Виконання договору зберігання

 

Виконання договору зберігання має здійснюватися відповідно до вимог закону та умов договору. Певні правові засади виконання договору зберігання закріплено в ст. 943 ЦК. Так, її ч. 1 зобов'язує зберігача особисто виконувати взяті на себе зберігальні обов'язки. Це загальне правило діє незалежно від того, чи передбачено договором особисте виконання зберігальних обов'язків, чи таке застереження відсутнє. Однак наявність такої норми не перешкоджає сторонам передбачати у договорі інші умови виконання зберігальних обов'язків.

 

У ч. 2 ст. 943 визначаються підстави для перекладення зберігального обов'язку на іншу особу. Зберігач може це зробити за трьох умов, а саме: 1) покладення зберігальних обов'язків на іншу особу має бути вимушеним; 2) такі дії мають бути вчинені в інтересах поклажодавця; 3) зберігач не має можливості отримати на це згоду поклажодавця. Коментована норма побудована таким чином, що вимагає для заміни суб'єкта зберігання встановлення наявності всіх трьох умов. Відсутність хоча б однієї з них може бути підставою для визнання перекладення зберігачем зберігального обов'язку на іншу особу неправомірним із настанням для нього негативних правових наслідків, у тому числі у формі цивільно-правової відповідальності.

 

Законодавець не розкриває змісту конкретних фактів, які змушували б зберігача передати річ на зберігання іншій особі. Такими фактами можуть бути аварійні ситуації у складських приміщеннях, повені, пожежі, хвороба фізичної особи тощо. Однак і за таких обставин передання зберігальних функцій іншій особі має здійснюватися в інтересах поклажодавця, тобто сприяти схоронності поклажі, не призводити до невиправданих втрат. Окрім того, зберігач має виконати свій інформаційний обов'язок, тобто своєчасно повідомити поклажодавця про передання речі на зберігання іншій особі. Це має бути зроблено відповідно до технічних та фізичних можливостей поклажодавця та зберігача й інших обставин.

 

Передання зберігачем речі на зберігання іншій особі не приводить до виникнення нового договірного правовідношення між поклажодавцем і вторинним зберігачем. Усі вимоги щодо попередження втрати, пошкодження, псування поклажі поклажодавець має адресувати первісному зберігачеві, який несе повний ризик за вибір вторинного зберігача та відповідно за дії останнього. У свою чергу, первісний зберігач не позбувається прав за договором зберігання, у тому числі на винагороду за умови належного виконання своїх обов'язків. Витрати, що їх зазнав вторинний зберігач, має відшкодовувати йому первісний зберігач.

 

Закон (ст. 944 ЦК) забороняє зберігачу без згоди поклажодавця користуватися поклажею, а також передавати її у користування іншим особам. Установлення такої заборони - цілком виправданий припис, адже правовою метою такого договору є забезпечення збереження речі та повернення цієї ж речі непошкодженою, оскільки вона лише тимчасово перебуває у володінні зберігача, а не у користуванні.

 

Оскільки, відповідно до норм ст. 944, забороняється користування майном без згоди поклажодавця, то логічно, що законодавець не виключає можливості застерігати в договорі право зберігача на користування поклажею. Такі випадки можуть передбачатися навіть законом. Наприклад, подібна ситуація виникає при зберіганні речей із родовими ознаками, оскільки зберігач за таких обставин може не лише користуватися поклажею, а й розпоряджатися нею, якщо інше не встановлено договором. Так, відповідно до ст. 26 ЗУ "Про зерно та ринок зерна в Україні", якщо договір складського зберігання зерна передбачає, що зерновий склад має право розпоряджатися ним (або його частиною), то відносини сторін базуються на правилах про позику і порядок повернення зерна обумовлюється окремо в договорі його зберігання. У цьому разі не відбувається трансформації договору зберігання у договір позики, оскільки зазначений Закон передбачає лише поширення на договір зберігання правил про позику.

 

Згідно зі ст. 58 ЗУ "Про виконавче провадження" особа, якій передано на зберігання описане майно, може ним користуватися, якщо це не призведе до його знищення або зменшення цінності. У цьому разі відносини зберігання, що супроводжуються безоплатним користуванням описаним (арештованим) майном, мають певні ознаки позички, хоча законодавець не вважає за необхідне керуватися правилами про позичку.

