Розстріляне Відродження. Культура України в 30-40 рр

У 1929 р. багаторічна внутрішньопартійна боротьба у СРСР завершилася повною перемогою Й.Сталіна і його прихильників. Встановилася тоталітарна диктатура.

Наступні дії у сталінському наступі на українську культуру увійшли в історію під назвою "Розстріляне відродження" (Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавриненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр.)

Культура, як і всі сфери суспільного життя, була поставлена під жорсткий ідеологічний і адміністративний контроль. Для культури це мало трагічні, руйнівні наслідки

Комуністичний терор 30-х, що прийшов на зміну українському відродженню 20-х, зупинів на злеті, перервав, відсунів у часі на десятиліття розвиток української культури, як цілісного організму.

За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур).

Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (П. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгожданим набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905—1917 рр.

Нове покоління української еліти, яка вийшла в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати всяку можливість ознайомитися із світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.

Головними складниками новітньої еліти її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й запити

Національно-культурне самоутвердження України стало турбувати Москву.

Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим розгорнув масові репресії, а кульмінацією став голодомор 1932 -1933рр.

Для проведення погромницької політики над українською елітою відрядила на Україну Павла Постишева - довірену особу Сталіна. Саме за П. Постишева нищили не тільки окремих осіб, а й цілі інституції

Крок за кроком згорнули політику українізації.

У 1930 р. був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Головні обвинувачення були висунені проти віце-президента Всеукраїнської Академії наук С. Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель, студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Закрили секцію історії Академії наук, був арештований М.Грушевський. Його незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели і кінорежисера О. Довженка.

Обвинувачення в буржуазному націоналізмі було висунене проти наркома освіти М.Скрипника - старого більшовика, одного з керівників Жовтневого повстання. Він був одним з небагатьох, хто не побоявся відкрито виступити з критикою сталінських методів, відстоював політику українізації. У 1933 р. напередодні арешту Скрипник застрелився.

З 1932-1933 року, разом із голодомором, цим етноцидом українського народу розпочались і репресії проти української духовної еліти. Почались масові арешти. Так, у 1934 році, репресій зазнали 97 із 193 членів Спілки письменників України. Були заарештовані і згодом розстріляні Г. Косинка, Д. Фельківський, К. Буревій, М. Зеров, Л. Гомін.

Серйозні втрати були й серед майстрів пензля та різця. Арешту за професійні погляди зазнали В. Седлер, І. Падалка та ін.

Саме про цих людей прийнято говорити, що вони символізують «розстріляне відродження». Перед кожним стояв вибір, який кожен робив самостійно: самогубство (Хвильовий), репресії і концтабори (Б. Антоненко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (І. Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, М. Бажан).

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, "на честь 20-ї річниці Великого Жовтня" у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші.

Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб предствників укрїнської інтелігенції - цвіту української нації.

Протягом 1932-1939 більшість українських митців того часу була репресована і розстріляна. Деякі з письменників, котрим пощастило вижити (П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, П. Панч, Ю. Яновський), змушені були пристосовуватися до нових умов, ставати на шлях конформізму. Цьому процесові активно сприяли різні творчі спілки (письменників, композиторів, художників), «реорганізовані» НКВД у середині 30-х років. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена цензура, перервані контакти з діячами культури інших країн, в тому числі українськими емігрантами.

Усе це негативно позначилось на культурі, літературі та мистецтві, руйнувало творчий потенціал народу, збіднювало його духовне життя. Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою її було «Рештки загубленого, репресованого та знищеного». Адже всі твори здавалися до спецсховів, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втрачені. Лише деяким пощастило зберегтись у самвидаві, рукописних копіях, виходили за кордоном.

