Методи наукового дослідження

Тема 2

Методологія та методи наукового дослідження

 

1. Методологія: поняття, види, функції.
2. Методи наукового дослідження
3. Система науково-дослідної роботи в закладах освіти
4. Логіка наукового дослідження (загальна схема наукового дослідження)

 

Методологія: поняття, види, функції

 

Діяльність людини у будь-якій сфері передбачає використання різноманітних методів опанування дійсності.

У процесі наукових досліджень використовуються різноманітні методи пізнання, вивчення яких здійснює спеціальна наука – методологія.

 

Методологія – вчення про способи організації і побудови теоретичної й практичної діяльності людини. Методологія досліджує загальну систему прийомів, способів, операцій пізнання і перетворення дійсності.

 

Методологія, як теоретичні дослідження для опрацювання й обґрунтування раціональних методів відповідної діяльності, становить частину праксеології. Остання формулює загальні закони людської діяльності, як логіка – загальні закони думання. Праксеологію можна окреслити як загальну теорію ефективної праці.

 

Підвалини під сучасну методологію поклав Френсіс Бекон (1561-1626) своєю працею "Новий органон". Його бажанням було дати науці систему методів, які б дозволили пізнати правду найкоротшим шляхом. Успіх у великій мірі вирішує правильний метод діяння.

 

В історії питання треба підкреслити дві праці Рене Декарта (1596 - 1650) Discours de la methode, написаний французькою мовою, та Regulae ad directionem ingenii - латинською мовою. Висвітлено думки, міркування про метод. Вважав, що причини розвитку науки взагалі залежать від поступу методів дослідження, тобто від розвитку тих методів праці, що з ними вчені підходять до вивчення явищ і фактів. Чим більший поступ робить наука щодо свого методу, тим певніші та багатші її наслідки. Без доброї методики багато праці марнується.

Емануїл Кант обґрунтував спеціальний статус методологічного знання і вказав на різницю між об'єктивним змістом знання і формами, з допомогою яких знання перетворюються в системи.

 

Аналіз пізнання як специфічної дiяльності Георг Гегель довів до вершин в своїй діалектиці – в загальному методі пізнання і духовної діяльності взагалі.

3а рівнем методологічні праці поділяють на три групи: 1) загальнофілософська методологія, що займається загальними принципами пізнання та категорiяльним ладом науки; 2) загальні форми дослідження (або загальнонаукова); 3)конкретна наукова методика і техніка дослiдження (або методологія конкретної галузі знань).

 

Загальнофілософська методологія – система загальних умов та орієнтирів у пізнавальній (дослідницькій) діяльності.

Методологія виконує чотири основні функції:

1) визначення і побудови предмета дослідження з формулюванням загального вихідного розуміння його суті й відмежування його від предметів суміжних наук,

2) визначення мети кожного окремого дослідження у співвіднесенні з метою вивчення предмета загалом,

3) розроблення методів і прийомів дослідження певного об’єкта і настанов щодо їх практичного застосування,

4) оцінки ступеня відповідності результатів дослідження поставленим перед ним завданням.

 

Загальнонаукова методологія – сукупність напрямків, концепцій, систем наукового знання, які завдяки своїй універсальності використовуються як засіб пізнавальної діяльності у найрізноманітніших галузях науки.

 

Загальнонаукова методологія застосовується, наприклад, в науковому дослідженні під час:

ü формулювання проблеми;

ü визначення структури предмета дослідження;

ü створення наукової теорії,

ü перевіряння істинності теорії практичним шляхом,

ü використання цієї теорії для створення інших,

ü інтерпретації отриманих результатів.

 

Отже, загальнонаукова методологія наукового дослідження – це узагальнена форма організації наукового знання (науково-пізнавальної діяльності), яка містить принципи створення наукового знання, яка забезпечує відповідність його структури і змісту завданням дослідження, включаючи методи, перевіряння істинності отриманих результатів та їх інтерпретацію.

 

Кожна галузь знань накопичує свій арсенал засобів наукового пізнання своїх наукових об’єктів, що загалом і визначає, формує методологію конкретної галузі знань.

 

 

Методологія через опрацювання методів і методик дії, тобто складнiшої, ніж звичайно, системи елементів чинності, покликана спростити роботу, зробити її доцільнішою і безпосереднішою. Через те в методично виправданій діяльності щось заощаджується, економиться – з власної енергії, або тієї, яка потрібна для зрозуміння заплутаної системи.

В історичному розвитку методика являє собою сукупність результатів, які в рiзний час осягнули тисячі трудівників. Вона всебічно розглядає самий предмет і відкриває шлях до самостійної праці в конкретній справі. В основі вибору правильного методу лежать історія, теорія і власна практика.

 

 

Методи наукового дослідження

У сучасному науковому обігу термін метод (від грец. methodos – спосіб пізнання) використовується у двох значеннях: 1) спосіб пізнання, дослідження або практичного виконання чого-небудь; 2) спосіб, прийом дії.

Загалом методи поділяються на загальні, філософські методи як спосіб пізнання будь-якого явища природи і суспільного життя і дослідні, або спеціальні, методи, які вказують шляхи вивчення елементів певної науки.

Загальні методи наукового пізнання. Структурними елементами цих методів є філософські загальнонаукові принципи пізнання дійсності. За функціональним критерієм їх поділяють на такі групи:

ü методи емпіричного дослідження;

ü методи, які використовують на емпіричному і на теоретичному рівнях дослідження;

ü методи теоретичного дослідження.

Методи емпіричного дослідження – спостереження, вимірювання, порівняння, експеримент.

Спостереження – метод пізнання дійсності, який ґрунтується на безпосередньому сприйнятті процесів, явищ, об’єктів за допомогою органів чуття, без втручання дослідника в їх буття.

Це не пасивний метод, у ньому теж реалізується активний характер пізнання:

ü в цілеспрямованому характері спостереження, в наявності вихідної установки у спостерігача — що спостерігати, на які явища звертати особливу увагу;

ü у відбірковому характері матеріалу;

ü у виборі та конструюванні засобів спостереження та опису.

 

З розвитком пізнання на перший план у спостереженні дедалі більше виступають такі його сторони, як мета, план, теоретичні установки, осмислення результатів; зростає роль теоретичного мислення у спостереженні.

Особливо складним є спостереження в суспільних науках, де наслідки його значною мірою залежать від світоглядно-методологічних установок спостерігача, його ставлення до об'єкта.

Метод спостереження є обмеженим методом, оскільки з його допомогою можна лише зафіксувати певні властивості і зв'язки об'єкта, але не можна розкрити їхньої природи, сутності, тенденцій розвитку.

З пізнавальних можливостей методу спостереження випливають і його основні функції: 1) фіксація та реєстрація фактів; 2) попередня класифікація фіксованих фактів на засадах певних принципів, сформульованих на основі існуючих теорій; 3) порівняння зафіксованих фактів.

 

Метод вимірювання – деяка система фіксації та реєстрації кількісних характеристик досліджуваного об'єкта за допомогою різноманітних вимірювальних приладів та апаратів. Вимірювання — це процес визначення відношення однієї кількісної характеристики об'єкта до іншої однорідної з нею, прийнятої за одиницю виміру.

Основні функції методу вимірювання: 1) фіксація кількісних характеристик об'єкта; 2) класифікація та порівняння результатів вимірювання.

Порівняння – метод пізнання дійсності, покликаний встановити спільні й відмінні параметри між процесами, явищами, об’єктами. Основу цього методу становить порівняння окремих параметрів або сукупних ознак досліджуваних об’єктів, встановлення відмінностей і подібностей між ними.

Цей метод використовується для систематизації й класифікації понять, оскільки це дає змогу співвіднести невідоме з відомим, пояснити нове через вже наявні поняття і категорії.

На його основі у 19 столітті виник порівняльно-історичний метод.

 

Надзвичайно важливе значення в процесі емпіричного наукового дослідження мають експериментальні методи, які являють собою певну систему пізнавальних операцій, пов'язаних з дослідженням об'єктів у спеціально створених для цього умовах, які сприяють виявленню, вимірюванню, порівнянню їхніх властивостей та зв'язків.

Експеримент — це метод емпіричного рівня наукового пізнання, спосіб чуттєво-предметної діяльності, коли явища вивчають за допомогою доцільно обраних чи штучно створених умов, що забезпечують перебіг у чистому вигляді тих процесів, спостереження за якими необхідне для встановлення закономірних зв'язків між явищами.

Експеримент широко застосовують не лише в природничих науках, а й у соціальній практиці, де він відіграє значну роль у пізнанні та управлінні суспільними процесами.

 

Проведення експериментальних досліджень передбачає здійснення низку пізнавальних операцій:

ü визначення мети і завдань експерименту на основі існуючих теоретичних концепцій з врахуванням потреб практики та розвитку самої науки;

ü теоретичне обґрунтування умов експерименту;

ü розробка основних принципів, створення технічних засобів для проведення експерименту;

ü спостереження, вимірювання та фіксація виявлених у ході експерименту властивостей, зв'язків, тенденцій розвитку досліджуваного об'єкта;

ü статистична обробка результатів експерименту;

ü попередня класифікація та порівняння статистичних даних.

 

Які переваги має експеримент порівняно із спостереженням та іншими методами емпіричного рівня наукового пізнання?

Експеримент дає можливість досліджувати, по-перше, об'єкти в так званому чистому вигляді; по-друге, в екстремальних умовах, що сприяє більш глибокому проникненню в їхню сутність; по-третє, важливою перевагою експерименту є його повторюваність.

У процесі експерименту потрібні спостереження, порівняння, вимірювання можуть проводитися стільки разів, скільки необхідно для одержання достовірних даних.

Саме завдяки цій своїй особливості експериментальний метод у науковому пізнанні набуває особливого значення і цінності.

Методи емпіричного і теоретичного рівнів дослідження. Це такі методи, як аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування, узагальнення, моделювання, ідеалізація.

Аналіз — це розчленування (мислення або практичне) предмета на його складові частини (сторони, ознаки, властивості, відношення) з метою їхнього всебічного вивчення.

Синтез — це об'єднання раніше виділених частин (сторін, ознак, властивостей, відношень) предмета в єдине ціле.

Аналіз і синтез діалектично суперечливі та взаємообумовлені методи наукового дослідження. Аналіз виконує попереднє розчленування предмета на складові частини і розгляд кожної з них. Однак процес розчленування тільки тоді стане засобом осягнення предмета, коли він буде не механічною операцією, безвідносно щодо місця і значення кожного з елементів, які утворюють предмет, а виділенням суттєвого, того, що становить основу зв'язку всіх сторін досліджуваного об'єкта. Так, діалектичний аналіз перетворюється на засіб проникнення в сутність речей. Проте, відіграючи велику роль у пізнанні, аналіз не дає знання конкретного, знання об'єкта як єдності різноманітного, єдності численних визначень. Це завдання виконує синтез. Аналіз і синтез органічно взаємопов'язані і взаємообумовлюють один одного на кожному етапі процесу пізнання.

Абстрагування — це метод відволікання від деяких властивостей та відношень об'єкта і одночасно зосередження основної уваги на тих властивостях та відношеннях, які є безпосереднім предметом наукового дослідження.

Абстрагування сприяє проникненню пізнання у сутність явищ, руху пізнання від явища до сутності, розчленовує, схематизує цілісну рухому дійсність. Саме це і забезпечує глибше вивчення окремих сторін предмета "в чистому вигляді", і тим самим проникнення в їхню сутність. Однобічність абстрагування знімається розвитком пізнання загалом, де абстракція є лише моментом і зникає в процесі відображення дійсності в її діалектичних взаємозв'язках та розвитку. Сучасна гносеологія розглядає абстрагування в органічній єдності з аналізом і синтезом, узагальненням та іншими методами наукового пізнання.

Узагальнення — це метод наукового пізнання, за допомогою якого фіксуються загальні ознаки та властивості певного класу об'єктів та здійснюється перехід від одиничного до особливого та загального, від менш загального до більш загального.

У процесі пізнання досить часто доводиться, спираючись на наявні знання, робити висновки, які є новим знанням про невідоме. Здійснюючи перехід від невідомого до відомого, ми відкриваємо загальні принципи, або ж, навпаки, спираючись на загальні принципи, робимо висновки про окремі явища. Це здійснюється за допомогою таких методів як індукція і дедукція.

Індукція — це такий метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне, це спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обгрунтованість висунутого припущення чи гіпотези. В реальному пізнанні індукція завжди виступає в єдності з дедукцією, органічно пов'язана з нею.

Дедукція — це метод пізнання, за допомогою якого на основі загального принципу логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне знання про окреме. За допомогою цього методу окреме пізнається на основі знання загальних закономірностей. Логічною підставою дедуктивного методу є аксіома: "Все, що стверджується або заперечується відносно всього класу предметів, стверджується або заперечується і відносно кожного предмета цього класу".

Моделювання — це вивчення об'єкта (оригіналу) шляхом створення та дослідження його копії (моделі), яка замінює оригінал, ті його сторони та властивості, які є предметом наукового інтересу.

Моделювання — це опосередкований метод наукового дослідження об'єктів шляхом вивчення їхніх копій, моделей, коли безпосереднє вивчення їх з певних причин неможливе, ускладнене, чи недоцільне; застосовуючи абстрагування та узагальнення, ідеалізацію можна виділити, а потім відтворити і досліджувати саме ті параметри, характеристики чи властивості модельованих об'єктів, які не підлягають безпосередньому пізнанню. Метод моделювання надзвичайно розширює можливості наукового пізнання, оскільки дає змогу наочніше уявляти досліджувані явища, "наближати" їх, усувати шкідливий вплив супровідних сторонніх факторів, тобто досліджувати їх у "чистому вигляді".

Виділяють дві групи моделей: матеріальні та ідеальні. Матеріальні моделі — це природні об'єкти, що підпорядковуються у своєму функціонуванні природним закономірностям. Ідеальні — фіксуються у відповідній знаковій формі і функціонують за законами логіки, які, зрештою, є відображенням матеріального світу.

До ідеальних моделей належать результати логіко-математичного та інформаційного моделювання, що здійснюється засобами математики, математичної логіки та кібернетики. На сучасному етапі розвитку наукового пізнання особливо велика роль належить комп'ютерному моделюванню. Комп'ютер, який працює за спеціальною програмою, здатний моделювати найрізноманітніші реальні процеси: коливання ринкових цін, орбіти космічних кораблів, зростання народонаселення та інші кількісні параметри розвитку природи, суспільства, а також окремої людини.

Ідеалізація — це спосіб логічного моделювання, завдяки якому створюються ідеалізовані об'єкти. Ідеалізація спрямована на процеси мислимої побудови можливих об'єктів. Результати ідеалізації — не довільні. У граничному разі вони відповідають окремим реальним властивостям об'єктів або допускають інтерпретації їх на підставі даних емпіричного рівня наукового пізнання. Ідеалізація пов'язана з "мисленим експериментом", внаслідок якого з гіпотетичного мінімуму деяких ознак поведінки об'єктів відкриваються або узагальнюються закони їхнього функціонування. Межі ефективності ідеалізації визначаються практикою.

Методи теоретичного дослідження. Особливість теоретичного дослідження полягає у використанні абстрактних уявлень, ідей, положень, концепцій, які мають безпосереднє відношення до процесу практичного пізнання.

Це методи сходження від абстрактного до конкретного (загальна форма руху наукового пізнання, відтворення дійсності у мисленні), гіпотетико-дедуктивний (інструмент обґрунтування готового, наявного знання, за допомогою якого виводять наслідки, результати з гіпотез і перевіряти їх за допомогою фактів), системний (визнає навколишню дійсність єдиним цілим, і те, що речі і явища пов’язані одне з одним багатьма відношеннями).

 

Спеціальні методи наукових досліджень.

Дослідні методи – це наукові принципи, які визначають мету й аспект аналізу предмета науки і служать основою для формування конкретних робочих прийомів, або процедур, чи методик, дослідження.

Дослідні методи застосовуються до вивчення двох “зрізів” будь-якого: синхронії (від гр. syn – разом і chronos – час) і діахронії (від гр. dia – через, крізь).

Синхронія – це так би мовити горизонтальний зріз об’єкта, умовне виділення одного стану, одного історичного етапу в його розвитку, який береться як об’єкт дослідження. Синхронне вивчення передбачає аналіз об’єкта в одному якомусь періоді розвитку: на сучасному етапі або в певну історичну добу, наприклад у ХІУ чи ХУІІ ст.

На противагу синхронії діахронія являє собою ніби вертикальний зріз об’єкта, при якому предметом наукового аналізу стає історичний розвиток об’єкта. При діахронічному, або різночасовому, вивченні передбачається простежити весь шлях, який пройшов певний об’єкт.

Прогнозування – сукупність засобів і прийомів мислення, що дають змогу на основі аналізу ретроспективних, зовнішніх і внутрішніх даних, а також їх змін у певному періоді часу вивести судження певної достовірності щодо майбутнього розвитку об’єкта.

Дисперсійний аналіз – оцінювання впливу різних факторів на результат експерименту, планування аналогічних експериментів.

Статичний (математичний, квантовий, кількісний) – оскільки зводиться до здобуття підрахунків структурних елементів досліджуваного об’єкта.

Описовий – дати точний і повний опис досліджуваного об’єкта, його елементів тощо.

Метод класифікації – розподіл усіх досліджуваних предметів на окремі групи за певними, важливими ознаками.

Зіставний, структурний, дистрибутивний, трансформаційний, метод аналогії, компонентний аналіз, системно-естетичний, історико-культурний, метод комплексного текстуального аналізу, кодування інформації. Метод кореляції, регресії, факторний аналіз, кластерний аналіз