2018-01-21
526
Події російської революції 1905-1907 рр. в Україні.
Поразка Росії у війні з Японією 1904-1905 pp., глибока економічна криза, національне гноблення і політична безправність народів призвели до першої в Російській імперії революції. Вона розпочалася з “кривавої неділі” 9 січня 1905 p. Тоді російські війська розстріляли в Санкт-Петербурзі мирну демонстрацію, хвиля протестів прокотилася й Україною. Упродовж січня страйкували робітники Горлівки, Києва, Катеринослава, Маріуполя, Харкова, Юзівки, Одеси та інших міст. Вони вимагали повалення самодержавства, запровадження 8-годинного робочого дня, скасування штрафів і зниження цін на товари у заводських крамницях.
Протягом перших трьох місяців революції страйкувало 170 тис. робітників на 320 заводах і фабриках України. Робітничі виступи підтримали селяни. Вони громили поміщицькі маєтки, цукрові заводи та інші підприємства, здійснювали самозахвати землі. До літа 1905 р. відбулося близько 1300 селянських виступів. Сільськогосподарські страйки на той час охопили 1468 сіл.
У червні 1905 р. спалахнуло повстання на броненосці “Потьомкін” (очолили його матроси-українці Г. Вакуленчук та П. Матющенко), а в листопаді ще на 12 кораблях Чорноморського флоту, зокрема крейсері “Очаків” (командував П. Шмідт), “Св. Пантелеймон” та ін. За ними виступили сапери Києва під проводом підпоручика Б. Жадановського й солдати Харківського гарнізону. Восени 1905 р. прокотилася ще одна хвиля селянських повстань. Одним із найбільших став виступ селян с. Сорочинці на Полтавщині (грудень 1905 p.), криваву розправу над якими вчинили російські війська (“Сорочинська трагедія”). У грудні 1905 р. основним районом збройної боротьби з російським абсолютизмом став Донбас. Збройні повстання спалахували один за одним у Харкові, Катеринославі, Олександрівську.
Революційний рух робітників, селян, солдатів і матросів намагалися очолити представники РСДРП. На її з’їзді у квітні 1905 р. більшовики взяли курс на повалення царизму шляхом збройного повстання. Інші партії не підтримали цієї тактики і намагалися впливати на хід революції політичними засобами.
Загальноросійський політичний страйк у жовтні 1905 р., в якому в Україні брало участь понад 120 тис. робітників, паралізував економічне й політичне життя імперії. 17 жовтня 1905 р. імператор Микола II змушений був підписати маніфест про громадянські права й політичні свободи та скликання законодавчої Державної думи із залученням до виборів усіх верств населення. Це створило умови для переходу до конституційної монархії.
Маніфест імператора негативно розцінили радикальні партії, зокрема більшовики та реакційні партії Росії. Перші продовжували закликати робітників до збройної боротьби, а інші – упродовж 1905-1907 pp. організовували вбивства й погроми серед неросійського населення більш як у 100 містах імперії. Представники ліберального руху вважали, що головної мети – проголошення демократичних прав та свобод, обмеження самодержавства, створення парламенту – досягнуто.
Українська громада у Державній думі.
У квітні 1906 р. розпочала роботу І Державна дума. В її складі від України було 102 депутати, 44 з яких об’єдналися в Українську думську громаду на правах окремої парламентської фракції, яка вимагала політичної автономії України, відродження національної культури, демократизації суспільно-політичного життя. За участю М. Грушевського громада випускала журнал “Український вісник” і газету “Рідна справа” (підназва – “Вісті з Думи”). У II Державній думі українська громада (47 депутатів) продовжувала обстоювати національну ідею. Але 3 червня 1907 p. імператорським указом було скасовано II Думу. Новий закон про вибори урізав права трудящих і забезпечував кількісну перевагу представникам урядових партій. Серед депутатів III Думи від України було 64 поміщики, 13 священиків і 26 селян. Решта представляла інші стани. Демократичні партії України не змогли провести до Думи своїх представників, української фракції сформовано не було. Аналогічно у ІV Держдумі.
Отже, у своїй перспективі революція 1905-1907 pp. зазнала поразки. Але запровадження загального виборчого права, скасування заборони на українське слово сприяли піднесенню політичної й національної свідомості народу та його боротьбі за свободу і реформи.
