double arrow

Поняття про основні жанри фольклору. Школи і напрями в українській фольклористиці


Фольклор — це художнє відображення дійсності у словесно-музично-хореографічних і драматичних формах колективної народної творчості, нерозривно пов´язаної з життям і побутом. У ній відбито світоглядні, етичні й естетичні погляди народу.

Основні жанри фольклору:казки, перекази, легенди, народні байки, анекдоти, усмішки, малі фольклорні форми(колискові, загадки, скоромовки, прислів’я, приказки, замовляння), пісні, ігри, обряди, народні п’єси.

Внаслідок різних поглядів на усну народну словесність та підходів до її вивчення з різних позицій, виник ряд теорій, значна кількість яких лягла в основу вироблених шкіл та напрямів фольклористики. Міфологічна школа (перша половина 19 ст.) виникла в руслі загальноєвропейського романтизму. її філософською основою стала естетика Ф.В. Шеллінга та братів Августа і Фрідріха Шлеґелів, які трактували міфологію як «природну релігію» та необхідну умову виникнення мистецтва. Крайцер та його послідовники (Ґотфрід, Міллер, Швенк, Велькер та ін.) утворили так звану символічно-міфологічну школу. За їх теорією міфологія є низкою символів.

Наступним етапом в історії цієї школи стало виникнення у ній порівняльно-міфологічної школи. її засновниками були Вільгельм та Яків Ґрімм, які на основі аналізу німецької народної словесності виклали свої погляди у праці «Німецька міфологія» (1835). Згідно з цією теорією жанри усної словесності походять з міфу, з якого розвивається казка, епічна пісня, легенда та інше. Першим представником міфологічного напряму в Україні був професор Київського університету М. Максимович (1804—1873). Він, здійснюючи перше видання українських народних пісень (1827), вказував у передмові на їх зв´язок із міфологією, повір´ями, звичаями та обрядами; аналізував їх, порівнюючи з польськими та російськими творами. У фольклористичних та історико-літературознавчих працях вчений торкнувся питань символізму, опираючись на вивчення історії мови в дусі теорії Ґрімма. Завдяки діяльності їх представників активізувалася збирацька робота, посилився інтерес до історичного та духовного життя народів, розширились уявлення про міфологію, еволюцію мови, філософські, морально-етичні, естетичні погляди людей, їх життя та побут. У період розвитку міфологічної школи було покладено початок зіставного аналізу фольклору, міфології та літератур різних народів, їх взаємозв´язки. Міфологічна школа заклала основи розвитку міґраційної та історичної шкіл фольклористики.

Наступним етапом розвитку світової науки про народну творчість була міґраційна школа (друга половина 19 ст.). її засновником у Європі став німецький вчений Т. Бенфей. Він розкритикував відірвані від реальності дослідження фольклористів, що підтасовували факти, оперуючи готовими рецептами арійської теорії (подекуди, особливо у працях російського дослідника О. Міллера, вона була доведена до абсурду). Вивчаючи історію, життя і творчість жителів Сходу, Т. Бенфей спостеріг, що подібні сюжети зустрічаються в усній словесності народів незалежно від їх спорідненості. До того ж поширений серед арійців сюжет часто виявляється не менш популярним серед народів неарійських, що підриває універсальність теорії Я. Ґрімма.

Свої погляди Т. Бенфей виклав у передмові до перекладу двотомної збірки індійського епосу «Панчатантри» (1859).

У ранній період своєї діяльності на ідеї Т. Бенфея спирався й український вчений, історик-сходознавець М. Драгоманов. У перших дослідженнях він іноді заходив надто далеко у пошуках чужоземних запозичень, тому його не раз критикували за іґнорування національним. Ці ідеї використовувались і в працях М. Грушевського. Але він, знаючи, що сюжети українського прозового фольклору є здебільшого запозиченими, розглядав питання, яким чином мандрівні теми та мотиви були органічно засвоєні на українському ґрунті, як при цьому виявлявся національний характер та народна психологія.

Позитивним у цій школі було те, що дослідники опирались на історичний досвід минулого, розглядали усну словесність кожного народу не відірвано від інших, враховуючи зв´язки між ними та взаємовпливи.

Паралельно з міґраційною школою почала складатися протилежна їй за поглядами антропологічна (етнографічна) школа. Її основоположниками були англійські вчені Е.Б. Тайлор та А Ланг, які в 60-х роках 19 ст. виступили з теорією самозародження сюжетів (у працях українських учених, зокрема Ф. Колесси, вона названа теорією поліґенізму). За нею, усі подібні явища в міфології та фольклорі пояснювалися спільністю для всього людства психологічних законів та закономірностей духовного розвитку. В етнографії ця школа отримала назву еволюціонізму. Вчені, відповідно до антропологічної суті людини, вивели закон «тотожності людської природи» . Крім цього, брались до уваги однакові чи подібні умови життя та побуту різних племен на певних етапах їх розвитку. Тому іноді ця концепція окреслювалась як теорія «побутового психологічного самозародження». її прихильники відстоювали думку, що повторюваність у різних народів сюжетів, мотивів, образів та символів пояснюється не тільки історичними впливами, а й внаслідок єдності психічних процесів, тотожністю побутових форм і релігійних уявлень, що зникли з життя, але збереглися у фольклорі.

