Зміст права власності. Правомочності власника

Основним речовим правом є право власності, обсяг і межі якого римляни визначали шляхом правомочностей власника. Сукупність цих правомочностей становила зміст права власності. Власник мав право володіти річчю (jus possidenti), користуватися нею за власним розсудом (jus utendi) і розпоряджатися нею (jus abutendi), продавати, заставляти, дарувати та ін. Право володіння (jus possidendi). Це право означає, що власник може фактично володіти річчю, тобто річ повинна фактично бути в господарстві власника і виконувати своє господарське призначення. Право володіння власник може здійснювати як особисто, так і передаючи його іншим особам (наприклад, за договором), при цьому зберігаючи право власності на дану річ.

Право користування (jus utendi). Користуватися річчю можна в різних формах: позичити річ, передати в оренду, споживати тощо, не завдаючи при цьому шкоди іншим особам, або користуватися річчю всупереч закону.

Право розпоряджатися річчю (jus abutendi). Це право полягає в тому, що власник міг вирішувати правову долю речі всіма дозволеними способами: продати, заповідати, встановлювати сервітут на користь іншої особи тощо. Право розпорядження річчю може здійснюватися в різних формах, але з однією умовою - воно не повинно суперечити закону.

Обмеження виникали разом з появою самої власності або з’явилися згодом у зв’язку з особливим юридичним актом. Підставами виникнення обмежень права власності були закон і правочин.

І. Закон (lex). На підставі закону обмеження права власності виникали водночас з появою самої власності з міркувань суспільного інтересу або в інтересах сусідів за так званим

ІІ. Правочини. Іноді обмеження права власності виникали не разом з виникненням самої власності, а внаслідок особливого юридичного акту. Ці обмеження полягали в тому, що низка правомочностей власника надавалася невласнику шляхом правочину: невласнику надавалися речові права на чужу річ. У римському праві існувало чотири таких права: сервітути, емфітевзис, суперфіцій і заставне право.

До числа обмежень права власності відносяться заборони відчуження. За законом заборонялося відчужування приданого (dos), дошлюбного дарунка (donatio).

Особливий вид обмеження права власності становить спільна власність, яка виникає на підставі договору або заповіту. Враховуючи те, що річ у цілому і у всіх своїх частинах належить усім власникам разом, то з цього випливає незапречне правило: розпоряджатися, володіти і користуватися річчю можна за згодою всіх власників, при цьому кожний користується однаковим голосом, незалежно від того, яка частина права йому належить.

Власність у Стародавньому Римі могла належати тільки римському народу, а згодом - окремим римським громадянам. Звідси і назва власності - dominium ex jure Quiritum - квіритська власність. Ця власність базувалася на нормах цивільного права (jus civile) і характеризувалась обов’язковим поєднанням у ній таких специфічних ознак: а) її суб’єктами могли бути тільки римські громадяни (винятком з цього правила були лише латини, наділені jus commercii, тобто ті, які визнавали себе повноправними особами в галузі майнових відносин; б) її матеріальним об’єктом були речі, які підлягали складній процедурі передачі - манципації.

Від приватних осіб право власності могло бути отримане шляхом:

1) Mancipatio — урочистий обряд передачі права власності на res тапсірі, що вчинявся у присутності п´яти свідків — повнолітніх римських громадян і вагаря шляхом виголошення спеціальної формули. Дійсність угоди не залежала від фактичної передачі речі, досить було вже одного обряду. Не мала значення також підстава передачі права власності — ку-півля-продаж, дарування тощо.

2) Traditio застосовувалася для передачі права власності на res пес тапсірі. У цьому разі відбувалася проста передача речі у фактичне володіння іншої особи, поєднане з висловленням волі передати їй право власності на цю річ. Вчинення якого-небудь спеціального обряду не вимагалося.

3) In jure cessio — цей спосіб передачі права власності міг бути використаний щодо res тапсірі і res пес тапсірі. Сутність його полягала у фіктивному судовому спорі, в якому набувач заявляв про свої права на річ, а відчужувач визнавав справедливість цих вимог.

4) Usucapio — придбання речі за давністю володіння. Могло мати місце у разі, якщо річ було добросовісно отримано не від власника, або якщо при вчиненні обряду передачі власності були порушення. Допускалося за умов, що спосіб придбання в принципі був правомірним, набувач був добросовісним, закінчився необхідний термін добросовісного володіння річчю: два роки — землею, іншими речами — один рік (Закони XII таблиць. VI. 3).

5) Спадкування — полягало у переході прав на речі від померлого спадкодавця до його спадкоємців відповідно до приписів закону або заповіту (Закони XII таблиць. V. З—5)