Приведите определение понятий

Таблица 3.

План

Тотемізм – віра в спільного для конкретного колективу предка – певної тварини, рослини тощо.

Фетишизм – поклоніння предметам неживої природи, віра в надприродні властивості матеріальних речей.

Шлях із варяг у греки - система річкових шляхів у Київській Русі, що зв'язувала Чорне море з Балтійським.

Проблемно-пізнавальні питання:

1. Яке значення відігравала Київська Русь в політичному житті Європи і Близького Сходу?

2. Які існують теорії походження Русі? В чому їх зміст?

3. Хто стояв на чолі Київської держави?

4. Яке місце в системі політичної влади займала дружина?

5. Який порадний орган функціонував при київському князі?

6. Коли у Київській Русі було запроваджено християнство і яке значення мала ця подія для подальшого розвитку держави?

7. Які причини призвели до феодальної роздроби ці у Київській Русі?

8. Які головні напрямки зовнішньої торгівлі Київської Русі?

9. Коли з’явилися власні гроші у Київській Русі?

10. Які існували групи залежних селян у Київській Русі?

11. Коли було створено Галицько-Волинське князівство?

12. Яке історичне значення Галицько-Волинської держави?

Реферати:

1. Галицько-Волинське князівство – спадкоємець державницьких і культурних традицій Київської Русі.

2. Значення Київської Русі.

3. Володимир Святославович – державний діяч княжої Русі.

4. Ярослав Мудрий – великий князь київський.

5. Володимир Мономах: історичний портрет.

Тема: “Українські землі у складі іноземних держав (ХІV – ХVІ ст.ст.)”

1. Захоплення українських земель іноземними державами.

2. Кревська, Люблінська, Берестейська унії, їх зміст і наслідки.

3. Політичний та соціально-економічний розвиток український земель.

4. Виникнення козацтва. Запорізька Січ.

1. В ХІІІ-ХV ст.ст. українські землі, ослаблені золотоординським ігом, стали об'єктом захоплення іноземних держав Литви, Польщі, Угорщини.

Оточені з усіх боків ворогами, литовські племена почали об’єднуватися. Вперше літопис згадує ім`я князя Міндовга, який виступає вже як могутній король литвинів. В 1250-ті роки він розпочинає захоплювати сусідні землі – Смоленськ, Полоцьк, Вітебськ. Після його смерті в Литві розпочинається боротьба за владу.

Знов об’єднує князівство Гедимін (1316 – 1341). Він захоплює Берестейсько-Дрогочинську землю. Влада Гедиміна поширилася також на північну Київщину. У своїй політиці об'єднання білоруських та українських земель з литовськими Гедимін увесь час підкреслював, що він є спадкоємцем руських князів. Після смерті останнього князя Галицько-Волинського князівства Юрія-Болеслава, обрано було князем Гедимінового сина, одруженого з дочкою загиблого. Для Гедиміна це був великий успіх – він вплив на найбільше з українських князівств. В 1349 році розгорілася війна між Польщею за Галичину. Син Гедиміна Любарт разом з волинськими князями бореться з польським королем Казіміром, якого підтримував Людовик Угорський. Внаслідок декількох походів 1350—1360 –х рр. Казімір уклав з литовськими князями договори, якими визначено границі польських і литовських володінь: Галичина залишилась за Польщею, а Волинь – за Литвою.

Після смерті Гедиміна в 1341 році Великим князем Литовсько-Руської держави став його син Ольгерд, який виявив себе дуже талановитим організатором. Головну увагу він звернув на експансію вбік руських земель на південь та південний схід. Протягом 50-60-х років ХІУ ст. він приєднав Чернігівщину, Новгород-Сіверщину, Київщину, Переяславщину. Діяльність Ольгерда викликала незадоволення збоку татар і їх похід на українські землі. На річці Сині води в 1363 році Ольгерд розбив татарські сили і примусив їх відступити. Більше князь не сплачував данину татарам. Ця перемога відкрила Литві дорогу на Поділля.

Серед українських земель, що опинилися під владою Литви, цілком окреме місце належало Волині. Вона була найбільшим князівством, і протягом тривалого часу боролася з поляками та угорцями. Найвидатнішим князем цього періоду був Любарт. М.Грушевський писав: «Любарт зберіг для Волині виняткове становище: вона була «зовсім осібним світом», не схожим на Велике Князівство Литовське. Любарт дбав за розвиток торгівлі, був засновником оборонного мурового замку у Луцьку, будував церкви, побудував місто Любар. А головне – за нього Волинь залишалася української землею.»

Протягом ХІV-ХV ст.ст. інші українські землі були загарбані сусідніми державами. Закарпаття захопила Угорщина, Північну Буковину – Угорщина, а потім Молдова, Придунайські землі – Молдова, а згодом вони потрапили в залежність від Туреччини, як і землі Північного Причорномор'я та Приазов'я, що були захоплені Кримським ханством; Чернігово-Сіверщина була приєднана до Московського царства.

Таким чином, українські землі в ХІV-ХV ст.ст. були завойовані іноземними державами, розчленовані на частини, а над українським населенням нависла загроза втрати своєї етнічної самобутності.

Що стосується стану українських земель у складі іноземних держав, необхідно зазначити, що для населення українських земель влада литовських князів була більш лояльною, ніж жорстоке панування монголо-татар i руйнівні мiжусобнi сутички місцевих князів.

Наприкінці правління Ольгерда у Литовському князівстві українські та білоруські землі становили 9/10 його території. Це було підкреслене навіть у офіційній назві князівства – «Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське». Більшість увійшла до цього князівства шляхом мирних переговорів. Ольгерд та інші князі в грамотах оголошували, що «старовини не рушають, новини не вводять», і це здійснювали на практиці. Навіть система князівського управління не змінилася, тільки місце князів Мономаховичів посіли князі Гедеминовичі, хоч залишився дехто з Мономаховичів, які зобов’язувалися покорою литовському Великому князеві. Руські бояри йшли до литовського війська, вступали на службу до нового уряду. Українська культура, вища, ніж литовська, перемагала в усіх галузях. Литовці переймали українську військову організацію, систему будування фортець, валів, переймали адміністрацію, господарство. «Руська Правда» стала джерелом права. Про це свідчать Литовські статути 1529; 1566 рр. В державній практиці збереглися українські терміни – «тіун», «намісник», «ключник» і т.д. Тому історики називають Велике князівство Литовське – Литовсько-Руською державою.

У князівстві залишився характер «удільних» князівств, і за кожною частиною збереглася значна автономія. Князь не мав права судити поза межами своєї землі. На війну Великий князь закликав удільних князів з їх військами. Територія поділялась на волості.

У Великому Литовському князівстві панувала руська мова: про неї не можна ще казати, що то була українська, це була та мова, якої вживали в ХІ-ХІІІ століттях в князівствах України-Руси. Перемогла також і православна віра.

Таким чином, князівство було конгломератом майже самостійних напівдержав, пов’язаних між собою наявністю єдиного сюзерена та єдністю зовнішньополітичних інтересів (боротьба з золотоординським пануванням).

Аналізуючи суть державного ладу в ВКЛ, слід зазначити, що на чолі Литовсько-Руської держави стояв великий князь, якому належала законодавча, виконавча i судова влада. Він був начальником збройних сил. Проводив дипломатичні відносини з іншими державами. Другим чинником Центральної влади була Пани – Рада.

Важливо сказати, що в останні роки ХIV ст. до середини ХV ст. вся влада зосереджувалась в руках великого князя i з Пани-Радою він радився лише з своєї волі. З кінця ХV ст. за привілеями 1492 р. i 1506 р. поділяє владу великий князь з Пани-Радою. Князь був позбавлений права вести самостійно дипломатичні відносини, видавати закони, призначати уряд. Після Люблінської унії влада належить Сейму.