Широкого розголосу ці ідеї набули і на українському ґрунті, хоча, як і в багатьох країнах Європи, вона не виявлялась тут «у чистому вигляді». В Україні прихильником цієї теорії був професор Київського університету О. Котляревський (1837—1881).

Збирацько-дослідницька діяльність М. Максимовича, Й. Бодянського, П. Куліша, М. Костомарова, О. Котляревського та їх сучасників стала першим етапом становлення в Україні історичної школи фольклористики. Зазнавши впливу західноєвропейських шкіл та теорій, українські дослідники все ж аналізували усну народну творчість на тлі історичного розвитку з урахуванням усіх процесів, що відбувались у ньому. Відводячи однаково важливе місце світовій та національній історії, вони розглядали твори народної словесності як пам´ятки минулого, в яких відобразились життя та душа народу. Застосовуючи при аналізі історично-порівняльний метод, українські фольклористи першої половини 19 ст. заклали міцні основи для розвитку історичної школи. Цілісне оформлення ці ідеї отримали у вченні видатного українського науковця, професора Київського університету Миколи Дашкевича (1852—1908).Традиції історичної школи підтримав також у своїх працях Павло Житецький (1836—1911). Вони чітко простежуються у дослідженні «Мысли о народных малорусских думах» (1893). Таким чином, позитивною прикметою історичної школи стало вивчення фольклорних матеріалів на реальному історичному ґрунті, з урахуванням подій та явищ народного минулого. Важливим кроком було об´єднання зусиль та досягнень різних фольклористичних напрямів, перенесення міфологічного аналізу та порівняльних студій міґрації тем, мотивів, та образів на історичну основу.

На жаль, цей шлях розвитку фольклористики на українських землях був перерваций у радянський період, коли складалася радянська школа фольклористики. її засади базувались на матеріалістичному розумінні світу, що заперечувало будь-які ідеалістичні трактування явищ дійсності. Суспільно-економічні праці К. Маркса почали штучно залучатись у царині гуманітарних наук. Насаджене силоміць марксистсько-ленінське вчення у галузі фольклористики призвело до великої кількості помилок. Твори словесності розглядались як вираження класових інтересів «трудового народу». Внаслідок цього фольклористика стала вульгарно політизованою, ідеологізованою, здобутки багатьох передових вчених минулого названі «реакційними, буржуазними», а багатьох дослідників (в тому числі П. Чубинського, М. Грушевського, С Єфремова, О. Потебню та ін.) проголошено «ворогми народу та соціалістичної держави». Багато наукових праць та авторів було знищено, багато були несправедливо забуті.

Недовготривалим було також захоплення ідеями соціологічної школи кінця 19 — початку 20 ст. (її засновник Е. Дюркгейм пояснював виникнення фольклору, культури, релігії соціальними явищами, їх розвиток — соціальною зумовленістю) та теорії дифузіонізму (Ф. Боаз, США). Прихильники останньої (Л. Фробеніус, Ф. Ґребнер) ідеї еволюції та єдності історичного розвитку протиставили ідею абсолютної різноманітності культур, що порушуються там, де існують запозичення. Таким чином, вони визнавали не розвиток усної народної творчості в часі, а її поширення у просторі, внаслідок чого спостерігалось «змішування» жанрів, тем, мотивів, образів — своєрідна «культурна дифузія».

Значного поширення у світі набули ідеї представників географічно-історичної школи (через її засновників — фольклористів із Фінляндії Ю. та К. Крунів вона отримала назву фінська школа). Головним завданням прихильники школи вважали виявлення етнографічної належності, місця і часу виникнення того чи іншого казкового сюжету. Вони провели велику та ретельну роботу: відібрали та класифікували всі варіанти казок, намагались простежити шляхи їх поширення. Ними була висунута теорія про первинну форму казки. Ця теза залишилась гіпотезою.

Ще більшої популярності у багатьох країнах набула школа структуралізму. Вона виникла у 20-х роках 20 ст. у Франції і поширилась на ряд гуманітарних наук. її головними представниками були етнолог Леві-Строс, історик культури М. Фуко, літературознавець Р. Борт, психоаналітик Ж. Лакан. В основі їх дослідження — структуральний метод, який орієнтує на виявлення структурних закономірностей об´єктів вивчення, з´ясування синхронного та діахронного зв´язків між ними. версії.

Надзвичайного поширення з початку — до середини 20 ст. набула ритуально-міфологічна (неоміфологічна) школа.Вона виникла на основі синтезу ритуально-міфологічної теорії (Р. Сміт, Дж. Дж. Фрезер і т. зв. «кембріджська група», Великобританія; їх послідовники Д. Гаррісон, А.Б. Кук, Ф.М. Корнфорд) з аналітичною психологією та вченням про архетипи К.Г. Юнга.


Сейчас читают про: