double arrow

Лідери Французької революції – журналісти (Марат, Демулен, Бріссо, Ебер, Сійєс).


Політична газета народилася у Франції саме в 1789 р., коли практично кожна політична партія усвідомила важливість періодичної преси. Майже всі лідери революції виступали в якості редакторів власних газет – Мірабо, Марат, Бабеф, Робесп’єр, Демулен.

Так, Мірабо випускав газети “Les Etats Generals” (“Генеральні штати”) і “La Poste de Province” (“Пошта Прованса”).

Жак П’єр Бріссо – газету “Le Patriot Francaise” (“Французький патріот”).

Каміль Демулен – газети “Les Revolutions de la France et de Brabant” (“Революція Франції й Брабанта”) і “La Vieux Cordelier” (“Старий Кордельєр”).

Жан Поль Марат – газету “L’Ami du Peuple” (“Друг народу”).

Журналістська діяльність Демулена показова для революційної епохи. Він заявив про себе в період так званого “дощу памфлетів” напередодні взяття Бастілії. Його памфлет “Вільна Франція”, який несе на собі печатку риторики Ціцерона, і памфлет “Промова лихтаря”, що малює образ ідеальної республіки, зробили ім’я Демулена популярним серед республіканців.

Це був час гучних гасел і швидко спалахуючих зірок журналістського світу. Так, памфлет [абата] Сійєса “Що таке третій стан?..” (1789) – з історичними словами “що таке третій стан? Ніщо. Чим він має стати? Усім” – зробив безсмертним ім’я автора.




Почавши з памфлета, Демулен пройшов журналістську школу в газетах самого графа Мірабо, одного з кращих ораторів революції. Публіцистика Мірабо вирізнялася логікою – “стислою, сильною, часом софістичною з відтінком відвертості, завжди впевненій у собі і яка схоплювала скрізь головні аргументи та корисні докази”.

Цій залізній логіці і вчився у нього Демулен, ставши видавати власний щотижневик “Les Revolutions de la France et de Brabant” (“Революція Франції й Брабанта”, 1789 – 1791).

На першому етапі Французької революції (травень 1789 – серпень 1792) відбулася подія, що стимулювала життя періодичних видань. Свобода преси 26 серпня 1789 р. була юридично закріплена в “Декларації прав людини й громадянина”, де говорилось, що “вільне повідомлення думок є одним з найдорогоцінніших прав людини; а тому кожний громадянин може вільно говорити, писати й друкувати, лише за умови відповідальності за зловживання цією свободою у випадках, визначених законом”. Це ж положення було відображене в Конституції 1791 р. Підсумком стало кількісне зростання періодики – якщо в 1788 р. в усій Франції було 60 періодичних видань (у Парижі 27 газет), то в період з 1789 по 1792 рр. виникло більше 500 газет.

У цей період повернувся до країни з Америки Жан-П’єр Бріссо, котрий став одним з лідерів революційної преси, а його газета “Le Patriot Francaise” (“Патріот Франції”, 1789 – 1793) стала символом нових перетворень. Відомим став Жан-Поль Марат, вустами якого “заговорив четвертий стан”. Марат максимально використав можливості свого друкованого органу “L’Ami du Peuple” (“Друг народу”, 1789 – 1793) для впливу на громадську думку.



Луї Антуан Сен-Жюст писав: “Преса не мовчить; вона є безпристрасний голос, який лунає безперервно, зриває маску з честолюбця, викрикає його хитрощі, робить його предметом загального осуду; преса – це палаючий погляд, що бачить усі злочини та відтворює їх незмивними фарбами; це зброя як істини, так і брехні. Із пресою справа така ж сама, як і з дуеллю: якщо видати закони, спрямовані проти неї, це будуть погані закони; вони вдарять по злу на великому віддаленні від його джерела”.

