Http://www.readbookz.com/book/164/4807.html 9 страница

Послідовник епікурейської філософії римський філософ і поет Тіт Лукрецій Кар (бл. 96–55 рр. до н.е.) найбільш повно й аргументовано систематизував атомістичне вчення, конкретизував і розвинув філософські ідеї своїх попередників. Він написав філософську поему “Про природу речей”, в якій намагався зробити філософське вчення доступнішим для людей, збудити їх душу, звільнити її від “тенет марновірства”, розкрити сутність матеріалістичних поглядів на природу і розвиток людської культури.

Причинами виникнення релігійних уявлень Лукрецій вважав неуцтво і страх людей перед грізними силами природи. Уявлення про богів – це, на думку філософа, наслідок злиденності розуму і відсутності знань про природу речей. Першоосновою світу є матерія – безмежний світ атомів, що безперервно рухаються. “Ніщо із нічого волею Бога не може бути створене”, – твердив Лукрецій, відкидаючи цим самим ідею створення світу.

Лукрецій Кар заперечує роль релігії як основи моралі. “Навпаки, – зазначав вчений, – релігія більше нечестивих і злочинних діянь сама породжувала”. Джерелом і рушійною силою культурного прогресу, вчить філософ, є людський розум. Ремесла, обробітку землі, наук і мистецтв навчали не боги, а “все це людям нужда вказала, і розум допитливий цього їх навчив у поступальному русі”. Характерною рисою філософії Лукреція Кара є послідовна критика релігії. Вчений не лише спростовував різні релігійні вірування, а й принципово не визнавав існування богів. Філософ зауважував, що природа богів недоступна для сприймання та незрозуміла для свідомості. Оскільки богів не можна пізнати, то вони не існують. За Лукрецієм, лише знання можуть зробити людей щасливими й незалежними, а не релігія. Мислитель вірить у могутність людського розуму, у здатність людини досягти справжнього щастя на основі використання досягнень науки. Віра у могутність людського розуму – характерна риса не лише філософії Лукреція Кара, а й усього античного вільнодумства.

Вільнодумство у стародавньому світі набуло значного поширення. Його розквіт був зумовлений розвитком рабовласницької демократії і матеріалістичної лінії у філософії. Заслуга філософів-матеріалістів стародавнього світу полягає в тому, що вони порушили і намагалися вирішити питання про походження релігії, об’єкт релігійного відображення, роль релігії у суспільстві. Відповіді давніх мислителів на ці питання були іноді наївними і спрощеними, але цінність їхньої теоретичної спадщини полягає в тому, що вони заперечували надприродний характер релігії, шукали земних джерел її походження, висловлювали впевненість у могутності людського розуму, порушили питання про зв’язок вільнодумства й гуманізму.

Античне вільнодумство справило величезний вплив на розвиток філософської думки наступних епох, оскільки відповідь на порушені питання науково пояснювалась і обґрунтовувалась багатьма поколіннями вчених різних століть.

http://www.readbookz.com/book/164/4827.html

 

§3. Вільнодумство в епоху середньовіччя.

Середньовіччя (кінець V – середина XVII ст.) – це епоха становлення, розвитку і занепаду феодальних суспільних відносин.

Феодальний спосіб виробництва сприяв формуванню світових релігій, поширенню на Заході ідей християнства, а на Сході – ісламу і буддизму. Біблія і Коран набули сили закону, релігія охоронялася правом, стала в цих умовах панівною формою суспільної свідомості. Вона формувала погляди на явища природи, суспільне життя та духовний світ людини. Церква, володіючи величезними багатствами і землею, перетворилася на великого феодала. Серед панівного класу духовенство належало до першого стану і користувалося всіма правами, аж до позбавлення волі і життя людини в ім’я релігійної віри. В епоху “духовної диктатури церкви” розвиток вільнодумства був вкрай утруднений. Однак ідейна боротьба з релігією не припинялась, оскільки вільнодумство відповідало інтересам широких верств населення, передусім закріпачених селян, які боролися проти феодальної експлуатації, в тому числі проти такого великого феодала, як церква.