Розпуск Державної думи 1907 року ввійшов до історії під назвою Третьочервневого державного контрреволюційного перевороту. Міністр внутрішніх справ і голова Ради міністрів Петро Столипін заборонив діяльність політичних партій революційно-демократичної орієнтації, мітинги й демонстрації. Каральні загони громили прогресивні організації, закривали профспілки, кооперативи, газети та журнали. Протягом 1907-1909 pp. в імперії за “політичні злочини” було засуджено 26 тис. осіб, із них близько 2200 – до страти.
Земельна реформа П. Столипіна та її вплив на українські землі.
Земельна реформа П. Столипіна це – низка законодавчих актів, спрямованих на перерозподіл селянської земельної площі в Російській імперії і підвищення продуктивності сільського господарства.
Основними законодавчими актами реформи були: указ від 9 (22) листопада 1906 р. “Про доповнення деяких постанов діючих законів, які стосуються селянського землеволодіння і землекористування” і ухвалений на його підставі Державною Думою закон від 14(27) червня 1910 р. За цими законами скасувалися обов’язкові форми земельної общини і кожному селянинові надавалося право вийти з неї й виділити свою землю у повну власність. Він мав також право вимагати виділення землі в одному масиві – “відрубі”, до якого міг приєднати свою садибну землю і перенести сюди будівлі, утворюючи таким чином “хутір”. Селяни користувалися допомогою Селянського поземельного банку, який кредитував купівлю землі і допомагав створити хутірні і відрубні (польовий наділ без садиби) господарства.
Протягом 1907-1910 рр. по всій Російській імперії виділилися з общини близько 2,5 млн. дворів (26% всіх общинників) з 16,9 млн. десятинами землі (15% усього общинного землеволодіння). З 1907 по 1911 р. в Україні вийшли на відруби і хутори понад 225 тис. господарів, які володіли 1,8 млн. десятин землі. Найінтенсивніше зростали хутірські і відрубні господарства у степових губерніях і на Волині. Значною мірою завдяки кредитній допомозі Селянського поземельного банку селяни лише у 1906-1909 рр. купили 385000 десятин поміщицької землі.
В Україні процес виходу з громад був нерівномірний, бо общини майже не було на Правобережжі й Полтавщині, натомість вона переважала у степу й на Харківщині. Унаслідок столипінської реформи у середньому близько 1/4 дворів в Україні, що входили до земельних громад, вийшли з них: у Степу 42%, на Лівобережжі 16,5%, на Правобережжі 48%. Разом з тим на Правобережній Україні і на Полтавщині майже вся земля, якою користувалося селянство, перейшла у приватну власність, особисте приватне землеволодіння почало переважати у Чернігівській губернії, а у Таврійській, Херсонській, Катеринославській і Харківській воно охоплювало близько половини всіх дворів.
Поліпшення, що почалося зі столипінською реформою, стосувалося лише 25% господарств селян в Україні, насамперед хутірських і відрубних. Хоч у руках селянства опинилося 65% всієї землі, проте на Наддніпрянщині й надалі панувало аграрне перенаселення: 32% селян не мали землі або мали до 1 десятини, 38% господарств мали 1-4 десятини, 19% – 4-9, і тільки 11% – більше. Бідняки (частково і середняки) не мали змоги купувати поміщицьку землю через високу ціну (наприклад, 400-700 руб. за десятину на Правобережжі) і не могли одержати кредиту за посередництва селянського банку. Окремі з них продавали землю багатшим селянам, а самі емігрували до Азійської частини Росії (рідше до міст). Аби зменшити аграрне перенаселення, Столипін стимулював еміграцію селян за Урал. Із 1906 по 1913 рік із 9 українських губерній виїхало до Азії 1,2 млн. селян (найбільше 1909 р. – майже 300 тис.). Щоправда, одна чверть із них згодом повернулася.
Отже реформа Столипіна, допомагаючи заможному селянству, мала на меті – створити з нього, поряд із занепалим дворянством, нову соціальну підпору для монаршого режиму. Проте реформа спричинила ще більше соц. розшарування селянства: збільшення найдрібніших і великих селянських господарств і зменшення середніх, власники яких продавали землю заможнішим, а самі виїздили за Урал та міст. Невирішеність земельного питання була головною причиною революції 1917 р.
