2018-02-14
240
(Матв., 22, 36–40).
Любов до ближнього є відображенням любові до Бога. В ближньому і через ближнього людина любить Бога.
Звідси й вимога любити всіх. Якщо ж людина любить вибірково, одним сплачує добром, іншим – злом, вона бере на себе прерогативу Бога, гадаючи, нібито сама може вирішувати, що справедливе й що не справедливе. У посланні апостола Павла до римлян говориться: “...живіть у мирі зо всіма людьми. Не метіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому, бо написано: Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь” (Рим., 12, 18–19). Якщо людина гордує тим, що вона іудей, і зневажає еллінів, то це означає, що етнічні відмінності набули для неї надто великого значення і замінили в її душі Бога. Якщо раб або інший пригноблений сповнюється ненавистю до володаря, то це означає, що він перебуває під владою ілюзії, ніби не в Бога, а тут, на землі, він може знайти блаженство. Хто занадто любить гроші й тримається за них, той створює собі нового кумира. Отже, любов до ближнього в усіх її проявах є не що інше, як любов до Бога.
|
|
|
Любов, що, здавалося б, була спершу проголошена як противага відчуженим формам зв’язків між людьми, насправді виявилась їх витонченою апологією, стала новим аргументом на захист старих соціальних порядків: “Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога”; “...треба коритися не тільки ради страху кари, а й ради сумління” (Рим., 13; 1, 5).
Досі йшлося про певні настанови релігійної моралі. Життя ж людське занадто багатогранне, щоб можна було дати їх вичерпний перелік. Тому доцільніше порушити питання про релігійний моральний ідеал, що має стати взірцем для віруючих.
Найвище втілення християнського морального ідеалу – постать Ісуса Христа. Саме він, син людський і Божий, покликаний здійснити чудо того царства, де не буде ні бідних, ні багатих, ні війн, ні смерті, ні необхідності працювати в поті чола, де “ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде...” (Об’яв., 21, 4), а одне лише вдоволення, радість, вічне блаженство.
Уособленням релігійного морального ідеалу в буденному земному житті виступає людина-праведник. Кожна релігія зображає її своєрідно. Православ’я, католицизм, іслам прославляють святих угодників, що набули досконалості у релігійному благочесті. Всі вони різні, але спільним для них є неприйняття мирського та культ власних страждань.
І донині, скажімо, православні моралісти так вбачають ідеал подвижництва: “Чоловіки й жінки, прагнучи спілкування з Богом, полишають свої оселі і сім’ї, йдуть до лісів і пустель, здіймаються на камені і стовпи, щоб у подвигах молитви, посту та зморення плоті служити Богові”. Церква встановлює своєрідну ієрархію таких подвигів залежно від того, наскільки рішуче людина пориває зі світом; пустельництво, затворництво тощо. Наприклад, свята Анна Кашинська мучила себе так, що ледве рухалась; Іулія Муромська спала на більше двох годин на добу, підклавши під голову поліно; преподобний Серафим Саров-ський, один із найшанованіших угодників, досяг вершин подвигу: тисячу днів безперервно молився на камені, поки в ранах не завелися черв’яки, потім два роки мовчав, спілкуючись з ченцями лише знаками. Він став затворником, а якщо виходив з келії, то накривав голову ковдрою, щоб не бачити і не чути людей. У цих і подібних історіях не слід вбачати лише будь-які відхилення від загальноприйнятого. Часто за ними стоять реальні люди, які набули символу протесту проти бездушності й лицемірства суспільних порядків, які є взірцем моральної стійкості.
|
|
|
Звичайно, церква сьогодні не закликає до усамітнення в лісах і печерах, але, як і раніше, проголошує угодників “провідними зірками”, заступниками перед Богом, учить віруючих скеровувати свої думки й справи шляхом святих, кваліфікує їхній спосіб життя як світ належного, вищого.
Протестантські церкви, що не визнають інститут чернецтва, спростовують фізичний аскетизм. “Історія християнства, – зазначається у сучасному баптистському виданні, – знає чимало прикладів, коли люди виснажували своє тіло, усамітнюючись в пустелях і лісах. Але це неправильний шлях. Христос не кличе своїх послідовників тікати зі світу, а закликає їх, живучи серед людей, світити світлом Христа”. На думку баптистів, не існує особливої сфери прояву релігійного благочестя, відмінної від буденного життя. Тут спостерігаємо типовий прояв етики мотивів, формула якої звучить так: “Чада Божі повинні не йти зі світу, але, будучи в світі, бути не від світу сього”.