У період середньовіччя змінюються форми ідейної боротьби з релігією, певних змін зазнає зміст вільнодумства. Матеріалістичні ідеї, вільнодумство виражаються в цей час під прикриттям релігії або в релігійній формі. Парадоксально, але в умовах, коли релігія виступала панівною формою суспільної свідомості, це було необхідним. Характеризуючи цю особливість, Ф. Енгельс зазначав, що коли свідомість і почуття народних мас живилися лише релігійною поживою, щоб викликати їх бурхливий рух, необхідно було власні інтереси цих мас виразити у релігійній формі. В епоху середньовіччя будь-яка форма виступу проти панівної ідеології руйнувала релігійний світогляд.

Вільнодумство середньовіччя мало свої особливості. Воно спиралося на атеїстичні традиції критики релігії античного суспільства, експериментальний метод вивчення явищ природи і дані природничих наук, раціоналістичний підхід до аналізу богословської літератури, зокрема Біблії та Корану. Вільнодумство нерідко виступало у формі деїзму, пантеїзму і концепції “подвійної істини”.

Багато ідей, спрямованих проти релігійних догм, розвивалися в епоху середньовіччя в руслі богословської схоластики, зокрема таких її крайніх течій, як номіналізм і натуралізм. Представники цих конкуруючих течій у богословській схоластиці неоднаково оцінювали співвідношення загальних категорій і конкретних речей. Реалісти твердили, що категорії існують об’єктивно, і є первинними, а речі, явища – вторинні. Номіналісти відкидали об’єктивність категорій, вважаючи, що предмети та явища мають об’єктивний характер, оскільки вони існують реально. Тим самим вони мимоволі ставали виразниками матеріалістичних ідей. Наприклад, Дуне Скот (1265–1308), посилаючись на могутність Бога, доводив, що матерія здатна мислити. На цій основі він розмежував філософію і теологію, на перше місце висунув вольове начало в діях людей. За словами К. Маркса, “він змусив теологію проповідувати матеріалізм”.

Незважаючи на негативне ставлення церкви до античної культури, атеїстичні традиції античного суспільства продовжували існувати при феодалізмі у прихованій формі. Наприклад, у XII– XVIII ст. в Європі була поширена ідея хибності християнства, іудаїзму та ісламу. Вона грунтувалася на тому, що релігія – це продукт витвору талановитих людей, особливо хитрих державних діячів, аби в корисливих цілях обдурювати своїх підлеглих. В анонімному трактаті Христос, Моисей і Магомет оголошувались “великими шарлатанами”. Антична ідея земного походжен-ня релігії в епоху середньовіччя стала одним із засобів боротьби з світовими релігіями.

Релігійний світогляд руйнувався використанням експериментального методу у пізнанні природи. Основоположником експериментальної науки Нового часу був англійський філософ і природознавець Роджер Бекон (бл. 1214–1294). Методом пізнання природи він вважав не Святе Письмо, а спостереження та досвід. Експериментальну науку він оголосив матір’ю інших наук. Учений критикував відомих на той час богословів за незнання природничих наук і математики, за їх облудність. Багато явищ природи Бекон пояснював природними причинами. Наприклад, появу веселки він вважав наслідком відбиття сонячних променів у краплинах дощу. В галузі знань про природу філософ був великим оптимістом. Вчений був впевнений у тому, що люди зможуть створити літальні апарати, колісниці без коней, кораблі без веслярів, які рухатимуться з величезною швидкістю. Ідея пізнання природи через практику була кроком уперед порівняно зі споглядальною філософією стародавнього світу. Бекону належить відома теза “Знання – це сила”, що навіки ввійшла в історію наукового прогресу.

