Http://www.readbookz.com/book/164/4807.html 12 страница

У буддизмі людина посідає найвище місце в ієрархії інших живих істот. Лише їй належить здатність розірвати окови сан-сари і досягти нірвани, тобто злитися з Буддою. В християнській, буддистській, мусульманських релігіях у сакральній формі описується стан людини в суспільстві, визначаються її роль і міра відповідальності, висловлюються ідеї щодо єдності людського роду.

У різних релігійних вченнях робиться спроба зняти суперечність між сутністю та існуванням людини. В християнстві, наприклад, людина виступає суб’єктом гріхопадіння та об’єктом спасіння. Соціальне відчуження особи інтерпретується як порушення єдності людини з Богом, виводиться на основі її відходу від божественної першооснови. Порушення зв’язку людини з сакральним сприймається релігійною свідомістю як моральна деградація особи, її абсолютна духовна спустошеність. Людина, яка відійшла від Бога і втратила з ним спілкування, на думку богословів, позбавлена божої благодаті і спасіння, перебуває у постійній гріховності. В неї порушена гармонія внутрішніх сил і плоть бунтує проти душі, емоції протестують проти розуму. Все це призводить до тяжких наслідків у житті людства – хвороб, ворожнечі, вбивства, воєн, тяжкої праці, зрештою до смерті. Відновлення сакральної єдності з надприродним стає ідеалом людського вдосконалення, усвідомлюється в релігії як призначення людини. Примирення з Богом, здобуття милості і спасіння, завоювання божої любові стають покликанням і сенсом людського існування. Соціальне витісняється релігійним і суспільна діяльність людини відходить на задній план. Досягнення такого ідеалу в різних релігіях різне. У буддизмі, наприклад, він подається через образ Будди і бодхисаттви, в християнстві – через образ Ісуса Христа, який терпить і страждає, вказуючи віруючим шлях до спасіння. Християнство вважає Ісуса Христа досконалою людиною, другим Адамом. Через нього, на думку богословів, люди вступають у патерналістичні відносини з Богом і прилучаються до сакрального.

Наріжним каменем релігійної антропології є вчення про душу, сенс і цінність життя. Згідно з релігійними уявленнями душа розглядається як нематеріальна надприродна сила, що тимчасово перебуває в тілі людини і є джерелом її життя. Вона має надприродні властивості, зокрема безсмертя, і дарується людині Богом. З вченням про душу пов’язані релігійні погляди про безсмертя, загробну відплату і блаженство в царстві небесному. Релігійна концепція душі роздвоює природу людини, поділяючи її на грішне тіло і праведну душу. Це вчення не зовсім узгоджується з науковою концепцією онтогенезу людини як цілісної особистості. Деякі теологи-модерністи намагаються усунути цю суперечність, розглядаючи людину як цілісну істоту, не роздвоєну особистість. Так, німецький богослов К. Ранер трактує онтогенез особистості як природний процес, в якому творча воля Бога проявляється через вторинні причини, тобто діє опосередковано. Родичі, на його думку, є первинною причиною цілісної особистості, включаючи і її душу. Однак це не безпосереднє породження або передача дитині душі. Відтворення душі у тілі дитини відбувається з допомогою сили Божої ще в утробі матері, і цей процес обумовлений впливом біологічних, психологічних і соціокультурних чинників.

У теології існують різні погляди на природу душі. В переважній більшості релігій душа вважається безсмертною, але це не виключає інших поглядів. Так, богослов раннього християнства Арнобій вважав, що душа має невизначену природу: якщо людина не знає Бога, то її душа смертна, якщо вона звертається до божого милосердя – її душа безсмертна. Деякі християнські богослови вважали, що душа вмирає разом з тілом. Так, античний богослов Титіан (II ст. н. є.) твердив, що душа має земне походження. В ній немає нічого світлого, за своєю природою вона темна і здатна до руйнування. Аналогічної точки зору дотримувався один з перших християнських святих Іреней Ліонський (кінець II – початок III ст.), вважаючи, що душа вмирає.