Значне місце у структурі держави належало удільним князям, які були суддями, адміністраторами, командуючими військами i т.д.

Вони мали біля себе Раду. З ХV ст. удільні князі втрачають свої права. У центральний адмiнiстрацiї першою особою був маршалок земський (при вiдсутностi князів) головував на зборах Пани-Ради. Його заступником був маршалок двірський.

Державною канцелярією відав канцлер, а заступником його був підскарбій. Фінансами завідував земський підскарбій, та його заступник – двірський підскарбій. Командували військом гетьман земський (пізніше великий) та гетьман двірський.

Місцева адміністрація з’явилась після ліквідації удільних князівств у ХV ст. Так, Волинь, Київщина i Поділля після скасування місцевої автономії, були перетворені на воєводства, очолювані намісниками-воєводами. Землі воєводства поділялися на повіти, в яких головували старости. Помічниками його були тіуни, хорунжі, воїни, городничі, мостовничі. Вищі державні уряди стали в руках магнатів спадковими.

Наприкінці ХV ст. могутність Великого князівства Литовського стала слабнути, а сила Московського царства зростала. Перша половина ХVI ст. була відзначена війнами між ними. Москва заявила про свої права на землі південно-західної Русі.

Необхідно звернути увагу на те, що можновладці Польщі на загарбаних українських землях проводили двояку політику.

Після приєднання Галичини Казімір вів там обережну політику, намагаючись не викликати супроти себе ворожнечі. Він залишив декого з бояр на їх посадах, не забороняв вживати української мови, не переслідував Православної Церкви, хоч від папи допомоги в боротьбі з «схизматиками» - так почали називати православних. Найбільш змін внесено в економічне життя: Казі мір щедро роздавав землі полякам, угорцям, німцям, зобов’язуючи їх до військової служби, надавав Магдебурзьке право старим великим містам, таким як Львов, а одночасно будував і нові. Вікові пущі, які охороняли західні кордони Галичини, повирубано, і проведена була дорога із Львова до Кракова.

У 1370 році були засновані католицькі єпископства у Галичі, Перемишлі, Холмі, Володимирі.

У 1434 р. польський король Владислав II Ягайло остаточно скасував будь-якi автономнi права уніатських земель у складі Польського королiвства (Галичини та Волині), поширив на них польське право, суд та адмiнiстрацiю.

На українських землях впроваджувалась польська мова i католицька вiра. Край був подiлений на воєводства. Король роздавав землю польським панам i ополяченим українцям. Тут вводились крiпосницькi порядки. В мiстах торгiвля i промисел були захоплені iноземними купцями i ремiсниками. Хоча в деяких містах вводилося Магдебурзьке право (місцеве самоуправління), але до органів самоуправлiння допускалися лише католики. Мiсцевi жителi були обмеженi в правах. В той же час католицькому духовенству щиро роздавались землi в Галичині. Заохочувалось переселення сюди угорських, чеських, нiмецьких дворян. У 1431 роцi українськi дворяни отримали рівнi з польськими права за умови прийняття католицизму. Вiдбувалося масове ополячення українських феодалiв.

Пiсля Люблiнської унiї почалася денацiоналiзацiя i полонiзацiя українцiв. В установах панувала польська мова, українськi звичаї, православна вiра переслідувались, проводилось насильницьке насадження католицької вiри.

Слiд звернути увагу також на те що, Буковина, в серединi ХІV ст. була завойована Угорщиною, а з 1359 р. входила до складу Молдавського князiвства пiд назвою Шипiнської землi, спочатку на правах автономiї, а з середини ХV ст. як звичайна адміністративна одиниця Молдавiї (на її територiї утворилася Чернiвецька i Холенська областi Молдавiї). У I половинi ХVІ ст. Буковина разом з Молдавiєю потрапила пiд владу Туреччини.

На захопленій території Закарпаття (II половина ХІІІ столiття) залишився минулий адмiнiстративний устрiй – жупи (згодом комiтети, райони), на чолi яких стояли великі угорські феодали, якi проводили полiтику посилення феодального гнiту, роздачi українських земель угорським феодалам, введення з 1351 р. крiпосного права, безконтрольного панування феодалiв над селянами (суд, покарання i т.д.). А з ХІV ст. - наступ католицизму: роздача землi, збирання податкiв – десятини, будiвництво костьолiв i монастирiв. Проводилось також переселення в Закарпаття угорських селян i витіснення українцiв в гiрськi необжитi райони. В результатi – загострення класової боротьби, виступи населення за нацiональну мову i культуру, проти католицизму.

Таким чином, на початок ХVІ ст. українськi землi були подiленi мiж сусідніми державами: Литвою (до її складу ввiйшли Волинь, схiдне Подiлля, Середнє Поднiпров’я, Київщина), Польщею (Галичина, Холмщина, захiдне Подiлля), Угорщиною (Закарпаття), Молдавським князiвством, що з ХV ст. перебувало пiд турецьким протекторатом (Буковина), Московською державою (Чернігово-Сіверщина). В результатi цього вiдбулося розчленування українських етнiчних територiй, розрив між ними зв’язків, втрата політичної незалежності і були перервані державотворчі пошуки. Позитивним фактором розвитку українських земель цього періоду було прилучення їх бiльшостi до терену західноєвропейської культури.

2. Після смерті Ольгерда в 1377 році між його синами почалася боротьба за великокнязівський престол. Головною причиною цього було те, що Ольгерд, оминаючи старших синів і своїх братів, призначив своїм спадкоємцем Ягайла. Крім того, Ягайло знищив свого дядька Кейстута (того задушено у в’язниці у 1382 році), продовжував боротьбу з іншими братами. Від терору, розпочатого Ягайлом, два його брати звертаються до Москви. Становище князя стає загрозливим. З одного боку тиснула Польща, яка не позбулася планів розширити свою територію за рахунок українських земель належавши Литві,з другого - Тевтонський орден, а далі, на сході, новий міцний противник –Московське князівство.

Таким чином, за вісім років правління Ягайло не здобув ані підтримки в князівстві, ані союзників серед сусідів. За таких умов пропозиція польських панів одружитися з королевою Ядвігою і дістати польську корону, щоб укріпити своє положення, була для нього дуже важливою. Такі причини штовхали литовського князя до підписання Кревської унії.

Після смерті польського короля Казіміра за договором корона перейшла до Людовика Угорського. Після його смерті у 1382 році залишилися дві дочки: Марія та Ядвіга. На підставі договору, старша Марія мала дістати корону і об’єднати Польщу з Угорщиною. Проте польські пани не погодилися з її кандидатурою. Було вирішено, що польською королевою стане молодша сестра Ядвіга, яка і була коронована у 1384 році. Спочатку її одружили з австрійським герцогом. Але цей шлюб не задовольнив польську шляхту і він був розірван.

Становище Польщі було тяжким: з одного боку загрожувала їй Угорщина, з другого – точилася боротьба за польську корону. Тому були розпочаті переговори з литовським князем Ягайло.

У серпні 1385 р. було підписано Кревську унію, яка передбачала об’єднання Польщі i Литви шляхом укладання шлюбу литовського князя Ягайла з польською королівною Ядвігою. Згідно угоди Ягайло обіцяв:

1) прийняти католицьку віру і перевести на неї все Велике князівство Литовське;

2) ужити всіх можливих заходів, щоб повернути втрачені Польщею та Литвою землі;

3) повернути Польщі землі, забрані будь ким;

4) прилучити литовські й руські землі до Корони Польської;

5) звільнити полонених (очевидно Литвою) поляків.

