Http://www.readbookz.com/book/164/4807.html 10 страница

Для філософів того часу характерною була боротьба за віротерпимість. Одним із перших мислителів, який проголосив вимогу свободи совісті, був французький філософ-скептик П’єр Бейль (1647–1706). Він писав, що атеїсти, яких шельмує церква, нічим не відрізняються від інших людей своїми позитивними і негативними рисами. На підтвердження цього вчений посилався на високоморальний спосіб життя античних вільнодумців. Філософ

уперше в науці порушив питання про моральну цінність не лише антирелігійних поглядів, а й атеїстичного суспільства. Він доводив, що суспільство може виникнути та існувати без будь-якої релігії, лише з нерелігійних людей, що атеїст може бути поважною і високоморальною людиною. На думку вченого, гідність людини принижує не атеїзм, а марновірство та ідолопоклонство. Значення поглядів П. Бейля полягає в тому, що його вчення стало основою для подальшого розвитку боротьби за свободу совісті й утвердження плюралізму в поглядах на релігію.

Вільнодумство епохи Відродження, незважаючи на значні успіхи порівняно з попередніми етапами, однак не було послідовним. Певною мірою визнавалось існування Бога у пантеїстичному чи деїстичному розумінні. Але в міру розвитку наукової думки утверджувалося наукове світосприйняття в суспільній свідомості, поглиблювалася криза релігії. Деїзм і пантеїзм за цих умов втрачали своє попереднє значення як форми вираження атеїстичних ідей. Вони застосовувалися теологами для модернізації і захисту релігійної ідеології. Проте роль вільнодумства епохи Відродження полягає у підготовці грунту та шляхів для розвитку більш послідовної критики релігії і переходу до вищого філософського рівня атеїзму Нового часу.

Атеїзм і вільнодумство Нового часу (XVIII–XIX ст.). Ідеологія тих соціальних верств населення, які підготували і здійснили один із грандіозних історичних переворотів – перехід від феодалізму до капіталізму. Передусім він виражав інтереси не лише буржуазії, а й селянсько-плебейських верств суспільства. Найпослідовнішим з наукового погляду є атеїзм французьких матеріалістів і представників німецької класичної філософії. їхній атеїзм був пов’язаний з утвердженням капіталістичного способу виробництва й епохою буржуазно-демократичних революцій, зокрема революцією 1789 р. у Франції і революцією 1849 р. в Німеччині. Активна участь у боротьбі з феодалізмом народних мас, революційність самої французької буржуазії XVIII ст. та її ідеологів визначили відкритий, послідовний і войовничий характер атеїзму. Такими були атеїстичні вчення Ж. Мельє, П. Гольбаха, Д. Дідро, К. Гельвеція, Ж. Ламетрі та інших філософів. Наприкінці XVIII ст. у Франції розгорнулася рішуча боротьба проти феодальних відносин кріпосництва, проти будь-якого середньовічного мотлоху в ідеях, науці та суспільних структурах. Матеріалізм був єдиною послідовною філософією, що дозволив з позицій діалектичного методу підійти до аналізу явищ соціально-економічного і духовного життя суспільства.

Французький соціаліст-утопіст, сільський священик Жан Мельє (1664–1729) – попередник вільнодумства матеріалістів XVIII ст. Виходець із селянської родини, він написав працю “Заповіт”, в якій рішуче засуджував релігію і діяльність католицької церкви. Як ідеолог селянства, він чітко усвідомив, що релігію використовує влада заможних для того, щоб тримати народ у покорі. На думку Мельє, жодна релігія не може довести своє божественне походження, оскільки “всі релігії світу – лише вигадка людини”. Зокрема, “християнство – це наслідок неуцтва й фанатизму натовпу людей, які легковірно і сліпо йдуть за божественним і жалюгідним фанатиком”, воно освячує зловживання тиранів, гноблення народу знаттю. Ж. Мельє зазначав, що у християнстві збереглося чимало залишків язичницьких культів, розповідь про народження Ісуса Христа від непорочної діви нагадує легенду давніх римлян про народження Ромула та Рема від діви-весталки, а вознесіння його на небо нагадує “вознесін-ня” на небеса сина троянського царя Ганімеда богом Юпітером. Учений рішуче виступав проти теологічного розуміння життя і психічної діяльності людини, викривав лицемірство релігійної моралі, доводив, що світ вічний і ніким не створений. Свої атеїстичні погляди він пов’язував з ідеями утопічного соціалізму, вважаючи, що встановлення справедливого суспільного устрою вимагає усунення релігії. Церква заборонила працю Ж. Мельє “Заповіт”, вона була видана лише після його смерті. Мельє вважають основоположником буржуазного революційно-демократичного атеїзму, передусім войовничого вільнодумства селянсько-плебейських мас. Згодом його ідеї були сприйняті й розвинені французькими матеріалістами XVIII ст.