Було знищено незалежність і відносну самостійність Всеукраїнської академії наук, основоположника і творця новітньої історичної науки академіка М. Грушевського відправлено до Москви, багатьох його учнів і наукові заклади ліквідовано. Знищена велика мистецька школа бойчукістів на чолі з її видатним засновником - художником Михайлом Бойчуком (був засланий, помер у концтаборі). Розігнано театр "Березіль", його керівника та акторів репресовано, заслано у сталінські концтабори. Були ліквідовані видавництва "Рух", "Час", "Книгоспілка", а їх керівництво та співробітники заарештовані.

У ті часи культурного нігілізму найбільше постраждала столиця України Київ. Тут було знищено низку найцінніших пам'яток, зокрема, Михайлівський золотоверхий монастир XII - XIII ст., церква Трьох святителів XII – XII ст., дерев'яна стрілецька церква, зруйновано Аскольдову могилу і кладовище біля неї, старий Ланцюговий міст через Дніпро. Подібна доля спіткала всі історичні міста України.

З ліквідацією всіх творчих організацій і створенням у 1934 р. Всесоюзної спілки письменників, в Україні почалося насадження принципів соціалістичного реалізму, розроблених російським літератором Максимом Горьким і, підхоплених українськими письменниками І. Микитенком та О. Корнійчуком. Соціалістичний реалізм на довгі десятиліття став гальмом у розвитку культури.

Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики. У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план тому, що вони ніби не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став неокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму, непохитність влади. Найбільш відомою будівлею, побудованою в стилі неокласицизму, є споруда Верховної Ради у Києві.

Тотальний більшовицький розгром проводився в українському кіномистецтві. У 1930 р. Всеукраїнське Кіно-Фото Управління було перетворене на "Українфільм". Одеська кінофабрика перейшла майже в монопольне користування "Мосфільму" і "Ленфільму". Одночасно з цим протягом 1930-х рр. були ліквідовані або усунені від праці в кіно низка визначних режисерів, сценаристів й операторів. М. Калюжний, І. Кавалерідзе змушені були відмовитися від формальних шукань. О. Довженко мусів перейти на роботу до "Мосфільму", перебувши в московському засланні рівно 20 років. Його фільм "Аероград" (1935) не має нічого спільного з українською тематикою, а "Щорс" (1939) кілька разів перероблявся.

На кінець 30-х рр. устандартизувався тип радянського фільму, що являв собою або екранізацію літературних творів "надійних" авторів - "Загибель ескадри" (за О. Корнійчуком) А. Кордюма (1934), або історичні псевдомонументальні твори з фальсифікацією минулого УКРАЇНИ в дусі сталінської історіографії - "Богдан Хмельницький" (1941) І. Савченка (теж за О.Корнійчуком), або нарешті малоросійщину у вигляді екранізації "Запорожця за Дунаєм" і "Наталки Полтавки" (обидва 1937). Якісний занепад відбувався одночасно зі скороченням кінопродукції.

У 1938-1954 рр. було репресовано майже 238 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції. За підрахунками істориків літератури, з них 17 розстріляні, 8 покінчили життя самогубством, 16 пропали безвісти, 7 померли в ув'язненні. Зазнавав арешту М.Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г. Косинка, М. Зеров, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М.Хвильовий, який мужньо намагався врятувати багатьох товаришів. Закрили театр «Березіль», арештували і розстріляли всесвітньо відомого режисера Л. Курбаса. Про масштаби репресій говорить і такий факт: з 85 вчених-мовознавців репресували 62. Лише наркомат освіти «очистили» від 2 тисяч співробітників.

Гонінням піддалася і церква. На межі 20-30-х років були арештовані керівники і заборонена Українська автокефальна церква, яка була створена на хвилі національного революційного піднесення. Така ж доля спіткала після II світової війни Українську греко-католицьку церкву в Західній Україні. Усього в 1917-1939 рр. було зруйновано 8 тисяч церковних споруд - більше половини всіх храмів.

