Американський персоналізм

Засновником американського напряму визнають професора філософії Бостонського університету Б. Боуна2. Б. Боун ввів персоналізм як розроблену онтологічну, гносеологічну систему в американську філософську та теологічну науку [40] завдяки своїй книзі «Персоналізм», виданій у 1908 році. Він об’єднав навколо себе однодумців-учнів, які продовжили надалі розвиток школи, серед них: Е. Брайтмен, А. Кнудсон, Ф. Макконел, Дж. Коу, а згодом В. Муелдер, П. Берточчі, психолог В. Алпорт та інші.

Окрім вищезгаданої бостонської школи розвивається і каліфорнійська під проводом учня Б. Боуна Р. Флюелінга, який розпочав у 1920 р. видавництво журналу «Персоналіст: журнал філософії, теології та літератури», що видавався аж до 1979 року і став своєрідним форумом для усіх мислителів-прихильників персоналістичних ідей.

У 1985 р. естафету журналу «Персоналіст» перейняв журнал «Персоналістичний форум», заснований Т. Буфордом, а у 2006 р. журнал «Плюраліст», організований групою дослідників з університету Південного Іллінойсу, який об’єднав два періодичні наукові видання: «Персоналістичний форум» і «Філософський форум». Останній був заснований у 1943 р. групою філософів з Бостонського університету, серед яких Е. Брайтмен, і первісно присвячувався проблемам особистості, хоча згодом став загальнофілософським журналом. Як зазначає Т. Буфорд, американські представники особис ті с ної філософії у своєму розумінні та використанні терміна «пер соналізм» були послідовниками або Б. Боуна, або Дж. Хау ісо на, або Дж. Ройса [31]. Серед інших мислителів цієї течії: М. Калкінс, Дж. МакТаґарта, Дж. Гаркнес, У. Хоккінга, Л. де Воль фа, П. Берточчі, М. Лютера Кінга, К. Роба, Т. Буфорда, Дж. Левлі, Дж. Лехса, Дж. Хоуі, Е. Когака, Р. Окзьє, Дж. Кросбі та інші. Навчаючись в Європі Б. Боун під випливом кантіанства відкриває цінність особистості як відправної точки для філософських та теологічних досліджень. На зміну матеріалізму та сцієнтизму поступово приходить нова парадигма, ціннісною орієнтацією для якою виступає людина та її розвиток [31]. Таку думку висловлюють Дж. Левлі, В. Муелдер, С. Донеллі, К. Шмісінг, Б. Ґака. Хоча можна зустріти й інші думки, наприклад у дослідженні Я. О. Бенґтсона. Наукові записки Б. Боун критикує природно-науковий матеріалізм та абсолютний ідеалізм. Персоналізм виступає саме плюралістичним ідеалізмом, що передбачає властиве для кожної особистості призначення, волю й історію, і описує реальність не як ізольоване атомістичне існування, а як взаємодію [35].

А. Кнудсон визначає персоналізм як форму ідеалізму, що рівнозначно визнає плюралістичний і моністичний аспекти існування й утверджує у свідомості цілісну з розвинутою самоідентичністю та вільно дієву особистість як ключ до природи реальності та вирішення фундаментальних філософських проблем [34, 87]. Для американських персоналістів тільки особистість є метафізично дійсною, навколишній світ постає суто феноменальним у той час, коли реальність особистості завжди духовна, хоча й неможлива без зовнішньої об’єктивації. Звідси властивий дуалізм між особистістю і світом, духовним і природним (стихійним) (теорія конфлікту Е. Брайтмена). Констатуючи конфлікт, персоналісти стверджують і його наявність всередині самої людини, яка перебуває у становленні й пошуку єдності. Загалом, американські персоналісти поєднують у своїх дослідженнях логіку, аксіологію, мораль, метафізику, кожна з яких розглядається через особистість. Адже, на їхню думку, існують лише особистості і те, що вони створюють, тому будь-яка реальність є, врешті-решт, особистісною.