Необхiдно сказати, що значення цiєї унiї двояке: з однiєї сторони вона створила умови для стримання агресiї тевтонців, а з другої – вiдкрила шлях для польської експансiї на українськi землi, передачi казни Великого князiвства Литовського на потреби Польщі, насильницьке розповсюдження католицизму i т.д.

Кревська угода фактично ліквідувала Велике Литовсько-Руське князівство і зробила його частиною Польщі. Таке становище не могло тривати довго, воно повинно було викликати протест. Очолив цей протест проти свавільного антидержавного акту Вітовт, син Кейстута, задушений за наказом Ягайла.

Вітовт спочатку очолив Литовське князівство як заступник Ягайла. Авторитет його зростав. У 1398 році литовські та руські бояри проголосили його королем Литовським та Руським. Кревська унія була скасована.

Але с часом положення змінюється. Політична нестабільність Литви після смерті Вітовта у 1430 році послаблює князівство.

На середину ХУІ ст. українські князі та верхівка панства втрачають роль виразника й провідника політичних прагнень України. Замкнувшись у сфері соціально-економічних інтересів своїх удільних володінь і маєтків, вони остаточно відмовляються від планів розбудови національної держави, зрікаються ідеї поновлення українських князівств. Яскравим свідченням цього стала їхня позиція під час Люблінського сейму, робота якого розпочалася 10 січня 1569 року. Він мав розв’язати питання унії Королівства Польського і Великого князівства Литовського, Руського та Жемантійського.

Які фактори штовхали уряди обох держав до створення єдиного державного утворення? Правлячі кола Литви були вкрай стурбовані невдачами у війні з Московією й реальною загрозою втрати незалежності. Дедалі важче (через послаблення держави) ставало захищати південні рубежі від агресивного Кримського ханства. Всередині країни, за умов проведення політико-адміністративних реформ 1564-1566 рр., серед значної частини представників литовської, білоруської й української шляхти зросли симпатії до Польщі, оскільки її суспільні порядки видавалися їм ідеальними. Саме вони й виступили найпослідовнішими і найпалкішими прихильниками унії.

Щодо Польщі, то її уряд і панівна верства домагалися унії ще з кінця ХІУ ст. На середину ХУІ ст. Польща була такою ж агресивною державою, як і Московія, і, попри всі відмінності в культурному та політичному житті, стосовно до українських земель обидві держави дотримувались однакової позиції: прагнули ними заволодіти. Польща керувалася ідеєю давньої приналежності українських земель до Польщі, від якої вони начебто були відірвані.

Робота сейму, який розглядав унію, від самого початку набула гострого характеру, бо литовські посли домагалися створення федеративної держави, а польські – інкорпорації (включення) Литви до складу Польщі. Не зважаючи на всі суперечності 1 липня унія була укладена. Вона передбачала об'єднання двох держав «в одне нерозривне тіло» - федеративну державу «двох народів» Рiч Посполиту (дослівно “спільна справа ”).

Новостворена держава мала управлятися єдиним загально обраним володарем, котрий коронувався у Кракові як польський король і великий князь литовський. Литва втрачала право на власні сейми й зовнішні відносини, і хоча окремі державні інституції існували й далі (армія, уряд, законодавство, адміністративна й фінансова системи), фактично її роль у політичному житті об’єднаної держави була зведена нанівець. Домінувала у всьому Польща.

Офіційно ні Польща, ні Литва під час переговорів не розглядали політичний статус українських земель в об’єднаній державі. Інкорпорувавши українські землі до складу цієї держави, польська політична еліта зробила все можливе, щоб запобігти розвиткові національної самосвідомості в українських князів, магнатів і шляхти, а відтак – зародженню в їхніх колах державної ідеї. Крім того в унії було записано, що «міські справи магдебурзького права» в українських містах мали вестися «письмом польським, відповідно до звичаю коронного».

Доцiльно звернути увагу на те, що Люблiнська унiя стала подією величезної полiтичної ваги, але для долi України мала суперечливi наслiдки. З одного боку негативними наслiдками були:

- посилення польської експансiї на етнiчнi українськi землi i посилення нацiонального гноблення;

- закрiпачення селян (Литовський статут 1588 р.);

- руйнiвний наступ католицизму;

- наростання соцiальної напруги;

- впровадження польської мови в установах;

- переслідування української мови i православної вiри;

- полонізація тогочасної елiти.

А з другого боку позитивними наслiдками унiї було:

- воз’єднання українських земель;

- вихід їх на добу західноєвропейської культури;

- могутнiй спалах культурно-освiтнього руху усiх станiв.

Таким чином, Люблінська унія законодавчо оформила перерозподіл українських земель між Польщею та Білорусько-Литовською державою на користь першої. Хоча з формально-правового погляду цей акт справді виглядав «вповні парламентарним» та був схвалений представниками української шляхти, все ж, за своєю суттю, він становив експансіоністську акцію загарбання Польщею чужоземної території, заселеної іншим народом. Унія відкрила Польщі шлях до використання природних багатств цієї території для нарощування своєї економічної та воєнної потужності, наділення чисельної верстви панівного стану родючими землями. Українському населенню вона принесла різке посилення визику, що супроводжувалося національно-релігійною дискримінацією, полонізацією й покатоличенням і викликало грандіозний вибух 1648 року.

Згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм, українські землі, що опинилися у складі Польщі, було поділено на 6 воєводств: Руське (із центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам'янець), Волин­ське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ). У 1635 р. було утворене Чернігівське воєводство з центром у Чернігові. Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм. Спочатку на Київщині, Брацлавщині й на Волині зберігалися Литовський статут і урядова українська мова, але незабаром вони поступаються загальнодержавному праву та латинській і польській мовам.

Новоприєднані території відрізнялися між собою за економічним становищем. Процвітаючими вважалися Волинь, Північна Київщина, Південно-Східне Поділля було менше заселене і Лівобережжя було дуже спустошене. На півдні найсильнішими містами були Канів і Черкаси. Переяславщина почала швидко відроджуватися з монгольської руїни у другій пол. ХV ст., але її процвітання тривало недовго. Спустошливі набіги кримських татар починаючи з 1482 р. знову перетворили цей край у пустелю. Сіверщина менше терпіла від набігів кочівників Ще коли вона була у складі Великого князівства Литовського, тут розвивалися сільське господарство, різні промисли.

У кін. XVI ст. почалася бурхлива колонізація Східної України, в т. ч. Лівобережжя, Середньої Полтавщини, земель між Дніпром і Південним Бугом, Сіверщини. Хоча деякі польські історики стверджують, що заселяли ці простори переважно мазури, факти засвідчують протилежне — Східну Україну колонізували селяни з Волині, Галичини, Холмщини та Поділля. Слідом за хліборобами приїжджали магнати і тисячі їх наймитів, які захоплювали найбагатші у світі чорноземи. Утворювалися величезні латифундії, фактично не залежні від польської корони. Її пани мали наймане військо, репресивний адміністративний апарат. До сер. XVII ст. на просторах лівого і правого берегів Дніпра вони впро­вадили кріпацтво не менш жорстоке, ніж на західноукраїнських землях. Масове заселення цих територій обумовлювалося пільгами, свободами новоприбулим на 20 і більше років. Гноблення народних мас, тобто збільшення відробіткової ренти, зросло в XVI на поч. XVII ст. у зв'язку з попитом у Західній Європі на український хліб. Утворилася жорстока фільваркова система, що довела панщину до 6 днів на тиждень. Впровадження панщини вільний народ зустрів вороже. Підтриманий запорожцями, він готувався до вирі­шальної боротьби з ворогом.

