Встановлення та припинення посідання

У своїх основних характеристиках володіння (посідання) нагадує право власності: суб'єктами володіння можуть бути ті ж особи, які можуть бути власниками; його об'єктом є майно, що може стати об'єктом права власності.

Водночас ці дві категорії не можна плутати. Право власності є видом прав на речі, виражає стан присвоєння майна. Володіння (посідання) — відображає фактичний стан речей, а не право на речі

Підкреслюючи ці відмінності, римські юристи напрацювали короткі, але точні формули для характеристики вказаних понять: право власності -- "я маю право на річ", володіння -- "я маю річ".

Відповідно відрізняються також їх зміст і підстави виникнення. Змістом права власності є правомочності володіння, користування, розпорядження майном. Зміст володіння (посідання) полягає у можливості володіння, користування і розпорядження річчю. При цьому всі зазначені можливості тлумачаться як фактичні стани і не оцінюються як суб'єктивні права.

Володіння (посідання) може виникнути:

1) внаслідок заволодіння майном (первинне встановлення володіння, встановлення володіння уперше);

2) внаслідок передачі володіння майном від однієї особи до іншої (похідне володіння).

Припиняється володіння (посідання) внаслідок втрати одного з елементів — об'єктивного (втрата фактичного володіння майном) або суб'єктивного (відмова від володіння, тобто припинення наміру володіти майном для себе).

Посесійний захист.

П осідання захищалося за допомогою преторських інтердиктів. Такий захист називався посесійним, або інтер-диктним. Його особливістю було те, що володілець мав довести лише факт посідання і факт його порушення. Оскільки при цьому посилання на право не допускалось, то й доводити правову підставу посідання не було потреби. Цим посесійний захист істотно відрізнявся від петиторного захисту, за допомогою якого захищалося право власності. Петиторний захист був складнішим, оскільки тут необхідно було довести наявність законних підстав виникнення права власності в особи, яка зверталася за таким захистом. При цьому обов´язок доказування (тягар доказування — onus probandi) лежав на стороні, яка стверджувала, що в неї є право.

Той, хто звертався за посесійним захистом, мав довести лише факт посідання і факт порушення посідання, що було значно простіше, ніж доводити існування права на річ. Тому власникам у разі порушення їхніх прав рекомендували використовувати саме можливість посесійного захисту, як більш доступного.

Втім, слід мати на увазі, що посесійний захист щодо права власності був лише попереднім (провізорним) захистом. Власник речі, який втратив володіння нею і заявляв інтердикт до фактичного володільця, зазвичай програвав справу. Однак він міг потім подати позов про захист права власності, вимагаючи повернення речі з чужого незаконного володіння (віндикацію) і виграти його, посилаючись на своє право власності. Отже, більш проста і легка форма захисту засобом інтердикту була менш стабільною і надійною порівняно з петиторним захистом.

Посесійним захистом користувалися як власники, так і фактичні володільці. Це зумовлювало ще одну особливість захисту посідання. Законне володіння (володіння власника) мало ніби подвійний захист — посесійний як посідання, а за потреби петиторний як право власності. Це стосувалося і права власності. Як право воно могло мати петиторний захист, а як фактичне володіння — посесійний. Незаконне володіння, а також володіння прекариста, заставодержателя, секвестрарія подвійного захисту не мало.

Слід нагадати, що преторські інтердикти для захисту посідання не мали характеру позовного провадження. Власне це був адміністративно-правовий захист, який здійснював претор своєю владою. Інтердикт — це наказ претора припинити самочинні дії, який віддавався порушнику. Якщо порушник не виконував наказ, претор застосовував засоби примусового характеру.

Інтердикти поділялися на два основні види:

1) інтердикти про утримання посідання (retinendae posses-sionis);

2) інтердикти про повернення насильно чи таємно втраченого посідання (recuperandae possessionis).

У свою чергу інтердикти про утримання наявного посідання поділялися на interdictum uti possidetis (утримання посідання нерухомими речами) і utrubi (утримання посідання рухомими речами).

Interdictum uti possidetis дістав назву від початкових слів преторського інтердикту, коли претор проголошував: «Забороняю застосовувати насильство, і як ви володіли, так і володійте тими будівлями, щодо яких виник спір, якщо це володіння не є насильним, прекарним чи таємно одержаним одним від одного» (Д. 43.17.1). Він з давніх часів застосовувався для полегшеного захисту посідання громадськими землями. Володільці цих земель не мали позовів для захисту права власності, як і самого права власності. Однак і після одержання цих позовів (III ст. до н. є.) вони і далі ним користувалися через його зручність і оперативність.

Інтердикт utrubi також дістав свою назву від початкового слова формули: «де з двох», «у кого з двох». Він застосовувався для захисту володіння рухомістю. Його особливістю було те, що захист надавався тому з двох учасників спору, хто володів спірною річчю більшу частину останнього року (за тих самих умов чистоти посідання, щоб воно не було таємним, насильним чи отриманим прекарно).

Обидва ці інтердикти мали заборонний характер. У їх формулах містилась пряма заборона претора не застосовувати насильство — vim fieri veto. Вони мали «подвійний» характер: захист посідання міг одержати і той, хто звернувся до претора за допомогою, і той, проти кого інтердикт був спрямований. Наприклад, якщо на незаконне володіння володільця посягав той, хто не мав права на спірну річ, фактичний володілець одержував захист свого володіння на основі одного із зазначених інтердиктів. Якщо ж незаконний володілець просив у претора інтердикт проти особи, в якої він таємно захопив річ, захист надавався не заявнику, а його супротивнику, оскільки володіння прохача було знеславлене таємним захопленням спірної речі.

До інтердиктів про повернення втраченого посідання — іп-terdicta recuperandae possessionis (рекуператорних) — належали:

1) unde vi. Інтердикт, що надавався юридичному володільцю нерухомістю, насильно позбавленого посідання. Цей інтердикт був наказом, зверненим тільки до однієї сторони — правопорушника, в якому приписувалося повернути потерпілому неправомірно захоплену річ. При цьому не бралося до уваги посилання порушника на своє право власності, а також на те, що володілець землі, який втратив це право внаслідок насильства, сам набув його vi clam чи прекарно щодо відповідача. Претендувати на захист цим інтердиктом міг кожен, хто втрачав через насильство посідання, а відповідачем — той, хто витіснив володільця. Інтердикт надавався протягом року після вигнання володільця з земельної ділянки, незалежно від того, чи зберігав порушник за собою річ, чи вже не володів нею;

2) de precario. Інтердикт, що надавався особі, яка передала річ іншій особі у безоплатне і тимчасове («до вимоги») користування. Якщо той, хто одержав річ прекарно, відмовлявся повернути її за першою вимогою власника, йому надавався інтердикт.