Тема 10. Міжнародні відносини 1930-х рр. Назрівання Другої світової війни

Антивоєнний рух – багатомільйонний рух широких народних мас усіх континентів, тривалий і впливовий чинник громадського життя, потужна противага агресивній, загарбницькій політиці. Мета антивоєнного руху – запобігання війні. Його характерна риса у 20-30-х рр. ХХ ст. – зростаюча масовість, участь представників усіх верств населення, розширення інтернаціональної взаємодії. У 1932 р. в Амстердамі відбувся Міжнародний антивоєнний конгрес, у роботі якого взяли участь представники всіх європейських країн, а також США і деяких країн Сходу. На конгресі було створено всесвітній комітет боротьби за мир. Рух розвивався головним чином на громадському або політичному рівнях.

«Аншлюс» (нім. Anschluss – об'єднання) – у широкому значенні політика «ненасильного» приєднання до Німеччини заселених німцями земель, що проводилася з 1918 р. німецькою державою після Версальського мирного договору, особливо після приходу до влади нацистів, і була направлена головним чином проти Австрії і Чехословаччини; у німецькій історіографії цей термін частіше за все вживається там, де мається на увазі рух в Австрії за приєднання до німецького рейху; у російській історіографії під цим терміном розуміється включення Австрії до складу рейху 13 березня 1938 р.

Вісь Рим – Берлін – Токіо – агресивний блок, створений ініціаторами гонки озброєнь і насильницького переділу світу Німеччиною, Італією та Японією.Термін «вісь» почав офіційно використовувати Б.Муссоліні для характеристики таємного протоколу про узгодження дій між Німеччиною та Італією, підписаного 24 жовтня 1936 р. Після підписання у листопаді 1936 р. Німеччиною і Японією угоди «проти Комуністичного Інтернаціоналу» (т.зв. «Антикомінтернівського пакту»), до якої у листопаді 1937 р. приєдналась Італія, остаточно оформився військово-політичний союз цих трьох держав. Термін «Держави вісі» формально почали вживати після підписання Берлінського пакту між Німеччиною, Японією та Італією 27 вересня 1940 р. До договору пізніше приєднались Угорщина (20 листопада 1940 р.), Румунія (23 листопада 1940 р.), Словаччина (24 листопада 1940 р.) і Болгарія (1 березня 1941 р.). даний військово-політичний блок розпався у 1943-1945 рр.

Демілітаризована зона – територія, на якій ліквідовані всі військові об’єкти і заборонено тримати війська. Після Першої світової війни такою зоною була Рейнська область на заході Німеччини.

Мюнхенська угода («мюнхенська змова») – угода про приєднання прикордонних земель Чехословаччини, населених німцями (переважно судейськими німцями), до нацистської Німеччини, підписана 30 вересня 1938 р. на конференції в Мюнхені представниками Великої Британії (Н.Чемберлен), Франції (Е.Даладьє), Німеччини (А.Гітлер) та Італії (Б.Муссоліні). За цією угодою Німеччина діставала право на анексію Судетської області, а також тих районів, де німецьке населення перевищувало 50%. Додатково була прийнята декларація, в якій Велика Британія і Франція давали гарантії новим кордонам Чехословаччини. У результаті Чехословаччина втратила близько 1/5 своєї території, близько 5 млн. населення, а також 33% промислових підприємств. Приєднання Судетів до Німеччини стало вирішальним кроком на шляху до остаточної ліквідації державної самостійності Чехословаччини, яка сталася у березні 1939 р.

Політика «умиротворення» – це спроби Великої Британії та Франції в 1934-1939 рр., з мовчазної підтримки США, не застосовуючи рішучих дій проти Гітлера і роблячи йому всілякі поступки, запобігти війні. Основними рисами політики «умиротворення» були поступки Німеччині в напрямі перегляду умов Версальського мирного договору 1919 р., а саме: дозвіл Німеччині розбудовувати свої збройні сили; визнання ремілітаризації Рейнської області у березні 1936 р.; визнання аншлюсу Австрії у березні 1938 р.; задоволення територіальних претензій Німеччини до Чехословаччини (рішення Мюнхенської конференції у вересні 1938 р.). політика «умиротворення» зазнала краху у березні 1939 р., коли Гітлер ліквідував Чехословацьку державу. Проведення цієї політики сприяло посиленню позицій Німеччини в Європі, тому ряд істориків вважає Францію і Велику Британію одними із винуватців розв’язання Другої світової війни.

Судетська проблема – територіальний конфлікт другої половини 1930-х рр., який був неминучим у стосунках Німеччини та Чехословаччини, оскільки став складовою частиною стратегічного плану Гітлера зібрати воєдино всіх етнічних німців в межах однієї країни.Судети відносилися до найбільш промислово розвинених районів Чехословаччини. У цьому регіоні діяла профашистська судето-німецька партія, яка вимагала спочатку національної автономії Судетів, а потім безпосереднього включення цієї області в рейх. Лідер судейських німців, вчитель фізкультури Конрад Генляйн, якого всіляко підтримували з Берліну, свідомо в 1938 р. пішов на загострення стосунків з керівництвом Чехословаччини. На знак солідарності Гітлер почав погрожувати початком бойових дій, якщо вимоги судетців не будуть задоволені. За підсумками Мюнхенської конференції (29-30 вересня 1938 р.) Гітлер увів свої війська до Судет і приєднав їх до Німеччини. Після Другої світової війни Судетську область було повернуто Чехословаччині, а судейських німців виселено до Німеччини.

Таємні протоколи – додаткові угоди до радянсько-німецьких договорів 1939 р. про розмежування сфер впливу в Європі.