Розглянемо, як подібні заклики до “духовної пустелі” відбиваються у свідомості простих віруючих. Одна з типових відповідей віруючої-баптистки така: “Ми повинні жити зі світом, не так, як раніше відлюдники відходили до пустелі. Навіщо це? Коли нас готували до хрещення, я запитувала: телевізор можна дивитися? Мені сказали – потрібно знати, що навколо тебе діється, але щоб це не відхиляло від Бога, щоб усе бачене розуміти як слід”.
Що значить “як слід”? Відповідь однозначна: “Щоб набути царство Боже, або царство небесне, треба мати “убоге духом серце, вільне від спокус земних”. Це настановлення по суті мало відрізняється від православного ідеалу чернецтва. Людина, зауважують протестантські проповідники, не повинна втікати до пустелі, але має знайти її в самій собі: “Пустеля – це прекрасна школа для нашої внутрішньої людини. Наодинці з Господом – ось сутність пустелі. Нам вона особливо необхідна: світ полюбиш – тебе він згубить”.
Сутність цієї настанови – не відвернутися від світу, вона в конкретному змісті тих почуттів і настроїв, які за логікою богословської моралі розцінюються як мирські, врешті-решт гріховні.
У руслі наукової концепції світобачення духовне багатство людини дається не від природи, воно формується внаслідок спілкування людей, що надихаються гуманістичними цілями. Лише така діяльність може служити основою та критерієм справжньої моральності.
“Сильно розвинута особа, – писав Ф. М. Достоєвський, – нічого не може й зробити іншого зі своєї особи, тобто ніякого більше використання, як віддати її всю всім, щоб й інші були точно такими ж самоправними і щасливими особами. Це закон природи, до якого вабить нормальну людину”. Егоїзм, відхід від людей, байдужість до їхньої долі – антипод гуманізму, що стверджує право людини на щастя й обов’язок боротися за нього. “Лише той гідний життя й свободи, хто кожен день за них іде на бій”, – писав И. Гете.
|
|
|
Маючи на увазі вплив морального релігійного ідеалу на людину, слід відмовитися від стереотипних уявлень про “перекручення”, “спотворення” її почуттів та переживань. Гакий ідеал не є щось нав’язане людині зовні – це виражений у містифікованій формі реальний досвід індивіда. Ідея “небесної вітчизни” нездатна змінити ставлення людини до земного життя, якщо не виступить для неї як така, що співзвучна її власному світовідчуттю. Відторгнути земні прихильності вона може лише тоді, коли вони вже послаблені нерелігійним шляхом. Тому ставлення людини до релігії, до “світу надприродного” завжди є втілене в містифікованій формі ставлення до “світу земного”. Це й зрозуміло: світовідчуття людей, їхні уявлення про добро та зло зумовлюються не стільки особливими виховними заходами, скільки характером власної діяльності, передусім суспільно-трудової, яка, в свою чергу, залежить від специфіки суспільно-економічних відносин. Іншими словами, суб’єктивні, в нашому випадку – моральні, переконання формуються як відображення та усвідомлення індивідом його власного практичного досвіду.
У реальному житті віруючий не може ідеально дотримуватися релігійних настанов; на його погляди, ставлення до людей, оцінки тих чи інших явищ справляють вплив живе спілкування, реальна житейська практика, що викликає найрізноманітніші відчуття, хвилини радощів і горя, надії і відчаю. Вплив релігійного ідеалу полягає не в тому, що він нав’язує якісь зовнішні мотиви та цінності. Релігія “добудовує” відчуття відчуженої людини за допомогою засобів, вироблених впродовж століть, протиставляє її внутрішній світ усьому, що вершиться поза релігійним колективом. І все, що раніше було минущим настроєм, проявом переживань, тепер стає елементом цілісної системи. Головне – кожна людина, віруюча чи невіруюча, потребує у нинішньому нелегкому житті реальної допомоги і турботи з боку “ближніх”, суспільства. Вона розраховує на елементарну чесність й порядність у буденному житті, які органічно пов’язані з поняттям загальнолюдського в моралі.
http://www.readbookz.com/book/164/4843.html