У сучасному християнстві також не існує єдиної точки зору на природу душі. Якщо католицькі та православні богослови вважають душу безсмертною, то деякі протестанські богослови твердять, що душа вмирає разом з тілом. Так, єговістський теолог Руттер-форд наголошує, що ідея про безсмертя душі зародилась у диявола. Якби справді людина мала безсмертну душу, то вона не змогла б померти. “Тоді Бог, – пише Руттерфорд, – не зміг би привести у виконання свій вирок, винесений грішникам, і божа справедливість зазнала б невдачі”. Погляди про смертність душі формально поділяють адвентисти сьомого дня. На їх думку, душа вмирає разом з тілом і перебуває в могилі до страшного суду, коли вирішиться остаточно її доля.

Людина, як вважають християнські богослови, завжди балансує на грані двох світів – матеріального і духовного. Тому вона втрачає внутрішню рівновагу і перебуває у стані постійного роздвоєння, тривожних переживань за свою майбутню долю. 7\ише віра у безсмертя і здобуття Божої благодаті робить людину внутрішньо гармонійною та цілісною.

Безсмертя душі у релігійній свідомості пов’язується з концепцією гріха. Гріх – це провина людей перед Богом, невиконання його настанов і вимог. На перших сторінках Біблії сказано, що Бог сотворив людину за своїм образом і подобою, внаслідок чого вона стала в певному розумінні співучасником божественного життя і жила вільно в едемському саду, перебувала у тісному спілкуванні з Богом. Всевишній наказав першій людині користуватися всіма благами, але заборонив споживати плоди з дерева добра і зла. “Не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти помреш” (Буття, 2: 17). Отже, за порушення людиною вимог Божих належить жорстока кара – смерть.

Перші люди допустили зловживання свободою, дарованою їм Богом. Вони скуштували забороненого плода з дерева добра і зла, порушивши гармонійні відносини з Творцем, почала противитись його волі. Сутність первородного гріха в трактовці християнської теології полягає в тому, що людина сама визначає свою долю, домагається життєвих успіхів без допомоги будь-яких надприродних сил. Окрім того, вона сама здатна вирішувати, що є добро і зло. Ось як описується людське гріхопадіння в Душ-пастирській конституції про церкву в сучасному світі, прийнятій Другим Ватиканським собором: “...одначе людина, створена Богом у праведності, за намовою лихого, вже з самого початку історії зловживала своєю свободою, поставши проти Бога й забажавши досягти своєї цілі поза Богом”. Прагнення людини досягти успіхів у пізнанні, освоєнні та перетворенні навколишнього світу власними зусиллями без надії на божественне провидіння складає сутність первородного гріха і обтяжує життя людини. Основним джерелом усіх бід людства, вважають богослови, є гординя, бунтівний дух і нездоланний гріх, що існують до цього часу. При переході від покоління до покоління гріховність людей, на думку богословів, не слабне, а, навпаки, зростає разом з розвитком соціального і науково-технічного прогресу, з прагненням людини розширити межі пізнання об’єктивного світу. Постійне покаяння у гріхах, вимолювання прощення і милості Божої становить мету і сенс життя людини, оскільки це, з точки зору релігії, запорука спасіння, здобуття блаженства і вічного життя в царстві Божому.

Проблема смерті і безсмертя багатовимірна. Вона має біологічні, соціально-культурні й світоглядні виміри. Біологічно смерть трактується як природний кінець будь-якої живої істоти, припинення життєдіяльності організму. Проте біологічна смерть не є абсолютним запереченням життя. Існування і розвиток кожного живого організму відбуваються як безперервний процес народження, розквіту та індивідуальної смерті. Смертний індивід відтворюється у своєму потомстві, продовжує життя в людському роді. Соціально-культурні виміри життя і смерті не збігаються з біологічними. Людина як соціальний індивід формується в процесі праці й спілкування з іншими людьми, освоєння матеріальної та духовної культури, створення нових цінностей. Найдовше людина продовжує жити в тому, що вона зробила для інших людей, у творіннях своїх рук, свого розуму. І чим більше людина встигне зробити за життя, тим безсмертнішою буде пам’ять про неї. Давньокитайський філософ Лао-Цзи писав: “Хто вмер, але не забутий, той безсмертний”. Світоглядний аспект розуміння життя і смерті є найбільш актуальним. Усвідомлення скінченності земного життя окремої людини є світоглядною основою для особистого самовизначення, тобто осмислення власних потреб, цінностей буття, цілей і сенсу життя. Це фундаментальні засади орієнтації особистості на соціальні цінності земного світу або цінності надприродного, потойбічного світу.