Деякі мислителі середньовіччя продовжували традиції античного раціоналізму. Виступаючи проти авторитету церкви та богослов’я, вони твердили, що людський розум є основним критерієм істинності всіх теоретичних висновків, у тому числі релігійного віровчення. Подібні ідеї суттєво суперечили церковним догматам про підпорядкування розуму релігійній вірі, філософії –богослов’ю, науки – релігії. Претензії церкви на абсолютну істинність релігії і Святого Письма піддав критиці французький філософ-схоласт П’єр Абеляр (1079–1142). Він, як і більшість людей його часу, був віруючим і намагався пояснити християнські догмати з позицій наукової логіки та філософської аргументації. Абеляр обстоював думку про неприпустимість прийняття жодної релігійної тези на віру без перевірки розумом. Однак ця спроба привела його до виявлення суперечностей у Біблії. У творі “Так і ні” Абеляр наводить безліч суперечностей у Святому Письмі і у творах провідних богословів. Він пише, що навіть самі пророки й апостоли не були позбавлені помилок, не кажучи вже про пізніших авторитетів християнської церкви, авторитет яких значно нижчий, ніж Євангелія. Філософський твір Абеляра започаткував руйнування віри в авторитет Біблії, богословських праць і самої церкви. Він відіграв значну роль у подальшому розвитку вільнодумства.

В умовах “духовної диктатури церкви” намагання довести перевагу розуму над релігійними повчаннями вимагало величезної мужності та викликало переслідування з боку церковних властей. У ■Ц21 р. церковний собор у Суассоні засудив Абеляра як єретика. Його примусили на людях спалити свій трактат і заточили в монастир. Вільнодумство в епоху середньовіччя знайшло вияв у таких філософських концепціях, як пантеїзм і деїзм. Ці вчення не зводилися до безпосереднього заперечення віри в надприродне. Вони лише по-особливому трактували Бога, що по суті виключало його втручання в процеси природи та людське життя. Пантеїсти заперечували основну тезу християнського світогляду про прірву, що відокремлює світ земний від божественного, природу від Бога, про створення світу з нічого. Згідно з пантеїзмом Бог не може існувати окремо від природи. Він як істота існує лише в єдності з природою. Характер цієї єдності вчені розуміли неоднаково. Пантеїзм матеріалістичного напряму розчиняв Бога у природі, ідеалістичний пантеїзм навпаки – природу в Богові. Дехто з філософів єдність природи і Бога вважав абсолютною (Дж. Бруно, Б. Спіноза). Найяскравіше пантеїстичні ідеї висловив філософ раннього середньовіччя Іоанн Скотт Еріу-ген (бл. 810–877). В історію європейської філософії вчений увійшов завдяки своїй славнозвісній праці “Про поділ природи”. Головним питанням у цій праці є співвідношення віри і розуму. Він писав, “коли ми чуємо, що Бог створив все, то ми повинні розуміти під цим не що інше, як те, що Бог є у всьому, тобто, що він існує як сутність всіх речей”. У філософії Еріугени пантеїзм поєднується з визнанням авторитету розуму як критерію істини, а не релігійної віри, права науки на самостійний пошук істини незалежно від релігійних авторитетів. Характерною рисою його вчення є гуманізм, прагнення підкреслити цінність земного життя людини. “Найважливішим і чи не єдиним шляхом до пізнання істини є передусім пізнати й полюбити саме людську природу”, – зазначав філософ. Подібні ідеї суттєво суперечили ортодоксальній теології, згідно з якою людська природа спотворена гріхом і людина не здатна власними силами, без допомоги “божественного одкровення” пізнати істину.

Вчення Еріугени справили величезний вплив на розвиток філософської думки європейського середньовіччя. Яскравим спалахом його пантеїстичні ідеї проявилися в XIII ст. Наприклад, Давид Данайський на основі пантеїзму дійшов матеріалістичного висновку про те, що “дух і матерія тотожні”; “матерія світу і є сам Бог”. Паризький (1210 р.), а потім Латеранський (1215 р.) собори засудили пантеїзм як єретичне вчення, а твори Динанського були знищені.