Нелегко жилося у Польській державі й українському міщанству. Незважаючи на надання містам магдебур­зького права, яким користувалися майже виключно по­ляки і німці, самоврядування українських міщан було значно обмежене. У ХV—ХVI ст.ст. їх витіснили до окремих кварталів, забороняли купувати чи будува­ти будинки в центрі міста, належати до ремісничих цехів. Українці не могли бути обрані чи призначені бургомістрами, здійснювати християнські процесії, на­віть дзвонити на похоронах. Між українськими і латинськими ремісниками точилася затяжна боротьба, що не раз переростала у криваві бійки. Українці добива­лися рівноправної участі у ремісничих цехах.

Особливу увагу у своїх колонізаторських планах поляки приділяли українській знаті, намагаючись пе­реманити її на свій бік. Тим самим вони позбавляли українське суспільство його еліти, функції якої поляга­ли у здійсненні політичного керівництва, сприянні роз­витку культури та освіти, підтримці православної цер­кви, формуванні й збереженні національної самобут­ності. Найшвидше спольщення суспільної верхівки розпочалося на західноукраїнських землях, які ще в XIV ст. ввійшли до складу Польщі. Спільність стано­вих інтересів і прагнення зрівнятися з польським пан­ством не лише формально, а й фактично в умовах відсут­ності надій на відновлення власної державності вели до виродження відомих і заможних українських родів. У результаті вже на XVI ст. по всій Західній Україні серед шляхетської верхівки український еле­мент не відігравав ніякої ролі. На національних пози­ціях залишилися переважно дрібні роди, без засобів і значення.

Нового імпульсу полонізації надала Люблінська унія, яка втягнула в цей процес панівну верству більшості українських земель. Економічні інтереси й політичні амбіції, бажання позбутися, як здавалося, провінційності й вирватися на широку арену тодішнього життя спону­кали українське панство Волині, Побужжя, Полісся та інших територій інтенсивно інтегруватися у польське суспільство, переймати його культуру, мову, віру. Серед них були й такі уславлені роди, як Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чарторийські, Пронські, Ружинські та багато ін. Здавалося, на заваді такому перебігу подій мала б стати православна церк­ва, яка за відсутності власної держави слугувала для українців єдиним інститутом вираження їхньої само­бутності. Однак і вона перебувала в стані глибокого занепаду.

Люблінська унія опосередковано вплинула на визрівання процесів, які призвели до Берестейської унії православної та католицької церков у 1596 році. Відомо, що в середині ХУІ ст.. Польща залишалася країною, якій була притаманна певна свобода віросповідання. Внаслідок цього набули поширення реформаційні рухи та ідеї; протестантизм став помітним фактором конфесійного і культурного життя Речі Посполитої в цілому та на Україні зокрема. Діяльність протестантських громад будила думку в напрямку доцільності створення національних церков і перекладу Біблії та богослужбових текстів національними мовами.

З другого боку, Тридентський собор (1562-1563 рр.) католицького духівництва започаткував Контрреформацію – реформу церковного життя для посилення боротьби з Реформацією. Невипадково з 70-х рр. зростає інтерес Риму до православного Сходу, щоб навернути його населення в лоно католицизму. Невдовзі порушується питання унії церков – відповідно до рішень Флорентійського собору 1439 року. Особливу активність у зміцненні підвалин католицизму в Україні став виявляти орден єзуїтів (чернечий орден «Товариство Ісуса», заснований у 1534 р. Ігнатієм Лойовою для боротьби з Реформацією), який приділяв велику увагу організації шкільного навчання, критиці православ’я й протестантизму, а з 80-х рр. – пропаганді ідеї унії.

Тим часом українське православ’я переживало тривалу й глибоку кризу. ЇЇ зумовили дії кількох чинників. По-перше, надзвичайно негативну роль відігравало право королівського патронату над Церквою, зокрема право «подання хлібів духовних». Усупереч звичаям православної Церкви, король призначав (замість затверджувати) на кафедри єпископів, що поставило вищу церковну ієрархію в залежність від світської влади. Окрім того, можливість легкого збагачення штовхала далеких від християнських чеснот осіб різними шляхами добиватися кафедр і архімандрій, що морально розкладало верхівку духівництва. Ситуація ускладнювалася тією обставиною, що таке ж право патронату мали магнати і шляхта. Останні стали розглядати церкви й монастирі в своїх маєтках як свою власність: призначали та скидали священиків без відома єпископів, розпоряджалися на свій розсуд церковними маєтками тощо. Усе це вносило безладдя і хаос у церковну організацію.

По-друге, через названі вище причини серед священиків виявилося мало осіб освічених, тямущих, відданих святій справі служіння Богу і громаді.

По-третє, брак національної держави не дозволяв Церкві знайти опору в підтримці офіційної влади. Навпаки, польський уряд спрямовував неабиякі зусилля на її послаблення.

У 80-х рр. з’явилися перші ознаки можливого подолання згаданої кризи. Так помітно зростає роль братств (громадські організації українських і білоруських міщан, які виникали для захисту станових, національно-релігійних інтересів та традицій культурного життя), що створювалися в різних містах і виступали з вимогами реформування церковного життя, піднесення культурно-освітнього рівня духівництва, відродження його морально-духовного призначення в суспільстві. Братства рішуче обстоювали рідну віру від нападів католицького духівництва й, особливо, єзуїтів.

Дещо поліпшилася обстановка з освітою, в чому важлива заслуга належала братствам. Створюється вища школа князем Костянтином Острозьким, відкривається Львівська братська школа. Братства відкривали школи і в інших містах. Все це торувало шлях для підвищенню освітнього рівня українського духівництва.

Не можна недооцінювати значущості для українського православ’я друкарства та видання в 1583 р. острозькими вченими повного тексту Біблії. Зростання освітньо-культурного рівня інтелігенції дозволило прийняти виклик, зроблений єзуїтами, й вступити в полеміку для захисту православ’я. Першою «ластівкою» в ній став опублікований у 1587 р. твір Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного», що започаткував етап українського полемічного письменства.

Занепад православної Церкви непокоїв також вищих православних ієрархів і духівництво Київської митрополії. Вони виступають за викоренення пороків церковного життя. Наприклад, на Віденському соборі 1589 р. для оздоровлення церковного життя було позбавлено сану всіх двоєженців і троєженців, а також ухвалено рішення заборонити на теренах митрополії адміністративну літургічну діяльність іноземних ієрархів і духівництва.

Отже, поволі закладалися підвалини для подолання кризи православ’я, оздоровлення церковного життя. Для остаточного успіху потрібні були мудрість і воля вищого духівництва, його взаємодія і спільність дій з братствами під час проведення реформи. Можна лише жалкувати з приводу того, що розпочату справу не було доведено до кінця.

Перша згадка в джерелах про наміри окремих єпископів погодитися на унію припадає на 1588-1589 рр. Весною 1590 р. в Белзі відбулася таємна нарада. львівського право­славного єпископа Гедеона Балабана, луцького єпископа Кирила Терлецького, Холмського єпископа Діонісія Збіруйського та туровського єпископа Леонтія Пелчицького, що завершилася згодою домагатися її укладення. Згодом погодилися — Ми­хайло Копистенський, з Перемишля, Іпатій Потій з Во­лодимира і навіть сам митрополит Михайло Рогоза.

