Олександр мень. Релігія в житті людини

 

Віра найменше є в течею від життя, замиканням у світі мрій. Слово «релігія» не випадково походить від латинського дієслова релігаре — «зв'язувати». Вона є силою, що зв'язує світи, мостом між тваринним духом і Духом Божественним. І зміцнена цим зв'язком людина виявляється активним співучасником світового творення.

Ті, хто бачить у преклонінні перед Богом щось принизливе, нескінченно далекі від розуміння дійсно релігійного життя. Вони стверджують, що віра нібито розвиває рабську свідомість, виробляє пасивність. Насправді ж прагнення привести свою волю в відповідність з волею Божественною є актом, що виникає з нашої волі. Бог не поневолює людину, не сковує її волю, а, навпаки, дає їй повну можливість відкинути Його, шукати свої шляхи.

Це виявляється в усьому: і в тому, що Бог не з'являється перед нами з примусовою очевидністю (ні в досвіді, ні в доказах), і в тому, що жодна дія Бога у світі за своїм характером не зв'язує нашої свободи вибору. У єднанні з Богом людина знаходить повноту буття, а не жалюгідну покірність. Для релігійної свідомості добро в житті є служіння вищому об'єктивному Добру, краса — відображення вищої Краси, і наше сприйняття істини є прилученням до Істини загальної, що обіймає все, у тому числі нас самих. Тому життя за заповітами релігії невіддільне від боротьби за торжество добра, боротьби за все світле й хороше; воно має бути не пасивним очікуванням «манни небесної», а мужнім протистоянням злу. Релігія є справжню підставою морального життя. У природі ми не знаходимо засад для етичних принципів. За дотепним зауваженням біолога ТомасаХекслі, і злочинець, і доброчесна людина однаково додержуються природи, причому перший — більшою мірою. Можуть заперечити, що моральність диктується обов'язком перед суспільством. Але ж сама свідомість цього боргу є, у свою чергу, нічим іншим, як моральним переконанням, втой час, як саме заперечення свідомості буття, заперечення Бога є шляхом до торжества безмежного егоїзму і взаємної боротьби.

Але чому, запитають нас, існує чимало людей, що є бездоганними з морального боку, але водночас лишаються невіруючими? Запитуючи про це, забувають, що всі ці «доброчесні атеїсти» не виникли в безповітряному просторі. З дитинства вони були оточені середови­щем і вихованням, що завжди мали зв'язок з релігійною культурою. Усі «моральні кодекси» нашихднів, хоч як би вони цього не зрікалися, грунтуються на принципах релігійної моралі. Отже, релігія — це зв'язок людини із самим Джерелом буття, що робить її життя повним сенсу, надихає її на служіння, пронизує світлом усе її існування, визначає її моральне обличчя. (Пер. укр. авт.).

Мень А. В. Испюриярелигии: Впоискох Пупш, Истиньї й Жизни: В семи томах. Т. 1. Истоки религии. - М., 1991. - С. 72-73.

 

Текст 3.1.

 

ОБРЯДИ ІНІЦІАЦІЇ

 

Виявляється, обрядова ініціація дітей відбувається лише раз на п'ять-сім років. У ній беруть участь кілька сіл. Насамперед вони спільно намічають на своїй території велику ділянку густого лісу; всі стежки, що ведуть через цю ділянку, перегороджуються і відводяться вбік. Біля входу в ліс зводять величезні ворота...

У лісі непосвяченими заволодівають знахарі. Розбивши дітей на кілька груп, вони одразу починають їх татуювати.

- Буває більше двохсот хлопців, - пояснює Вуане, - так що доводиться різати багато спин.

Не всі діти однаково переносять катування. Деякі так кричать і відбиваються, що знахарі задовольняються нанесенням двох-трьох подряпин з кожного боку; інші, навпаки, вимагають нових рубців, щоб довести свою хоробрість. Як правило, у день торжества роблять не більше трьох рядів насічок, а за час стажування в лісі щороку додають по одному ряду...

Варто визнати, що практика ініціації, якщо зняти з неї містичну оболонку, відповідає перетворенню, що відбувається в дійсності. Вона змушує хлопчика перемогти дитячі жахи й вимагає від нього великої стійкості. Але цього іспиту було б недостатньо, якби він не супроводжувався тривалим перебуванням у лісі. Дитина знає вже великі таємниці племені, але вона Іде не здатна виконувати свою роль чоловіка і витримувати важке життя... Вона має навчитися усього, що корисно знати тома [назва племені. — Лет.].

