2018-02-13
378
Вплив «Глядача» та інших аддісоновскіх журналів на розвиток англійської та європейської журнальної традиції було феноменальним. Тільки в Англії кількість наслідувань обчислювалося десятками. «Шептун» (1709), «Буркун» (1715), «Базіка» (1710), «Інформатор» - видавався Томасом Шеріданом, батьком знаменитого драматурга, за участю Свіфта, «Папуга» (1728), «Загальний глядач» (1728 -1746) - видавався Генрі Бейкером, зятем Дефо, і безліч інших листків оспорювали один у одного увагу публіки. Більш того, журнали Аддісона і Стилю перевидавалися кілька разів у вигляді окремих книг протягом 18-го століття і були переведені на більшість європейських мов.
У Франції журналістські ідеї Аддісона і Стилю використовувалися П'єром де Маріво і абатом Прево. У таких журналах Маріво, як «Французький глядач» (1722-1723), де сама назва перегукується з англійським «Глядачем», помітне прагнення познайомити французького читача з англійськими культурними традиціями. Мариво не був наслідувачем - вишукано-метафоричний, повний неологізмів мова його журналів отримав найменування «маріводаж». У свою чергу, творчість Маріво користувалося великим успіхом в Англії.
Журналістська та видавнича діяльність П. Де Маріво.
У Франції журналістські ідеї Аддісона та Стіля були реалізовані П’єром де Маріво та абатом Прево. У таких журналах Маріво, як “Le Spectateur Francais” (“Французький глядач”, 1722 – 1723), де сам заголовок перегукувався з англійським “The Spectator”, “L’indigent philosophe” (“Незаможний філософ”, 1728) та “Le Cabinet du philosophe” (“Кабінет філософа”, 1734), помітно прагнення познайомити французького читача з англійськими культурними традиціями. Маріво не був епігоном – його вишукано-метафорична, повна неологізмів мова його журналів одержала назву “маріводаж”. У свою чергу, творчість Маріво користувалася великим успіхом в Англії.
Журналістська діяльність А. Ф. (абата) Прево.
Антуан Франсуа Прево, більш відомий під іменем абата Прево, творця знаменитого роману “Історія кавалера де Гріє та Манон Леско”, також зробив свій внесок у розвиток французької журналістики. Змушений з 1728 по 1734 рр. переховуватися то в Англії, то в Голландії, Прево познайомився з методами та прийомами англійської журналістики. У 1733 р. Прево в Лондоні заснував за зразком “The Spectator” щотижневий журнал “Le Pour et le Contre” (“За і проти”, 1733 – 1740). Журнал, який створювався в Англії, але поширювався в Парижі, став помітним явищем у журналістському світі Франції. Сам заголовок журналу Прево маніфестував прихильність до об’єктивності. Достовірність і надійність інформації, якість критичних виступів викликали довіру. Сам Вольтер добивався того, щоб рецензії на його твори вміщувались у журналі абата Прево.
Журналістська та видавнича діяльність Г. Е. Лессінга.
Особливе місце у німецькій просвітницькій журналістиці посів журнал “Hamburgische Dramaturgie” (“Гамбурзька драматургія”), що видавався Г.Е.Лессінгом. Лессінг виступав за створення національного театру і писав, що його журнал “буде критичним переліком усіх п’єс, які ставитимуться на сцені, і стежитиме за кожним кроком, що буде його робити на цьому поприщі мистецтво поета та актора. …Якщо хочуть розвинути смак у людини, наділеної здоровим глуздом, то потрібно лише пояснити, чому їй що-небудь не сподобалось”. Завданням журналу стало формування театрального смаку нації, і хоча видання проіснувало лише два роки (1767 – 1768), йому судилося вийти за рамки простого журналу. “Гамбурзька драматургія” стала найбільшою пам’яткою естетичної думки німецького Просвітництва.
Ш. Дюфрені-журналіст.
У подальшому королівський привілей на видання журналу “Mercur Galant” перейшов до рук Шарля Дюфрені, котрий поєднував у собі багато талантів – драматурга, поета, музики, маляра, романіста, журналіста й комерсанта. Дюфрені увійшов в історію французької журналістики не лише як редактор одного з перших французьких журналів. Він уперше застосував прийом показу французької дійсності очима чужинця, такого собі мешканця Сіаму, котрий випадково потрапив у Париж (“Серйозні та комічні розваги сіамця”, 1699). Герой Дюфрені, абсолютно не знайомий з мораллю й побутом тодішнього європейського життя, постійно потрапляє у комічні та безглузді ситуації, які в свою чергу привертають увагу читачів на непривабливі сторони повсякденного життя.
Прийом, використаний Дюфрені, став дуже популярним у публіцистиці епохи Просвітництва. Шарль Монтеск’є використав його у “Перських листах”, Олівер Голдсміт – у “Громадянині світу, або Листах китайського філософа, котрий проживає в Лондоні, своїм друзям на Сході” тощо
Новий журналізм»
Найбільш помітним явищем у журналістиці кінця ХІХ ст. можна вважати наступ ери “нового журналізму”, пов’язаного з виникненням газети “Daily Meil”, заснованої в 1896 р. Альфредом Хармсвортом, а також традиції “малих журналів”, що вийшли з пізньовікторіанського естетизму “Yellow Book” чи “The Savoy” з ілюстраціями Обрі Бердслі.