Релігійне та наукове витлумачення людини, сенсу і цінності її життя знаходиться в різних площинах. Людина безсмертна в соціальному плані, її внеском у розвиток матеріальної та духовної культури. В родовому аспекті всі люди – діти своїх предків. У природі ні вид, ні рід не старіють, вони відтворюються і продовжують жити.

http://www.readbookz.com/book/164/4834.html

 

§ 4. Ідея Бога, віра в його існування.

Віра в Бога – основоположний принцип будь-якої релігії. Уявлення про Бога, про надприродну істоту є продуктом людської свідомості. Взяте із свідомості людини уявлення про надприродне силою людської фантазії уособлюється й зображується у вигляді особистісної істоти та об’єктивується. Уявленню про Бога надається об’єктивне (поза свідомістю) існування. І в релігії людина молиться вже не своєму уявленню про надприродне, а немовби самому об’єктивно існуючому Богові, який, у свою чергу, “відповідає” уявленню віруючого про Бога. А оскільки Бог існує лише у свідомості віруючого, то він і має лише уявне існування.

Уявлення про надприродне у свідомості віруючого, ідею Бога ні з чим порівнювати, оскільки їм нічого не відповідає в об’єктивній дійсності. Іншими словами, в об’єктивній дійсності неможливо виявити нічого такого, що відповідало б уявленням віруючого про Бога. Не випадково релігійні люди називають себе віруючими, оскільки вони не знають, чи є Бог, вони лише вірять у те, щоБог є.

Йдеться тут про Бога як надприродну особистісну істоту; про істоту, яка чує, бачить, мотивує свою діяльність, відгукується на звернення тих, що моляться, робить чудеса, втручається у події життя, яке оточує віруючого. Віруючі і невіруючі у цьому разі не мають на увазі Бога алегоричного. Коли говорять, що Бог – це любов, принцип Всесвіту, добро, закономірність, то просто припускають підміну понять.

Не треба уникати розмови по суті, затьмарювати предмет обговорення, слід Богом називати Бога, любов – любов’ю, добро – добром, закономірність – закономірністю. А. В. Луначарського якось запитали: “Скажіть одним словом – є Бог чи нема?” Він пояснив: “Спочатку скажіть, що ви розумієте під Богом, а я вам скажу, є він чи нема”. При слові “Бог”, якщо не припускати підміни понять, йдеться, історично і житейські, про Бога релігій, про Бога віруючих.

Доказом проблематичності існування Бога, якому вклоняються віруючі, якого проповідують служителі культу, є сама історія розвитку релігії; непереконливість богословських доказів буття Бога. Розглянемо грунтовніше цю аргументацію.

I. Історія релігії як свідчення хиткості уявлень віруючих про Бога. Ми вже знаємо: у первісній релігії, яка виникла 15–20 тис. років тому, богами вважали предмети і явища, які оточували людину. Люди відповідно молилися фетишам, тотемам, померлим предкам.

Тисячолітній досвід “спілкування” з фетишами, тотемами, померлими предками переконав віруючих, що об’єкти їх вшанування – це не боги. З’являється пандемонізм, на зміну якому прийшов політеїзм, а потім – монотеїзм як вищий етап розвитку релігії. Але й зараз лише 30 відсотків сучасних віруючих визнають існування одного Бога, а 70 відсотків моляться багатьом богам, духам, предметам і природним явищам. Віруючі-моно-теїсти глибоко переконані, що 70 відсотків сучасних віруючих сповідують таких богів, яких у дійсності немає.

Виходить, що впродовж 15 тисяч років люди вірили в тих богів, яких немає. Історія релігії насправді – це історія відмови самих віруючих від богів, які стали, скажімо, неістинними; мартиролог богів, які не справдилися; історія доведення з боку самих віруючих сумнівності віри в Бога. Щодо монотеїстичного Бога, то і він у християнстві, ісламі, іудаїзмі та синкхізмі зображується неоднаково.

Отже, жоден Бог, починаючи від анімістичного і завершуючи монотеїстичним, не витримав історичної перевірки у свідомості самих віруючих. Під впливом практики уявлення про Бога та віра в його існування проходять випробування на міцність, піддаються руйнуванню і доводять еволюційний характер ідейних конструкцій Бога.