Насамперед хлопчики будують в іспитовому таборі невелике село - пізніше вони зможуть побудувати хатину для своєї родини. Вони корчують і обробляють ділянки, сіють і вирощують рис, збирають плоди пальми для вичавлювання олії; незабаром вони зможуть відрізняти всі їстівні плоди в лісі, вистежувати дичину і полювати із собаками. Вони самі прядуть смужки бавовняної тканини для своїх бубу й у вільний час виготовляють рабану [різновид тканини з рослинних волокон.—Ает.]. Весь надлишок зробленого ними передається батькам.

Крім цього суто практичного виховання, хлопчики одержують тут і моральну підготовку. Охоронці фетишистського культу відкривають їм великі традиції племені: імена лісових духів і героїв, способи виготовлення ліків і отрути, мистецтво тлумачення волі духів по горіхах кола і читання знамень під час жертвопринесення, заборони і ритуали фетишистських церемоній...

Час від часу підліток у таборі піддається новим фізичним іспитам: він мусить, наприклад, залишившись сам улісі, самотужки забезпечити себе їжею. Життя в іспитовому таборі іноді настільки суворе, що деякі діти не витримують.

Іспитовий термін триває до семи років. Після його закінчення підлітки повертаються у свої родини. Свято, що влаштовується з цього приводу, — одне з найбільших у тома...

Церемонія починається подібно до хрещення. Воно відбувається за огорожею табору в присутності самих тільки посвячених. Юнак робить очисне купання в рукаві річки, лягаючи в потік головою убік джерела. Охоронець культу, вимовляючи свої заклинання, повідомляє посвячуваному таємне ім'я, що дається йому під час ініціації; це ім'я може бути позначено звуками барабана або свистка. Потім підлітка підводять до магічної стінки, яку він має на очах старійшин, що зібралися, подолати одним стрибком. За стіною, серед листя, що засіяло ґрунт, розкидане листя семи різних порід, з яких жодне не повинне бути зачепленим при стрибку. Зрозуміло, що посвячуваний може розраховувати тільки на удачу, але в цьому і полягає гра: тома не люблять невдах.

На світанку того дня, коли посвячені виходять з лісу, по селу пробігає вісник і розбиває горщик перед хатиною тієї родини, чий хлопчик помер під час іспитів. При цьому він вимовляє: «Твій син, як цей горщик». Батькам не дозволяється висловлювати свою скорботу до закінчення свята, вони повинні брати участь у всіх розвагах. Для батька це вже не новина: він може відвідувати іспитовий табір у будь-який час, але, пов'язаний загальною таємницею, не має права попередити свою дружину...

Біля входу до лісу влаштоване узвишшя, подібне до театральної сцени. На ній чаклуни демонструють разючі докази своєї магічної влади. Найнебезпечніші рослини і звірі лісу один за одним коряться їхнім велінням...

Насправді тільки кілька тонких стовбурів згинаються під звуки голосу зоги: на кожному хлопчик, прив'язаний до вершини і замаскований рафією, розгойдує стовбур в усі боки. Лісові звірі дають про себе знати лише криком, а найстрашніші хижаки, пантери,—це лише посвячені, одягнені в їхні шкіри.Добре натреновані, вони чудово іміту­ють звички цих тварин - так, принаймні, здається здалеку.

Після виступу чаклунів один із старійшин наближається до входу в священний ліс і через величезні папороті звертається до Афви. Він вимагає відпустити юнаків у село. Починається довгий діалог. Афви вимагає в обмін на дітей принесення. Тоді всі жителі села наближаютьсядо входу у священний ліс. Виростає величезна купа дарів, і підлітки нарешті виходять з ув'язнення. (Пер. укр. авт.).

ГзсоП.-Д. Священньшлес.~2-еизд.,испр.—М., 1979.—С. 108—114.

 

 

Текст 3.2.

