Модерністичні прояви в українській літературі

На початку ХХ ст. культура України, з одного боку, продовжувала розвивати народні, демократичні традиції ХIХ ст., а з іншого - йшов активний пошук нових форм, використання досягнень інших національних культур. Це конкретно виявилося у двох орієнтаціях:

1) збереження національно-культурних традицій (народницька теорія);

2) орієнтація на західноєвропейський процес в царині художньої культури ("європеїзація", "космополітизм", "модернізм"). Традиційні тенденції в царині літератури - романтизм і неореалізм поєднувалися з розвитком футуризму, символізму.

Провідне місце в українській культурі к. ХІХ – поч. ХХ ст. займає стиль модерн, риси якого виявились насамперед в літературі. Яскравою особливістю українського літературного модерну було те, що на передній план виступила національна проблематика.

Новим явищем для української літератури було висвітлення життя інтелігенції в усій складності й неоднозначності. Інтелігенту присвячена низка творів П.Мирного («Лихі люди»), І.Франка («Перехресні стежки») та ін. Митці прагнули осмислити місце та роль інтелігенції в українському суспільстві, втілити це розуміння в художній образ.

До літераторів, що писали під гаслами модернізму належить Ольга Кобилянська (1861 – 1942). Її талант засвідчили твори малої прози («Природа», «Некультурна», «До світла»), позначені художнім новаторством, глибиною соціально-психологічних характеристик персонажів. Одним з найкращих творів письменниці є роман «Земля», 1902, що вирізняється трагічністю колізії селянського життя. О.Кобилянська однією з перших в українській літературі звернулася до проблеми емансипації жінки, створила цілісні образи жінок-інтелігенток, поєднала феміністичні ідеї з національними традиціями.

Низку соціальних драм, де переважають мотиви бунту й соціальної нерівності написав Володимир Винниченко (1880 – 1951), - діяч Центральної Ради, прозаїк, драматург, («Дисгармонія», «Великий Молох», «Брехня», 1906 - 1910).

Виразно національне, революційне звучання в українській літературі цього часу набуває символізм. Українські символісти зверталися до сюжетів світової історії та літератури і сприяли всебічному осмисленню мистцем проблем тогочасного українського суспільства (Л.Українка «Лісова пісня»).

Найвагоміші здобутки української літератури ХІХ-ХХ ст. пов’язані з діяльністю І.Франка (1856 – 1916). Він був поетом і прозаїком, драматургом і літературним критиком, істориком і теоретиком літератури, перекладачем, публіцистом. Провідним у творчості І.Франка були такі тенденції як демократизація літератури, психологічний аналіз нових типів характерів («Мойсей», «Смерть Каїна», «З вершин та низин» та ін.). На повісті «Борислав сміється» позначилися елементи нової поетики – паралельні сюжетно-образні структури та образи-символи. Він один з перших в українській літературі застосовує прийом внутрішнього монологу., використовуючи досвід сучасної йому психології.

Розкриття внутрішнього стану героя, що межує з психологізмом, приводять письменників до використання імпресіонізму. Імпресіоністичні засоби змалювання дійсності характерні для М.Коцюбинського («Інтермецо», 1908, «Фата Моргана» 1907, «Тіні забутих предків», 1913), повістей О.Кобилянської, лірики І.Франко та Л.Українки, В Стефаніка(1871 – 1936) («Кленові листки», «Шкода», «Суд», «Синя книжечка», «Камінний хрест», «Святий вечір», та ін.).

Дух сили, мужності, боротьби, особистої та національної гідності вносить в українську літературу Леся Українка (1871 – 1913). Вона розвиває жанри драматичної поеми, політичної драми, громадянської лірики. Створюючи свою драматургію, Леся Українка (1871—1913) охоплює майже увесь ландшафт світової культури від Старого Заповіту і пізньої античності до американської перед-революції та революції французької, тим самим підключаючи національне до всесвітнього. Доля минулого стає для авторки "Вавилонського полону", "На руїнах", "Йоганни, жінки Хусової" моделлю "руїн" і "полонів" української історії, "переодягненням" української дійсності. Видатні митці цього часу розуміли штучну відчуженість українства від загального потоку європейської культури як перешкоду на шляху понівеченої культури до її розвою. Тому природним було прагнення тогочасної інтелігенції залучити українську культуру у всесвітній духовний потік.

Особливості національного стилю в образотворчому мистецтві та архітектурі.