II. Непереконливість богословських доказів існування Бога. Впродовж століть богослови створювали і створюють безліч

доказів того, що Бог існує. Тут і містифікація “чудес”, і оприлюднення пророцтв про події, що вже відбулися, всесвітні катастрофи –

Армагеддон, Страшний суд тощо. Поряд з цим неослабну увагу приділяють формуванню суто богословських, теоретичних, філософських доказів існування Бога. Всі різновиди їх можна звести до чотирьох класичних доведень буття Бога:

Наведені богословські докази буття Бога внутрішньо суперечливі і не можуть свідчити про достовірне його існування. Розглянемо кілька аспектів цього висновку.

І. У світі існує велика кількість релігій. Кожна релігія, у свою чергу, розпадається на безліч течій, розколів, сект. Так, вшановуючи одного й того самого Бога, читаючи одну й ту саму священну книгу – Біблію, визнаючи засновником своєї віри одного й того самого Ісуса Христа, істинними християнами вважають себе католики і православні, адвентисти і баптисти,

Онтологічний (від грец. “онтос” – сущий, невід’ємний)

І. Уявлення про Бога у свідомості людини виникло як відображення тієї реальності, що Бог є, існує поза свідомістю

II. Поняття про Бога – це поняття про вищу сутність. А вища сутність повинна мати й існування. Без існування немає й уявлення про Бога

Космологічний

Все має свій початок і причину. Звідси – і світ у цілому (Космос) повинен мати свій початок і свою причину. Першопричиною світу (Космосу) і є Бог, отже, він існує

Телеологічний (від грец. “телеос” – мета, доцільність)

У світі панує гармонія, доцільність. їх влаштувала найвища, розумна істота – Бог Моральний

I. Людина – істота моральна, має поняття добра і зла, переживає докори сумління. Звідки це в людині? Лише від Бога

II. Бог – гарант моралі; без віри в Бога, в потойбічну винагороду немає моралі Неспроможність “доведення” I. У свідомості людини можуть існувати як істинні, гак і хибні уявлення. Бог існує лише в уяві, думках віруючих, у нього лише уявне існування. Наука пояснила, як сталося, що

люди повірили в Бога. Віра в Бога виникла подібно тому, як у свідомості людини виникають й інші уявлення

II. Якщо приписати хибним уявленням існування їх прообразів у реальному житті, вони від цього не стануть істинними, не набудуть реального існування

I. Якщо все має свій початок (причину), тоді де, в чому “початок” Бога? У чому, так би мовити, “начало начал”? Г. Гегель назвав такий підхід “дурною безкінечністю”

II. Навіщо шукати причини, начала в уявній величині? Вони містяться у самому безсумнівно існуючому світі. Найглибші фундаментальні причини всіх явищ світу й світу в цілому – у взаємодії, за ним нічого глибшого, істотнішого немає

I. Доцільність – відносна та суб’єктивна.Хижа натура, гострі ікла доцільні для вовка, проте згубні для вівці як його жертви

II. Те, що називають доцільністю, гармонією, є формою прояву закономірностей живої та неживої природи

І. Мораль виникла ще до виникнення віри в Бога, вона має соціально-історичний зміст

II. Від імені Бога століттями проповідувалася вигідна панівним верствам мораль. За змістом в різні часи і в різних народів поняття добра й зла було неоднаковим хлисти і скопці та ін. У кожній з цих релігій, церков, сект вірять в Бога, який практично нічим не схожий на богів інших релігій. Який же з цього сонму богів для віруючих реально існує? Не можуть же вони всі існувати, оскільки кожний з них категорично виключає всіх останніх.

Сторонні говорять, що в кожній релігії один і той самий Бог, але його неоднаково розуміють, йому лише по-різному моляться. Але це лише сторонній погляд. Самі ж віруючі в усіх релігіях вважають істинним лише свого Бога. Християнин ніколи не стане молитися язичницькому ідолові, сикх – індуському Шиві, адвентист сьомого дня – разом з баптистом або православним. Без переконаності в істинності лише свого Бога нема і не може бути віруючої людини.

В ім’я свого “істинного” Бога віруючі ставляться з недовірою до існування богів інших віруючих, готові вірою і правдою обстоювати і поширювати віру у свого Бога. Якщо хоча б одна релігія мала бодай одне справді переконливе свідчення на користь свого Бога, то ніколи б віруючі даної релігії, церкви, секти не переходили б в інші релігії, оскільки в кожній релігії є щирі віруючі, які зовсім не зацікавлені у самообмані; всі віруючі врешті-решт опинилися б у цій єдино істинній релігії з лише їй притаманним істинним Богом.