Розвиток атеїстичної думки досяг високого щабля у працях французьких енциклопедистів, які відверто зробили прямі атеїстичні висновки з матеріалістичної філософії.

Серед них пцивертає увагу передусім Поль Аирі Гольбах (1723–1789). Його працю “Система природи” вважали біблією матеріалізму. В ній мислитель з філософських і природничо-наукових позицій обгрунтував вічність, нестворенність світу, принцип єдності матерії та руху; цілісну систему поглядів на Всесвіт, зазначаючи, що це колосальне з’єднання всього існуючого, безперервний ланцюг причинно-наслідкових об’єктивних зв’язків; показав силу людського розуму у пізнанні явищ природи; розкрив соціальну роль релігії та церкви, її зв’язок з панівними класами.

П. Гольбах написав такі праці: “Розвінчане християнство”, “Кишенькове богослов’я”, “Священна зараза”, “Галерея святих”, “Здоровий глузд” тощо, в яких піддав всебічній критиці релігійний світогляд, гостро висміяв християнську мораль. Зокрема, вчений зауважував, що вчення Ісуса Христа про мораль не може бути керівництвом для моральної поведінки. На його думку, Ісус “не відзначається ні розважливим, ні м’яким, ні ввічливим характером. У євангеліях він зображений фанатиком”. Гольбах визнавав історичність Ісуса Христа, однак спростовував його надприродні властивості.

Душею французьких матеріалістів, як його тоді називали, був Дєиі Дідро (1713–1784). Його вважають засновником і організатором видання “Енциклопедії, або Тлумачного словника, наук, мистецтв і ремесел”, що вийшла у 35 томах. У своїй творчості вчений не лише обстоював і розвивав матеріалістичні погляди на світ, а й багато уваги приділяв проблемам наукового аналізу релігії, розкриттю несумісності наукового та релігійного світоглядів. Філософ з матеріалістичних позицій доводив єдність матерії і свідомості, обстоював авторитетність людського розуму в пізнанні, рішуче відкидав богословську тезу про божественне походження свідомості. Релігію він розглядав як продукт неуцтва та страху людей, обдурених духовенством. Позбутися релігійних уявлень люди можуть, на думку вченого, шляхом освіти. Дідро вимагав свободи громадян у справах релігійної віри й ліквідації контролю церкви над школою та освітою.

Одним з перших Дідро розкрив спадкоємний зв’язок між античними міфами й християнством, неспроможність догмату про Трійцю, абсурдність віри у релігійні чудеса та суперечності у творіннях євангелістів. Зазначимо, що французькі матеріалісти піддавали ґрунтовному критичному аналізові Новий Завіт. Філософ піддає сумніву історичність Ісуса Христа, посилаючись на те, що про нього мовчать його сучасники, зокрема такі давні історики, як Иосиф Флавій, Юст Тіверіадський, Філон Александрійський. Дідро порівняв християнське вчення з античною міфологією, довів, що численні положення християнства запозичені з ранніх релігій. Він є одним із попередників міфологічної школи релігії.

Д. Дідро був не лише видатним філософом, а й талановитим письменником. У художніх творах “Чорниця”, “Племінник Рамо” тощо він розкрив спосіб життя в монастирях, висміював релігійну мораль, стверджуючи, що вона калічить людину, оскільки виховує її в дусі рабської покори. Вчений підкреслював, що у вихованні високих моральних якостей особи, її духовності вирішальна роль належить середовищу, тобто умовам життя людини, а не релігії.

Основними у філософії французьких енциклопедистів були думки про те, що не існує нічого поза матерією і рухом, сама людина є матеріальною істотою.

Клод Лдріан Гельвецій (1715–1771) розвиває це вчення у праці “Про людину”, в якій доводить природну рівність розумових здібностей людини, єдність успіхів розуму з досягненнями промисловості, природну доброту людини з могутністю виховання і впливом зовнішніх обставин на особу. В цьому виражався революційний характер поглядів філософа на людину, п гідність і велич.