У першій половині 90-х рр. визначилися три програми проведення унії. Римо-католицька передбачала не об'єднання церков, а приєднання православ’я в Україні та Білорусії до католицької Церкви. Друга, витворена К.Острозьким, пропонувала канонічно рівноправне об'єднання обох церков, реформування православної Церкви, гарантії збереження православного обряду, порозуміння в справі унії зі східними патріархами, московським царем та молдавським господарем. Третя програма, яку напрацювали українські й білоруські єпископи, спрямовувалася на досягнення лише регіонального об'єднання церков у межах Речі Посполитої без участі патріархів та без реформування церковного життя України й Білорусії.

Оскільки основні пропозиції К.Острозького були відхилені єпископами, котрі не погоджувалися на відкрите обговорення умов унії на соборі, а продовжували готувати її таємно, князь відкрито виступив проти їхніх намірів.

Узгодивши до 1595 р. з представниками короля та католицької церкви основні питання про збереження традиційної православної літургії та обрядів, право священиків брати шлюб тощо, вони погодилися на об'єднання своєї церкви з като­лицькою. Наприкінці 1595 р. папа Климент VIII проголосив офіційне визнання унії та гарантовані права і привілеї української церкви.

Відомості про підготовку єпископами унії та її прийняття збурили все українське суспільство. Проти неї виступила переважна більшість шляхти, нижчого духівництва, міщан і селян. Відмовилися підтримати її Г.Балабан і перемишльський єпископ Михайло Копистянський. Антиунійний рух очолив К.Острозький, котрий пропонував протестантам виступити разом проти уряду й погрожував останньому провести збройну акцію. В середині червня 1596 р. король видав універсал про скликання 16 жовтня собору в Бересті для вирішення питання прийняття унії Київською митрополією.

Із самого початку він розколовся на два непримиренні табори, які провели фактично два собори. Православні засу­дили унію й ухвалили рішення про усунення з посад митрополита та єпископів-відступників. Уніатський собор проголосив об'єднання з католицькою церквою, визнавши її догмати й зверхність Папи Римського, але зберігши православні обряди й церковнослов'янську мову в богослужінні. Відповідну грамоту підписали митрополит, п'ять єпископів і три архімандрити. Уніа­ти діставали значні привілеї: духовенство звільнялося від податків, шляхтичам відкривався доступ до дер­жавних посад, міщани зрівнювалися у професійних правах із католицьким міщанством. Уніатським єпис­копам обіцяли місця в сенаті, але це ніколи не було виконано. Зразу ж після Берестейського собору з вось­ми єпархій Київської митрополії унію прийняли шість: Київська, Володимир-Волинська, Турово-Пінська, Луцька, Холмська та Полоцька. Перемишльська та Львівська єпархії прийняли її значно пізніше, відповідно у 1692 р. та у 1700 р.

Отже, Берестейська унія не тільки не подолала розколу 1054 р., а й збільшила його: до двох досі існуючих церков - католицької та православної - додалася ще й третя — уніатська, або греко-католицька, як її згодом стали називати. Не принесла вона єдності й українському суспільству, розділивши його на дві часини: з одного боку — православна більшість на чолі з владиками, що відмовилися від унії, з іншого - унітарська меншість разом із митрополитом та рештою єпископів. Обидві сторони повели між собою затяту боротьбу у всіх напрямках. Польський уряд цілковито підтримав уніатів, схвалив їхню декларацію про об`єднання з католиками, проголосив уніатську церкву обов’язковою для всього православного населення, поставив православ'я поза законом, насаджуючи унію силою. Усі церкви і церковні маєтності мали бути передані уніатам. Проти унії виступили відомі полемісти, зокре­ма зі своїми “посланіями” Іван Вишенськнй, запорізьке козацтво.

Берестейська унія спричинила великий духовний розкол української нації.

Таким чином, укладена в 1596 роцi Берестейська церковна унiя мiж православною i католицькою церквою, передбачала перехід української православної церкви під верховенство Папи Римського.

З часу Берестейського собору 1596 р. почалась багатолітня боротьба мiж православними та унiатами. Так розколоте територіально українство розкололось ідейно.

3. Після захоплення українських земельВеликим князівством Литовським і Польським королівством відбувається еволюція їх політичного ладу.

В ХІУ ст. не залишилося в Литовському князівстві чисто литовського права: його замінено правом руським, з одного боку, щоб прихилити українців, а з другого боку тому, що литовська культура не могла конкурувати з руською. Українські землі й далі зберігали свої права, автономію, а боярство – широку монополію в управлінні. Ці права підтверджувалися «земськими привілеями».

Інші обставини склалися на землях, що перейшли під владу Польщі. Протягом XV –XVII ст. Польське королiвство перетворилось на шляхетську республiку. Влада короля обмежувалась сеймом, що складався з сенату та палати послiв. Виборному королю заборонялось приймати важливi рiшення без згоди сейму.

На відміну від литовського уряду польський дивився на українські території згірдливо. Особливо погіршилося положення після підписання Люблінської унії.

Правлячі кола Речі Посполитої намагалися не допустити появи політичної опозиції в середовищі українських панів і шляхти, що могла висунути програму автономії України, тож провадили щодо них обережну й гнучку політику, зрівнявши їх, насамперед, у правах з польською шляхтою. Відкривши шлях до консолідації єдиного панівного стану на основі польської політичної доктрини, вони всіляко сприяли її покатоличенню й полонізації, що вело до відриву еліти від національного кореня, відмови її від захисту національних інтересів і в підсумку до асиміляції. На середину ХУІІ ст. панівний стан українського суспільства остаточно втратив історичну функцію політичної еліти нації, що обернулося для нього великою трагедією.

В містах (особливо в Західному регіоні) відбувалося усунення українців, котрі залишалися вірними православ’ю, від участі в самоуправлінні, яке зосереджувалося в руках поляків. Масовими стають перешкоди (обмеження й заборони) у занятті ремеслами, промислами, торгівлею. Внаслідок цього на середину ХУІІ ст. у сфері економічного життя найбільших міст Західного регіону й Правобережжя провідні позиції посідали поляки, вірмени, євреї та представники інших національних груп. За обставин, коли нація вступила в епоху зародження буржуазних відносин (початкові форми мануфактури з’явилися в багатьох галузях промислового виробництва), в якій роль економічних, соціально-політичних і культурних центрів відігравали міста, така політика властей таїла загрозу витіснення українців на узбіччя магістрального поступу нової цивілізації, їх ізоляції в межах середньовічного села й перетворення в «селянську націю». Гальмувався процес формування української буржуазії. У мiстах переплітались класовi протирiччя з нацiональними i релiгiйними. Це зумовило виступи мiщан у серединi ХVI ст.: у 1536 р. - у Києві i Черкасах, у 1541 р. – у Вiнницi, у 1560 р. – у Луцьку та iн.

Входження українських земель до складу Литви, а згодом Речi Посполитої також вплинуло на розвиток економіки краю. Основою господарства України було сільське господарство, в якому відбувалося ряд змiн: трипільна система обробітку землі поступово витісняє пiдсiчну; стало поширюватись використання органiчних добрив (гною). Це сприяло пiдвищенню врожайностi. Слiд сказати, що важливе мiсце займало також городництво, садiвництво, розвивалось тваринництво. В Українi збільшилась кiлькiсть орної землі.

Характерним було те, що в своїй основi господарство продовжувало залишатись натуральним, тобто таким, що забезпечувало переважно потреби власника маєтку. Але пiд впливом капіталістичних вiдносин, що об’єктивно розвивались, господарство набуває товарного характеру. Починають виникати феодальнi господарства, що пов’язанi з ринком, але базувались на примусовiй пiдневiльнiй працi селян (панщинi) - фiльварки.

Велике значення в економіці України мали ліси. Західна Європа потребувала багато дерев’яних виробів. Розвивається бортництво, мисливство, рибальство. Як і в попередню добу, значне місце належало соляному промислові. Галицьку сіль вивозили в далекі кутки України та за кордон. Видобували сіль також на лиманах Чорного моря та на Слобожанщині.