Величезну повагу викликають ті люди, які, усвідомлюючи небезпеку для себе особисто, допомагали іншим. В.Вернадський намагався врятувати свого багаторічного соратника, секретаря Всеукраїнської Академії наук філолога і видатного сходознавця А.Кримського. Коли у Харкові висунули обвинувачення проти Л.Д.Ландау (майбутнього лауреата Нобелівської премії), директор Інституту фізичних проблем П.Л.Капіца запросив його до Москви, а пізніше домігся звільнення його з-під арешту.

І все ж навіть у таких найважчих умовах не можна говорити про припинення розвитку української культури. Зростало міське населення, держава продовжувала розвиток системи освіти, охорони здоров'я, створювалися нові наукові установи, без чого неможливо було б здійснення індустріалізації, зміцнення обороноздатності при зростанні зовнішньої загрози.

На початку 30-х рр. було здійснено уніфікацію вищої та середньої освіти. Вищим учбовим закладом став інститут, а середнім спеціальним - технікум, у 1934 р. було скасовано плату за навчання в усіх вузах і технікумах, запроваджено наукові ступені кандидата й доктора наук, вчені звання професора, доцента. Ліквідовано бригадно-лабораторний метод навчання, введено індивідуальну оцінку знань, обов'язкове складання заліків і іспитів.

У передвоєнне десятиріччя в республіці відбулося злиття близьких за профілем інститутів у багатофакультетні вищі навчальні заклади. Найбільші зміни відбулися в системі індустрійно-технічної освіти. Великі інститути індустріального профілю було створено в Києві, Одесі, Донецьку, Дніпропетровську. Поширилася мережа вищих закладів освіти в Луганську, Полтаві, Вінниці, Житомирі, Кривому Розі, Маріуполі, Мелітополі, Миколаєві, Херсоні. Важливе значення для розвитку науки й культури мало відновлення в 1933 році університетської освіти. Університети почали функціонувати в Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську й інших містах. У 1938 році було затверджено однотипні для всіх університетів країни навчальні плани. Особливість їх була в тому, що вони відображали риси університетської освіти, яка спиралася на широку науково-теоретичну базу. Остаточно була визначена структура навчального плану: загальнотеоретична підготовка, загально-спеціальна підготовка і на останніх курсах - підготовка з конкретної спеціальності. У планах передбачалися курси за вибором.

На 1 січня 1941 р. в УРСР діяли 173 вузи з 197 тис. студентів і 693 середні спеціальні навчальні заклади з 196 тис. учнів. На кінець 30-х рр. в Україні в основному було вирішено проблему створення кадрів інженерно-технічної інтелігенції. Чисельність фахівців перевищила 500 тис. чоловік.

Західноукраїнські землі до 1939 року перебували під владою Польщі. Остання намагалася полонізувати Галичину, позбавити українців національної ідентичності. Тому вже наприкінці 20-30-х рр. на Західній Україні розпочався рух національного опору, який продовжувався в Україні протягом 40-70-х років і став героїчним шляхом українського народу в боротьбі за національно-культурне самовизначення та позбавлення від окупаційного ідеологічного впливу.

Шовіністична антиукраїнська політика на західноукраїнських землях призвела до того, що з 2800 українських початкових шкіл, які існували в Західній Україні в 1913 р., на 1938 р. залишилося лише 360. Якщо одна польська гімназія припадала на 16 тис. осіб, українська - на 230 тис. Значна частина населення залишалася неписьменною, доступ українцям до вузів обмежувався. Навіть у Львові із дев'яти тисяч студентів у 1936 р. українці складали лише 11,5%, у Чернівецькому університеті у 1939 р. - лише 3,5%. Ні один з вузів не працював з українською мовою навчання.

Молоді патріоти з Українського національно-демократичного об'єднання (створене 11 липня 1925 р.) регулярно організовували масові маніфестації на честь Т. Шевченка, І. Франка, Січових Стрільців, видавали пресу, поширювали українську літературу, підтримували "Просвіту". У 1936 - 1937 рр. у Львові вийшла "Історія української культури" за ред. І.Крип'якевича.