Французькі матеріалісти висловили чимало правильних думок про суспільне життя і роль людини в ньому. Жюльєн Офреіде Ламетрі (1709–1751), наприклад, у праці “Людина – машина” висловлює думку про те, що людина повинна сама будувати своє щастя на землі. На цій основі він критикує релігійний світогляд, висміює і відкидає такі принципи релігійної моралі, як терпіння, покірність і аскетизм, зазначаючи, що вони принижують гідність людини.

У XVIII ст. ідеї вільнодумства й атеїзму поширилися у Росії. Вчений та поет М. В. Ломоносов (1711–1765) був поборником прогресивних ідей і розвитку національної науки. Відкритий ним закон збереження речовини і руху стверджував науковий принцип вічності матерії, суперечив релігійному догмату про створення світу. Він ставив під сумнів біблійні міфи, скептично ставився до церковних обрядів, критикував духовенство, вимагаючи, щоб воно не втручалось у справи науки й освіти.

Український просвітник, філософ і поет Г. С Сковорода (1722– 1794) обстоював традиції античного вільнодумства, з позицій пантеїзму піддавав критиці основні принципи релігії. Визначаючи Бога як закономірність, першопричину всього сущого, філософ спростовував ідею втручання його у розвиток і визначення долі світу. З цих самих позицій Сковорода розвінчував релігійні чудеса як такі, що принижують мудрість Бога. Одна з центральних проблем філософії Сковороди – питання про щастя людини. Мислитель вважав, що щастя полягає у творчій праці, тобто такій, до якої людина має природні дані та схильності. Він є основоположником символічного трактування Біблії і розуміння культури в цілому.

Пропагандист революційно-демократичних традицій у Росії, філософ і поет О. М. Радищев (1749–1802) з наукових позицій піддав критиці релігійний світогляд і соціальну роль церкви. У своєму трактаті “Про людину, її смертність і безсмертя” він зіставляє ідеї матеріалізму та ідеалізму, доходить висновку, чщо безсмертя душі не існує. В оді “Вольність” мислитель викриває союз православної церкви і царського самодержавства, ^відчить, що він спрямований на пригноблення народних мас. Його ідеї розвивали декабристи О. П. Барятинський (1798–1844), /. Д. Якушкін (1794–1857) та інші.

Подальшого розвитку атеїзм і вільнодумство набувають у німецькій класичній філософії.

Представник просвітницької думки у Німеччині Г. Е. Лєссінг (1729–1781) обстоював принцип, згідно з яким все у світі підлягає природному поясненню, так само і виникнення християнства.

Як послідовник філософії Спінози, він розвінчав релігійний фанатизм і нетерпимість, виступив проти віри у релігійні чудеса і догми.

Основоположник німецької класичної філософії /. Кант (1724–1804) намагався примирити матеріалізм та ідеалізм, наукові знання і релігійну віру. При цьому він висловив деякі цікаві думки атеїстичного характеру. Зокрема, з наукових позицій пояснював походження і розвиток Землі, Сонячної системи, розробив основні принципи та категорії пізнання. Просвітництво Кант розглядав як подолання людиною тієї незрілості, того неповноліття, в якому вона засиділась із власної вини, оскільки не навчилася користуватися розумом самостійно. На думку філософа, роль просвітництва полягає в тому, що воно формує мужність і навчає людину користуватися своїм власним розумом. Суттєво проаналізувавши богословські доведення буття Бога, Кант дійшов висновку, що ніяких доведень існування Бога з погляду “чистого” розуму і досвіду бути не може. Практичний розум на основі встановлених ним моральних законів припускає існування Бога, однак це вже потреба моральна. Релігію вчений розглядав як уявлення людей про свої моральні обов’язки, необхідність дотримуватися божественних заповідей.

Значний внесок у розвиток атеїстичної думки зробив Л. Фейербах (1804–1872). Передусім він відновив у правах матеріалізм як науковий напрям у класичній німецькій філософії. У поглядах на природу Л. Фейербах був матеріалістом, проте його матеріалізм мав антропологічний характер. З цих позицій учений і розглядав релігію. Головним для нього було не існування Бога, а питання про сутність людини. Вирішення цього питання дає пояснення щодо сутності релігії.