Починаючи з 1793 р. Французька революція перейшла у фазу “поїдання власних дітей”. Згідно з одним з нових декретів Конвенту, смертної кари зазнавали автори й видавці всілякого роду творів преси, які висловлювалися за розпуск народного представництва чи на користь відновлення королівської влади. Один за одним піднімалися на ешафот ті, кому ще недавно аплодував Конвент. У період якобинського терору було страчено Бріссо. За ним пішов у небуття видавець дуже популярної газети “Le Pere Duchesne” (“Татко Дюшен”, 1790 – 1794) Жак Рене Ебер, видання якого брати Гонкури вважали “єдиним по-справжньому виразним у революції”. Потім настала черга й Демулена, котрий виступив проти якобинських репресій у своїй новій газеті “La Vieux Cordelier” (“Старий Кордельєр”, 1793 – 1794) і гільйотинованого разом із прибічниками Дантона у квітні 1794 р.



Як образно висловився з цього приводу Сен-Жюст, “ці письменники і ці оратори встановили цензуру, яка була деспотизмом розуму і майже завжди – істини; стіни заговорили, інтриги незабаром стали явними для всіх, носіям чеснот чинили допит, душі плавилися в горнилі”.

Якобинська диктатура не змогла довго протриматись. Її крах 27 липня 1794 р. (9 термідора за революційним календарем) означав кінець преси революційного напрямку. Настав період Директорії (1794 – 1799), встановленої так званою Конституцією ІІІ року (1795), яка виявила по відношенню до періодичної преси не меншу жорстокість, аніж її попередники. Указ Директорії від 16 квітня 1796 р. передбачав смертну кару за виступи в пресі проти не лише режиму Директорії, а й приватної власності; по суті, вважалися однаково злочинними будь-які “конспірації” як за відновлення старої монархії, так і якобинської конституції 1793 р. У 1797 р. було видано указ, що передбачав розстріл кожного, хто зробить спробу відновити королівську владу. У цей період було заарештовано багато письменників, звинувачених у змові проти республіки. Сорок п’ять газетних видавців і редакторів були вислані без усякого суду, а 42 газети закриті. При цьому в Конституції ІІІ року були знову проголошені основні принципи свободи слова й преси.

Революційний генерал Бонапарт, улюблений полководець Директорії, практично без спротиву захопив владу 18 брюмера 1799 р., оголосивши себе першим консулом Франції. Поспіхом складена “Конституція VІІІ року” (1799) заснувала консулат, питання про пресу взагалі обійшла мовчанкою. “Консульський указ про газети”, що вийшов 17 січня 1800 р., призвів до закриття 60 з 73 газет, які видавалися в Парижі, а на міністра поліції було покладено обов’язок стежити, щоб на території Парижа та Сенського департаменту не з’явилося жодної нової газети, а “редактори газети були непідкупної моральності й патріотизму”.

У Бонапарта на початку його правління не було бажання відновити цензуру, але він прагнув поставити під свій контроль усі друковані видання. Чудово розуміючи силу преси, він якось сказав, що “чотири ворожо налаштовані газети небезпечніші за сто тисяч штиків”, і ця його позиція багато в чому пояснює дальший розвиток ситуації з періодикою у Франції.

Переможні війни Бонапарта в Швейцарії та Італії привели його до ідеї оголосити себе прижиттєвим консулом, а в 1804 р. сенат проголосив його імператором французів під ім’ям Наполеона. До Конституції імперії, прийнятої 18 травня 1804 р., були включені чотири статті, покликані гарантувати свободу преси, які насправді практично анулювали цю свободу.

Політична опозиція владі першого консула несподівано була виявлена в сенаті та академії наук, у середовищі людей, котрих називали “ідеологами”. Майже всіх ідеологів (на чолі з Дестютом де Трасі) можна було назвати молодшим поколінням “енциклопедистів”, які зберігали республіканські ідеали. “Ідеологи” знайшли себе в періодичній літературі, створивши зусиллями П’єра Луї Женгене свій друкований орган – журнал “Decade philosophique, litteraire et politique” (“Філософські, літературні та політичні декади”, 1794 – 1807). Цей журнал захищав ліберальні ідеї в епоху Імперії, залишаючись органом духовної опозиції, коли пряме політичне протистояння було практично неможливе. Наполеон вкрай негативно сприйняв діяльність “ідеологів”, і в 1807 р. за височайшим повелінням цей журнал було з’єднано із “Le Journal de L’Empire” (“Газета Імперії”).







Сейчас читают про: