Історія греко-католицької церкви

До 1620 р. Київська митрополія була єдиною, уніатською. Православної митрополії не існувало. Виникла загроза цілковитої втрати православними своєї ієрархії та церкви. У 1620 р. з ініціативи гетьмана Сагайдачного Єрусалимський патріарх Феофан висвятив нову православну ієрархію (єпископів і митрополита). Це викликало невдоволення уніатів, які вважали, що католицька Польща, замість того, щоб обороняти уніатську церкву, “поставила вище державні інтереси від інтересів католицької церкви”. Уніати скаржилися, що польська держава почала сприяти православній церкві. Враховувалося й те, що православ’я спиралося на підтримку 60-тисячної козацької армії, яка вимагала ліквідувати унію та відновити православну церкву.

Уніатський митрополит В. Рутський в 1624 р. у звіті до Риму наголошував на великі труднощі унії: сильна опозиція православних і протестантів; байдужість римо-католиків до уніатів, відсутність з їхнього боку допомоги; “язва переходу” (те ж “душехапство”) на латинський обряд; постійне підозріння в нещирості уніатів з боку польської католицької церкви; недостатня допомога уніатам від короля і Риму.

Сучасні греко-католицькі авторитети та дослідники акцентують увагу на трагічній ситуації наприкінці XVI ст., коли українська православна церква була поставлена перед вибором: продовжувати нерівну і безнадійну боротьбу за своє існування в оточенні римо-католицької церкви, знаючи, що українському народові загрожує неминуче окатоличення й полонізація, чи піти в унію з Римом, зберегти традиційний православно –візантійський обряд, національну самобутність українського народу, змінивши лише залежність від Константинопольського патріарха на опіку папи римського.

Зрештою, історичний сенс згаданого вибору греко-католицькі авторитети вбачають у драматичній дилемі: рятувати самобутність церкви, жертвуючи національною самобутністю народу, чи рятувати національну самобутність, реформуючи церкву.

Чи вдалося досягти головної мети так, як її поставили ініціатори і творці Берестейської унії? Чи стала унія з римо-католицькою церквою вирішальним чинником національного самозбереження українського народу, протидією його переходу в латинство та ополяченню?

Саме в оцінках Берестейської унії стосовно українського народу найбільше суперечностей, і навіть спекуляцій. Православні акцентують свою увагу на насильницькому способі введення унії та боротьби з нею українського народу. Греко-католики, навпаки, акцентують увагу на позитивному, що дала унія, оцінюючи її як важливий чинник української історії, культури, духовності.

Історія української церкви після Берестейського собору 1596 р. засвідчила існування зловісної закономірності: переслідування й утиски, які довелося пережити православним, не меншою мірою відчули на собі і греко-католики. У XVII ст. православна церква залишилася без ієрархії, велася боротьба за її відновлення, легалізацію церкви і подолання ієрархічного двовладдя, точилися міжконфесійна боротьба на сеймі, кривава боротьба за володіння церквами в парафіях, козацькі війни з вимогою ліквідації унії в Україні тощо. Не легшим було XVIII ст. для уніатів: жорстокі розправи Петра І з василіанами; наступ конфедератів з метою насадження католицизму в Україні; Коліївщина, яка залишила після себе список “уніатських мучеників” в Умані, Бердичеві, Білій Церкві та інших містах і селах України; антиуніатська політика більшості російських царів після розділів Польщі і поступове знищення греко-католицької церкви в Україні під владою Росії.