 

У цивілістичній доктрині сформувалися різні погляди на правову природу договорів зберігання, коли зберігач набуває прав користування чи розпорядження поклажею. Одні вважають, що у цих випадках правовідносини продовжують бути зберігальними, інші - що виникають правовідносини найму (якщо користування платне), чи позички (якщо користування безоплатне), або позики (якщо зберігач набуває права розпоряджатися поклажею).

 

Для встановлення дійсної правової природи зберігання з наданням зберігачеві права користування поклажею необхідно насамперед встановити, на що були спрямовані воля і волевиявлення сторін, а також, хто зі сторін надавав послугу. Так, за договором зберігання послугу надає зберігач, оплачує поклажодавець (власник чи інший титульний володілець майна), а за договором майнового найму послугу оплачує наймач, який користується майном. У позикових відносинах позикодавець як власник майна передає його позичальнику безоплатно або за певну винагороду.

 

Якщо ж сторони свідомо оформлюють договором зберігання надання позики, то тут можливе застосування положень про удаваний правочин.

 

На зберігача покладаються також обов'язки, обумовлені можливими змінами у процесі збереження майна. Так, згідно із ст. 945 ЦК зберігач, по-перше, зобов'язаний негайно повідомити поклажодавця про необхідність зміни умов зберігання речі й отримати від нього відповідь, по-друге, у разі небезпеки втрати, нестачі або пошкодження речі зберігач зобов'язаний змінити спосіб, місце та інші умови її зберігання, не чекаючи відповіді поклажодавця. Невжиття таких заходів за наявності у зберігача можливостей для цього свідчитиме про його винну бездіяльність щодо збереження майна та ймовірну його відповідальність перед поклажодавцем.

 

Може статися так, що зберігач не має можливості забезпечити схоронність речі за наявності реальної загрози її пошкодження або таке пошкодження вже сталося, а поклажодавець неспроможний ужити відповідних заходів. У такому разі, відповідно до ч. 2 ст. 945 ЦК, зберігач має право продати річ або її частину. Аналізуючи цю норму, варто звернути увагу на те, що вона передбачає не обов'язок, а право зберігача здійснити продаж збереженої речі чи її частини. Після продажу зберігач набуває право відшкодувати з суми виторгу свої витрати, але за умови, що вищезгадані обставини не були спричинені самим зберігачем. Це положення необхідно розуміти так, що зберігач має право самостійно вчинити утримання належних йому витрат з одержаної суми виторгу.

 

Плата за зберігання

 

Стаття 946 ЦК установлює правові засади визначення розміру плати за зберігання та порядок її внесення.

 

Відповідно до ч. 1 плату за зберігання та строки її внесення встановлює договір зберігання. Поклажодавець зобов'язаний оплатити зберігання у встановленому розмірі, у встановленому порядку та у передбачені строки. Невиконання поклажодавцем зазначеного обов'язку спричинює певні невигідні для нього наслідки, незважаючи на відсутність у главі "Зберігання" норм, які прямо визначали би такі правові наслідки. Однак такий висновок можливий лише за умови звернення до загальних положень зобов'язального права, зокрема до ст. 611 ЦК України, яка визначає правові наслідки порушення зобов'язання, які, зокрема, можуть полягати у відшкодуванні збитків та моральної шкоди, сплаті неустойки.

 

Постає питання про позицію законодавця щодо обов'язку поклажодавця внести плату за зберігання, адже врегульовано їх надто поверхово, незважаючи на наявність у ЦК України окремої статті "Плата за зберігання" (ст. 946), яка переважно врегульовує порядок внесення плати за договором зберігання, але не встановлює правових наслідків прострочення платежів або несплати обумовленої суми. У цьому разі виникає потреба у субсидіарному застосуванні норм про загальні положення зобов'язального права.

 

Привертає увагу спрямованість норм ст. 946 ЦК на визначення умови про плату (винагороду) за зберігання без встановлення її виконання як обов'язку поклажодавця, що, на перший погляд, дещо знижує міру захищеності права зберігача на оплату зберігання у разі невиконання поклажодавцем цієї умови. До речі, законодавець інакше конструює норми договору купівлі-продажу щодо оплати проданого товару. Згідно зі ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо інший строк не встановлено договором чи актами цивільного законодавства. Тобто тут однозначно оплата товару закріплюється як обов'язок покупця, на відміну від правил про оплату зберігання. Між тим, в оплатному договорі зберігання ціна набуває ознак істотної умови, а відтак, положення ч. 1 про плату за зберігання мають розглядатися також як такі, що встановлюють обов'язок поклажодавця оплатити зберігання у встановлений договором або законом строк.

