предметом цього пізнання відтоді й донині можуть бути не тільки ті чи інші витвори природи, а й людська історія, яка й справді певною мірою у одному з ракурсів виступає, зокрема і як частина природи. Такий, природничо-науковий, підхід є прийнятним, а у ряді випадків і необхідним. Наприклад, тоді, коли йдеться про спеціально-наукове антропологічне, етнологічне чи синергетичне вивчення історичного процесу, глобально-сферний підхід до нього, розв'язання питань глобальної історичної хронології, математичне моделювання історичних реалій тощо. Однак за всіх достоїнств і переваг, цей підхід до з'ясування самобутності світу історичних подій має і свої, досить вузькі межі, зумовлені, зрештою, чи не тими самими чинниками, які визначають і переваги означеного підходу. З одного боку, специфіка природничо-наукового підходу робить можливою об'єктивність розгляду історичних процесів, елімінацію суб'єктивних прагнень, інтересів, цілей, смаків та інших суб'єктивних чинників при вивченні історії. Та водночас ця об'єктивність неминуче зумовлює й об'єктність розгляду історичних явищ, його дистанційованість, безсторонність, що межує з байдужістю, а то й заступає в неї. Скажімо, вивчаючи зоряне небо чи земну поверхню та надра, рослинний чи тваринний світ, ми виявляємо, фіксуємо й узагальнюємо у певних тенденціях і закономірностях особливості існування, взаємодії, функціонування та зміни різних формоутворень неживої й живої (рослинного та тваринного світу) природи, простежуємо історію їх виникнення, існування, деградації та розпаду. Однак при цьому в нас навіть не зароджується питання про сенс цієї історії, розглядаючи історію природи загалом чи історію її класів, видів і різновидів з суто природничих позицій, ми сприймаємо її як щось стороннє, навіть чуже людині.

З природничо-наукових позицій подібним же чином може досліджуватися й власне людська історія. Як зазначав Л.О. Тихомиров, вивчаючи історію людства так само зовнішнім чином, як і процес рослинного царства, що обіймає Землю, ми й тут відповідно до свого розуміння явищ змушені обмежуватися лише з'ясуванням причин і наслідків: чому виникло таке-ось явище, як воно виникло, під впливом яких умов? Питання, навіщо потрібне було дане явище — не постає; кому воно потрібне було — невідомо. Але якщо ми миримося з таким "агностицизмом" стосовно природи, яка нам чужа, то стосовно людської історії ми не можемо з ним змиритися, бо в ній самі ж постійно ставимо перед собою цілі і для їх досягнення докладаємо свідомих зусиль40. Тому, повною мірою використовуючи пізнавальний інструментарій природничих і точних наук для вивчення історичних процесів (у тому інтервалі, в якому цей інструментарій виявляється результативним), не варто, проте, вважати, що при дослідженні історії методи природознавства будуть такими ж продуктивними, як і при аналізі явищ природи.

Світоглядна обмеженість історичної науки

Певна обмеженість у з'ясуванні своєрідності історичного процесу притаманна не тільки наукам про природу, а й будь-якій науці загалом, у тому числі й історичній науці. Останній це властиво вже тому, що вона репрезентує науку як специфічний щодо, скажімо, релігії, філософії чи мистецтва спосіб осягнення історичної дійсності. Адже наука (в цьому і сила її і, можна навіть сказати, призначення, але водночас і вразливе місце) намагається у поступі від явища до суті виявляти сутнісні й разом з тим детермінаційні (умова—зумовлене, випадкове—закономірне, можливе—дійсне, причина—дія тощо), тобто за своїм характером зовнішні зв'язки між речами, процесами і явищами історичного світу. "Історична наука дає нам знання про те, яким шляхом і під впливом яких зовнішніх умов розвивалось людство, писав Л.О. Тихомиров, і з цим його твердженням загалом можна погодитися. — Але саме зовнішнє пізнання зовнішнього ходу явищ не здатне задовольнити наших запитів щодо такої еволюції, в якій виявляє себе людський дух, свідомість, особистість"41.

Справді, всемогутня у розв'язанні конкретних, визначених зовнішнім чином, через просторово-часові параметри (хай при цьому і глобальних) проблем наука виявляється, зазвичай, безпорадною перед питаннями смисложиттєвими, історичними. Питання: "Хто я?"; "Що таке світ людей, в якому я живу, тобто історія?"; "В чому сенс мого буття?"; "Що я можу пізнати у світі природи і в світі історії?"; "На що я можу сподіватися?"; "Що таке мої життя і смерть?"; "Чи існує безсмертя як особисте, так і історичне?"; "Де сфера мого справжнього, автентичного існування — історія людства, історія мого народу, моя національна держава, моє суспільство, моя сім'я чи мій внутрішній світ?" тощо, хай по-різному, але ставлять, і саме на них кожного разу також по-своєму відповідають найрізноманітніші за масштабами індивіди історії — від людства в цілому до окремої людської істоти.