Пантеїзм покладено в основу ідеології численних народних рухів, спрямованих проти феодалізму. Він був взаємопов’язаний з народними єресями. Дехто з філософів-пантеїстів ставали ідеологами та вождями революційних, антифеодальних течій. Так, філософ-пантеїст Амальрік Вепський читав у Паризькому університеті лекції з філософії і богослов’я. Він учив, що все у світі єдине, оскільки все є Бог. Він прирівнював людину до Бога, заявляючи, що будь-яка особа може бути Богом. Це було рівнозначним твердженню, що “Бога без людини не існує”. Такі ідеї створювали грунт для підриву церковного вчення про людину як “рабу Божу”, про первородний гріх і його необхідність спокутування. За свої пантеїстичні погляди Амальрік змушений був у 1204 р. виправдовуватись у Римі перед Папою Інокентієм III і після повернення до Парижу зрікся свого вчення. Згодом після цього він помер. Однак залишились його послідовники, які й поширювали пантеїстичні ідеї. Амальріканці не вірили у безсмертя душі, заперечували існування загробного життя, твердили, що пекла і раю не існує, відкидали релігійні обряди та необхідність церкви. Вони жорстоко переслідувались інквізицією. Проте репресії не змогли викорінити рух амальріканців. У XIII–XIV ст. ідеї Амальріка значно поширились у Німеччині, Франції, Італії, а пізніше серед анабаптистів (перехрещенців) як однією з течій Реформації.

У добу феодалізму деїстичних ідей дотримувалося багато філософів і природознавців. Витоки деїзму слід шукати в арабській культурі, зокрема в аверроїзмі. Згідно з деїстичними поглядами, Бог лише сотворив світ, однак не втручається в його розвиток. Природа та суспільство розвиваються за власними закономірностями без впливу надприродних сил. Деїсти спростовували релігійне вчення про Божий промисел, обстоювали активну роль людини у пізнанні, виступали проти релігійної нетерпимості, намагалися звільнити науку та філософію від засилля церкви, служіння теології.

Араби у IX ст. завоювали Піренейський півострів, створили на його теренах високий рівень культури, одним із проявів якого була арабо-іспанська філософія, яка розвивала традиції східної філософії. Вершиною цієї філософії було вчення, яке створив арабський філософ Іби Рушд (1126–1198), відомий в латинській літературі під іменем Аверроєс. Це вчення відіграло значну роль у розвитку вільнодумства в Європі, Ібн-Рушд був послідовником філософії Арістотеля, проте робив з неї матеріалістичні висновки. Він протиставив релігії дві основні ідеї атеїстичного змісту: думку про вічність і нестворюваність матерії, а також думку про смертність індивідуальної душі. Філософ твердив, що матерія сама породжує різноманітність своїх форм і не потребує для свого існування нікого і нічого, вона ніким не створена і не може зникнути. Створення світу з нічого – це, на думку мислителя, нісенітниця. Аверроєс заперечував Бога як творця світу та залишав йому лише функцію рушія. Природа існує за власними законами, Бог не втручається у земні справи. Отже, вчений цілком заперечував “божественні чудеса”.

Прогресивним було вчення Аверроеса про два різновиди розуму. Діяльний людський розум має загальний космічний характер, він безсмертний і вічний, як вічне і безсмертне саме людство, зазначав філософ. Матеріальний розум, або душа людини, є індивідуальною властивістю особи. Душа осягає конечні речі і вмирає разом зі смертю тіла. Внаслідок цього вчений заперечував існування потойбічного світу, релігійні догмати про загробну відплату, воскресіння після смерті.

Значний внесок Ібн-Рушда у розвиток філософії полягав у тому, що він доводив необхідність розмежування сфер впливу релігії та науки, вимагав забезпечити науковим знанням автономний характер, звільнити науку від диктату богослов’я, від необхідності погоджувати наукові висновки з догмами релігії. У праці “Роздуми, які вирішують питання щодо зв’язку між філософією і релігією” вчений твердив, що наукове та філософське дослідження, яке грунтується на раціональних доказах, узгоджується з релігійними істинами та підтверджує їх. У тому разі, коли наукові й філософські висновки “приходять у суперечність з буквальним смислом віровчення, цей буквальний смисл припускає алегоричне тлумачення...”. Зазначені ідеї були основоположними у виникненні й розвитку теорії “двоїстої істини”, яка теоретично як філософська концепція склалась у XII ст.

