Жанрова своєрідність, ідейний зміст, образи персонажів п’єс М.Костомарова «Сава Чалий» та «Переяславська ніч»

Y зв'язку з розробкою теми Сави Чалого можна говорити про три різні «правди»: суто історичну, фольклорну й літературну. Перша — життєва доля керівника надвірних козаків с. Раштівці на Волині Сави Чалого; друга — народна пісня про Саву Чалого, в якій з історичних фактів наявні тільки деякі і то в трансформованому узагальненому вигляді. У час написання «Сави Чалого» в Костомарова почали вже складатися уявлення про риси національного характеру українців, з яких головними є: примат духовного, ідеального над матеріальним; демократизм і рівноправність у громадських об'єднаннях і родинному житті; прагнення особистості до свободи, відраза до єдиноначальності та органічна релігійність. Він мусить кожний свій крок співвідносити з бажаннями й настроями козацької маси, коритися її волі й навіть запобігати перед нею. Ставши гетьманом, він приречений на послух, а відтак фактично на нівеляцію себе як особистості. Відсутність міцних морально-психологічних зв'язків між керівником і масою, його особистого авторитету, права на вияв власного погляду приводить у критичній ситуації до того, що козаки стають слухняним знаряддям іншого (Гната Голого), не розгадавши його підступних намірів, і як некерована маса вбивають і Саву, не зважаючи на благання свого гетьмана, й Гната Голого та ще й невинну Катерину. Феномен Сави Чалого полягає в протистоянні його характеру батьковій натурі, у зіткненні цього незалежного індивідуального характеру нівеляційною козацькою масою. Як у античній драмі, так і в «Саві Чалому», право особистості на свою людську гідність, на вибір власної життєвої позиції у войовничо поляризованому світі прирікає героя на динамічне існування між «своїми» й «чужими». Його свобода волі може реалізуватися через неминучий конфлікт або зі «своїми», або з «чужими».

Як і в трагедії «Сава Чалий», у п'єсі «Переяславська ніч» позначилися й риси теорії античної драми, про що Костомаров писав в автобіографії, згадуючи свою п'єсу, «написанную пятистопным ямбом без рифм, не разбивая на действия, со введением хора, что придавало ей вид подражания древней греческой трагедии». До цього слід додати єдність часу, місця і дії, хронологічну послідовність події (без інших паралельних дій), типовий мотив боротьби між почуттям кохання до ворога та обов'язком перед вітчизною. Крім впливу політичної трагедії Шіллера, в «Переяславській ночі» виразні риси романтичної літературної теорії (зокрема А. В. Шлегеля), за якою зображувані події повинні мати загальнонаціональний характер і передаватися в дусі високої трагедії (історичної драми) віршем. Подібно до Ф. Шіллера, А. В. Шлегель крайніми полюсами трагічного вважав зіткнення внутрішньої свободи й зовнішньої необхідності. Моральна свобода може проявлятися тільки в боротьбі з чуттєвими бажаннями, внаслідок чого сама суть земного існування, як це і є у «Переяславській ночі», не має великої цінності. Згадані головні ідеологічні й естетичні настанови виводять трагедію «Переяславська ніч» з-під історико-етнографічних критеріїв достовірності. Через боротьбу ідей з пристрастями в ній поєднуються (в дусі настанов А. В. Шлегеля) античні (класичні) й сучасні (романтичні) засади. Останнє, на відміну від класичної трагедії, спрямувало авторську увагу не тільки на трагічні колізії, а й на внутрішні переживання героїв. Усе це визначило не тільки своєрідність історизму п'єси Костомарова, а й типи характерів, їх протистояння, конфлікти, переплетення, її герої виступають рупорами ідей автора, протиборство яких зводиться до двох головних моментів: протиставлення духу християнського миролюбства як головної морально-етичної цінності соціальному й конфесійному розбратові, ідеї насильницької збройної боротьби (перемога зла добром); верховенство патріотичного обов'язку над інтимним почуттям.

У порівнянні з героями «Сави Чалого» і «Переяславської ночі» з'являється новий тип позитивного героя — державного діяча, головним побудником діяльності якого є не особисті інтереси, а всенародна справа. Автор намагається показати Хмельницького не тільки як рупор ідей, що характерно для ідеологічної драми, а як живу людину. Він — і гостинний господар, що знається на старих народних звичаях, і досвідчений дипломат, і тонкий психолог, який бачить наскрізь своїх опонентів, і державний муж, здатний обійняти своїм зором і зрозуміти сенс великих історичних подій.