Майже по всій Україні, переважно на Правобережжі, видобували з болотяної руди залізо. В ХІУ ст. вже існували примітивні печі для її витоплювання, але великого значення рудна промисловість не мала.

З ХУІ ст. в панських маєтках починають будувати водяні млини, які стають прерогативою шляхти.

Зростанню скотарства сприятиме підвищення цін на худобу у Західній Європі у ХУ ст. Починається її експорт.

Погіршується положення в економіці, коли появиться попит на збіжжя. Це призведе до зростання шляхетського землеволодіння, зросту попиту на робочі руки для обробки землі і зростання панщини та кріпацтва селян.

Головними ознаками торгівлі України ХІУ-ХУІ ст. були зв’язаність її, брак свободи, точна регламентація польською державою. Митні податки на користь державі зростали через привілеї, що їх надавала держава містам та приватним особам – шляхті, на підставі яких вони теж побирали мито на свою користь. Охороняючи інтереси польського купецтва, королі Ягайло і Казімір закривали шляхи до України чужоземним купцям. чужоземні товари спрямовувалися тільки до польських купців, а ті вже мали право торгу в Україні. Чужинці не мали права продавати товарів місцевим купцям ані везти їх далі. Великі, як Краків, Люблін, а пізніше Львів, мали «право складу», де приїжджі купці повинні були продавати весь привезений товар. Це було вигідно для місцевих купців, але гальмувало торгівлю зовнішню і внутрішню.

Необхідно зазначити, що протягом ХІV-ХVІ ст.ст. надзвичайно важливу роль в прогресивному розвитку виробництва вiдiгравали мiста – центри ремесел i торгiвлi. Вони були приватновласницькi i державнi. В них створювались об’єднання ремiсникiв – цехи з самоуправлінням.

Українськi мiста – Київ, Львiв, Кам’янець-Подiльский, Луцьк, Черкаси та iншi стали частиною свiтової торгової мережi. Торговi шляхи зв’язували всi українськi землi мiж собою. Це мало велике значення у справi об’єднання i формування української народностi. Купцi вивозили iз України сировину, рибу, мед, віск, хутро, шкiрянi вироби, а ввозили переважно тканини, вино, прянощi, зброї, коштовностi.

Слiд сказати, що розвиток мiст гальмувався феодальною системою. Багато з них належало феодалам, якi зобов’язували мiщан платити податки, навiть вiдробляти барщину. Певну гарантію безпеки розвитку мiст надавало так зване Магдебурзьке право – самоуправлiння за німецьким зразком. При цьому основнi адміністративнi функцiї належали виборним органам самоуправлiння на чолі з бургомістром. Першим українським містом, яке отримало Магдебурзьке право, було місто Сянок. Цим правом в Українi також володіли Львiв, Луцьк, Київ, Кременчуг, Кам’янець-Подiльський та інші, але широкого розповсюдження не отримало, що пояснюються перш за все існуванням тут барщинно-фiльваркової системи.

Найвищу верству населення в Литовсько-Польській державі становили князі – нащадки українських удільних князів, які, хоч і позбавлені державних прав, зберегли свої великі земельні володіння. На Волині збереглося біля 30 княжих родів, які відігравали велику роль в політичній та культурній історії. Серед них найвизначнішими були, на чолі з князями Острозькими, Заславські, Четвертинські, Ружинські, Порицькі, які в ХУІ ст. володіли понад 1000 сіл. До них багатством наближалися бояри: Боговитини, Монтовти, Семашки, Сенати, Загоровські, Гуревичі, Немиричі й інші. Про розмір маєтностей магнатів свідчить те, що з усього війська, яке виставляла Волинь, вони давали 3/4.

На Побужжі, Берестейщині і Підляшщі було розвинене дрібне володіння. На Київщині і на Брацлавщині не було жодного хоругового роду.

Магнати також посідали вищи посади. З них складалася Рада Панів, яка була, як уже зазначалося, співучасницею влади спочатку Великого князя, потім короля.

Інші умови склалися на Поділлі, де не збереглися старі українські боярські роди і туди у ХУ-ХУІ ст. посунули польські роди: Конецпольські, Потоцькі, Бучацькі, Фредди та полонізовані українські. Найкращі землі захоплювали поляки, найгірші залишалися українцям.

Боярство в Галичині у 1430 році було зрівняно в правах з польською шляхтою. Польські королі роздавали полякам землі, і значна частина українського боярства потонула в польській масі, а частина емігрувала на Поділля та Волинь. У ХУІ ст. в Галичині не залишилося вже боярських родів, які трималися українських традицій, лише серед дрібної шляхти залишилися вони.

Нижче від магнатів стояла шляхта, яка жила на господарських землях, одержаних за військову службу. Шляхта давала головну масу постійного війська. За це уряд щедро надавав шляхті різні привілеї, які звільняли її від податків, підлеглості місцевій адміністрації тощо. Шляхта не була замкнутою верствою: до неї могли переходити селяни, поповичі.

Нижче стояли службовці, які виконували різні повинності: розвозили пошту, виконували «подорожну» службу тощо. Ще нижче стояли «панцерні слуги», які теж жили на землях, одержаних від уряду. Вони служили у війську персонально, не маючи обов’язку приводити своїх людей.

Міське населення України цього періоду було організоване на німецький взірець, поділяючись на корпорації, в яких привілейоване положення мало купецтво. Всі категорії населення були об’єднані в цехи: лікарів, аптекарів, адвокатів тощо. В Україні цехова організація з’являється ще в ХІУ ст. В ХУ ст. цехи поширюються по всій території.

Цех був самоуправною громадою з власним статутом, судом і виборним «цехмістером» на чолі. Члени цеху були зв’язані суворою дисципліною, приймали участь у сходах на яких обговорювали поточні справи. Цеховим майстрам підлягали підмайстри та учні. В цілому цехова організація захищала інтереси виробника і не рахувалася з інтересами споживача. Але на свій час вона мала позитивне значення, бо підносила якість продукції, вводила контроль над нею і об’єднувала ремісників певного фаху. Негативною стороною була надмірна регламентація і позбавлення свободи молоді.

Селянство було антиподом шляхти: чим більше шляхта здобувала прав і багатств, тим більше зубожиліло селянство. Цей процес відбувається увесь перший період литовсько-польської доби й закінчується Люблінською унією – закріпленням селян усіх категорій, що найшло певне оформлення у ІІ Литовському статуті.

На початку доби серед селянства України були ті самі три великі категорії, що і за княжої доби: вільні селяни – смерди; невільники, раби і челядь; селяни напіввільні – закупи.

Вільні селяни мали власні землі, господарства. Спочатку вони зберігали свої права, і їх називали «тяглими», бо вони виконували тяглу повинність, або «перехожими», бо мали право переходити з місця на місце. Закон боронив права вільних селян. В селах існували сільські громади.

З ХУІ ст., під впливом польського права, відбувається еволюція права землеволодіння селян. Селянську землю починають вважають належною державі або панам. Бажання держава обмежити розмір селянського землеволодіння та збільшити тягла селян викликало встановлення в 1528 році «Устави на волоки». Нова система визначила точний розмір селянських «волок» - 19,5 десятин. Решту землі, «зайву», переведено на шляхту. На цих землях пани влаштовували свої фільварки, уважаючи відібрані землі за свою власність. Крім того «Устави на волоки» значно обмежили права переходу селян. Також вони встановлювали для селян низку натуральних повинностей.