Нічого подібного не спостерігається ось уже 20 тисяч років. І сталося це лише тому, що Бог – тільки уявна істота, якій нічого не відповідає у реальній дійсності.

II. У кожній релігії є, були й будуть віруючі, щиро переконані в тому, що Бог існує. Нам не потрібні, твердять вони, будь-які особливі докази існування Бога, про своє існування він сам говорить нам у нашому серці. Баптисти, наприклад, сприймають свої щирі внутрішні відчуття існування Бога як свідчення того, що вони обрані для життя у Божому царстві.

Проте не менш щирих почуттів зазнають щодо свого Бога і віруючі всіх інших релігій. А за переконаннями віруючих, немає інших богів, крім їх власного. Отже, почуття інших віруючих вводять їх в оману: говорять їм про якогось Бога, а Бога цього і зовсім немає. Коли ж віруючі рахуються тільки зі своїми внутрішніми почуттями, довіряють їм, то чому при цьому треба ігнорувати почуття інших віруючих? Почуття всіх віруючих – це ілюзорні почуття: вони говорять їм про те, чого насправді немає.

III. Впродовж тисячоліть віруючі уявляли собі Бога в численних варіантах, однак жоден з них не відповідав дійсності, перебував у суперечності з нею. Це змушувало віруючих, як відомо, відмовлятися від цих богів і створювати нових. Але й нові уявлення про Бога виходять не кращими за попередні. Візьмемо уявлення про Бога християнства, ісламу, іудаїзму, синкхізму – найпоширеніших сучасних релігій.

Вони зображують свого Бога піднесеними словами і неодмінно називають Бога добрим і всемогутнім. Коли це справді так, то чому ж у світі існує зло? Якщо Бог не хоче знищити зло, допускає і терпить його, то він не добрий. Якщо він не може знищити зло, то він не всемогутній. Але якщо він і не може, і не хоче, то який же він Бог? А якщо і хоче, і може, то, почнемо спочатку, чому не знищить зла? Адже очевидно для всіх, що зло у світі існує. Отже, оскільки існує зло, немає ні доброго, ні всемогутнього Бога.

http://www.readbookz.com/book/164/4835.html

 

§5. Наукові основи вільнодумства

Між вільнодумством і наукою існує тісний, нерозривний, діалектичний зв’язок. Вільнодумство дало науці провідний евристичний принцип, тобто правильне вихідне положення, ефективний напрям у пошуках істини, впевненість в отриманні позитивного кінцевого результату.

Із сукупності наукових досягнень, які зробили, особливо вплинули на розвиток і збагачення змісту вільнодумства, головними є такі.

I. Вчення М. Коперника, фізика, хімія, астрономія, космологія, що спростували біблійне вчення про геоцентризм

і побудову Всесвіту, про шість днів творення Богом світу, про втручання Бога у природу й творення ним “чудес”.

II. Відкриття Ч. Дарвіна про походження видів рослин, тварин і людини, сучасне еволюційне вчення, генетика, весь цикл біологічних наук, що розвінчали релігійні уявлення про створення Богом життя, людини.

III. Вчення І. П. Павлова, 3. Фрейда, сучасна психологія, медицина, що засвідчили бездоказовість релігійних уявлень про душу, потойбічне життя, чудодійність зцілення і воскресіння померлих.

IV. Наукова філософія, політична економія, суспільствознавчі науки, що позбавили релігію провідної ролі в суспільному житті, духовному світі людини та суспільства.

Слід звернути увагу на релігійне тлумачення сутності історичного процесу. Саме в цій царині, особливо останнім часом, богослови й служителі культу активно шукають аргументи для обгрунтування історичної долі релігії.