 

Положення ч. 1 ст. 946 ЦК не є імперативним в тій його частині, де стверджується, що плата за зберігання та строки її внесення встановлюються лише договором зберігання. Насправді це не завжди так. Це питання було чіткіше вирішено навіть у ст. 417 ЦК УРСР, яка передбачала визначення розміру винагороди як договором, так і затвердженими у встановленому порядку таксами, ставками, тарифами. Попри відсутність дії загального принципу планового регулювання цін у сучасних умовах господарювання, все ж таки може і нині застосовуватися нормативне визначення плати за зберігання шляхом затвердження відповідними органами тарифів, зокрема, у сфері побутового обслуговування населення. Наприклад, Положенням про Міністерство транспорту України, затвердженим Указом Президента України від 27 грудня 1995 р. (із наступними змінами), на Мінтранс покладено завдання забезпечувати єдину тарифну політику на транспортно-дорожньому комплексі1, що дає йому можливість регулювати і ціни за зберігання багажу та вантажу пасажирів.

 

Плату за зберігання зерна, строки її внесення регламентує договір складського зберігання зерна, але Кабінет Міністрів установлює граничний рівень плати (тариф) за зберігання зерна, придбаного за кошти державного бюджету (ст. 28 ЗУ "Про зерно та ринок зерна в Україні"). Таким чином, плата за зберігання може встановлюватися не лише договором, а й затвердженими в установленому порядку ставками, тарифами тощо.

 

Не досить вдало сформульована ч. 2 ст. 946 ЦК України, в тексті якої не встановлені достатні критерії для визначення розміру плати при достроковому припиненні договору зберігання. Цей розмір, на наш погляд, має обчислюватися пропорційно до фактичної тривалості терміну договору зберігання, а тому ч. 2 ст. 946 ЦК доцільно було б тлумачити так: "якщо зберігання припинилося за обставин, за які зберігач не відповідає і в настанні яких немає його вини, він має право на частину плати в розмірі, пропорційному до фактичної тривалості договору зберігання.

 

У тому разі, коли поклажодавець не забрав річ по закінченні строку договору зберігання, він має сплатити зберігачеві обумовлений договором розмір плати й окрім того - плату за фактичний час зберігання після закінчення строку договору. Такі правові наслідки настають, якщо поклажодавець не забрав річ за відсутності перешкод цьому з боку зберігача. При цьому вони не можуть розглядатися як міри цивільно-правової відповідальності.

 

ЦК не забороняє безоплатного зберігання. Сторони можуть передбачити його договором. Окрім того, безоплатне зберігання може передбачатися установчими документами юридичної особи.

 

Поклажодавець зобов'язаний відшкодовувати зберігачу всі витрати, що їх зазнав останній у зв'язку зі зберіганням речі.

 

У ст. 947 ЦК визначено порядок відшкодування витрат зберігача на зберігання майна. Згідно з ч. 1 цієї статті витрати зберігача на зберігання речі не є платою за зберігання, але можуть бути включені до неї. Під витратами зберігача на зберігання речі законодавець, очевидно, має на увазі грошові та інші організаційно-матеріальні витрати, які необхідно зазнати зберігачу для забезпечення належної схоронності майна (для підтримання відповідного теплового режиму, вологості тощо). Як правило, такі витрати для сторін є передбачуваними і обумовлюються відомими властивостями речі. Саме такі витрати можуть бути закладені сторонами в плату за зберігання для зручності розрахунків.

 

Між тим не усі витрати сторони можуть передбачити в договорі. Тому на цей випадок ч. 2 ст. 947 ЦК установлює правило, що витрати, які сторони не могли передбачити при укладенні договору зберігання (надзвичайні витрати), відшкодовуються понад плату, яка належить зберігачеві. Потреба у таких надзвичайних витратах є у тих випадках, коли звичайні витрати не включаються до плати за договором, а обумовлювалися сторонами у вигляді окремих платежів. Тому, на наш погляд, ч..2 ст. 947 ЦК необхідно тлумачити таким чином, що витрати, які сторони не могли передбачити при укладенні договору зберігання (надзвичайні витрати), відшкодовуються понад обумовлені сторонами витрати, а якщо такі включені до плати, - понад плату, яка належить зберігачеві.