Залежність селян від панів не обмежувалась виконанням повинностей: держава наділила панів правом суду над селянином, що стало їхнім новим джерелом прибутків.

Залежно від характеру повинностей, селяни поділялись на три категорії:

- тяглі селяни, які працювали у пана на полі зі своєю худобою. Таких було найбільше. Спочатку працювали вони 8-10 днів на рік, а далі по 3-4 дні на тиждень. Така робота називалася панщиною. Пани платили з населення державі податок натурою.

- ремісники й службові селяни. Були села колісників, ковалів, пекарів. Волни об’єднувались в сотні, якими керував сотник.

- чиншові селяни, або данники платили чинш із своєї власної землі медом, збіжжям, шкірою тощо. Чиншовики переважали там, де пани не потребували праці на своїх полях.

Але з ростом фільваркової системи всі ці категорії зникають, стаючи селянами кріпаками. Колишні холопи, челядь також приєднуються до них.

Напіввільні люди – закупи – це були ті особи, що взяли гроші в позику і не повернули. Вони залишалися в такому стані до часу, коли не повертали борг. Ця категорія теж зникала в ХУІ ст. приєднуючись до єдиної категорії селян-кріпаків.

Значно погіршилось положення селян після Люблінської унії. ІІІ Литовський статут 1588 року встановив, що селяни, які прожили на землі феодала 10 років, ставали його кріпаками. Так поступово завершувався процес закріпачення селян.

Кріпацтво виявилося насамперед у позбавлені селянина права на землю: вся земля вважалася власністю шляхти або церкви. Землі, якими ще не володіли шляхтичі, вважалися за нічиї, і все одно роздавалися з часом шляхті. Повинності, що їх платили з землі, стали платити з особи селянина. Панщина в ХУІІ ст. зросла в два-три рази і доходила до 200 днів на рік Вона тривала від сходу сонця до заходу. Без дозволу пана «холоп» - як стали називати селян – не міг одружитися, а за дозвіл мусив платити, купувати щось міг лише в панському шинку, молоти збіжжя – на панському млині. Щороку кріпак повинен був сплачувати, ще й натуральні повинності (давати вола, баранів, гусей, мед тощо). Селян позбавляли права виступати на суді i свідчити проти пана.

Зростання повинностей, погіршення загального стану селянства викликали різні форми протестів: активні – збройні повстання та пасивні – втечі.

Селянські повстання почалися ще в ХУ ст. Перше значне повстання вибухнуло у 1490 році під проводом Петра Мухи в Галичині. Воно охопило значну частину краю і було придушене військовою силою.

Таким чином, соцiально-економiчне положення України у ХVІ ст. характеризувалось закріпаченням селян, поряд iз зародженням буржуазних відносин, посиленням дискримiнацiї українського населення в економiчнiй, полiтичнiй, релiгiйних сферах.

4. В XIV – XV ст.ст. виникає нова верства українського населення – козацтво. Основними причинами утворення козацтва були тi соцiально-полiтичнi умови, якi склалися на українських землях у другiй половинi XV – XVI ст.ст., коли Литва i Польща все бiльше обмежували автономiю цих земель аж до лiквiдацiї їхнього самоврядування:

1) нестача власної орної землi, народна колонiзацiя вiльних земель Поднiпров’я та Дикого поля (степiв поза Днiпровськими порогами);

2) посилення феодальної експлуатацiї українського населення з боку литовських та польських магнатiв, шляхти, оформлення кріпосної залежності селянина вiд феодала;

3) цілеспрямована полiтика польської прикордонної адмiнiстрацiї поставити козацтво на службу по охоронi пiвденних рубежiв вiд татарської небезпеки;

4) постiйна небезпека з боку Кримського ханства;

5) політика полонiзацiї українського населення та наступ католицької церкви на права православної.

Слово “козак” тюркського походження i означає “вiльна людина”, “воїн-вершник”. Сам термiн “козак” вперше згадується у Початковiй монгольській хронiцi 1240 р. Перша писемна згадка про українських козакiв мiститься у хроніці м. Бєльського вiд 1489 р. У 1489 р. козаки супроводжували польське вiйсько у походi проти татар а у 1492 р. – вчинили напад на турецький корабель у руслi Днiпра.

Доцiльно сказати, що джерелами утворення козацтва були: ухідництво, втечi, втечi, масовi переселення селян i мiщан i освоєння Надднiпрянщини.

Соцiальний склад козацтва був неоднорiдний: збiглi селяни, представники мiських низiв, декласованi елементи шляхти. Козацтво поділялось на городове, низове, заможне та голоту.

Козаки проживали на хуторах і в мiстах Корсунь, Канiв, Черкаси, Чигирин. Основним осередком помешкання козакiв було Запорiжжя або Низ (територiя Днiпровських порогiв). Цих козакiв називали запорожцями або низовими козаками. Вони засновували на Дикому полi укрiпленi табори – сiчi. Реєстрові козаки служили у польського короля і були внесені до особливого списку – реєстру.

Основними заняттями козакiв були: полювання, рибальство, бджiльництво, скотарство, згодом i землеробство.

Важливо сказати, що центром козацтва в Українi стала Запорiзька Сiч, яка виникла у пониззi Днiпра на пiвдень вiд Днiпровських порогiв. Перше укрiплення близько 1552 р. (за iншими даними 1554 р., 1556 р.) збудував на о. Мала Хортиця канiвський та черкаський староста Дмитро Байда Вишневецький.

Необхiдно зазначити, що на Сiчi склався своєрiдний суспiльний устрiй. Козаки об’єднувалися у громади. Всi важливi питання громадського життя вирiшували на радах. Тут же обирали старшину: кошового отамана, писаря, суддю, осавула. На радi обирали й гетьмана, командуючого козаками пiд час походiв. Таким чином, Верховна влада на Сiчi належала козацькiй радi.

Кожен мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звірів. Вище викладена система народного самоврядування в Сiчi дає пiдставу називати деяким історикам Запорiзьку Сiч – християнською козацькою республiкою.

Доцiльно сказати, що Запорiзька Сiч мала свiй адмiнiстративний подiл, окремi райони тут називались паланками. Основними населеними пунктами у паланках були слободи, зимiвники, хутори. Тут жили займались сiльським господарством козаки й селяни.

Характерним було те, що українське козацтво створило струнку вiйськову органiзацiю, яка проiснувала до кiнця XVIII ст. Козацьке вiйсько називалось “Вiйсько Запорiзьке”. Кожен козак називався “товариш вiйська Запорiзького”. Усе козацтво поділялось на полки по 500 – 1000 чол. на чолi з полковниками, полки - на сотнi на чолi з сотниками, сотні - на курені на чолi з курiнними отаманами. Все козацьке вiйсько очолював гетьман, а запорожцiв – кошовий отаман.

Важливо зазначити, що умовами прийому в Сiч були:

- знання тогочасної української мови;

- православна вiра;

- вмiння володiти зброєю;

- бути неодруженими;

- дотримуватися традицiй товариства та клятви вiрностi йому.

Необхiдно вiдмiтити, що козаки мали свою символiку – червоний (малиновий прапор) iз зображенням на однiй сторонi святого архангела Михаїла бiлим кольором, а з другої – зображення бiлого хреста; герб – із зображенням козака зi зброєю, гетьманська булава – символ влади.

Протягом свого iснування Сiч мiняла своє мiсцезнаходження. Причини до цього були рiзними. Двi першi Сiчi – Хортицька i Томакiвська – були зруйнованi татарами; три – Чортомлицька, Кам’янська, Покровська або Нова - росiйськими вiйськами при Петрi I та Катеринi II. Решта – Базавлуцька, Микитинська, Олешкiвська – були знищенi самими козаками внаслiдок змiн у мiжнароднiй обстановцi.