Твір Фейербаха “Сутність християнства” – видатна подія в історії німецької класичної філософії. Філософ виявив антропологічні основи релігійних уявлень. Бог існує, на його думку, лише в уяві людини, є продуктом людської фантазії, тобто фантастичним відображенням людської сутності. Поза природою і людиною не існує нічого. Л. Фейербах розкриває земні основи походження всіх релігій, у тому числі й християнства.

А. Фейербах першим зробив глибокий гносеологічний і психологічний аналізи релігії, дійшовши висновку, що це хибна форма суспільної свідомості. Аюдству властиві такі загальні риси, як розум (суспільна свідомість), могутність, безсмертя, доброта, милосердя тощо. Всі ці риси в уяві людей відриваються від людського роду і приписуються надприродній силі. Аюдина падає на коліна перед Богом тому, що земні владики видаються їй сильнішими за Бога. Цим філософ підкреслює значення соціальних чинників у виникненні та розвитку релігії. Однак далі цих ідей він не розвиває, вони залишились його геніальною здогадкою.

Л. Фейербах піддає гострій критиці релігійні догми та мораль. Християнська Трійця, на думку філософа, – це суперечність між політеїзмом й монотеїзмом, між фантазією і розумом. Для розуму – це нісенітниця, а для уяви – це реальна істота. В християнстві людина губить себе, будь-який зв’язок з навколишнім світом. У поглядах на мораль учений обстоює тезу про те, що мораль і релігія не мають нічого спільного. Причина, за Фейербахом, тут очевидна – в моралі людина встановлює принципи відносин до себе та інших людей, а релігія, навпаки, встановлює відносини людини з надприродною істотою. Отже, мораль і релігія, віра та любов протилежні одна одній. “Той, хто любить Бога, не може любити людину, говорить Фейербах, – і навпаки, той, хто любить людину, не може любити Бога”. Тому релігійна мораль не може сприяти встановленню справді людських взаємовідносин.

Незважаючи на глибокий науковий аналіз релігії, Л. Фейербах не зумів, з’ясувати її соціальних витоків. Цьому заважав антропологічний характер його матеріалізму. Філософ розглядав людину як біологічну істоту, а релігію – як історичне явище. Він вважав, що людина не може обійтися без релігії і висунув ідею створення нової релігії, яка б мала земний характер, грунтувалася на принципі “Я” і “Ти”, тобто на принципі загальнолюдської любові. В цьому полягає обмеженість поглядів Фейербаха на релігію. Глибоко гуманістичний атеїзм філософа справив величезний вплив на його сучасників, ставши одним із джерел розвитку марксистського та сучасного буржуазного атеїзму.

Вільнодумство революційної демократії – це важливий крок у розвитку вільнодумства в XIX ст.

Яскраве атеїстичне забарвлення мали філософські погляди українських і російських революціонерів-демократів, зокрема В. Г. Бєлінського (1811–1848), О. І. Герцена (1812–1870), М. Г. Чернишевського (1828–1889), Т. Г. Шевченка (1814– 1861), /. Я. Франка (1856–1916), Лесі Українки (1871– 1913) та інших. Атеїстичні погляди зазначених мислителів формувалися в епоху підготовки буржуазно-демократичної революції в Росії.

Революціонери-демократи розробляли філософсько-теоретичні основи критики релігії, пропагували природничо-наукові уявлення про навколишній світ, викривали соціальну роль церкви як опори самодержавства, критику релігії пов’язували з революційно-демократичним рухом селянства. їхні матеріалістичні погляди, пропаганда ідей наукового соціалізму справили великий вплив на розвиток визвольного руху та духовного життя в Росії.

Критику релігії революціонери-демократи пов’язували з досягненнями науки і науково-технічним прогресом. Наприклад,

О. І. Герцен, спираючись на закон збереження і перетворення енергії, відкидав релігійне уявлення про кінець світу, висміював богословські домисли про теплову смерть Всесвіту.

Ідейну боротьбу з релігією революціонери-демократи пов’язували з боротьбою проти будь-яких форм соціального гноблення. Так, М. О. Добролюбов, О. І. Герцен і М. Г. Чернишевський підкреслювали, що в умовах царату не можна дати освіту і свободу народу, оскільки ні держава, ні церква не зацікавлені в цьому. Добролюбов, наприклад, вважав, що прилучити народ до освіти і культури можна лише за умови знищення самодержавства. Звільнення народу від духовного гніту революційні демократи пов’язували з успіхами селянської революції.

