Поняття посідання (possesion). Ознаки посідання. Види посідання

У римському праві поняття possessio («володіння», або ж «посідання») мало подвійне значення: 1) самостійний правовий інститут, не залежний від права власності; 2) одна з пра-воможностей власника. У першому значенні мають на увазі саме володіння, посідання, а в другому — jus posidendi — право володіння. Навіть нині ці поняття ототожнюють: володільця не відрізняють від власника, а власника — від володільця. Однак такі різні правові категорії змішувати не можна. Слід пам´ятати: посесор (володілець) — це фактичний володар речі, незалежно від наявності права на неї; власник — фактичний володар речі, який до того ж має право власності на неї. З цих міркувань доцільно визначати інститут фактичного володіння речами як посідання (possessio), а відповідну правоможність власника — як право володіння. Проте, за традицією слововживання, що склалася у праві України, тут і далі терміни «посідання» і «володіння» вживаються як рівнозначні. За необхідності їх розрізнення робиться відповідне застереження.

Посідання (possessio) як самостійний правовий інститут виникло в давньоримському праві. Ще Закони XII таблиць згадують поняття володіння. У період ранньої республіки претори розрізняють фактичне володіння річчю без права на неї і фактичне володіння річчю, засноване на праві.

Припускають, що посідання, як фактичне володіння річчю, походить від освоєння земель родами. За давніх часів землябула власністю громади й окремим родам передавалася лише у посідання, тимчасове користування.

Римська держава була верховним власником землі, суверенітет її визначався земельною власністю, сконцентрованою в національному масштабі. Проте в ті часи ще не знали приватної власності на землю, хоч і було як приватне, так і громадське володіння і користування землею. При колективній власності приватним може бути тільки посідання. Історія Риму давніх часів відображає боротьбу дрібного землеволодіння з великим. Право користування громадською землею при володінні нею спочатку належало патриціям. Головний інтерес римлян був спрямований на розвиток і визначення тих відносин, що є абстрактними відносинами приватної власності. Власне основа приватної власності, володіння, простежується як нез´ясований факт, а не як право. Завдяки юридичним визначенням, що суспільство дає фактичному володінню, останнє набуває якості приватної власності.

Володіння, основане на праві, — це вже не володіння, а право власності. Фактичне володіння річчю може бути основане не тільки на праві власності, а й на будь-якому іншому (наприклад на договорі найму речі), однак воно не буде володінням, оскільки основане на праві. Посідання як фактичне володіння річчю — просто факт.

Римські юристи слово «посідання» (possessio) виводили від sedere — сиджу як володар. «Посідання було названо, — зазначає Лабеон, — від осідання [будучи] ніби поселенням, бо воно природно утримується тим, хто на ньому стоїть...» (Д. 41.2.1). Інший юрист, Нерва-син, підкреслював, що «власність на речі походить від природного посідання» (Д. 41.2.1).

Отже, посідання як фактичне володіння річчю є факт, який не можна навіть назвати юридичним, оскільки в деяких випадках, не будучи основаним на праві, цей факт не міг мати юридичних наслідків. Однак претори надали цьому факту юридичного значення: почали надавати фактичному стану юридичний захист.

Склалася парадоксальна ситуація — правовий захист отримало не право, а факт (детальніше про це йтиметься далі). Однак після того, як цей факт дістав юридичний захист і, отже, став юридично значимим поняттям, необхідно було дати його визначення з правового погляду. Із багатої казуїстики можна зробити висновок, що римські юристи розуміли посідання як фактичне володіння річчю, поєднане з наміром вважати її своєю.

Таке визначення містить два істотних елементи: 1) об´єктивний — corpus possessions — тобто має бути фактична наявність речі; 2) суб´єктивний — animus possessions — намір вважати дану річ своєю, володіти нею від свого імені.

У ранній період розвитку римського права юристи перший елемент посідання — фактичне володіння (corpus possessions) — трактували спрощено — тримати річ у руках, у дворі, в будинку, коморі тощо. Згодом такий стан почали тлумачити більш витончено — як можливість володільця речі без перешкод, безпосередньо і тривалий час впливати на річ. Наприклад, вважалося, що тварина перебуває у посіданні свого господаря доти, доки вона не втратила звички повертатися до свого двору. Будівельний ліс, складений на вулиці проти двору володільця, вважався у його посіданні.

Пізніше, на думку юристів, для одержання фактичного володіння річчю не обов´язково було брати її в руки. В деяких випадках достатньо окинути її поглядом і охопити подумки. При передачі землі її набувачу достатньо було з високого місця оглянути ділянку. Будинок набувачу було достатньо оглянути, щоб стати його володільцем. Посідання не втрачалось і в тому разі, якщо посесор передавав річ у тимчасове користування іншій особі. Аналізуючи багату казуїстику, яку нам залишили римські юристи, можна дійти висновку, що під фактичним володінням річчю вони розуміли нормальне відношення до речі й речі до володільця, в якому звичайно перебувають власники щодо об´єктів своєї власності.

