Ставлення населення і політиків до війни

Україна в планах воюючих держав.

Вбивство сербським студентом Г. Прінціпом 28 червня 1914 р. австрійського ерц-герцога Фердинанда стало приводом до світової війни, яку від останньої третини ХІХ ст. готували країни Троїстої угоди (Антанти) і Четверного союзу. Уже через місяць після пострілів у Сараєво Росія оголосила війну Австро-Угорщині, 5 серпня 1914 р. німецька армія окупувала Бельгію. Того ж дня Англія і Франція розпочали бойові дії проти Німеччини.

Перша світова війна почалася 1 серпня 1914 p., коли Німеччина оголосила війну Росії, а 3 серпня – Франції. Європа була розколота на два воюючих угруповання: з одного боку – Німеччина, Австро-Угорщина, Італія, пізніше до них приєдналися Туреччина, Болгарія, з іншого – Англія, Франція, Росія. У Першій світовій війні брали участь 34 країни з населенням 1,5 млрд. осіб, а всього було мобілізовано 65 млн. солдатів і офіцерів, 10 млн. із них загинуло, 20 млн. було скалічено. Росія поставила під рушниці 15,5 млн. осіб.

Війна від самого початку із обох боків мала імперіалістичний, грабіжницький характер. Німеччина прагнула до світового панування, а тому хотіла відібрати колонії в Англії та Франції, захопити частину території Росії, встановити свій вплив на Балканах. Німецькі юнкери і буржуазія розглядали Україну як плацдарм для просування на схід і як майбутню колонію. Населення України мало стати трудовими ресурсами німецьких панів.

Австро-Угорщина намагалася зберегти своє панування на західноукраїнських землях (Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття), а також завоювати Волинь і Поділля.

Участь у війні відповідала інтересам панівних класів Росії, їх політичним партіям. Імперіалісти Росії мріяли про Галичину, Буковину, Закарпаття, прагнули підкорити країни Близького Сходу, захопити протоки з Чорного моря в Середземне. Поділена між двома головними противниками, Україна з самого початку війни зазнала великих руйнувань. Майже 4,5 млн. українців воювали у складі російської армії, 250 тисяч – у складі австрійської.

Повторилася трагедія російсько-японської війни 1904-1905 pp., адже Росія, хоча й витрачала величезні кошти на армію, була непідготовленою до війни. Про це свідчать такі факти: вже в перший період війни не вистачало гвинтівок, замість необхідних 7 тис. снарядів було тільки 900, тобто у 8 разів менше.

Австро-Угорщина і Німеччина, навпаки, ретельно готувалися до війни. Українці, як представники обох держав, воювали один проти одного.

Поміщики та буржуазія воюючих держав активно підтримували загарбницьку війну. Намагаючись відвернути увагу народних мас від політичних справ, вони розгорнули пропаганду шовінізму. Державна Дума, міські думи та земські збори Росії ухвалили резолюції на підтримку російського уряду, висловлювали рішучість вести війну до повної перемоги. У Російській імперії проводилися патріотичні маніфестації, в ході яких війна зображувалася як “оборонна”, визвольна.

Шовіністична хвиля охопила різні політичні партії та різні верстви населення України. Київське духовенство відслужило літургію та організувало багатотисячну маніфестацію на підтримку російського уряду, а також – збір коштів на користь жертв війни. Війну підтримали студентство, молодь, інтелігенція; а серед партій – ТУП, частина УСДРП (на чолі з С. Петлюрою) та ін.

Місцеві газети, в тому числі й українська ліберальна “Рада”, підтримували уряд у війні. Українська буржуазія, чиновники, ліберальні організації асигнували на війну сотні тисяч карбованців.

Лише деякі українські соціал-демократичні організації (зокрема, Катеринославська, за участю В. Винниченка) виступали з гаслами: “Геть війну! Хай живе автономія України!” і проводили антивоєнну пропаганду серед робітників.

Заснування Головної української ради і Союзу визволення України. Формування легіону Українських січових стрільців.

Ще напередодні Першої світової війни кардинально постало українське питання: національні сили, соціал-демократична фракція в IV Державній думі вимагали від царизму ліквідації національного гноблення й створення умов для розвитку української мови та культури. Національну ідею пропагували журнали “Дзвін”, “Україна”, “Рідний край”, газети “Рада”, “Украинская жизнь”, “Правда” та ін. З новими радикальними поглядами на українську проблему виступив публіцист Д. Донцов у працях “Модерне москвофільство” (1912) та “Сучасне політичне становище нації і наші завдання” (1913). Відмовившись від ідеї української автономії в складі Росії, він пропонував національно-визвольному рухові стати на шлях боротьби за самостійну незалежну українську державу, за відродження духовного зв’язку України із Західною Європою.

У Львові в серпні 1914 р. було засновано Головну Українську Раду на чолі з К. Левицьким, яка закликала українців захищати конституційний лад Австрійської держави. Український січовий союз (створений у 1912 р.) формував військові підрозділи для допомоги австрійській армії.

У Відні група емігрантів (Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук, М. Меленевський) створила своєрідну організацію “Союз визволення України”, яка планувала за допомогою австро-угорських і німецьких військ відірвати Україну від Росії, щоб заснувати Українську державу з конституційним монархом, демократичним устроєм, самостійною українською церквою. Передбачалося тісне співробітництво з Німеччиною, але населення не підтримало її планів. Коли в серпні-вересні 1914 р. російські війська зайняли частину Галичини і майже всю Буковину, українські селяни і робітники радісно зустрічали російські війська. Відступаючи, австрійські та угорські війська жорстоко розправилися з тими, хто підозрювався у проросійських симпатіях. Сотні українців було страчено, 30 тис. інтерновано і відправлено до концтаборів. У так званій Галицькій битві австрійці втратили сотні тисяч убитими, пораненими, полоненими. Значну частку їх становили українці. У Карпатах 1914 р. бойове хрещення одержав загін Січових стрільців (у складі австро-угорської армії).

Д/з №2

1) Створити таблицю з двома колонками – Українські прихильники “Австро-Угорщини” та “Росії” у Першій світовій війні – і заповнити її відповідними діячами та організаціями.

Індивідуальні завдання:

Реферування наукових статей і матеріалів за пунктами теми: Документ №29 Т.6: “Війна і українці”, Документ №30 Т.6: “Маніфест Головної Української Ради”, Документ №31 Т.6: “Наша платформа (Союзу визволення України)”, Документ №32 Т.6: “Політичні засади Загальної Української Ради”.