Революційні демократи більш чітко визначили соціальну роль релігії. Герцен, наприклад, називав релігію дурманом. Чернишевський доводив, що богословська проповідь аскетизму і смирення служить інтересам гнобителів. “Мета проповіді про аскетизм, – писав філософ, – привчити нещасних і голодних до думки, що вони вічно повинні бути голодними і радіти з того, що така їхня доля”. Релігію він розглядав як ідейну опору гнобителів. Т. Г. Шевченко писав, що церква зображує земні діла як втілення мудрості і справедливості творця. Однак про яку справедливість може йти мова, коли одні “сотворіння божі – мов кабани годовані”, а з інших “латану свитину з шкурою знімають”. Поет не лише заперечує мудрість і справедливість творця, а й відверто та категорично стверджує, що “немає господа на небі! Немає!”.

У поясненні причин походження релігії революційні демократи стояли ближче до марксизму, ніж попередні представники вільнодумства. Наприклад, О. І. Герцен і М. Г. Чернишевський причини релігійності селян вбачали в їх пригнобленості та забитості. В. Г. Бєлінський називав православ’я опорою неуцтва. У відомому “листі до Гоголя” він писав, що бачить порятунок Росії не в містицизмі, не в аскетизмі, “...а в успіхах цивілізації, освіти, гуманності. їй потрібні не проповіді, не молитви, а пробудження в народі почуття людської гідності...”

Вільнодумство революційної демократії, особливо молодшого покоління її представників, формувалося під безпосереднім впливом марксизму. Знайомство з діалектичним матеріалізмом дає змогу їм більш послідовно і безкомпромісно вести наукову критику релігії. Наприклад, І. Я. Франко здійснив глибокий історичний і природничо-науковий аналіз релігії, зробивши висновок, що наука несумісна з релігією. Наука та релігія, на думку письменника, – це “дві ворожі сили”, і чим сильніше розвивається наука, тим більше слабне, блідне релігія”. Він вказував на класовий характер релігії і пояснював релігійність соціальними умовами життя людей. “Коли всі люди на землі дійдуть до того, – зазначав І. Франко, – що будуть мати забезпечений матеріальний добробут, політичну волю, тоді віра, релігія зійде до нуля”.

Леся Українка закликала народ до боротьби проти соціального, національного та духовного рабства, яке освячується релігією. Вона твердила, що релігія гальмує розвиток науки та культури, а християнська мораль має антигуманний характер. Проповіді священиків про любов до ближнього і милосердя – це фальш. Найбільш моральною справою письменниця вважала боротьбу за свободу і щастя. Раб-неофіт, герой її поеми “У катакомбах”, відкидає рабську мораль християнства і заявляє: “А я піду за волю проти рабства. Я виступлю за правду проти вас”. Він покинув християнську громаду в катакомбах і пішов до табору рабів-повстанців.

Вільнодумство і атеїзм революційної демократії було нововведенням у розвитку наукової критики релігії. Воно мало міцну філософську основу, спиралося на більш досконале природничо-наукове обгрунтування, пов’язувалося з ідеями гуманізму, свободи та демократії, завданнями соціальної перебудови суспільства. В Україні, Росії та Білорусі вільнодумство у XIX ст. перетворилося на широкий рух передової інтелігенції, істотно вплинуло на розвиток культури народів.

Водночас вільнодумство революційних демократів було історично обмеженим, оскільки у поглядах на суспільство та осмисленні духовної культури революціонери-демократи дотримувались ідеалістичного світогляду. Це не давало змоги їм ґрунтовно розкрити соціальні витоки і функції релігії. Як революціонери, вони не могли однак визначити основних революційних сил суспільства, місця робітничого класу в історичному процесі, рушійну силу соціальних перетворень вбачали в селянській громаді. Тому в питаннях про звільнення свідомості людей від релігії революціонери-демократи перебували на просвітницьких позиціях.

http://www.readbookz.com/book/164/4829.html

 

§5. Сучасний атеїзм і його форми: марксистський та атеїзм західних філософських шкіл.

Наприкінці XIX – на початку XX ст. значно поширилися революційно-демократичні ідеї, які заволоділи умами різних верств населення земної кулі. Одним із наслідків цього є розвиток сучасного атеїзму в таких його різновидах, як марксистський, позитивістський та екзистенціалістський.

Марксистський атеїзм. Засвоївши все цінне, що було нагромаджене вільнодумством, подолав історичну та соціально-класову обмеженість попередніх учень. Релігія, згідно з марксизмом, розглядається як одна з форм суспільної свідомості, що відображає суспільне буття людей. Прийнявши тезу попереднього атеїзму про релігію як продукт фантазії людини, марксизм поглибив розуміння релігії на основі принципово нового підходу до осягнення сутності людини. Л. Фейербах розглядав людину абстрактно, як біологічну істоту і це не давало змоги йому ставити походження релігії в залежність від матеріального життя суспільства. Розуміння людської сутності як сукупності суспільних відносин дозволило марксизмові виявити та розкрити соціальну природу релігії. За марксизмом, релігія – це не вигадка окремої особи, а витвір людей, які вступають між собою у певні виробничі відносини і спілкування. Розкриваючи соціальну природу релігійного світогляду, К. Маркс зазначав, що людина – це не абстрактна, десь поза світом існуюча істота. Людина – це світ людини, держава, суспільство. Ця держава, суспільство породжують релігію. Релігія є загальною теорією цього світу, його енциклопедичним компендіумом, логікою в популярній формі... Встановивши залежність релігії від матеріальних умов життя людей, марксизм розкрив характер впливу самої релігії на суспільство та особу, соціальні умови, які породили і живлять релігію.

Вихідним принципом марксистського атеїзму є теза діалектичного матеріалізму, що боротьба протилежностей виступає як джерело саморуху матерії, що світ вічний і нескінченний в просторі і часі. Марксистський атеїзм заперечує ідею про першооснову світу в будь-яких формах її прояву, незалежно від того, є це абсолютна ідея, чи комплекс відчуттів, чи Бог.

У нових історичних умовах марксистський атеїзм був осмислений В. І. Леніним. Зокрема, він розкрив особливості фідеїзму, його спекуляції на складних гносеологічних проблемах, порушених революцією у природознавстві, показав зв’язок фідеїзму з новітніми течіями сучасної буржуазної філософії.

Ленін обгрунтував теоретичні засади політики правлячої партії та соціалістичної держави щодо релігії, церкви й віруючих. Ці теоретичні принципи порушувались у практиці комуністичного будівництва в колишньому СРСР, коли нерідко ігнорувалися права віруючих, руйнувалися церкви, піддавались репресіям священнослужителі та віруючі.

Західні філософські школи атеїзму. У західних країнах існують численні філософські школи, які критикують релігійну ідеологію і діяльність церкви в умовах бурхливого науково-технічного та суспільного прогресу, зростаючої секуляризації. З одного боку, сучасна критика релігії в буржуазному суспільстві зумовлена пошуком форм пристосування буржуазної ідеології, зокрема релігії, до умов зростання і поширення наукових знань, впровадження досягнень сучасної науки у виробництво. З іншого – вона виражає настрої дрібного та середнього класу, а також демократичної інтелігенції, які протестують проти засилля влади монополістичного капіталу, посилення експлуатації, що освячується релігією. Форми критики та заперечення релігії західними філософами різноманітні. Вони виражаються переважно у критиці християнства, викритті християнської моралі та пропаганді світської, в антиклерикалізмі, пропаганді раціоналізму, пантеїзму, деїзму, проявах скептицизму щодо релігії, бунтарського і нігілістичного її заперечення.

Послідовники сучасного західного атеїзму, дотримуючись традицій просвітницької і натуралістичної критики релігії, називають себе вільнодумцями, гуманістами, раціоналістами чи секуляризаторами.

У сучасному західному вільнодумстві виділяють два основні напрями.

Перший напрям – нігілістичний, анархістсько-бунтарський напрям заперечення релігії і церкви, що дістав назву екзистенціа-лістського атеїзму. Він бере свій початок у ніцшеанстві і переплітається з екзистенціалістською філософією. Критика релігії представниками цього напряму має більш богоборчий, емоційний характер, ніж теоретичний.

Другий напрям – агностичний, спирається на ідеї Канта і Юма, а також на неопозитивістську філософію. Критика релігії представниками цього напряму ведеться з позицій скептицизму. Він дістав назву позитивістського атеїзму.

Водночас у країнах Заходу, зокрема в Німеччині, Італії, Франції, Великій Британії, є марксистські філософські школи, що здійснюють критику релігії з діалектико-матеріалістичних позицій.