Вчення Ібн-Рушда викликали невдоволення мусульманських ортодоксів. Незважаючи на те, що він багато років посідав високі пости лікаря та судді при дворі халіфів в іспанському місті Кордова, однак філософ потрапив в опалу, був вигнаний з країни і помер у Марокко.

Ідеї Ібн-Рушда мали значний вплив на розвиток філософської думки та науки у Західній Європі. Одним із основоположників латинського аверроїзму став магістр Паризького університету Сігер Брабаитський (бл. 1235 – бл. 1282). Філософ висловлював погляди, які цілком суперечили християнському віровченню і були засуджені церквою двічі. Серед 219 його тез були такі: “світ вічний”, “першої людини Адама ніколи не було”, “душа смертна, вона вмирає разом з тілом”, “справи і дії людини не спрямовуються божественним провидінням”, “Бог не може дати руйнівним і смертним речам безсмертя” тощо. Ці вислови мали атеїстичний характер. Щоправда, Сігер припускав можливість існування надприродної істоти, проте вона, на думку вченого, не має ніякої влади над природою та людиною, не є творцем і промислителем. Деїстичне тлумачення Бога привело Сігера та його послідовників до вільнодумства й атеїзму.

Цінним у філософії Сігера є його вчення про інтелект. Учений визнавав існування єдиного для всього людства, вічного і безсмертного інтелекту, який виявляється як загальний розум нескінченного ланцюга людських поколінь. Він доводив, що діяльність інтелекту можлива лише у взаємозв’язку з людським тілом. Якщо травмувати мозок людини, зазначав філософ, то вона забуває те, чого навчилася. Отже, інтелект і тіло функціонують лише в єдності. Вчення про вічність людського інтелекту та людства стверджувало принцип рівності всіх людей і було спрямоване проти християнської ідеї створення людини Богом. Сігер заперечував усю християнську догматику з її вченням про Трійцю, спокутування гріхів, воскресіння, рай і пекло. За свої погляди Сігер був відлучений від церкви, підданий суду інквізиції, після чого його викликали до папського двору і там отруїли.

Вільнодумство феодальної епохи у своєму розвитку спиралося на теорію двоїстої істини. Це вчення відіграло важливу роль у звільненні філософії і науки від впливу релігії та церкви. Сутність теорії двоїстої істини полягає в тому, що за філософією і наукою визнається право робити висновки, які суперечать богослов’ю, оскільки наука і богослов’я належать до різних галузей знань. Те, що є істинним у філософії, може бути хибним у теології і навпаки. Теорія двоїстої істини виражала намагання прогресивних мислителів позбутися контролю з боку релігії та церкви. Одним із перших філоффів, який висунув концепцію двоїстої істини, був Аверроєс. Його вчення розвинув глава латинської школи аверроїстів Сігер Брабантський. До логічного завершення теорію двоїстої істини довів відомий англійський філософ схоласт УІЛЬЯІИ Окнам (бл. 1285 – 1349). Філософ учив, що наукові знання не мають ніякого відношення до релігійної віри, а релігія – до науки, оскільки це дві не взаємопов’язані галузі знань. Релігійні догмати, за Оккамом, можуть бути предметом віри, а не знання. Такий підхід прокладав шлях науковому дослідженню природи, звільняв філософію від служіння теології. Спираючись на теорію двоїстої істини, вчений висловив ідею нескінченності матерії у просторі та вічності в часі. Він твердив, що матерія ніколи не виникає і не руйнується. Вона актуальна й первинна щодо форми. Всесвіт як єдність матерії і форми нескінченний, зазначав Оккам.

Церква жорстоко переслідувала прихильників теорії двоїстої істини. Оккам був звинувачений папською курією у єресі і чотири роки провів у в’язниці.