Другий елемент посідання (animus possessionis) характеризує суб´єктивне ставлення володільця до речі. Він має вважати річ своєю. При цьому воля володільця могла ґрунтуватися на помилці чи явному обмані. Покупець краденої речі, який не знав, що купляє чужу річ, вважає її своєю, переконаний, що набув право на неї, — добросовісно помиляється. Якщо ж він знає, що володіє чужою річчю, однак своїм ставленням до неї намагається переконати оточуючих у тому, що це його річ — це усвідомлений обман. І в першому, і в другому випадках володільці виявляють волю володіти від власного імені, показують, що річ належить їм.

Отже, не всяке фактичне володіння річчю є посіданням, а лише основане на володільницькій волі — animus possessionis. Тому володіння річчю від імені Іншої особи так само не є посіданням (наприклад, договір найму, оренди, зберігання тощо). У даному разі володілець речі здійснює володіння невід власного імені, а від імені іншої особи, власника. Він лише держатель чужої речі — detentor. Для юридично значимого посідання вимагалася саме воля володіти від свого імені, ставитися до речі як до своєї. Така воля може бути тільки у справжнього власника чи особи, яка хоч і не є такою, але вважає себе такою внаслідок добросовісного обману. Володільницька воля, наприклад, незаконного загарбника землі, який усвідомлює неправомірність свого володіння, але приховує це від оточуючих своєю зовнішньою поведінкою і ставленням до речі, основана на неправомірній підставі, обмані.

Отже, посідання — це фактичне володіння річчю, поєднане з наміром вважати її своєю, а держання — фактичне володіння річчю без наміру вважати її своєю (наприклад володіння речами на підставі договору). Той, хто знайшов загублену кимось річ, буде лише її держателем, якщо у нього немає волі вважати її своєю. Проте, якщо той, хто знайшов чужу річ, захоче її привласнити (що само по собі неправомірно), то демонструватиме оточуючим власницьку волю, тобто показувати, що річ його.

У римському праві розрізняли різні види володіння. Наприклад, залежно від правової підстави фактичного володіння річчю воно поділялося на законне і незаконне: законне основане на праві власності та інших правах, незаконне — те, що не має правового титулу.

Законне володіння — це передусім володіння власника і так зване похідне володіння. У деяких випадках володільці чужих речей отримували самостійний володільницький захист. Таке фактичне володіння чужою річчю називалося похідним володінням, хоч насправді це було не володіння, а держання, і лише через необхідність таких держателів наділили самостійним правовим захистом і прирівняли держателів до володіння. Наприклад, необхідність надання самостійного правового захисту заставодержателя, що отримав річ як заставу для забезпечення виконання зобов´язання, прирівняла держання заставленої речі до володіння. Заставодержа-тель, що отримав у заставу чужу річ, не здійснював володільницьку волю від свого імені, оскільки не міг вважати заставлене майно своєю річчю. Проте для надійнішого захисту його інтересів проти зазіхання третіх осіб претори надали йому володільницький захист предмета застави, а його заставу почали називати володінням.

Подібні метаморфози відбулися і з прекарієм (наданнявласником з певною метою свого майна іншим особам у тимчасове та безоплатне користування). У цьому разі користувачі чужим майном були лише його держателями, а не володільцями, проте знову ж таки необхідність надання прекаріс-там самостійного володільницького захисту потягла визнання їхнього держання похідним володінням.

Інший випадок похідного володіння — секвестр. Якщо між двома особами виник спір про право на річ, то до рішення суду вони могли передати спірну річ на зберігання третій особі — секвестрарію, якому з тих самих мотивів надавався самостійний посесійний захист.

Отже, в усіх зазначених випадках йдеться не про посідання у точному значенні цього слова, а лише про звичайне держання, прирівняне до володіння з метою надання ефективнішого захисту.

Законний володілець мав право на володіння річчю — jus possidendi. Володілець, який фактично володів річчю, вважав і ставився до неї як до своєї, але не мав права володіти нею, — це незаконне володіння. Воно не мало правового титулу і ґрунтувалося лише на факті. Незаконне володіння поділялося на добросовісне і недобросовісне.

Незаконне, але добросовісне володіння мало місце, якщо володілець не знав і не міг знати, що володіє чужою річчю і не має права володіти нею. Наприклад, набуття речі не від власника покупцем, який не знав і не міг знати про це. Якщо ж він знав або мав би знати, що не має права на володіння певною річчю, то таке володіння було і незаконним, і недобросовісним. Володіння злодія завжди буде недобросовісним, так само як і купівля краденого.

Поділ незаконного володіння на добросовісне і недобросовісне зумовив різний правовий режим для них. Наприклад, придбати право власності за давністю можна було тільки внаслідок добросовісного володіння і, навпаки, крадену річ не можна було набути за давністю. Добросовісний володілець за віндикаційним позовом відповідав меншою мірою, ніж недобросовісний.