Отже, вільнодумство в західних країнах пов’язане з різними філософськими школами, проте воно більш зумовлене успіхами науки, зростанням секуляризації в сучасному світі, прогресом цивілізації.

Екзистенціалістський атеїзм. Спирається на філософський принцип, згідно з яким світ набуває значущості й структурності лише завдяки екзистенції, тобто існуванню особи. Вкинута у вир чужого їй буття, людина шукає в ньому свою сутність. Ці шукання викликають неспокій, жах, відчуття трагедії буття. І це становить головний сенс особистого життя людини. У звичайному житті людина не завжди усвідомлює себе як екзистенцію, для цього необхідно, щоб вона опинилася у критичній ситуації. Такою ситуацією є межа смерті. Звідси – заперечення соціальних цінностей, у тому числі релігії. Людині протистоїть суспільство, церква як щось чуже, вороже, що руйнує внутрішній світ особи, її свободу. Жити як всі – означає втратити свою індивідуальність і свободу. Людина самотня у навколишньому світі, їй ніхто не може допомогти. Французький філософ і письменник Жан Поль Сартр (1905 –1980) вважав, що не існує ніякої надприродної сили, яка могла б визначати сутність особи. Людина є вільною, вона творить сама себе і повністю відповідає за свої вчинки перед собою. Крайній індивідуалізм неминуче призводить до асоціальності й песимізму. Екзистенціалісти не лише заперечують релігійні цінності, вони й не визнають ніяких принципів моралі, заявляючи, що кожна людина сама вирішує, у що їй необхідно вірити, що слід вважати моральним чи аморальним. Сутністю життя, особи є пошук смерті. Такий моральний принцип екзистенціалістів суперечить релігії. Ці ідеї справили глибокий вплив на мистецтво та літературу сучасного західного суспільства, на погляди значної частини буржуазної інтелігенції. Екзистенціалістський атеїзм має нігілістичний, бунтарський характер.

Позитивістський атеїзм. Грунтується на принципі заперечення можливості пізнання об’єктивного світу та на визнанні раціональними лише тих наук, які спираються на безпосередній досвід людини. Мета науки – описувати і впорядковувати факти за допомогою логічних понять. Наприклад, австралійський філософ Отто Нейрат (1882–1945) на основі так званої “фі-зикалістської соціології”, яка грунтується на єдиній універсальній мові науки, виключив релігію з духовного життя суспільства. Англійський філософ Бертран Рассел (1872 –1970) у працях “Чому я не християнин”, “Становище вільної людини”, “Сутність релігії”, “Містицизм і логіка” з’ясовував питання про позитивний внесок релігії у розвиток цивілізації і дійшов висновку, що релігія є головною перешкодою на шляху людського прогресу. Він з позицій логіки спростовує богословські доведення буття Бога, заперечує основні релігійні догмати, викриває релігійну мораль. Релігію Б. Рассел критикує з позицій науки та здорового глузду. Особисту світоглядну позицію вчений пов’язує із загальнолюдськими ідеалами та моральними цінностями, з гуманізмом, з необхідністю залучити народ до освіти й культури. Він порушує і науково обґрунтовує вимогу повністю відокремити церкву від держави і школу від церкви, звільнити людину від релігійних ілюзій. Його атеїзм має гуманістичний і просвітницький характер.

Фрейдистський атеїзм. Його основоположником є австрійський філософ, психотерапевт Зігмунд Фрейд (1856– 1939). У своїх працях він не лише розкриває сутність релігії, а й обґрунтовує психологічну природу атеїзму. Якщо релігія виникає на основі безсилля людини перед грізними силами природи і внаслідок неприборканих внутрішніх людських інстинктів, то атеїзм обумовлений продуктивним подоланням цих причин. Учений дійшов висновку, що звільнення людини від релігійних ілюзій значною мірою зумовлене швидкістю викорінення її інфантильної безпорадності, перетворення на самостійну, свідому особистість.

3. Фрейд спростовує богословське твердження про те, що релігія є основою моралі. Людина, на його думку, повинна покладатися на власні сили. Лише людина, звільнена від влади авторитету релігії, здатна правильно використати свій розум і талант, об’єктивно пізнати навколишній світ, правильно визначити своє місце та роль у ньому, не впадаючи в релігійні ілюзії. Вчений виступає проти релігійного виховання, вважаючи, що воно є перешкодою у розумовому розвитку особи.