Найінтенсивніше культурно - освітня і літературно - мистецька робота проводилася в Галичині, що стала згодом частиною Генеральної Губернії. У той час видавалося 48 національних газет та інших пресових видань. Після короткочасної реорганізації запрацювали професійні театри у Львові, Станіславі, Тернополі, Коломиї, Стрию. Вже 19 липня "Український театр міста Львова" показав глядачам оперу "Запорожець за Дунаєм". Були поставлені "Маруся Богуславка", "Наталка Полтавка", "Украдене щастя" та інші п'єси вітчизняної класики.

Незважаючи на зазначені трагічні сторінки в життєдіяльності вищої школи та наукових установ Української РСР у міжвоєнний період, за це двадцятиріччя було підготовлено нове покоління української інтелігенції та спеціалістів народного господарства, які, використовуючи досвід та потенціал попередніх поколінь, своєю працею створили потужний економічний і науково-технічний потенціал країни. Він дозволив вистояти в тяжкій сутичці з ворогом в роки суворих воєнних випробовувань і одержати перемогу над фашистськими загарбниками.

Важким випробуванням для українського народу стала Велика Вітчизняна війна (1941-1945) Особливості культурних процесів воєнних років повністю диктувалися екстремальними умовами часу. На службу фронту була поставлена наука. У літературі головною стала тема Батьківщини. Патріотичні вірші, статті українських літераторів з'явилися в газетах вже в перші дні війни. Це такі твори, як "Ми йдемо на бій" П.Тичини, "Клятва" М.Бажана, вірші Л.Первомайського.

Частина письменників перебувала в евакуації, деякі залишилися на окупованій території, більшість же була на фронті, активно співробітничали в армійській, фронтовій, республіканській періодиці ("За Радянську Україну!, "За честь Батьківщини!"). З Москви українською мовою вела передачі радіостанція "Радянська Україна" (П.Панч, О.Копиленко, Д.Білоус). У Саратові була організована робота радіостанції ім. Т.Шевченка (Я.Галан, К.Гордієнко, В.Владко). Діяла пересувна прифронтова радіостанція "Дніпро". У воєнні роки одним з головних жанрів стала публіцистика.

Офіційні органи, зокрема Спілка письменників України, деякі редакції знаходились в Уфі. Там видавався тижневик "Література і мистецтво", з 1943 р. поновився випуск журналів "Україна" і "Перець". Було випущено декілька книг: "Україна у вогні", "Україна звільняється". Видавнича діяльність не обмежувалася сучасністю. Великими тиражами вийшли твори українських класиків.

У роки війни українські письменники створили такі твори, як "Україна у вогні" О.Довженка, який виявив себе як талановитий публіцист, "Похорони друга" П.Тичини, "Мандрівка в молодість" М.Рильського, "Ярослав Мудрий" І.Кочерги, поетичний цикл «Україно моя!». Переваги цих творів були очевидні в порівнянні з риторично-офіційним тоном більшості поетичних і прозаїчних творів 30-х років.

Значний розвиток в роки війни отримує документальне кіно. Кінооператори здійснили справжній подвиг, донісши людям і залишивши нащадкам безцінні свідчення історії. О. Довженко зняв документальні стрічки «Битва за нашу

Радянську Україну", «Перемога на Правобережній Україні".

Трагічною помилкою стали спроби налагодити видавничу діяльність, оживити літературне життя в умовах окупації у Києві, Харкові, Львові. Деякі письменники вважали, що співпраця з окупаційною владою ослабить тиск на національну культуру. Однак ці надії не виправдалися. Так, у Києві були закриті "Українське слово" і "Литаври", а їх організатори, члени ОУН, О.Теліга та І.Ірлявський страчені гестапо.

Тема Великої Вітчизняної війни ніколи вже не залишала літературу і мистецтво. Роман «Прапороносці» прославив ім'я О.Гончара. Війні присвячені найяскравіші твори українського художнього кіно.