 

СИСТЕМА ТАБУ

 

Між релігіями всіх полінезійських племен простежується помітна подібність, можна навіть сказати, цілковита схожість, і в кожній з них існує загадкове табу, що застосовується де більше, де менше. Система його така складна і незбагненна для розуму, що я знав кількох людей, які роками жили серед тубільців, вивчили їхню мову й звичаї і не змогли розібратися в цьому своєрідному і загадковому звичаї... Вплив табу воістину все пронизує, воно поширюється і на найважливіші події, і на найменші повсякденні дрібниці. Одне слово, усе життя дикуна побудоване на суворому і невідступному дотриманні розпоряджень т а б у, що керує будь-якою його дією.

Перші дні мене буквально на кожному кроці обсмикував окрик «т а б у!», застерігаючи від незліченних порушень цієї містичної забо­рони, що я по простоті душевній раз у раз готовий був зробити. П а-м'ятаю, на другий день після нашого приходу в долину я, не чекаючи поганого, простягнув Тобі пачку тютюну через голову людини, яка сиділа між нами. Той підхопився немов ужалений, а всі присутні в дружному жаху заволали «т а б у!». Я ніколи більше не повторював цього нікчемного вчинку, негожого не тільки за законом т а б у, а й за правилами хорошого тону...

Не раз, гуляючи по гаях, я помічав на якомусь із хлібних дерев або на кокосовій пальмі особливий вінок з листя, що обхоплює стовбур. Це був знак табу. Саме дерево, його плоди і навіть тінь, що ним відкидається, були недоторканними. Так само й люлька, подарована мені королем, виявилася в очах тубільців священною, і жоден з них ніколи не дозволив би собі з неї затягнутися. На чашці її було одягнуто щось подібне до віночка з кольорової соломи, від чого вона, до речі, була схожа на голову турка в чалмі, якими в нас часто прикрашають руків'я батогів.

Таке солом'яне кільце було якось надіте мені на зап'ястя власноручно королем Мехеві, який, закінчивши плетиво, відразу оголосив менет а б у...

Хитрі, незрозумілі заборони — прикметні риси звичаю табу, перелічити їх усі було б просто немислимо. Чорні кабани, діти до певного віку, жінки в цікавому становищі, молоді люди під час татую­вання їхніх облич, а також деякі ділянки долини, поки йде дощ, усі захищені заборонною силою табу...

Я спостерігав його дію в долині Тіор, де, як розповідалося вище, мені довелося одного разу побувати. Разом з нами вирушив на берег і наш високоповажний капітан. Авін був безстрашним мисливцем...

У бухті Тіор капітан висловив те ж презирство до релігії остро-витян, зяким колисьвідкидав марновірства матросів. Наслухавшись, що в долині безліч дичини — потомство кількох курей і півнів, за недоглядом залишених там колись англійським кораблем, що розплодилися під охороною найсуворішого т а б у і майже всі здичавіли, — він тепер намірився прорватися скрізь усі заборони і перебити цих птахі в до останнього курчати...

До самого вечора між скель, що обступають долину, гуркотіли постріли, і багатьом красуням—птахам попсувала розкішне пернате убрання вбивча куля—лиходійка... Розпалений своїми трудами, наш капітан рушив до струмка напитися; але дикуни, що стежили за ним з великої відстані, розгадали його задум і, кинувшись до струмка, встигли заступити йому дорогу і відтіснити його від води, тому що його губи опоганили б її доти­ком...

Його щастя — і наше теж, що до краю розлютовані тіорці не вша­нували нас градом каміння. Адже всього кількома тижнями раніше таким же чином, за такий же злочин були вбиті капітан і троє з ко­манди зі шхуни «К...».

Я не можу сказати нічого певного про те, де можна шукати джерела заборон табу. Адже різниця в суспільному становищі між або­ригенами така незначна, така мала влада вождів і старійшин, така невизначена роль членів жрецького стану, яких на вигляд навіть не­можливо відрізнити було від інших, що я зовсім не уявляю собі, хто міг накладати ці заборони. Сьогодні т а б улежить на чомусь, завтра воно знімається, а в інших випадках воно діє завжди. Буває, що його обмеження стосуються якоїсь однієї людини або однієї родини, але буває, що й цілого племені; а окремі заборони поширюються не тільки серед різних племен у межах одного острова, але навіть у межах цілого архіпелагу. Прикладом цього останнього виду заборон може слу­жити повсюдно поширений на Маркізьких островах закон, що не дозволяє жінці перебувати в човні. (Пер. укр. авт.) Мелвшл Г. Тайпи - Одесса, 1984.- С. 198-201.

 

Текст 4.1.

 

БІБЛІЯ.