Релігійне тлумачення сутності історичних явищ здійснюється на основі релігійно-догматичних концепцій. Грецька релігія називала долю мойрою, яка плете нитку життя кожній людині настільки міцну, що її не може розірвати сам Зевс. Індуїзм і буддизм використовують для цього вчення про карму – закон перевтілення душ. Якщо людині зараз погано, то це означає, що її душа в минулому втіленні поводила себе непристойно і нині змушена терпіти кару. Іслам говорить про спасителя Махді, який прийде у світ і винагородить кожного за його заслуги. До пришестя Махді світ приречений скніти у злі, стражданнях. Християнство для пояснення історичної долі людства використовує концепцію проесхатології – здійснення пророцьких очікувань пришестя Христа, Армагеддону – всесвітньої війни Бога з дияволом тощо.

У релігійних трактуваннях процесів соціального життя усі соціальні проблеми зводяться врешті-решт до проблем релігійно-моральних. Несправедливості в суспільстві багато, бо люди, начебто, перестали жити за заповідями Божими, якщо всі почнуть жити “no-Божому”, справа швидко зміниться на краще. Не спростовуючи соціальної ваги ні моральної, ні релігійної сфер життя суспільства, однак слід визнати, що вони у суспільному житті другорядні, самі визначаються більш фундаментальними причинами суспільного буття.

Нарешті, релігійне розуміння історичного процесу стримує соціальну активність, творчу енергію людей. Адже все у руках Божих, справа людини – лише молити Гоутода про те, щоб він змінив життя на краще, і нехай буде на те Його воля.

Релігія завжди культивувала у віруючих визначену лінію поведінки, формувала в індивідуальній і соціальній психології певні риси: фаталізм – вірування у невідворотність долі, катастрофи, знамення; квієтизм – безтурботне, споглядальне сприйняття всього, що є у суспільному житті; пієтизм – показна благочести-вість, релігійне ханжество; ейфорію – піднесене, екзальтоване сприйняття соціального буття, добра й зла.

Наукове тлумачення сутності історичного процесу виходить із положення про те, що творцем історії є народ, джерелом матеріальних і духовних благ суспільства є праця, кінцеві причини динамізму та розвитку суспільства криються у способі виробництва – діалектиці взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин. Розвиток суспільства через усі історичні щаблі, формації наука розглядає як природничо-історичний процес з притаманними йому внутрішніми, об’єктивними законами, вільний від втручання в нього будь-яких надприродних сил.

http://www.readbookz.com/book/164/4836.html
РОЗДІЛ XV. РЕЛІГІЯ ТА ВІЛЬНОДУМСТВО В ІСТОРІЇ ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ

 

§1. Богословські концепції культури

Останнім часом зріс інтерес до вивчення духовної культури та її ролі в розвитку суспільства. Виникають наукові дослідження з теорії, історії, соціології культури. Водночас помітні намагання відновити культурологічні концепції, які ототожнюють культуру з релігією. При цьому останню інтерпретують як універсальний елемент духовного життя, єдине живильне середовище видатних творінь людського генія і великих суспільних перетворень. Загальний інтерес до проблем культури зумовлений різними причинами. Для релігійних організацій утвердження функціональної залежності між релігією та всім різномаїттям духовного життя суспільства є засобом самоствердження і збереження своїх позицій у сучасному світі. Для зарубіжної культурології, зайнятої пошуком альтернативних теорій, які дають змогу подолати кризу сучасної “масової культури”, релігія стає засобом обгрунтування нових культурологічних моделей. Цим пояснюються спроби оновленої інтерпретації поглядів західних соціологів – М. Вебера, Е. Дюркгейма, Г. Зіммеля, які намагалися довести незалежність культури від суспільного буття.

Наявність подібних тенденцій порушує перед наукою невідкладні завдання: показати справжню роль релігії в історії культури, з’ясувати особливості її впливу на духовні процеси і водночас розглянути значення вільнодумства як невід’ємного елемента духовної культури. Сучасні культурологічні концепції умовно поділяють на релігійно-богословські та світські, матеріалістичні.

В усіх богословських системах релігію розглядають як основоположний елемент духовної культури. Теза англійського етнографа Дж. Фрезера “вся культура – з храму” стала центральною ідеєю релігійної культурології. У сучасному православ’ї, зокрема, набула поширення “єдина філософія культу”, яку розробив російський релігійний філософ і богослов П. О. Флоренський (1889–1937). Сутність цієї теорії зводиться до положення: вся культура постає з релігійного культу. Культ визначає естетичну спрямованість, пізнавальне значення й виховну роль усіх без винятку духовних цінностей. П. О. Флоренський доходить висновку про культ як основу духовної культури, внутрішній імпульс її розвитку.