У середньовічній Росії ідеї вільнодумства розвивались і поширювалися стригольниками (наприкінці XIV ст.) і новгородськими єретиками (наприкінці XV ст.), а також Іваном Пересвєтовим, Матвієм Башкіним, Феодосієм Косим (XVI ст.). Наприклад, Матвій Башкіи виступав проти кріпацтва і спростовував головні догмати православної церкви. За це він був ув’язнений до монастирської в’язниці. В Україні ідеї вільнодумства розвинув Юрій Дрогобич (1450–1494), який був доктором філософії, медицини та вільних мистецтв, професором багатьох університетів тогочасної Європи.

Вільнодумство в епоху середньовіччя було вагомим чинником духовного життя феодального суспільства. Воно виражало інтереси і прагнення прогресивних соціальних сил, підривало устої феодалізму, авторитет церкви і релігії. В тяжких умовах церковної диктатури діяльність передових мислителів сприяла збереженню і поширенню демократичних та атеїстичних традицій античного суспільства. Перед вільнодумцями тієї доби були не ослаблені політеїстичні релігії, а світові релігії, які мали досить розвинену ідеологію та серйозне філософське обгрунтування. Нова форма релігії вимагала нових підходів і методів ідейної боротьби. А вільнодумство феодального суспільства лише шукало нових й ефективних форм боротьби з монотеїстичними релігіями. Нагромаджувалися аргументи проти релігійної ідеології, накопичувався досвід боротьби з нею і водночас формувалась основа для подальшого розвитку вільнодумства.

Істотним недоліком було те, що вільнодумство у феодальну епоху не сформувалось у логічно послідовну систему поглядів, а виступало як окремі ідеї та принципи. Це зумовлено низьким рівнем розвитку позитивних знань і слабкою філософською базою, якою виступав стихійний матеріалізм, що не звільнився ще від релігійних нашарувань. Форма боротьби з релігійною ідеологією була схоластичною і релігійною. Атеїстичні тенденції були непослідовними та недостатньо науково обгрунтованими.

Більшість передових мислителів того часу були суб’єктивно релігійними людьми, хоча вони об’єктивно руйнували релігію. Ідеї вільнодумства зростали на основі хоч і незначних, але важко здобутих перемог у пізнанні закономірностей розвитку природи і суспільства. Слід зазначити, що вчення та ідеї передових мислителів і філософів середньовіччя справили істотний вплив на революційні християнсько-плебейські рухи, стали одним із джерел розвитку буржуазного атеїзму і вільнодумства.

http://www.readbookz.com/book/164/4828.html

 

§4. Вільнодумство буржуазної епохи: Відродження, Нового часу, революційної демократії.

Розвиток вільнодумства відбувався у взаємозв’язку з боротьбою прогресивних сил за звільнення людини від соціального та духовного гніту; з прогресом науки, передусім природознавства, і з розвитком філософської думки. Цей основний напрям розвитку вільнодумства як складової частини духовної культури реалізувався у різних історичних формах філософської думки залежно від соціально-класової природи суспільства, рівня розвитку пізнання навколишнього світу і філософсько-художнього його освоєння. Така сама тенденція властива становленню й розвитку вільнодумства буржуазної епохи.

Вільнодумство буржуазної епохи виникло задовго до перемоги буржуазії над феодалізмом і розвивалось у процесі гострої боротьби з феодальною ідеологією, основою якої було християнство.

В його розвитку виділяють три етапи, кожний з яких визначався характером основних історичних завдань: вільнодумство епохи Відродження, тобто періоду боротьби буржуазії проти панування феодальних відносин; атеїзм і вільнодумство Нового часу, тобто періоду суттєвого зламу феодального ладу і буржуазних революцій в Європі; сучасне буржуазне вільнодумство й атеїзм, тобто період загострення соціально-економічних і політичних суперечностей, боротьби за впровадження досягнень науки у сфері виробництва, розподіл сфер впливу та ринку збуту.