Специфічною рисою цього напряму є прагнення об'єднати протилежні типи філософського мислення – сцієнтистського та екзистенціально-антропологічного. Наука, на думку персоналістів, стверджує раціональність світу та всезагальність законів природи. Наукове знання здобувається і реалізується в світі феноменальному, але людина не може бути щасливою внаслідок задоволення лише матеріальних потреб, оскільки перевершує за своєю сутністю феноменальний світ. Особа не є ні лише матеріальною (тіло), ні лише нематеріальною (душа), а їхнім поєднанням, вона являє собою комплексний континуум внутрішнього досвіду (inner experience, Erlebnis) та зовнішнього проявлення, об’єктивації (manifest or objectified form, Erfahrung) [35].

Американський персоналізм тісно переплетений з теїстичним світоглядом. Саме на основі християнських цінностей формується визнання найвищої цінності особистості. Але персоналізму властива широта й глибина думки й розміркування, до-Серія “Філософія”. Випуск 6. слідженням, в якому відсутнє рабське слідування авторитетній позиції чи переконанню як релігійному, так і іншому [35]. Тому ця філософія не є повторенням теологічних постулатів, зокрема А. Кнудсон зазначає, що традиційні християнські погляди розходяться з персоналістичним ідеалізмом і це швидше вказує на необхідність перегляду формулювання християнських доктрин, аніж на потребу узгодити персоналістичну філософію з християнською вірою [34, 79-80]. Американський персоналізм також характеризує розвинута філософія моралі. Моральні категорії розглядаються як епістемологічно та онтологічно фундаментальні. Бостонською школою, зокрема, було розроблено систему моральних законів [35; 36, 124]:

1. Формальні закони: закон логіки (про послідовну волю особи); закон автономії (самостійно обрані особою ідеали є обов’язковими).

2. Аксіологічні закони: аксіологічний закон (про постійні цінності); закон наслідків (про необхідність розглядати й прий мати передбачувані наслідки); закон найкращого можливого; закон специфікації (про необхідність розвивати й проявляти цінності у конкретній ситуації); закон найбільш змістовного завершення; закон ідеального контролю (про необхідність контро лювати емпіричні цінності ідеальними законами).

3. Персоналістичні закони: закон індивідуальності; закон альтруїзму; закон ідеалу особистості (про необхідність докладати зусилля, щоб усі дії були натхненні ідеалом особистості).

4. Комунітарні закони: закон співпраці (усім особам слід в міру можливого співпрацювати з іншими особами у створенні та поділу спільних цінностей); закон соціальної відданості (усім особам слід якнайкраще дбати про інтереси спільноти і підпорядковувати особисті цілі соціальним); закон ідеалу спільноти (усім особам слід формувати та обирати свої ідеали (в гармонії з іншими законами) відповідно до тих, які є провідними для цілої спільноти/суспільства; та відповідально брати участь у спільнотах, щоб допомогти їм обирати та формувати їхні ідеали та вибори).

Ця система відображає головну ідею американського персоналізму — моральне самовдосконалення особи веде до суспільства гармонії особистостей. Як бачимо з системи персоналістичних законів, особистість покликана здійснювати й альтруїстичну віддачу, й утверджувати і розвивати власну індивідуальність. Ці два, на перший погляд протилежні, акти об’єднуються ідеєю особистості, що забезпечує трансцендентування.Цікавим є розуміння філософії американськими персоналістами. Як зазначає Ф. Кольєр у статті «Персоналізм: життєва філософія», філософія покликана допомогти нам розуміти і формувати життя [32, 35]. Таким чином вона постає невіддільною від життєвого досвіду людини, і можна сказати – способом життя, який ґрунтується на осмисленні та гуманізмі.

В історії свого розвитку у США персоналізм став найбільш впливовою філософською течією 1-ої половини ХХ ст.3 Саме ті 50 років були періодом розробки й акумуляції ідей персоналізму, щоб згодом вони знайшли своє прикладне значення у різних сферах суспільного розвитку і трансформувались у ціннісну систему, зорієнтовану на особистість. Як констатував редактор «Плюраліста» Р. Окзьє, персоналізм так і не став суто академічним, перетворившись на прикладну (практичну) філософію [28].

На сьогодні американський персоналізм досліджували А. С. Бо гомолов, Л.А. Шершенко, Я. Бенґтсон, Ч. Бартнік, Б. Ґа ка та інші.