Необхiдно сказати, що Запорiзька Сiч на чолi з Кошем стала зразком української державностi. З нею встановлювали та пiдтримували дипломатичнi вiдносини монархи та уряди багатьох країн – Кримське ханство, Молдавське царство, Московське царство, Австрiйська iмперiя та інші.

Доцiльно акцентувати увагу на значеннi Запорiзької Сiчi:

- козаки освоїли пустиннi степнi землi;

- охороняли пiвденнi кордони держави i вели боротьбу з татарами;

- приймали участь в антифеодальних повстаннях (1591-1593 р.р. пiд керiвництвом Косинського, 1594-1596 р.р. – Северина Наливайка; 1630 -1631 р.р. – Трясили; та iн.);

- козацтво стало початком нової української державностi;

- козацтво зробило головний внесок у звiльнення українських земель вiд Речі Посполитої в ходi Визвольної вiйни.

Таким чином, козацтво в Українi – явище самобутнє, нацiональне, суте народне. Воно виникло i сформувалось як форма соцiального процесу та прояву нацiональної самосвiдомостi українства. Воно було важливим фактором європейської iсторiї та мiжнародних вiдносин у Центральнiй i Схiднiй Європi.

Запорізька Січ стала продовженням державотворчих пошукiв українського народу, виявом його нацiональної самосвiдомостi i волелюбностi, прагненням до самостiйного державного життя.

Література:

1. Білоцерківський В.Я. Історія України: Навчальний посібник. - Київ. Центр учбової літератури. - 2007. - 536 с.

2. Бойко О.Д. Історія України: Навчальний посібник. - К.: Академвидав. - 2006. - 688 с.

3. Історія України: Навчально-методичний посібник для семінарських занять./ В.М.Литвин, А.Г.Слюсаренко, В.Ф.Колесник та ін.. За ред. В.М.Литвина. - К.: Знання - Прес. - 2006. - 460 с.

4. Історія України. Навчальний посібник. Змістові модулі. Г.С. Бігун, Р.П.Соловйова, С.Е.Саржан, О.І.Мармазова, І.Є.Смирнова. - Донецьк: ДонДУЕТ. - 2005. - 232 с.

5. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навчальний посібник. - К.: Знання - Прес. - 2006. - 598 с.

6. Литвин В.М. Історія України. Навчальний посібник для семінарських занять. Київ: Знання - Прес. - 2007. - 400 с.

7. Савченко Н.М., Подольський М.К. Історія України: модульний курс. Навчальний посібник. - К. - Центр навчальної літератури. - 2006. - 544 с.

8. Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення: Навчальний посібник. - К.: Знання - Прес. - 2008. - 424 с.

9. Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник. За ред. Ю.М. Алексєєва. 3-є вид. - К.: Каравела. - 2004. - 408 с.

Понятійний апарат:

Брацлавщина - східна частина Поділля з центром у м. Брацлавi. Співпадає з межами Брацлавського воєводства. Зараз - Вінницька область.

Булава - один із клейнодів у реєстровому козацькому війську на Запорізькій Січі та Гетьманщині.

Буковина - територія, яка у ХII-ХIII ст. входила до Галицько-Волинського князівства. Зараз - Південна Буковина - територія Румунії, Північна Буковина - територія Чернівецької області.

Волинь - територія в басейні притоку р. Прип’ятi i верхів’їв Західного Бугу. Зараз - Волинська область з центром у м. Луцьк.

Галичина - обширна територія західноукраїнських i польських земель (Східна i Західна). Центр Східної Галичини - м. Львів.

Запорізька Січ - суспільно-політична та військово-адміністративна організація українського козацтва, що склалась у 60-70-х рр. ХVІ ст. за дніпровськими порогами у районі острова Хортиця.

Золота Орда - феодальна держава, яку заснував на початку 40-х років ХІІІ століття Хан Батий.

Козак - вільна людина з кріпосних селян або міської бідноти, що втекла на південні землі України та брала участь у визвольній боротьбі проти татаро-турецьких і польських загарбників.

Кошовий отаман - виборна службова особа в Запорізькій Січі, яка зосереджувала в своїх руках найвищу військову, адміністративну та судову владу.

Кримське ханство - кримсько-татарська держава, яка існувала на території Кримського півострова, пониззя Дніпра, Приазов я та Прикубання у 1449 – 1783 рр.

Курінь - військово-адміністративна одиниця Запорізької Січі.

Литовські статути (1529 р., 1566 р., 1588 р.) - кодекси середньовічного права Великого князівства Литовського, які діяли на захоплених ним українських землях.

Магдебурзьке право - феодальне міське право, що склалося у ХIII ст. у німецькому місті Магдебурзі. Воно передбачало міське самоврядування, надання містам податкового i судового імунітету, права власності на землю, привілеїв у сфері ремесла i торгівлі, а також звільнення мешканців міст від більшості повинностей.

Подiлля - землi у басейні Південного Бугу i лівобережного басейну Дністра, які до ХIV ст. називались Пониззям. Зараз - це територія Хмельницької i Вінницької областей.

Реєстрові козаки - наймане військо, сформоване польським урядом у ХVІ - першій половині ХVІІ ст. ст. з українських козаків, які були внесені до особливого списку - реєстру для охорони південних кордонів.

Фільварок - багатогалузеве феодальне господарство, яке ґрунтувалось на примусовій праці селян і орієнтувалось на ринок.

Унія (від лат.”unio” - об’єднання) - вид об’єднання, союз держав.

Проблемно-пізнавальні питання:

1. Які українські землі потрапили під владу Великого князівства Литовського?

2. Яка політика проводилася Великим князівством Литовським по відношенню до українського населення?

3. Які причини спонукали підписання Кревської унії?

4. Охарактеризуйте зміст Люблінської унії. Які вона мала наслідки для України?

5. Охарактеризуйте положення православної церкви на українських землях у складі Речі Посполитої?

6. Який зміст мала Берестейська унія?

7. Яке було політичне положення українських земель у ХІУ-ХУІ ст. ст.?

8. Які панівні верстви населення в Україні ви можете назвати?

9. Які землі відійшли до складу Московського царства?

10. Що таке фільварки?

11. Як відбувався процес закріпачення селян?

12. Коли виникла Запорізька Січ? Що ви знаєте про її організацію?

Реферати:

1. Стан українських земель у складі Литви і Польщі.

2. Братства і визвольний рух.

3. Селянсько-козацькі повстання кінця ХУІ – першої пол.ХУІІ ст.

4. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.

5. Запорізька Січ – державно-політичне утворення українського періоду.

Внешняя политика России в XVII в.

Задачи	Годы	События	Результаты
Обеспечение выхода к черному морю.	в 1757-1761 г.	Семилетнюю войну с Пруссией и вела активные боевые действия на европейском театре.	Черноморскую решали долго и трудно.
Обеспечение выхода к Балтийскому морю	1700- 1721г.	северная война.	Обеспечения выхода к Балтийскому морю.
Присоединение земель, входивших ранее в состав Древнерусского государства.	Россией 304 год.	е ХVII в. Воссоединение Украины с Россией	В результате слияния большого числа «великих» и «удельных» княжеств возникло объединённое государство во главе с русской народностью, включившее в себя ряд народов Севера В XVI в территория Русского государства значительно расширилась.
Продвижение на Восток.	17 век.	В 1651 году Ерофей Хабаров основал первый русский острог на Амуре.	Другой положительный итог вхождения народов Сибири в состав Российского государства состоял в прекращении распрей внутри этнических групп и между отдельными народами, истощавшими экономические ресурсы каждого из них.