2018-02-14
545
Припускають, що інститут власності спочатку склався тільки щодо res mancipi, як речей найбільш цінних в архаїчному господарстві, і лише згодом був перенесений на res пес mancipi.
Але слід звернути увагу на те, що саме право власності в періоді, що розглядається, ще тільки починало складатися, про що свідчить, зокрема, той факт, що в архаїчній латинській мові не існувало навіть загальновизнаних термінів для позначення юридичних інститутів посідання і власності. Більш того, не було чіткого розмежування цих двох інститутів.
Лише поступово формується розуміння права власності як найбільш повного панування над річчю, що допускається цивільним правом (dominium ex jure Quiritium).
Особа, що мала таке право, могла витребувати свою річ з чужого незаконного володіння будь-якої особи, подавши проти утримувача позов геі vindicatio. Крім того, власник мав право вимагати від будь-якої особи, щоб вона не перешкоджала користуванню річчю. На цей випадок йому надавався actio negatoria. Однак, зважаючи на все, спочатку індивідуалізація власності мала місце тільки щодо рухомих речей (res mobiles).
Нерухомість — земельні ділянки, капітальні будівлі тощо — перебували у власності родових союзів, а в окремих осіб могла бути лише в тимчасовому користуванні.
Через це варто звернути увагу на розвиток відносин власності щодо землі.
З найдавніших часів Римська держава безроздільно володіла землею. Племенам, родам, а потім і сім´ям земля передавалася тільки в тимчасове користування і не більше як по 2 югери. Перша форма власності (племінна) мала форму державної власності, а право окремого індивідуума на неї обмежувалося простим посіданням, що, як і племінна власність взагалі, поширювалося лише на земельну власність. І надалі громадське землеволодіння ще довгий час залишалося основним видом власності на землю, і практично весь період республіки точилася боротьба за зміну (або збереження) статусу цих земель.
Внаслідок природних процесів суспільного розвитку громадське землеволодіння з часом все ж розпалося. Однак його заступила не індивідуальна приватна, а колективна власність, що мала родинний характер. Речі належали фамілії і не могли перейти до сторонніх осіб за заповітом, якщо були живі прямі нащадки спадкодавця. Пізніше цей родинний характер власності було викорінено. Вона індивідуалізувалася, внаслідок чого pater familias дістав право розпоряджатися своїми речами на власний розсуд як за життя, так і шляхом заповіту.
Слід зазначити, що це стосується землі й поширювалося на інші res mancipi. Щодо власності на res пес тапсірі, яка конституювалась пізніше, то вона, очевидно, відразу виникала як індивідуальна, а родинного характеру не мала.
За даними джерел можна дійти висновку, що на ранніх етапах розвитку римського права ще не існувало практики визначення змісту права власності через встановлення переліку повноважень, що належать власнику. Сутність права власності визначалася передусім тим, що воно є найбільш повним пануванням над річчю, з тих, які допускаються цивільним правом.