З початком Великої Вітчизняної війни та загрозою окупації території України німецькими військами було забезпечено перебазування у глибокий тил понад 70 українських вищих навчальних закладів, серед них 3 університети (з 6), 28 індустріально-технічних інститутів (з 34), 18 сільськогосподарських інститутів (з 21), 12 медичних інститутів (з 14), 6 художньо-музичних вузів (з 9), 4 педагогічні інститути (з 74).

В евакуйованих українських вузах при великій допомозі братніх радянських народів відновлювалася навчальна робота. Основними районами розташування вищих навчальних закладів УРСР були Урал, Західна Сибір, Середня Азія, Казахстан та Поволжя.

Жахливу картину залишили після себе на окупованих українських землях фашистські загарбники. Достатньо сказати, що матеріальні збитки, нанесені вищій школі України фашистськими окупантами, склали біля одного трильйона карбованців. Тому відбудова матеріально-технічної та навчальної бази вищих навчальних закладів у післявоєнних період стала одним з головних завдань відновлення освітянської сфери в Україні. Ця робота розпочалася ще під час війни, по мірі визволення української території від загарбників. З квітня 1943 р. по квітень 1944 р. на території республіки було відкрито 106 вищих навчальних закладів. Бюджет УРСР по вищих навчальних закладах на 1945 р. становив 305 млн. крб. На початок 1945-1946 навчального року в республіці діяло вже 150 вузів, в яких навчалися близько 100 тис. студентів стаціонару.

У повоєнні роки відбулося відродження і розширення мережі вузів західних областей України. На початок 1957-1958 навчального року тут налічувалося 22 вищих навчальних заклади. У 1954 р. в зв'язку з приєднанням до України Кримської області у сім'ю вузів республіки влилися три кримські вузи (педагогічний, сільськогосподарський та медичний).

Після війни було відновлене переслідування та ідеологічний тиск, нова хвиля боротьби з "українським буржуазним націоналізмом" припадає на 50-і роки. Це відбилося, зокрема, в таких документах ЦК КП(б) України, як "Об искажении и ошибках в освещении истории украинской литературы в «Очерке истории украинской литературы», про журнали "Вітчизна" і "Перець". У 1947 р. на пленумі Спілки письменників України огульній, кон'юнктурній критиці були піддані романи Ю.Яновського "Жива вода", І.Сенченка "Його покоління", повість П.Панча "Блакитні ешелони". У 1951 р. була розгорнута бучна кампанія проти вірша В. Сосюри "Любіть Україну", в якому нібито повністю був відсутній класовий підхід. Критики зазнавала з цих же позицій творчість М.Рильського, а С.Голованівського звинувачували в "безрідному буржуазному космополітизмі". Були проведені кампанії по розвінчуванню кібернетики і генетики як буржуазних наук, що зумовило відставання вітчизняних вчених від світового рівня.

Таким чином, ми спостерігаємо знищення української культури, гноблення української мови та літератури більшовицьким режимом. Перша половина ХХ ст. пронизана глибокими внутрішніми протиріччями. Спостерігається такі процеси як викорінення української культури та проведення українізації. Послідовна політика більшовизму щодо ліквідації всього українського дається взнаки навіть ще сьогодні, оскільки ще й досі триває відродження української традиції та української культури.

 

Запитання для самоконтролю

1. У чому виявилась національна своєрідність української культури у 20-і рокі?

2. Охарактеризуйте основні стилі та напрямки літератури і мистецтва в Україні на початку XX ст.

3. Яким є значення української культури зламу століть?

4. У чому виявилась національна своєрідність української культури у 30-і рокі?

5.Розкрийте значення терміну «розстріляне Відродження».

6. Які фактори (соціальні, національні) зумовили український культурний ренесанс?

7. Які новаторські риси характерні для театру "Березіль"?

8. Що характерне для школи "бойчукістів"?