Вільнодумство епохи Відродження (XV–XVI ст.). Було новим, вищим етапом у розвитку атеїстичної думки, синтезом ідей вільнодумства Античності та середньовіччя з досягненнями природознавства. Розвиток природничо-наукових знань давав змогу грунтовніше спростовувати релігійні догми. Наприклад, італійський філософ П’єтро Помпонацці (1462–1525), прихильник теорії двоїстої істини, проаналізувавши аргументи на користь і проти існування душі, дійшов висновку, що з погляду філософії душа матеріальна і смертна. При цьому він спростував учення аверроїстів про існування всесвітнього розуму. Голландський філософ Урієль Акоста (бл. 1590–1640) написав трактат “Про смертність душі”, в якому з наукових позицій доводив, що душа – це життєвий дух, який перебуває у крові, і ним людина живе. її життя триває доти, доки не згасне цей дух. За свої погляди вчений переслідувався іудейськими священиками, врешті-решт він покінчив життя самогубством.

Значну роль у науковому розумінні картини світу, руйнуванні біблійного світосприйняття відіграли відкриття М. Коперника, Дж. Бруно, Г. Галілея.

Міколай Коперник (1473–1543) написав твір “Про обертання небесних сфер”, у якому з математичних позицій обгрунтував геліоцентричну теорію Сонячної системи, розбивши теорію Птолемея. Його вчення суперечило релігійному, згідно з яким у центрі Всесвіту перебуває Земля, біблійному вченню про походження світу та людини. Звідси, як зазначав Ф. Енгельс, починає своє літочислення процес звільнення науки від впливу релігії, природознавства від теології.

Джордано Бруно (1548–1600) з позицій матеріалістичного пантеїзму осмислив ідеї Коперника, надавши їм атеїстичного звучання. Вчений твердив, що світ єдиний, матеріальний, вічний і нескінченний, доводив існування багатьох систем, подібних до Сонячної. Він спростував теорію двоїстої істини, заявивши, що є лише одна істина – наука. Вчення Дж. Бруно суперечило догматам і принципам релігії, підривало авторитет церкви. Інквізиція жорстоко розправилася з філософом.

Галілео Галілей (1564–1642) своїми спостереженнями за небесними світилами науково підтвердив геліоцентричну систему Коперника й спростував релігійне уявлення про Всесвіт.

Істотною рисою вільнодумства епохи Відродження було зародження позитивного аспекту вільнодумства, що виражалося в утвердженні буття людини. Передова суспільна думка того часу захищала гідність людини, її право на вільний розвиток. Ще у XV ст. в боротьбу проти релігійної ідеології включились італійські гуманісти. Це було першим кроком ідеологів ранньої буржуазії. Вони вперше виступили проти християнського аскетизму, культу страждань. Найвищим християнським моральним цінностям гуманісти протиставляли гідність, самоповагу особи, її право на земне щастя, незалежність і свободу.

Одним із найпослідовніших і найсміливіших пропагандистів нового вчення про людину був Лоренцо Балла (1407–1457). У трактаті “Про насолоди” він зазначав, що справжнє благо для людини – земні насолоди, адже загробної відплати не існує.

Гуманіст Піко делла Мірандола (1464–1494) у праці “Промови про гідність людини” оспівує ідеал творчої й активної особи, справжнього творця власного щастя. В цю епоху відроджуються епікурейські погляди на життя, в яких насолода земними благами проголошується головною метою людини і робиться акцент на чуттєві насолоди. Такий підхід історично виправданий, оскільки він спрямовувався проти релігійного аскетизму, уявлення про страждання як вище благо.

Ідея про земні насолоди знаходить відображення у творах видатних митців того часу. Наприклад, Ф. Рабле (1494–1553) і Дж. Боккаччо (1313–1375) у своїх творах оспівують земну любов, життєві насолоди, красу людини. Захоплення красою природи і людини, наслідками її праці відображає живопис тієї епохи. Наприклад, у творах Мікеланджело, Тиціана, Леонардо да Вінчі навіть релігійні сюжети доповнюються світськими, суто життєвими. Це робилося тоді, коли церква дозволяла малювати картини лише на біблійні сюжети і суворо забороняла зображати людське тіло.

Характерна особливість вільнодумства епохи Відродження полягає в тому, що в цей час гуманізм іноді поєднувався не лише з антиклерикалізмом, а й з політичною боротьбою, спрямованою проти церкви та її ієрархів.

