Культурно-просвітницьке життя, релігія та побут українців у 1900-1914 рр

Розвиток української освіти, науки і культури на початку XX ст.

Зусиллями видатних діячів української культури М. Аркаса, Б. Грінченка, Л. Українки, М. Лисенка, М. Коцюбинського, Д. Яворницького та інших в Україні виникали й розгортали свою діяльність культурно-освітні організації “Просвіта”, які видавали й поширювали українські книги, влаштовували бібліотеки й читальні для населення, організовували виставки, концерти самодіяльних акторів.

1905 р. товариства “Просвіти” разом із земствами та студентською молоддю розпочали кампанію за українізацію Київського, Одеського й Харківського університетів, що сприяло запровадженню в цих навчальних закладах курсу української літератури. Україномовними ставали народні школи. На земському з’їзді народної освіти 1911 р. представники Харківської, Полтавської і Чернігівської губерній поставили перед урядом Росії вимогу про українізацію освіти.

У багатьох містах України було створено кооперативні товариства. Майже 140 сільських, волосних, повітових і губернських комітетів Української селянської спілки об’єднали десятки тисяч селян. Згуртуванню наукових сил сприяло заснування 1907 р. Українського наукового товариства в Києві.

Церковне життя.

Переважна частина України в 1900-х роках була ареною діяльності Російської православної церкви. На українській території, тобто майже на 1/37 загальноімперського простору, в 1900 р. було зосереджено п’яту частину всіх храмів та сьому монастирів – 10333 церкви та 105 монастирських осель.

До вад церкви останнього етапу російської імператорської доби належало остаточне перетворення духовенства в Україні на замкнену й обмежену касту. Одна з причин такого стану крилася в закріпаченні селянства, що свого часу перекрило доступ до духовної верстви вихідцям із нижчих станів. Інша причина полягала в тому, що представники елітних або заможних груп населення розглядали духовну службу як соціально принизливу професію. Диктат держави, незадовільні матеріальні умови життя священиків сприяли формуванню саме такої репутації духовної професії.

У 1913 р. 85% слухачів духовних семінарій України становили вихідці із священицьких родин, що на 2% перевищувало навіть середньоросійський показник. Алена початку ХХ ст. уже немало вихованців демонструвало повну байдужість до майбутньої професії. Близько 60% випускників семінарій ставало на шлях світської кар’єри.

Різниця між світською й церковною освітою лежала в площині світоглядній. Перша перебувала під впливом французької, англійської літератури, німецької філософії і була пронизана європейським гуманістичним світобаченням. У семінаріях навчання залишалося надто схоластичним. Навіть у 1900-ті роки тут заборонялися твори Тургенєва, Гончарова, Толстого, а тим більше українських письменників. Водночас духовні академії давали глибоку освіту. Зокрема, в єдиній на Україні Київській духовній академії щороку присвоювалося наукове звання кандидата богослов’я більшості випускників.

Матеріальний рівень духовенства в Україні був помітно вищим, аніж у середньому по Росії. Окрім причтової землі, яка здавалася в оренду, зборів та добровільних пожертв, місцеві пастирі, як правило, мали ще й третє джерело доходу – три чверті з них були на утриманні державної казни. Загалом у кращих приходах священики отримували від 1200 до 2000 рублів на рік, диякони – від 700 до 1000, а псаломщики – від 300 до 700. Показово, що доходи єпископів сягали 10 і більше тисяч щорічно. Прибуток Київського митрополита перевищував 52 тисячі рублів. Усе це засвідчувало також вражаючу нерівномірність доходів духовенства, що ускладнювало й без того напружену церковну ситуацію. У цілому стан православної церкви в Україні на початку XX ст. характеризувався глибоким протиріччям. Зовні благополучна форма з блиском упорядкованих храмів та усталеною адміністративною структурою була лише вуаллю, яка прикривала спотворену державою систему функціонування релігійного життя.

Українська преса та видавництва. Діяльність національних і спортивно-фізкультурних організацій. Зміни у побуті та звичаях українців.

Важливу роль у пропагуванні національної ідеї відігравала українська преса. Першою всеукраїнською щоденною стала газета “Хлібороб”, яку 1905 р. почали видавати на Полтавщині. У 1905-1907 pp. загалом виходило понад 20 україномовних газет, тижневиків та журналів (“Рада”, “Україна”, “Українська хата”, “Дзвін”, “Село”, “Рідний край”). Українські видавництва працювали в Києві, Харкові, Житомирі та інших українських містах, а також у Петербурзі та Москві. На 1911 рік вони видали 600 тис. примірників українських книг і брошур.

Індивідуальні завдання:

Реферування наукових статей і матеріалів за пунктами теми: “Розвиток української освіти, науки і культури на початку XX ст.”, “Діяльність українських національних товариств у 1900-1914 рр.”, “Діяльність українських спортивних товариств у 1900-1914 рр.”, “Зміни у побуті та звичаях українців на початку ХХ ст.”.