 

Поклажодавець зобов'язаний відшкодувати зберігачеві витрати на зберігання також при безоплатному зберіганні, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 3 ст. 947). На жаль, в усіх трьох частинах ст. 947 ЦК не розкривається зміст відшкодовуваних витрат, але можна вважати, що ці витрати мають бути необхідними і не надмірними.

 

Обов'язок поклажодавця забрати річ по закінченні строку зберігання прямо закріплено в ст. 948 ЦК України. Безумовно, цей обов'язок за своїм значенням є другим після обов'язку оплати зберігання.

 

Невиконання поклажодавцем свого обов'язку забрати річ у зберігача є порушенням зобов'язання (ст. 610 ЦК). У ЦК України не визначаються правові наслідки такого порушення умов договору. Однак, за логікою воно може призводити до настання правових наслідків, передбачених ст. 611 ЦК, зокрема до покладення на порушника обов'язку відшкодувати збитки, завдані порушенням. Певною мірою цей висновок підтверджує ст. 14 ЗУ "Про державний матеріальний резерв".

 

У разі незабрання з державного резерву матеріальних цінностей у передбачені договором строки одержувачі відшкодовують витрати, пов'язані з додатковим зберіганням зазначених цінностей понад ці строки, а також збитки, зумовлені зниженням якості матеріальних цінностей за період прострочення їх забрання та простоєм транспортних засобів, наданих для відвантаження зазначених цінностей.

 

Речі, що зберігаються, мають бути видані відразу після висування вимоги з урахуванням звичайного часу роботи охоронця, можливості термінового повернення, роду майна, способу його отримання тощо. Майно може повертатися не все разом, а частинами, партіями. Договором між сторонами може бути визначено і порядок повернення майна. Якщо вантажі перебувають на відповідальному зберіганні, їх мають за розпорядженням постачальника відправити за потрібною адресою будь-яким видом транспорту, якщо не було вказівки про те, у який спосіб слід повернути продукцію або товар. Якщо про вид транспорту було домовлено з охоронцем, він зобов'язаний використати його, інакше можуть виникнути додаткові витрати.

 

Майно необхідно повернути у тому місці, яке визначено договором або нормативними документами. Якщо місце зберігання не збігається з місцем, де за договором треба віддати майно, охоронець має право відправити його поклажодавцеві за рахунок останнього. Переважно речі повертаються у місцезнаходженні охоронця - ломбарді, камері схову, гардеробі.

 

Однак тривале зберігання речей по закінченні строку, передбаченого договором, може призвести не лише до постійного збільшення збитків, а й перешкоджати подальшій підприємницькій діяльності зберігача, належному виконанню зобов'язань перед іншими контрагентами. Тому в окремих випадках закон надає зберігачеві право реалізувати поклажу. Наприклад, згідно зі ст. 968 ЦК річ, яку поклажодавець не забрав із ломбарду протягом трьох місяців від дня закінчення строку зберігання, ломбард може продати у встановленому договором порядку, а з одержаної суми виторгу вираховуються всі належні ломбарду платежі й залишок від суми виторгу повертаються поклажодавцеві. Таке саме право надає зберігачеві ЗУ "Про зерно та ринок зерна в Україні".

 

Обов'язок зберігача повернути річ передбачено ст. 949 ЦК. Вона встановлює обов'язок зберігача та порядок повернення речі поклажодавцю. Відповідно до ч. 1 зберігач має повернути саме ту річ, яку було передано на зберігання. Тут ідеться про річ з індивідуальними ознаками. Щодо речей із родовими ознаками, то зберігач має повернути відповідну їх кількість, такого самого роду і такої самої якості.

 

Як відомо, речі як предмети матеріального світу не можуть залишатися цілковито незмінними з плином часу. При звичайному огляді цього можна не помітити. Однак із часом речі зазнають фізичних, біологічних, хімічних та інших змін, навіть в ідеальних для них умовах зберігання. Тому вважається, що зберігач належно виконав свої обов'язки й тоді, коли річ буде повернуто з урахуванням змін її природних властивостей, тобто таких змін, які не є наслідком недотримання зберігачем умов зберігання.

 

Законодавець також спеціально застерігає про обов'язок зберігача передати поклажодавцю плоди та доходи, одержані ним від речі. Це відповідає вимогам ч. 2 ст. 189 ЦК, згідно з якими продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом.

 

У разі виникнення спору щодо тотожності речі, яку необхідно повернути поклажодавцю, закон допускає доведення цього-факту шляхом свідчень свідків. Зрозуміло, що дана норма не поширюється на спори щодо встановлення факту укладення договору зберігання.