Так, у XVI ст. було розкрито змову членів Римської академії проти Папи Павла II. Ватиканські академіки, за донесеннями папських агентів, у розмовах між собою відкрито висловлювали атеїстичні погляди, твердили, що Бога не існує, заперечували існування душі, заявляючи, що вона вмирає разом з тілом, ставили під сумнів догмати про святість і безгрішність папи римського, зазначаючи, що папа такий же грішний, як і всі люди. Вони мали намір скинути папу римського, проте змову було викрито, академіки були звинувачені у єресі і піддані суду інквізиції.

Антиклерикальні мотиви були досить сильними у творчості Леонарда да Вінчі, Дж. Бруно, Еразма Роттердамського, Дж. Ваніні. Наприклад, Бруно і Ваніні розкрили суперечливий характер багатьох християнських догм. Бруно показав абсурдність релігійного вчення про Бога в трьох особах, уявлення про Ісуса Христа як боголюдину, яку ототожнюють з кентавром Хіроном, що нібито має два начала. Дж. Ваніні (1585 –1619) показав антигуманний характер християнського вчення про Бога. Він писав: “Бог або не хоче усунути зло, або не може. Друга теза підтверджує думку вільнодумців, а перша – робить Бога джерелом зла”. В останні хвилини свого життя перед спаленням на вогнищі інквізиції Ваніні знайшов сили для того, щоб висловити зневагу до християнського вчення, заявивши: “Христос потів від страху в останні хвилини, а я помираю безстрашно”.

Вільнодумство епохи Відродження нагромадило багато наукового матеріалу, щоб внести нове у проблему походження релігії.

Теорія обману у поглядах на релігію, що була поширеною тоді, доповнюється з’ясуванням інших причин походження релігії. Ваніні, наприклад, стверджував, що на виникнення релігії “впливають небесні тіла”, Монтень розглядав релігію як наслідок виховання людини в певному соціальному середовищі. Дж. Бруно один з перших висунув концепцію історичності релігій, розрізняючи у розвитку релігії три епохи: єгипетську, іудейську та християнську. Дж. Ваніні робить висновок, що сутність усіх релігій однакова, як і їх доля; заявляючи, що “імперії і релігії так само мають свій початок, як і кінець”.

Вершиною раннього етапу буржуазного вільнодумства був атеїзм, який розробив голландський філософ Бенедикт Спіноза (1632– 1677). Він зосередив увагу на розробці матеріалістичних поглядів на світ, філософському обгрунтуванні атеїзму. За Спі-нозою, природа – це єдина, вічна і нескінченна субстанція, яка має такі суттєві властивості, як протяжність і мислення. Вона є причиною самої себе і не потребує творіння. Хоча субстанцію вчений називав Богом, вона не має нічого спільного з релігійним розумінням божества. В природі, на думку філософа, все є причинно зумовленим, людина як частка природи також включена в коло світової детермінації, що містить випадковість і свободу волі. Вчення QniH03H спростовувало релігійний догмат про створення світу. Його пантеїстичний матеріалізм мав яскраво виражений атеїстичний характер. У своїх творах “Богословсько-політичний трактат”, “Етика” філософ відкидає ідею Бога, релігійні чудеса, заперечує догмат про безсмертя душі, закладає основи наукового аналізу Біблії. Спіноза дійшов висновку, що Святе письмо має не надприродне, а цілком земне походження. Біблія, як відомо, складається з багатьох книг. “Як могло статися, що ці книги зведені в одну, що вважається священною?” Мислитель твердить, що книги Біблії написані різними авторами і в різні періоди історії. Спіноза не лише обгрунтував земне походження Біблії, а й розкрив її суперечності, особливо у Старому Завіті. Наприклад, якщо у Второзаконні сказано, що Бог не подібний до земних речей, то в другій книзі Мойсея “Вихід” зазначається, що Бог – це вогонь. Подібних суперечностей багато. Спіноза вперше сформулював і розвинув принцип історичного підходу до критичного аналізу Біблії.