Розвиток революційно-визвольного руху і породження ним зростання національно-культурного процесу в Україні на межі XIX - XX століть, привели до поступу в українському образотворчому мистецтві. Актуальними мистецькими проблемами того часу був пошук національного стилю в українському малярстві, графіці та книжковій ілюстрації, створення національної вищої мистецької школи та визначення шляхів розвитку художнього процесу в європейському контексті.

На Наддніпрянщині відбувається процес формування української національної школи пейзажного живопису. Одним із засновників вітчизняного реалістичного пейзажу, майстром сонячного пейзажу був В. Орловський (1842 - 1914). Майстром пейзажу світового рівня був С. Васильківський (1854 - 1917). Конкретні враження від природи він умів узагальнити так, що створювався цілісний образ рідної землі. У його творчості переважали пейзажі епічного плану. За картину "По Дінцю" художник був удостоєний європейського звання класного художника І ступеня і отримав право виставляти свої полотна в Паризькому Салоні поза конкурсом.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. важливого значення набуває портретний живопис. Він вбирає в себе досвід народного портрета XVII - XVIII ст., досягнення імпресіоністів, запроваджує у своїй декоративній системі барвистий світ народного мистецтва. Значного розвитку досяг історичний жанр, що став характерним явищем національної культури. Художники здебільшого зверталися до часів козаччини. Це і відомий твір І. Репіна "Запорожці" (1878 - 1891), "Гість із Запоріжжя" (1901 ) Ф. Красицького, "Битва під Хотином" (1903) та "В'їзд Богдана Хмельницького в Київ" (1912) М. Івасюка.

Модерн, що склався на рубежі XIX - XX століть вніс істотні зміни у розуміння проблем художньої творчості наддніпрянських художників. Були створені художні школи в Харкові, Києві, Одесі. Важливим осередком поширення в Україні нових європейських мистецьких течій, зокрема імпресіонізму, була Київська художня школа видатного українського художника О. Мурашка (1875 - 1919).

У своєрідних умовах відбувався розвиток образотворчого мистецтва на території Західної України - в Галичині, Буковині, Закарпатті. Економічна відсталість, соціально-політичне гноблення, що тривало тут протягом століть, відсутність спеціальних художніх закладів, музеїв - все це стримувало розвиток художньої культури загалом. Західній Україні перші значні реалістичні твори почали з'являтися тільки у 80-90-х роках XIX століття. На зламі XIX - XX століть на арену художнього життя вийшло нове покоління західноукраїнських художників: І. Труш, М. Курилас, Я. Петрак, А. Монастирський, Ю. Панкевич, М. Сосенко, О. Новаківський, О. Кульчицька, творчість яких і визначила неповторну своєрідність західноукраїнського живопису.

Визначною подією в культурно-мистецькому житті стала Всеукраїнська виставка 1905 р., проведена у Львові. На ній було показано 110 творів дванадцяти митців Галичини та Наддніпрянщини. В 1913 році у Львові був відкритий музей українського мистецтва, що став важливим фактором, який стимулював подальший розвиток образотворчого мистецтва в Україні.

Усі разом, ці художники збагачували національний живопис новими темами й мотивами, новими засобами композиційного й колоритного вирішення живописних творів.

Україна мала ряд пріоритетів у розбудові образотворчого авангарду. Тут з'явився перший абстрактний твір-малюнок В. Кандинського на обкладинці каталогу "Салон Іздебського 2". Перша широка міжнародна авангардна виставка в тодішній імперії набували іноді епатуючого характеру: одеські "Салони" скульптора В. Іздебського, київське "Звено", харківська "Голубая лилия" студії Є. Агафонова, приголомшуючі "Будяк" та "Вьїкусь", яки сприяли активній європеїзації українського малярства й пластики, формуванню нової художньої свідомості.

Київський художній інститут на той час уславився у Європі як український Баухауз — осередок практики й теорії новітнього мистецтва. По всіх новаторських угрупованнях Росії, від "Бубнового валету" до "Мішені" й "Ослячого хвоста", українські митці були найактивнішими учасниками й ініціаторами. Своїм походженням, самосвідомістю, національною поетикою пов'язані з Києвом, Львовом, Харковом, Одесою брати Д. і В. Бурлюки, К. Малевич, що вважав себе українцем, професор Київського художнього інституту В. Татлін, засновниця української школи конструктивістської сценографії О. Екстер, талановитий скульптор О. Архипенко.

Україна в подальшому стала й останнім прихистком авангарду. Харківський журнал "Нова генерація" до початку 1930-х рр. друкував енергійно-епатуючі декларації, статті В. Маяковського, В. Шкловського, С. Ейзенштейна, Дз. Вертова, В. Татліна та ін. — видавцем його був український поет-футурист М. Семенко. Той самий Семенко, який приголомшував читачів публікуванням усіх без винятку своїх творів — вдалих і невдалих (збірка "Кверо-футуризм"). А було це формою документації творчого процесу, художнього пошуку, руху поетики: "Мистецтво є процес шукання і переживання, без здійснення

Український образотворчий авангард був, безперечно, важливою ланкою в процесі з'єднання української й європейської культур, але тим цінніше й вище його значення, що він не загубив національних первин, родових прикмет. За ним стояла життєва сила селянського мистецтва, невигадлива іронія людської витівки, глибинно-філософське осмислення давньоукраїнської ікони. Зазначимо, що це не було продиктоване упередженнями, на цей шлях у пошуках нових ідей ступили італієць А. Модільяні, француз А. Матіс, іспанець П. Пікассо, росіяни М. Ларіонов і Н. Гончарова та ін.

Зовсім в іншій площині розгорталась у перші десятиріччя XX століття творчість М. Бойчука, який пізніше створив українську школу монументального живопису (20—30-ті рр.), значення якої виходить за регіональні межі. М. Бойчук прагнув віднайти у високій духовності візантійської та давньої української ікони підґрунтя для роз-вою великого синтетичного стилю новітнього монументального мистецтва. Ідея синтезу мистецтв надихалася художньою свідомістю XX ст. з її синтезом, поліфонізмом, загальнокультурною синкретичністю кінця XIX ст. Йдеться про взаємопроникнення епічного і ліричного начал, трансформацію жанрів, використання специфічної мови суміжних мистецтв (наприклад, чорно-біла графіка В. Стефаника, музична настроєність творів О. Кобилянської, новелістичність паризьких мотивів О. Мурашка, модерна живописність "Ноктюрна" М. Лисенка тощо). Стародавнє монументальне мистецтво виявилось плідним джерелом монументального стилю і щодо змістовності образів з їх зверненістю до національних первин, національного духу, і щодо авангардності художньої мови, яку можна назвати конструктивною, оскільки не зовнішній описовий шар, а побудовчий (колір, лінія, ритм, площини тощо) виступає основою художньої мови. Таким є тужливий "Плач Ярославни", котрий сприймається у контексті національної ідеї, реалізованої в традиційному матріархальному образі, як своєрідний парафраз славетної "Трійці" А. Рубльова або ж традиційно зображуваної богині Берегині. На жаль, кількість зображених творів М. Бойчука та його послідовників не дає можливості уявити цілісну картину їх діяльності на поч. XX ст., тим більше, що її розвій належить 1920—30-м рокам.

Сміливі пошуки українського національного стилю у XIX - на початку XX ст. відбуваються й в архітектурі. Естетизм художньої свідомості покоління неоромантиків виявився у архітектурі як у виді мистецтва, що найбільше відображає мистецьку світомодель. Поява залізобетону та металевих конструкцій дозволили перекривати велетенські просторові об'єми, урізноманітнювати форму віконних прорізів та видобувати з примхливих конфігурацій і контрастів фактур нові декоративні та художні ефекти. Намагання на цій основі виробити оригінальну декоративну систему, естетично осмислити конструкції й матеріали втілилось у стилі "модерн", що виник і як реакція на попереднє еклектичне будівництво.

Модерн на зміну ордерній тектоніці, що чітко розділяє несучі й несені елементи конструкції, пропонує новий принцип плавних переходів форм, асиметрії об'ємів, гнучких рослинних форм. Парадигмою стала сплетена з лози хатина замість доричного храму. Головний нерв модерну — культ краси в її романтичних, загадкових, мрійливих, ідеальних аспектах.

У мало не фантастичному "Будинку з химерами" (по вул. Банківській у Києві) архітектора В. Городецького уподібнення довер шеній органічній формі виражено у сполученні скульптурне трактованих об'ємів, у плавності переходів конструкцій у горельєфи, в утвердженні принципу вільної асиметрії, образній поліфонії фасадів (суворий середньовічний донжон, кам'яні джунглі, морське царство). Будова, немов згусток органічної матерії, формується у нас на очах. Подібне бачимо в архітектурі видатного сучасника Городецького — каталонця А. Гауді. Разом з тим архітектурна композиція тяжіє до монолітності, асоціації з замком, кий символізує принцип недоторканості приватного буржуазного дому. Примхливі конфігурації просторів інтер'єру, руху світлових потоків, химерні скульптури — усе це є свідченням прагнення перетворити реальність в особливий ідеально-романтичний світ.

Краса, до якої новітні українські митці так тяжіли, але не знаходили у реаліях тогочасного буття, вимагала мандрів в її пошуках. Тому й архітектура 1890—1900-х рр. становила собою своєрідний путівник по різних історичних епохах та країнах. Героїко-громадян-ський пафос будівлі колишнього Київського художньо-промислового й наукового музею (нині — Державний музей українського образотворчого мистецтва) архітектора В. Городецького в античних формах заступав мавританський стиль його кенаси в Києві. Вертикальне устремління готичних форм Миколаївського костьолу (того ж автора) поступалось місцем раціональним формам французького класицизму XVII ст. у будівлях харківського архітектора О. Бекетова (будинок колишнього комерційного училища, юридичного інституту, колишнього Земельного банку тощо). Образна ремінісценція французького Відродження в архітектурі Оперного театру (1897-1901) в Києві (арх. В. Шратер) Купецького зібрання (1882, архітектор В. Ніколаєв; тепер філармонія), Український драматичний театр ім. І. Франка (1898, архітектори Г. Шлейфер та Е. Братман)., романському стилеві корпусів Київського політехнічного інституту (арх. О. Кобелєв, Г. Кітнер, О. Вербицький). Архітектори Наддніпрянщини звертались до зразків українського бароко (Бесарабський ринок, архітектор Г. Гай; Володимирський собор, забудова вулиць Вел. Житомирської та Басейної в Києві).

З кінця XIX ст. і до 1907 року в українській архітектурі був поширений напрямок еклектики або історизм. У Галичині здебільшого наслідували готичні та романські зразки (церква св. Ольги та Єлизавети і будинок на площі Галицькій у Львові). Популярним також було звернення до ренесансної та барокової архітектури, зокрема, бароко-стиль отримав назву „віденський неоренесанс ". Найвизначнішими спорудами цього стилю у Львові є Оперний театр (1900), збудований під керівництвом архітектора Ж. Горголевського, будинок Галицького сейму (1877-1881, архітектор І. Гохбергер; тепер головний корпус ЛНУ ім. І. Франка), Будинок учених та палац Потоцьких.

З 1902 року на Наддніпрянщині, а з 1907 р. у Західній Україні, відмовились від еклектичних запозичень елементів інших стилів. Творчі пошуки архітекторів зосереджувалися навколо проблеми максимальної функціональності споруди, конструктивної логіки та ч іткості в силуетах фасаду. Було збудовано чимало житлових, адміністративних, громадських будинків та промислових споруд, в обрисах яких простежувались риси українського модерну.

Становлення українського національного архітектурного модерну на Наддніпрянській Україні пов'язано з ім'ям В. Кричевського (1872-1952). У 1903 -1908 рр. він споруджував будинок Полтавського губернського земства (нині –історико - краєзнавчий музей). У будинку з його високим дахом, двома вежами творчо трансформовано художню структуру дерев'яної цивільної архітектури України XVII—XVIII ст. Характерним є малюнок віконних та дверних прорізів, звужених у горішній частині. Черепична покрівля, керамічні кахлі й декоративні розписи свідчать про уроки народного будівництва

Характерні риси українського модерну на львівському терені були розроблені І. Левинським (1851 -1919) - вихованцем, а згодом професором і керівником кафедри ужиткової архітектури Львівської політехнічної школи. Йому належать проекти таких споруд у Львові як Торгово-Промислова палата, готель "Жорж", Музичний інститут ім. Лисенка. Для цих споруд характерне використання настінного живопису в оформленні інтер'єру.

Пожвавлення архітектурного будівництва сприяло й становленню в Україні нової скульптури. Одним з провідних львівських скульпторів у галузі монументально - декоративної пластики був П. Війтович (1862 - 1936). Він виконав скульптури "Торгівля" і "Праця" для фасаду Головного залізничного вокзалу, композиції "Слава" на фасаді Львівського оперного театру та скульптури для його інтер'єра ("Любов цілує Амура", "Заздрість, відкинута, від любові", "Пиха").

Отже, наприкінці XIX - на початку XX ст. простежено інтенсивний розвиток усіх сфер української культури, яка стала активним фактором розвитку народу, яскравою ознакою його національної своєрідності, набула великої суспільно-історичної ваги.