Православні богослови вбачають у явищах культури лише релігійний зміст, який постійно нашаровується і деформується внаслідок світського впливу. На підставі цього вони твердять, що духовний розвиток, виходячи за межі релігії, неминуче породжує кризу культури.

Останнім часом у багатьох богословських дисертаціях, наукових розвідках, публікаціях акцентується увага на історичній ролі православ’я у становленні й розвитку духовної культури Київської Русі. Для теоретичного обгрунтування конструктивної ролі церкви на всіх етапах людської цивілізації православні богослови висувають свої концепції подій світової і вітчизняної історії. При їх тлумаченні їхні зусилля зосереджуються на з’ясуванні політичних, економічних і соціальних аспектів діяльності церкви з тим, щоб активніше включити християнство в суспільну історію і культуру.

Таке саме прагнення характерне для сучасних католицьких і протестантських концепцій культури. У прийнятій Другим Вати-канським собором (1962–1965) пастирській конституції зазначається, що християнське віровчення не лише оновлює духовну культуру, а й надприродним чином одухотворює її зсередини, очищає та звеличує її. Культура, згідно з цією конституцією, є наслідком божественного одкровення, яке зростило життєдайні пагони в людському серці. Протестантська теологія також розглядає релігію як субстанцію духовної діяльності людини, форму осмислення і правильного сприйняття культурних цінностей. Лише в Богові (і через Бога), згідно з нею, слід вбачати джерела виникнення і розвитку культури.

Активно розробляється ісламська культурологія, де вирішальна роль у розвиткові науки, культури, етичних учень належить Коранові. В 1980 р. іслам проголошений “цивілізаторською” релігією. Згідно з твердженнями богословів, будівництвом арабських міст як місць поклоніння і центрів науки, культури, розвитком знань сучасний світ зобов’язаний ісламові.

Отже, всі богословські концепції, якою б мірою вони не відрізнялися, вважають релігію єдиною основою, на якій могла виникнути духовна культура й досягти найвищих вершин. Лише завдяки релігії наука, мораль, живопис, архітектура набули повноцінного розвитку, стали вираженням людської активності й моральної відповідальності. Людська ж діяльність, не одухотворена світлом божественного розуму, стає, за твердженням богословів, головною причиною занепаду духовного життя і гальмом духовного прогресу.

Оцінюючи ці основоположні принципи релігійного трактування проблем культури, слід передусім з’ясувати роль релігії, релігійних організацій та ідеологів у розвитку духовної культури в усій її складності й суперечливості. Ніхто не заперечує нині загальновідомі факти, які свідчать про вагому роль церков, монастирів, релігійних діячів у розвитку духовної культури, поширенні писемності й освіти, музичного й образотворчого мистецтва.

Слід зауважити, що кожний новий етап у розвитку релігій, пов’язаний зі зміною попередніх вірувань, свідчить про кризу суспільних порядків та історичну необхідність соціальних зрушень. Так, запровадження християнства на Русі було викликане потребами релігійного освячення феодальних відносин. Нова суспільна структура вимагала нового ідеологічного забезпечення. Православ’я на Русі сприяло зміцненню прогресивних, порівняно з родоплемінними, феодальних відносин, брало під свій захист моногамну сім’ю, засуджувало існуючі раніше звичаї кровної помсти, сприяло розвиткові писемності, літератури, мистецтва, архітектури, широкому проникненні!) та освоєнню передової на той час візантійської культури.

Позитивна роль церкви, монастирів, релігійних діячів у розвитку духовної культури не означає, що релігія є визначальною умовою і головною причиною розвитку духовної культури в усій її багатогранності. Православ’я з розвитком феодальних відносин, утвердженням авторитарної централізованої влади багато в чому стало гальмом соціального і культурного прогресу. Не випадковими були намагання російських релігійних мислителів В. Соловйова, М. Бердяева та інших модернізувати православ’я, ідеологічно переорієнтувати його на збереження та виконання ним своєї доктринальної ролі.

Прогрес науки, філософської думки, мистецтва, літератури, моралі є наслідком задоволення суспільних потреб, обумовлених виробництвом матеріальних благ і відносинами, що складаються в процесі виробництва.

Нові уявлення та ідеї виникають як відображення матеріального життя суспільства. Саме спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі.