Політика радянської влади в галузі освіти, науки та культури в 1920-х рр. Коренізація та її наслідки

Політика влади у царині культури.

Поступившись в економічній політиці, більшовики за будь-яку ціну прагнули втримати контроль за духовним життям у республіках Радянського Союзу. В Україні було репресовано велику кількість т.зв. “старої інтелігенції” (тієї, що здобула освіту ще за часів Російської імперії або ж за політики національних урядів 1917-1921 рр.). Водночас було налагоджено власну систему підготовки “комуністично підкованої” інтелігенції (на відміну старій їй придумали означення “трудової”). Скрізь у культурі насаджувалися цінності вчення марксизму-ленінізму.

Українізація (коренізація). Ставлення влади та населення до українізації.

Аби вибити ґрунт у національних елементів всередині Української РСР і поза її межами, компартія у квітні 1923 р. пішла на запровадження політики коренізації у формі українізації. Фактично це було політичне просування і впровадження елементів української мови та української культури в різних сферах суспільного життя республіки. На думку дослідників, українізація тривала до 1933 р., хоча офіційно ніколи і не згорталася. Попри свою ідеологічну мету – нав’язати українцям їхньою мовою пролетарську культуру – ця політика мала інші цікаві наслідки. В рамках радянізованої України фактично продовжилося “українське національне відродження”, яке почалося ще в часи Першої світової

Освіта. Кампанія з ліквідації неписьменності.

Система освіти радянської України була підпорядкована ідеологічним завданням комуністичної партії. Починаючи з молодшої школи, головним вважалося роз’яснення правильності політики більшовиків, і хибності поглядів петлюрівців, анархістів, повстанців та інших “ворожих елементів”. Лише з середини 1920-х рр. в Україні стала можливою більш ґрунтовна технічна та сільськогосподарська освіта. Водночас активно впроваджувався в освіту атеїзм – відкидання потрібності релігійного світогляду у житті людини. Позитивним кроком можна назвати кампанію за ліквідацію неписьменності населення. Попри те, що вона проводилася у потрібному для комуністів ракурсі, це дало можливість широким верствам населення усвідомити корисність освіти, як такої.

Розвиток науки і культури.

Найвищою державною установою в Україні комуністи оголосили Всеукраїнську академію наук, щоправда, не згадуючи заслуг гетьмана П. Скоропадського у справі її відкриття. У 1922-1928 рр. академію очолював український ботанік Володимир Липський. До ВУАН увійшли відомі вчені М. Грушевський, С. Єфремов, А. Кримський, Д. Граве, Л. Писаржевський та багато інших. Щиро повіривши у наміри більшовиків розвивати українську культуру, активізувалися письменники. На 1920-ті роки припадає новий поштовх української літератури. Виникає низка письменницьких організацій, які дискутували з приводу форми і змісту художніх творів. Країна відкрила для себе імена М. Драй-Хмари, М. Зерова, М. Куліша, М. Хвильового та багатьох інших. У театрі працював вже відомий тоді Лесь Курбас, у кінематографі – Олександр Довженко.

Релігійне життя в Україні.

Атеїстична пропаганда комуністів давала свої наслідки: частка населення, яке вірило в Бога і ходило до церков, почала скорочуватися. Особливо згубний вплив ця кампанія мала на молодь. З іншого боку, в Україні тривала боротьба за створення власної – окремої від російської – національної православної церкви. 11 жовтня 1921 р. у Києві відбувся собор Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), на якому було схвалено окремішність української церкви, а за її голову обрано митрополита Василя Липківського. Щоправда, більшість парафін України перебували в лоні впливу російської церкви. Допоки тривала українізація, радянський режим ще якось рахувався із церквою. Коли ж почалися перші репресії на шляху до ліквідації українізації (1928-1929 рр.), гонінь зазнала і національна церква. Зрештою, комуністичний режим планував викорінити всі церкви у “Країні Рад”.